Автокефалія та її український випадок

30 травня 2018, 13:41 | Суспільство-дайджест | 2 |   | Код для блогу |  | 

о. Кирил (Говорун)

linkedin.com, 22 квітня 2018

Автокефалія — один з найбільш архаїчних і при цьому живучих інститутів Православної Церкви. На відміну від багатьох інших інститутів, які відмирали у продовж століть, автокефалія залишилася і наразі посідає одне з провідних місць у православному порядку денному. Проте, хоча ми й говоримо про автокефалію у різні історичні періоди, кожного разу це було своєрідне явище, подібне до своїх попередніх ітерацій лише номінально. Церква кожного разу винаходила автокефалію наново.

Ідея автокефалії виникла разом з першими християнськими громадами. Апостольські громади були фактично автокефальними, себто вони не були зобов’язані звітувати перед іншими громадами у жодних питаннях. Тобто вони могли це робити, якщо хотіли, але не були зобов’язані. Автокефалія робила всі громади рівноправними.

У процесі розбудови Церкви та її злиття із Римською імперією християнські громади, у відповідності із логікою римського врядування, поступово розшарувалися на більш і менш привілейовані. Менш привілейовані громади стали залежними від більш привілейованих і таким чином позбавилися автокефалії. Незалежність залишилася лише у окремих привілейованих громад, на котрі було покладено відповідальність регулювати певні справи інших громад—насамперед питання висвячення та суду над єпископами. Ці громади були розташовані у адміністративних центрах Римської імперії. При чому не всі привілейовані автокефальні громади залишилися такими до кінця. Спочатку автокефальними були громади в умовних райцентрах імперії (у рамках митрополичої системи, затвердженої у рішеннях Нікейського собору 325 р.). Потім—лише в обласних (дієцезальна система, яка протрималася найкоротше). І врешті-решт автокефальними залишилися лише громади, на основі яких вибудувалася система патріархатів (у добу Халкідонського собору 451 р.). Адже патріархат—це насамперед громада (патріаршого собору, наприклад), а очільник цієї громади—патріарх—додатково набуває колосальних адміністративних функцій у величезній області. Такі функції у період формування патріархатів мали лише префекти римських провінцій. Інколи патріархи навіть ставали префектами, отримуючи в одні руки повноту церковної і політичної влади (наприклад, патріарх Кір Олександрійський у VII столітті).

Так відбулася перша трансформація автокефалії—від природного стану кожної громади до елітарного явища, завдяки якому визначалося місце громади в ієрархічних структурах одержавленої церкви. Автокефалія з суто церковного явища перетворилася на церковно-політичне, і відтоді завжди таким залишалася. Її правила визначалися політичною логікою і регулювалися законами імперії. Єдиним виключенням став випадок Кіпрської Церкви. Оскільки Кіпр адміністративно підпорядковувався Антіохії, місцева церква мала влитися в структури Антіохійського патріархату. Але вона запротестувала і спромоглася на Ефеському соборі 431 року зберегти за собою давній привілей автокефальності. Кіпрська автокефалія стала єдиним виключенням з загального правила політично мотивованих автокефалій (парадоксально, але наразі процедура обрання очільника Кіпрської Церкви найбільше нагадує політичні процедури виборів—через голосування всіх виборців на виборчих ділянках). Всі подальші автокефалії виникали як наслідок політичних, а не церковних процесів.

Буквально «автокефалія» означає, що місцева Церква є самоочільною. Іншими словами, автокефальна Церква сама обирає собі предстоятеля. У ранніх варіантах автокефалії очільник разом з іншими єпископами самоврядної Церкви висвячували та судили єпископів в своїй області. Єпископи за межами автокефальної Церкви не могли втручатися у цей процес—принаймні без згоди самої цієї Церкви. У канонічному праві така ідея автокефалії найкраще виражена у 8-му каноні Ефеського собору. Згодом ця первинна ідея автокефалії, яка обмежувалася процедурами виборів, висвячення та суду над єпископами, у тому числі першими в автокефальній Церкві, поступово поширилася на інші адміністративні питання як всередині, так і за межами помісної автокефальної Церкви. Зокрема, під впливом автокефалії змінився характер влади предстоятелів всередині автокефальних Церков. Ця влада стала більш безпосередньою та авторитарною: максимальна кількість прав і повноважень перейшло з нижчих ступенів церковної ієрархії на саму гору.

