Максим Нестеренко: «Церква, про яку говорить Біблія – це не та церква, в якому ми періодично ходимо, це та Церква, якою ми постійно є»

19 лютого 2018, 17:10 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

"Грані часу", 2018

Максим Нестеренко – молодий богослов, автор книги «Інситуційне полоніння церкви», у світському житті – податковий експерт професійної газети «Податки та бухгалтерський облік» видавничого будинку «Фактор».

«Інституційне полоніння Церкви» – що надихнуло Вас написати цю книгу?

Ця книга була результатом моїх тривалих переживань, кристалізацією духовного досвіду, який я пережив у своїй невеличкій помісній церкві. Крім того, ці переживання поєдналися із подіями духовного життя моїх рідних, друзів та членів моєї церкви і інших людей, з якими я почас був знайомим тільки заочно. В своєму церковному житті, а також в церковному житті людей, які мене оточували, я бачив постійну невідповідність церковного пафосу і церковної реальності. Церква проголошувала і декларувала щось дуже високе, гарне і величне, але на практиці все виглядало цілком прозаїчно, приземлено і місцями навіть дискредитаційно для самої церкви.

Невідповідність того, чим церковні організації себе проголошують, і того, чим вони є насправді – це засадничий імпульс, який спонукав мене до пошуків власної християнської ідентичності за межами ідентичності конфесійної. Це почалося ще задовго до написання книги. У 2008 р., коли Бог Своєю суверенною волею і Своїм рішенням дав мені народження згори, я постав перед потребою долучитися до певної християнської громади, аби бути у спілкуванні з такими само спасенними людьми, як і я. Але я зіткнувся із тим, що жодна із відомих мені християнських конфесій не є такою, із вченням якої я міг би цілком погодитися. Хоча всі християнські конфесії проголошують, що ґрунтують своє вчення тільки на Біблії, я не міг зі спокійним сумлінням сказати це про жодну з них. Вже тоді я помітив, що кожна християнська конфесія формує своє віровчення за формулою «Біблія плюс», додаючи до біблійного вчення власну інтерпретацію і історичну традицію.

Відтак, поставши перед тим, що віровчення жодної християнської конфесії не є біблійним на сто відсотків, я дійшов висновку, що жодна із цих конфесій не є тією Церквою, про яку говорить Христос, як про таку, що брами пекельні не здолають її (Матв. 16:18). Отже, міркував я, існує певна універсалія Церкви, яка є біблійним взірцем, до якого прагнуть і якому більшою чи меншою мірою відповідають усі церкви, які ми бачимо сьогодні довкола нас. Саме членом цієї надісторичної і надчасової Церкви я став, коли Бог народив мене згори. Тому коли у травні 2009 р. я заявляв про своє бажання охреститися в тій конфесії, до якої я зараз належу, я не відчував, що стану членом Церкви після хрещення. Я відчував, що я вже є членом Церкви. Я не погоджувався тоді і не погоджуюся зараз з деякими доктринами моєї конфесії і не вважаю мою конфесію єдино правильною чи найбільш правильною з усіх. Я долучився саме до цієї конфесії тому, що вона була відкритою до формування власної ідентичності і не зобов’язувала мене приймати церковний символ віри як беззаперечну істину, як це відбувається у деяких інших церквах.

Отже, вже при водному хрещенні 23 серпня 2009 р. я усвідомлював, що я не долучаюся до релігійної організації, а проголошую, що Бог народив мене згори і зробив членом невидимої Вселенської Церкви. Подальші роки церковного життя підтвердили мою гіпотезу щодо недостатньо чіткого розрізнення у свідомості багатьох християн універсалії Церкви (Εκκλησια) і конкретної церковної організації (Institution). Саме тоді і з’явилася ідея «інституційного полоніння» свідомості християн, у якій місце Церкви – общини і спільноти, яку заснував Христос, – зайняв релігійний інститут, який функціонує подібно до політичної, військової чи бізнес-структури. Чітко викристалізувалися тенденції, знайомі кожному християнину з практики церковного життя: апеляція до «історичної» і «офіційної» позиції церкви, як до остаточного критерію істини; підміна біблійного вчення інтерпретаціями і думками окремих авторитетних людей; придушення самостійності у дослідженні Біблії заради «однодумства»; авторитаризм пасторів; сакралізація хрещення і причастя, які перестають бути печаткою віри і стають «річчю у собі»…