Автокефалія одночасно вплинула на моделі відносин між Церквою і державою, а також між державами. З явища внутрішньо-імперського вона перетворилася на явище, яке почало регулювати відносини Римської (Візантійської імперії) з її сусідами. Автокефалія стала інструментом дипломатії. Це сталося вже в Середні віки. Модель співвідношення автокефальної Церкви Візантії (у той час фактичним монополістом на автокефалію всередині імперії стала Константинопольська Церква) з іншими автокефальними Церквами за її межами відбивали логіку і політику міждержавних стосунків.

Внаслідок цього деякі сусіди Візантії на Балканах, приєднавшись до співтовариства православних народів, почали грати з автокефалією своїх новостворених Церков як фактором, який, як вони небезпідставно вважали, допоміг би їм забезпечити політичну самодостатність. Це має стосунок насамперед до Болгарії та Сербії. У цей час процедура отримання автокефалії передбачала для Церкви лише формальну роль, а то й навіть її виключала. Примітним є випадок Болгарської автокефалії у X столітті. Рішення про її надання виходило навіть не від Константинопольської Церкви, а від імперського Сенату. Розглядання цього рішення Сенатом було ініційоване імператором Романом Лекапеном. До нього перед тим, у свою чергу був звернувся Болгарський цар Петро. З Церквами у Болгарії та Візантії провели лише ні до чого не зобов’язуючі консультації. Коли ж Візантія посварилася з Болгарією та вступила з нею у війну, імператор Іоанн Циміскіс анулював патріарший статус Болгарської Церкви одним своїм наказом—взагалі без залучення до цього Церкви. У Середні віки, таким чином, автокефалія з церковно-політичного явища, на яке вона перетворилася у добу пізньої античності, стала явищем суто політичним.

Це стало можливим тому, що з кінця першого до середини другого тисячоліття автокефалія еволюціонувала у фактор політичної ідентичності для держав. Це була запозичена ідентичність. Її першоджерелом був Константинополь як столиця єдиної легітимної християнської імперії того часу (принаймні з точки зору православних). Болгарія, Сербія, а пізніше Московія йшли тим самим шляхом: розглядаючи автокефалію для своїх Церков як атрибут, який дозволив би їм імітувати Константинополь і Римську (Візантійську) імперію. Автокефалія перетворилася на інструмент «переносу імперії»—translatio imperii. Цей інструмент дозволяв новим політичним центрам запозичувати імперську ідентичність від Константинополя—зазвичай без згоди останнього.

Ілюстративною у цьому відношенні є автокефалія частини Київської Церкви. Вона стала можливою виключно внаслідок політичних амбіцій Московії. Московське князівство у період своєї експансії істотно не відрізнялося від попередніх прецедентів Болгарії та Сербії. Всі вони через автокефалію прагнули вступити у права спадку слабнучої Візантії.

Однак політика Москви суперечила початковому ставленню до автокефалії з боку політичного Києва декілька століть до того. Після того як великий князь Володимир охрестив Київ, Церква Києва була включена до юрисдикції Константинопольського патріархату. Князі мали або відправляти до Константинополя своїх власних кандидатів для схвалення та встановлення як митрополитів, або приймати тих, кого визначав Константинопольський патріарх. За парою винятків правителі Київської Русі намагалися не порушувати це правило. На відміну від своїх слов’янських братів на Балканах, правителі Києва не претендували на наслідування візантійським імператорам і не узурпували чужої ідентичності.

Ситуація змінилася із занепадом Києва як столиці Русі, після того як його було сплюндровано князем Андрієм Боголюбським, а потім остаточно знищено монголами у середині XIII століття. Політична та церковна спадщина Києва була розділена між двома центрами. У південно-західній частині колишньої Київської держави її наступником вважало себе Галицько-Волинське князівство, а на північному сході—Володимиро-Суздальське князівство. Перше було поглинуте у XIV столітті Великим князівством Литовським і Королівством Польщі, які 1385 року об’єдналися між собою. А Володимирсько-Суздальське князівство приблизно у той самий час було поглинуте Великим князівством Московським. Обидві держави заявляли про свої права на спадщину Києва. Вони намагалися забезпечити собі такі права, отримавши до себе Київського митрополита. Це врешті-решт призвело до «клонування» Київської митрополичої кафедри.