Зібравши ці тенденції докупи, я дійшов висновку, що вони об’єднані в єдину мегатенденцію – підміну віри в Бога вірою в церкву-інститут, що і є інституційним полонінням Церкви. Протягом 2009-2011 р. я виношував і додатково кристалізував ці ідеї, чи не щодня знаходячи нові підтвердження своїм гіпотезам і теоріям у практиці свого церковного життя і церковного життя моїх братів і сестер по вірі. А влітку 2012 р. почалося конкретне текстове оформлення цих ідей у книгу, і наприкінці 2012 р. – на початку 2013 р. вже були готові перші сім розділів книги. Восьмий розділ було написано в основному влітку і восени 2015 р., а дев’ятий – навесні 2017 р. Наразі вже підписано до друку макет другого видання книги, яке здійснює видавництво Місії «Євразія», за що принагідно хочу подякувати директору видавництва Андрію Максименку і віце-президенту Місії Михайлу Черенкову. У другому виданні буде додано також післямову з відповіддю на критичні зауваги моїх опонентів. Також буде опубліковано як додаток результати найсвіжішого (датованого січнем 2018 р.) дослідження російського богослова Алєксєя Кобєлєва, яке свідчить, що усвідомлення Церкви не як вертикально інтегрованої пірамідальної структури, а як мережі локальних помісних общин, об’єднаних через горизонтальні мережеві зв’язки, – це не лише теорія, але і практика Церкви ХХІ століття.

Як Ви вважаєте, церковна організація як така приносить більше користі чи шкоди?

Це залежить від того, які саме питання церковного життя Ви маєте на увазі. Про користь чи шкоду церковної організації слід говорити в контексті тих завдань, для яких ця організація існує. Я у своїй книзі не закликаю до цілковитої ліквідації церковних організацій, як мені закидають деякі мої критики. Церковні організації можуть бути корисними для вирішення певних адміністративних завдань, як от: видання християнської літератури, налагодження християнського теле-, радіо- і інтернет-мовлення, допомога бідним, дітям-сиротам і воїнам АТО через християнські благодійні фонди, які теж є релігійними організаціями тощо.

У моїй книзі ідеться про те, що релігійна організація не має дотичності до духовного життя християнина і до його стосунків з Богом. Адміністративне і духовне у церковному житті існують у різних площинах, і церковна організація не може регламентувати духовне життя людини виходячи з адміністративних принципів, якими у своєму функціонуванні керується кожна організація (і релігійна теж). Якщо духовним життям людини намагаються керувати виходячи з механістичних принципів роботи організації – це є надзвичайно небезпечним і може призвести до глибокого духовного каліцтва, особливо, якщо ідеться про людей, які зовсім нещодавно долучилися до церковного життя. В такому випадку церковна організація, безумовно, наносить шкоду, але не тому, що вона в принципі є злом, а тому, що вона використовується не за призначенням. Арнольд Тойнбі з цього приводу слушно зауважував, що інституційний каркас церковної організації є несумісним з духовною природою Церкви.

Зустрічаю багато людей, які кажуть, що вірять у Бога, але не ходять до жодної церкви. На Вашу думку, ця позиція більшою мірою спричинена різноманітними проблемами в церковних організаціях, чи внутрішніми проблемами самих людей?

Це зміщення фокусу духовного життя з есхатологічних мрій про майбутнє до сфери «тут і зараз», характерне для нашої епохи, перехідної з Постмодерну у Постпостмодерн. Причини цього феномену – як зовнішні, пов’язані з об’єктивними обставинами часу, у який ми з Вами живемо, так і внутрішні, пов’язані з проблемами життя церков і людей, які хотіли б у ці церкви прийти.

Погодьтеся, що в наш час розмова про Бога і богословські питання не є мейнстрімом і домінантою у суспільстві. Час Постмодерну характеризується релятивістським ставленням до будь-яких ідей і до релігійних теж. Релігійна тематика є присутньою у лексиконі сучасних людей, але має швидше атрибутивне і аксесуарне, ніж сутнісне значення. Не дивно, що за таких обставин люди можуть декларувати, що просто «вірять у Бога в душі» і їм цього достатньо. Як християни, ми, звісно, не можемо із цим погодитися. Але не можемо також заперечувати і того, що «ходіння до церкви» кілька разів на рік чи навіть щотижня теж є недостатнім для справжнього членства у Церкві. Дійсною ознакою приналежності до Церкви є народження згори. Регулярне відвідування помісної церковної общини не є обов’язковою умовою приналежності до Церкви, але людина, народжена згори, матиме бажання це робити. Тому справді народжена згори людина не буде виправдовувати своє небажання ходити до помісної церкви вадами і проблемами церковної організації.