Одна «клонована» Київська Церква переселилася на південно-західну Русь. Її митрополити перебували у різний час у Галичі, Новогрудці, Вільно та Києві. Інший «клон» перемістився на північний схід і мав резиденцію у Володимирі-на-Клязьмі, а потім у Москві. Таке розділення Київської кафедри призвело до плутанини та зіткнень між двома частинами колись однієї Церкви, а також стало постійним головним болем для Константинополя (у якості відступу: таке враження, що ці два «клони» повернулися до сучасної Української держави). Який, з одного боку, повинен був задовольняти забаганки правителів обох держав, які щедро його спонсорували, а з другого боку, зберігати хоча б якусь видимість канонічного порядку.

Врешті-решт, один з «клонів» Київської кафедри, який, до речі, був у фаворитах у Константинополя через щедрість дарів, виявився також найбільш підступним та оголосив про автокефалію від Константинопольського престолу. Московія фактично пристала до середньовічного балканського сценарію автокефалії. Двома головними рисами цього сценарію було політичне проголошення автокефалії Церкви та запозичання імперської ідентичності—translatio imperii. Цей сценарій став привабливим для Москви ще перед унійним собором у Базелі-Феррарі-Флоренції (1431-1449), який став формальним приводом для проголошення автокефалії від Константинополя. Ще 1339 року Великого князя Московського порівнювали з імператорами Костянтином і Юстиніаном. Після унійного собору і друга—найважливіша—частина балканського сценарію, а саме translatio imperii, почала швидко набирати обертів. У 1461-1462 роках, з нагоди інтронізації в Москві новообраного митрополита Феодосія, було видано збірку трактатів. Це видання спонсорувалося московським двором, що означало, що збірка містила пропаганду цього Великого князівства. Перший трактат у збірці був про Ферраро-Флорентійський собор; другий—про богословські помилки латинян; а третій—про роль Великого князя Московського у глобальному Православ’ї того часу. Збірка була побудована довкола двох ідей, що стали центральними у подальшій ідеології translatio imperii: 1) московські князі взяли на себе функції Костянтина і 2) московське християнство якісніше за грецьке. Так виникла концепція Москви як третього Риму, яка тісно пов’язана з автокефалією Московської церкви. Всупереч широко розповсюдженій думці про новаторство цієї концепції, вона повністю відповідала парадигмі автокефалій, яка склалася на Балканах у ранні Середні віки.

Парадигма автокефалій суттєво змінилася у нову добу. В першій половині дев’ятнадцятого століття на православний світ накотилася нова хвиля автокефальних рухів. Як і у Середні віки, вона розпочалася на Балканах. Ця хвиля була спричинена виникненням нової політичної ідентичності у народів Європи—нації, яка замінила собою попередню імперську ідентичність. Ослаблена і занепадаюча Османська імперія забезпечила гумус, з якого відродилася ідея автокефалія, яка на той час фактично відмерла—принаймні на Православному Сході.

У XIX столітті почали утворюватися нові православні держави: Греція, Румунія, Сербія, Болгарія, Чорногорія. Основою їх ідентичності стала нація, а мотивом—боротьба з імперіями, які націю пригноблювали. Нові національні держави змінили й логіку автокефалії—принаймні для тих Церков, що вийшли з імперій. Якщо середньовічні автокефалії допомагали імперіям стверджуватися, то автокефалії нової доби ці імперії заперечували. Нова національна державність вимагала нової інтерпретації автокефалії. Також вона вимагала автокефалії—саме у такій новій інтерпретації. Ідея нації стала основною нової ідентичності православних народів на Балканах, а ідея автокефалії—основою радикальної реорганізацій Церкви у тому ж регіоні.