Інша справа, що інколи людина, народжена згори, яка відвідує помісну общину, через деякий час помічає, що не може з чистим сумлінням вірити в Бога, перебуваючи в своїй церковній організації. Френк Віола писав, що наш час характеризується тим, що люди ідуть з церков не тому, що втрачають віру, а навпаки – тому що хочуть її зберегти. Натомість Вільям Лобдел писав про те, що церква-інститут своєю поведінкою дискредитує Ісуса, і з вини церкви люди втрачають віру в Нього. Це немовби новітня актуалізація ідеї Ніцше про те, що Сам Ісус був єдиним справжнім християнином. Я в своїй книзі неодноразово посилаюся на тезу Михайла Черенкова про те, що раніше Христа уявляли всередині церкви, а сьогодні Церкву уявляють довкола Христа. Тобто відбулося «звільнення» Христа від церкви-інституту. І це дійсно серйозний виклик для християнства на початку ХХІ століття.

Ви відчуваєте різницю між віруючими людьми, які ходять до церкви, і віруючими, які до неї не ходять? У чому вона полягає?

Безумовно, різниця є. Народжені згори християни, які не мають можливості регулярно відвідувати богослужіння, як правило, є більш індивідуалістично налаштованими. Вони звикли до того, що якщо вони не дослідять певне біблійне питання і не навчаться застосовувати його до практики свого життя, за них цього ніхто не зробить. В цьому, навіть, є їх певна перевага, і недарма нам відомо, що чимало великих богословських думок народжувалося тоді, коли їхні автори перебували в ізоляції від регулярних відвідин церкви. Чимало листів апостола Павла (які сьогодні є частиною Біблії), а також книга Джона Буньяна «Подорож пілігрима» були написані у в’язниці. Одна з найкращих робіт Мартіна Лютера «Про рабство волі» написана в замку Вартбург, де курфюрст Фрідріх Саксонський сховав реформатора від папської інквізиції. Вже цих прикладів достатньо, аби усвідомити, що релігійна самотність іноді має позитивний вплив на духовне життя християнина і духовно мобілізує його. Крім того, це дозволяє абстрагуватися від «побутових» проблем і «підкилимних» інтриг, які неминуче супроводжують церковне життя будь-якої помісної общини.

З іншого боку, віруючі-одинаки мають чимало недоліків. Часто вони мають значно гіршу комунікабельність, стають закритими до християнського спілкування і, навіть, глухими до осторог. Вони абсолютизують власне розуміння волі Божої і не здатні його переосмислити, навіть, якщо воно починає грубо розходитися з біблійним вченням. Це і є основна причина, з якої Біблія не радить нам залишати наше зібрання (Євр. 10:25). Тому мою тезу про те, що кожен віруючий може формувати Церкву на кожному місці, де він вклоняється Богові, не можна розуміти як заклик не відвідувати зібрання. Навіть якщо людина не має можливості регулярно відвідувати молитовний будинок, комунікація з іншими християнами є життєво необхідною. Дяка Богові, наразі ми маємо можливість дивитися богослужіння через онлайн-трансляції в інтернеті, а завдяки Skype можемо не виходячи з будинку брати участь у служінні у форматі відеоконференції. В крайньому випадку, віруючим-одинакам я би радив регулярно спілкуватися з іншою віруючою людиною особисто чи по телефону. Кожен християнин, який повністю ізольований від інших християн, стає більш вразливим для диявола.

У Вашій праці Ви пишете про нову Реформацію Церкви. З чого краще почати?

Почати слід з чітко поставленої мети. Недолік першої Реформації полягав у тому, що Лютер, Кальвін, Цвінглі, Нокс та інші реформатори взялися реформувати католицьку церкву, не до кінця усвідомлюючи, що ж вони хочуть отримати в результаті своєї реформи. Це спричинилося до того, що Реформація зупинилася на певному етапі свого руху і законсервувалася там, де вичерпався імпульс, закладений реформаторами. Натомість ідея Реформації полягає в тому, що вона не повинна зупинятися ніколи. Богослов’я Реформації може і повинно виходити за межі богословських уявлень самих реформаторів і може навіть сперечатися з цими уявленнями. Реформатори цілком слушно проголосили відомі протестантські «соліси»: «тільки Писання», «тільки віра», «тільки благодать», «тільки Христос», «тільки Богові слава». Таким чином, спасіння душі перестало бути справою церкви і стало справою особистої віри людини. Але потрібно рухатися далі! Мета нової Реформації – звільнити від церковного інституту не тільки спасіння душі людини, але і її подальше поклоніння Богу.

Досягнути цієї мети допоможе переосмислення Церкви у постінституційному ключі і переосмислення поняття «перебування у Церкві». Коли ми усвідомимо, що Церква – це не інститут, а вселенська община, ми перестанемо сприймати наше поклоніння Богові тільки як кількагодинне богослужіння у молитовному будинку раз на тиждень. Церква вийде за межі церковних стін, аби бути присутньою всюди, наповнювати наше життя 24 години на добу і 7 днів на тиждень. Завдяки цьому переосмисленню ми зрозуміємо, що Церква, про яку говорить Біблія – це не та церква, в яку ми періодично ходимо, це та Церква, якою ми постійно є. У своїй книзі я роблю спроби цілепокладання, яке допомогло б окреслити мету нової Реформації. По-перше, я резюмую свою книгу «Маніфестом християнської свободи у ХХІ столітті», в якому пропоную шляхи звільнення від тих тенденцій інституційного полоніння, які детально аналізуються в книзі. По-друге, в епілозі до книги я пропоную, говорячи мовою Томаса Куна, «зсув парадигми» і замість інституційної парадигми Церкви пропоную органічну парадигму, називаючи її конкретні складові і практичні характеристики.

Отже, нову Реформацію слід починати з переосмислення Церкви у нашій свідомості, з чіткої постановки цілей церковної реформи і конкретних засобів, які б забезпечили рух Церкви до поставленої мети. Увесь подальший успіх буде залежати від цього.

За Біблією, всі люди грішні. І жоден з нас не може сам своїми ділами спастися без допомоги Божої і Його прощення. Може саме через це Церква не може бути ідеальною? І в Церкві треба шукати в першу чергу Бога, а не якісь проблеми, що заважають Його пізнавати?

Необхідно розрізняти трансцендентний і іманентний прояви Церкви, так би мовити, її ετος і λογος. У своєму трансцендентному прояві Церква описана в Біблії як свята і непорочна дівчина і як скеля, яку ніколи не здолають брами пекла (Еф. 5:27; 2 Кор. 11:2; Матв. 16:18). В цьому трансцендентному прояві Церква існувала у Божому задумі ще до створення світу і включає усіх справжніх християн з усіх часів, уключаючи і тих, хто на сьогодні, на 2018 р., ще не народився і стане християнином лише в майбутньому. Водночас у іманентному прояві церква може мати суттєві недоліки і, навіть, відверті гріхи. У ній на рівні з «пшеницею» – справжніми християнами – може рости «кукіль» – фальшиві християни. І тільки «жнива» – друге  пришестя Христа – забезпечать цілковиту відповідність трансцендентного і іманентного.

Крім того, в іманентному прояві існує фактор недосконалості справжніх християн. Біблія не приховує від нас, що Давид мав інтимний зв'язок із чужою дружиною, що апостол Петро тричі зрікався Христа і що учні апостола Павла в коринфській церкві дозволяли собі об’їдатися, обдурювати одне одного в судах і, навіть, мати інтимні зв’язки, які характеризуються інцестом. Чому Біблія не приховує настільки відверті гріхи віруючих людей? Тому що вони відносяться до іманентного прояву Церкви, а святість і непорочність Церкви, її нездоланність для пекельних брам – до трансцендентного прояву. Бог, як Автор Біблії, свідомо не приховує від нас гріхи людей, аби наша приналежність до Церкви асоціювалася у нас не з людьми, в яких можна в будь-який момент розчаруватися, а з Богом, який ніколи не розчарує.