Автокефалія продовжувала бути атрибутом державності, але тепер її було адаптовано до національних держав. Не маючи автокефальної Церкви, нові православні держави на Балканах не вважали себе достатньо суверенними. Виборюючи собі автокефалію, вони тим самим зміцнювали свою історичну суб’єктність, незалежну від Османської та Габсбурзької імперій, а також від Константинопольського патріархату. У порівнянні з середньовіччям незмінною залишалася провідна роль держави, а змінилося лише те, що протагоністами автокефалії нині були не монархи, а національні уряди, які діяли на репрезентативних засадах від імені людей, які їх обрали. Як у Середні віки всі автокефалії були ініційовані монархами, так у новий час нові автокефалії запроваджувалися республіканськими або республікансько-монархічними урядами.

Автокефалії, що виникли в дев’ятнадцятому столітті, розвивали свої характерні риси шляхом боротьби з Османською та Австро-угорською імперіями. На початку двадцятого століття до цих імперій приєдналася Російська імперія, деякі народи якої, у тому числі український, зажадали власної автокефалії. С тих пір і до цього часу продовжується боротьба за українську автокефалію.

Автокефалія нового часу, таким чином, була винайдена наново і стала інструментом де-імперіалізації і деколонізації. В основі кожної національної автокефалії у XIX—початку ХХ століть було бажання втекти від імперії. Це були імперії як у класичному виді, так і нео-імперії на кшталт Радянського Союзу. Автокефалія Польської Церкви стала прикладом спроби втекти від такої нео-імперії. У інших випадках атеїстична Радянська нео-імперія сама використовувала автокефалію на свою користь. Прикладом цього є відновлення Грузинської або легалізація Болгарської автокефалії за Сталіна.

Автокефалія і зараз залишається частиною нео-імперських проектів. Нео-радянська нео-імперія використовує цей чинник (усіляко блокуючи українську автокефалію) для свого збереження і розвитку. Між тим Україна через автокефалію намагається вийти з обрію імперії. По суті йдеться про дуже довгий конфлікт двох парадигм автокефалії—середньовічної і модернової. Більшість Православних Церков розв’язали цей конфлікт на свою користь ще сто років тому. В Україні він продовжується навіть у після-модернову добу.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • firemark | 4 червня 2018, 16:04
    Коментувати коментар

    Продовження: Ось таких би священиків як о.Кирило на єпископів, але в УПЦ свій відбір - краще єпископом стане настоятель МАФу "десятинна церква".

  • firemark | 4 червня 2018, 15:59
    Коментувати коментар

    Отець-архимандит Кирило як завжди розкав по полочуах всі ФАКТИ. Він викликав довіру своєю освітченністю, дуже схожий в цьому плані на католицьких священиків. Дійсно, в УПЦ (мп) є ще здорові сили, хоча зустричаються навіть серед владик такі "освітчені", як митрополит Запорізький Лука (це той, що виправдовував відмову свяшеників відспивувати загиблу дитину хрещену в "розкольницькому" патриархаті, а раніше висловився ще цікавише: "Священникам за неотпетых усопших молиться нельзя, иначе будут болеть!"). Ось таке розмаїття в УПЦ, як в РКЦ :)

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • В. Ясеневий | 19 червня 2018, 08:04

    Но даже по-человечески очень, прямо до душевной боли и слез, жаль детей зверски замученых и убитых нелюдями их отцов Ведь дети то остались сиротами. Верю, что ГОПОДЬ и добрые люди их не оставят.

  • В. Ясеневий | 19 червня 2018, 07:51

    Лично для меня ПУТЕМ ИСТИНЫ есть - Христос, а не кто-нибудь из смертных-сгнивших и навеки вечные( для вас, думаю - атеиста-безбожника) - безповоротно. Ура !!! Вот в чем "истинное величие и

  • Михаил | 19 червня 2018, 06:15

    Я рад, что Вы не можете сориентироваться в пространстве и времени без моего мнения и совета. Ещё немного и Вы встанете на Путь Истинный. Что касается данной статьи, то мне смешно читать про слабость

  • Agiopolis | 18 червня 2018, 19:32

    Мученики Христові, убиті слугами диявола з кремля...

  • Halo | 18 червня 2018, 18:12

    Суцільна комедія з тим піаром протиприродніх стосунків. Дедалі веселіше. Можна впізнати словниковий запас радяньскої пропаганди (паразити, поплічники), та шаблон, з якого тиражувалися гасла

Популярні статті місяця