Клайв Льюїс писав, що завдання диявола – перемкнути уяву людини з Церкви як Тіла Христового на певні обличчя людей з їхніми вадами чи чудернацькими манерами поведінки. Завдання диявола – аби християнин замість Вселенської Церкви, яка укорінена у вічності, бачив недобудовану будівлю у псевдоготичному стилі на неприбраному будівельному майданчику. Натомість Бог хоче, аби ми бачили славу Його досконалої Церкви, яка існує у Його задумі і буде явлена нам у кінці історії цього світу, коли Христос вдруге прийде на нашу землю. І водночас Бог наказує нам будувати цю досконалу Церкву у недосконалих умовах наших помісних церков. Парадокс? Аж ніяк! Це явлення надприродної Божої сили. Бо ж Церква – це не людська, а Божа будівля (1 Кор. 3:9). Як слушно наголосив Михайло Черенков, така Церква – це нова реальність, яка є неможливою сьогодні, але вже існує у майбутньому. Саме розрізнення трансцендентного і іманентного проявів Церкви дозволить нам поблажливо ставитися до недоліків нашої помісної церкви.

Зі Святого Письма відомо, що хто буде каменем спотикання до пізнання Бога – тому краще на світ не родитися. Тобто однозначно, церковні організації та їх члени, які своєю аморальною поведінкою чи надмірними розкошами відштовхують, заплату отримають. Але з іншого боку, є чимало людей, які більшу частину сил та уваги зосереджують на тому, що їм заважає. Де межа власної і церковної відповідальності перед Богом?

Жодні недоліки церковної організації не знімають з людини персональну відповідальність перед Богом за те, що ця людина не прийняла Христа як свого Спасителя. Є такі люди, які свідомо відшукують у житті церков певні «смажені» факти, аби потім виправдовувати цими фактами своє небажання ходити до церкви. Це лицемірство. Повторюю: якщо людина дійсно народжена згори, вона хоче йти до церкви, аби зустрічатися там з такими само спасенними, як вона, з тими, хто, як і вона, має не егоцентричний, а богоцентричний погляд на життя. Народжена згори людина потребує спілкування з іншими християнами і відчуває бажання до такого спілкування. Недоліки інших християн не є для неї перешкодою у такому спілкуванні, бо вона свідома також своєї власної недосконалості. Якщо ж людина не хоче спілкуватися з іншими християнами, свідомо відмовляється ходити до церкви і пояснює це гріховністю і недосконалістю церковних організацій – така людина, імовірно, не є народженою згори. Її серце сповнене бунту проти Бога і вона просто шукає шпарину для того, аби не підкорятися Йому.

З іншого боку, людина, ходячи до Церкви, почас може відчувати розчарування у ній. Це можливо і це є невід’ємною складовою духовного досвіду кожного християнина. Я у своїй книзі чимало пишу про відповідальність тих, хто своєю поведінкою дискредитує Церкву. Але потрібно розуміти, що розчарування у церкві – це ще не привід розчаровуватися у вірі в Бога. Власне, мета того постінституційоного переосмислення Церкви, до якого я закликаю у своїй книзі, – це допомогти не втратити віру у Бога тим, хто розчарувався у церквах-інститутах. І не тільки допомогти собі, але і продовжувати проповідь Євангелії іншим. Погодьтеся, складно кликати когось у свою церкву, якщо ти сам стогнеш від того, що там відбувається. Так от, я наголошую у книзі, що настав час переосмислити також проповідь Євангелії. Наше завдання – не привести людей у нашу церкву, а привести їх до Христа. У Біблії ми не знаходимо наказу Бога створювати церкви і заманювати туди людей. Христос наказує нам не це. Наша місія – підготувати учнів Христа, які самі могли б навчити інших (Матв. 28:19; 2 Тим. 2:2).

У своїй книзі Ви часто апелюєте до того, що треба читати Святе Письмо, а не коментарі, коментарі на коментарі й так далі, бо Слово Боже за таким шаром ставатиме менш помітним, а замість нього ми розумітимемо думки авторитетних людей, ставлячи їх на один рівень або, навіть, вище за Біблію. То що робити, коли якісь вірші Біблії є незрозумілими? Чи варто взагалі читати коментарі та інші книги про Біблію?

Безумовно, коментарі на Біблію й інші книги про неї читати варто. Якби я вважав інакше, я б і свою книгу не писав (усміхається). У моїй книзі ідеться про те, що жодна інша книга не може зрівнятися з Біблією за рівнем богонатхненності і безпомилковості. Біблія – це єдина книга у світі, яка має не земне, а небесне походження. Усі інші книги являють собою знання, народжене на землі, Біблія – це єдине знання, яке прийшло від Бога і дане безпосередньо Ним. Тому нічого кращого, важливішого і досконалішого за Біблію у світі книг не існує і ніколи існувати не буде. Коментарі, богословські трактати чи інші книги про Біблію можуть поставити запитання, збудити спрагу, але дати відповіді і втамувати спрагу може тільки сама Біблія. Я написав свою книжку не для того, аби допомогти своїм читачам краще зрозуміти Біблію, а для того, аби поставити запитання і спонукати читачів самостійно знайти відповіді на ці запитання у Святому Письмі. В цьому коментарі, проповіді і богословські трактати дійсно можуть допомогти. Апостол Павло своїми проповідями поставив і актуалізував для юдеїв у Верії питання про Месію. Але відповіді верійські юдеї знайшли тільки після того, як самостійно дослідили Святе Письмо і перевірили згідно з ним те, що їм проповідував Павло (Дії 17:11). Саме так повинні вчинити читачі з моєю книгою і з будь-якою іншою книгою про Біблію.

Якщо якийсь біблійний текст є нам незрозумілим – це все одно не привід проголошувати необхідність коментарів до Біблії. По-перше, як наше знання, так і знання, коментатора, до книги якого ми звертаємося, є обмеженим (1 Кор. 8:2). По-друге, навіть, звернувшись до коментаря, ми все одно не зрозуміємо біблійний текст, який нас цікавить, без допомоги Духа Святого. Мартін Лютер наголошував на ролі Святого Духа у розумінні Святого Письма саме тому, що вірив у богонатхненність Біблії і в те, що Святий Дух надиктовував її текст Павлові та іншим біблійним авторам. Немає сенсу, говорить Лютер, читати тлумачення Біблії ззовні, якщо Дух Святий не тлумачить її нам зсередини. Коментарі до Біблії не можуть тут нічим допомогти, бо їхня богонатхненність апріорі є нижчою, ніж у Біблії. Крім того, коментарі до Біблії часто суперечать одне одному. Хто тоді вирішить, який з коментарів є правильним? Ще один новий коментар? А хто його прокоментує? Так буде до нескінченності.

Дійсно, в Біблії є тексти, які нам незрозумілі. Але усвідомимо: Бог не ставить завдання приховати від нас Своє Слово. Те, що необхідно нам знати для спасіння і вічного життя, в Біблії сказано ясно і зрозуміло. І взагалі Біблію писано за принципом зрозумілості, прямо пропорційної до важливості написаного. Тобто чим важливіша для нас та чи інша істина, тим зрозуміліше вона прописана в Біблії. З іншого боку, Своє Слово Бог відкриває нам поступово, по мірі того, як ми стаємо здатними «вмістити» ту чи іншу біблійну істину (Ів. 16:12). Тому, можливо, на цьому конкретному етапі ми просто не здатні усвідомити той чи інший біблійний текст, тому Бог і не відкриває нам його зміст. Нарешті, потрібно розуміти, що кожна людина може зрозуміти Біблію рівно настільки, наскільки вона цього потребує (Ів. 7:17). Тому якщо ми дійсно прагнемо зрозуміти біблійний текст і маємо в цьому потребу – ми з часом обов’язково зрозуміємо його.

У своїй праці Ви добре описуєте проблему того, що людям легше запитати священика чи прочитати авторитетний коментар, ніж самим перечитувати Біблію і розбиратися що ж і для чого там написано. З іншого боку, вистачає церковних лідерів, які прагнуть максимальної влади і залюбки беруть на себе відповідальність провадити душі до життя вічного. То де, на Вашу думку, має бути золота межа між прагненнями віруючих і допомогою священика в пізнанні Слова Божого та Його волі?

Слово «допомога», вжите Вами, – дуже доречне. Допомога – це інструктаж, а не виконання роботи замість того, кому допомагаєш. Слова «пастор» і «пастир» у слов’янських мовах – дуже схожі. Із Біблії ми дізнаємося, що Бог, як справжній Пастир, пасе Свій народ з метою підвищувати його (Псал. 27:9). Аналогічним чином пастирі, які наслідують Господа, повинні пасти свою паству з метою постійного підвищення її духовного рівня і збільшення самостійності пастви у духовних питаннях. Справжній пастир по мірі духовного зростання людини не збільшує, а зменшує і мінімізує свою роль у житті цієї людини. Допоки овечка маленька і слабенька, пастир носить її на руках, але коли овечка дорослішає і вже впевнено стоїть на власних ногах, справжній пастир не перев’язує цій овечці ноги і не садить її на прикорінь на прив’язі, а дозволяє пастися самостійно. Ідеальний пастир – той, який досягає такого духовного рівня своєї пастви, коли його відсутність на богослужінні не помічається, і без пастора чи священика богослужіння проходить так само, як і у його присутності.

З іншого, боку фальшиві і невірні пастирі, про яких дуже добре говорить 34-й розділ книги пророка Єзекіїля, намагаються контролювати паству, маніпулювати нею і свідомо тримати отару у невігластві, аби вона була більш залежною від пастиря. Біблія справедливо говорить, що це пастирі, які «пасли самих себе», використовували помазання і служіння пастиря у власних інтересах і для власного зиску. Тут не обов’язково ідеться про фінансове збагачення, так само може ітися про суб’єктивне підвищення персонального авторитету пастора чи про затвердження його формальної чи неформальної влади над іншими членами Церкви. В будь-якому випадку тут ідеться про суб’єктивне збільшення ролі людських дій і людського впливу з одночасним применшенням дій і впливу Бога на паству, що несумісно з ідеєю підвищення духовної самостійності пастви у її стосунках з Богом.

У моїй книзі є цілий розділ, присвячений сутності пастирства, і одним із ключових текстів, покладених в основу моєї концепції справжнього пастиря, є текст 2 Кор. 1:24. Згідно із цим біблійним текстом, пастор чи священик не може брати владу над вірою інших людей. Оце і є та межа, при перетині якої закінчується пастирська допомога і починається щось інше. Обов’язок пастора і священика – проголошувати Боже Слово, яке повинно бути беззаперечним авторитетом для кожного християнина. Саме на цьому ґрунтується повага до пастиря – не на його власному авторитеті, а на авторитеті Слова, яке він проголошує. Якщо людина не слухається Божого Слова, пастор має владу відсторонити цю людину від спілкування з іншими членами Церкви, тимчасово призупинити її участь у причасті чи взагалі виключити з церковної організації. Але пастор не може на власний розсуд диктувати іншим членам Церкви, як їм жити чи у що їм вірити.

Ніхто, у тому числі і пастор, не має права маніфестувати свій спосіб життя і представляти його як єдино правильний, якщо немає чітких біблійних інструкцій щодо того, як слід чинити. Пастор – це гід, провідник, льотчик-випробувач, але це не інспектор і не слідчий, який контролює життя інших членів Церкви і карає за найменші відступи від визначеного ним курсу. Більше того, якщо пастор вимагає від християнина того, що суперечить волі Божій, християнин не тільки може, але і зобов’язаний не слухатися пастора в цьому питанні. Біблія недаремно чимало говорить про відступи і боротьбу з істиною саме з боку релігійного керівництва. Якщо первосвященик Каяфа був одним з ініціаторів страти Христа (Ів. 11:49-51), а пастор Диотреф виключав зі своєї церкви тих, хто спілкувався з апостолом Іваном (3 Ів. 1:9-10), ми і сьогодні не застраховані від таких лжепастирів.

Тому як тільки пастор намагається взяти владу над нашою вірою, зайняти місце Христа, як єдиного Посередника у стосунках Бога і людини (1 Тим. 2:5), ми можемо бути певні, що такий пастор переходить межу пастирської допомоги і перевищує свої повноваження. Крім того, пастор повинен поважати межі особистого життя членів своєї Церкви і заходити в неї тільки за запрошенням. В ідеалі не пастор, як експерт і контролер, має входити у життя людини, а людина сама має запрошувати пастора у своє життя. Справжній пастор завжди буде дуже делікатним, він підтримає і допоможе, порадить і висловить свою думку, але він ніколи не буде диктувати, він завжди залишить остаточне рішення за Вами і Вашим сумлінням перед Богом.

Православних та католиків часто звинувачують у тому, що вони свої церковні організації ставлять вище за Бога: я православний, значить правильний і буду спасенний. З іншого боку, для частини протестантів є спокусою уявити себе вже спасенним на цьому світі, уявити що з ними часто напряму говорить Господь, свої думки ставити на рівень з Божими і виправдовувати свій гріх, зовсім не прислухаючись до інших. Як Ви радите перевіряти: від Бога йде думка чи ні?

Я визнаю два різновиди Божого одкровення – загальне, коли Бог говорить до нас через Святе Письмо і особисте, коли Бог говорить до нас через обставини нашого життя. Зазвичай у питанні  загального одкровення християни дотримуються більш-менш схожих поглядів. Дискусії, що точаться між християнами, зазвичай стосуються саме особистого, а не загального одкровення. Назагал, як переконаний протестант, я можу сказати, що жодне особисте одкровення від Бога не може суперечити загальному одкровенню. Тому перевіряти, чи від Бога думка, слід перш за все виходячи з Біблії. Наприклад, якщо Біблія прямо забороняє розлучення, то Бог не може в індивідуальному порядку відкрити якомусь віруючому хлопцеві, що Він дав йому у якості дружини заміжню жінку. Навіть, якщо із цією жінкою хлопцеві дуже добре і вони нібито ідеально підходять одне одному. У такому випадку думка про можливість одруження із заміжньою жінкою на підставі нібито Божого одкровення, безумовно, є хибною і походить не від Бога.

Інша справа, якщо Біблія не дає прямої відповіді на запитання, яке нас цікавить. В моєму розумінні тут може мати місце особисте одкровення, але застосовувати його слід дуже обережно і лише в тих межах, в яких воно не суперечить Біблії. Наприклад, я, навчаючись в бакалавраті, мав сумніви, чи потрібно мені вступати в магістратуру. Чи є в цьому воля Божа? Мені в той час пропонували переїхати з Харкова до Дніпропетровської області із перспективою стати там молодіжним пастором. Що мені обрати? Прямої відповіді на це запитання у Біблії не знайти. Я вирішив винести питання на розсуд Бога. Я пішов складати іспити з молитвою, аби Бог показав, чого Він хоче в моєму житті. Якщо Його воля у тому, аби я вчився далі, я вступлю, а якщо не вступлю – значить, Його воля, аби я поїхав у Дніпропетровську область. Сьогодні, через сім років після цього, я чітко бачу, що волею Бога було те, аби я залишався у Харкові. Бо ж я не тільки вступив до магістратури на бюджетне відділення, але і одразу після її закінчення отримав роботу своєї мрії – я працюю у редакції професійної газети «Податки та бухгалтерський облік» видавничого будинку «Фактор». Натомість перспектива мого молодіжного пасторства, про яке мені тоді говорили, виходячи з теперішнього становища тієї церкви, куди мене запрошували, – доволі примарна.

Недолік такого підходу до визначення волі Божої – в тому, що це прагматичний шлях. Таким чином ми можемо достеменно дізнатися волю Божу тільки виходячи з результатів і після того, як пройде певний час, який може вимірюватися роками. Але в тих питаннях, на які Біблія не дає нам прямої відповіді, на мою думку, немає більш точного способу визначити волю Божу. Єдине, чого б я ніколи не радив – визначати волю Божу виходячи з власних розрахунків. Авраам одного разу спробував таким чином «допомогти» Богові виконати Божу обітницю. В результаті з’явився Ізмаїл, і досі нащадки Ізмаїла (араби) всіляко утискають нащадків Ісака (євреїв). Тільки тому, що батько Ісака Авраам не дочекався, допоки Бог виконає Свою обітницю і дасть йому сина від дружини, а, керуючись своїми розрахунками, зробив собі сина від наложниці. Якщо ми замість довіри Богу будемо керуватися своїми розрахунками у прийнятті рішень, ми обов’язково програємо і помилково визначимо, що є для нас Божою волею. По-перше, тому що людське серце за своєю природою є необ’єктивним, а по-друге, тому, що ми не маємо усієї повноти інформації про можливі наслідки нашого рішення, і таке рішення завжди буде ухваленим фактично усліпу – в умовах цілковитої невизначеності.

Ви досліджували дуже багато перекладів Святого Письма, порівнювали їх, читали масу праць богословів різних конфесій – Вас до цього підштовхував пошук відповіді на якесь власне питання, чи розуміння богословської думки інших?

Я би сказав, і ні те, і ні інше. Тут потрібно розділити, для чого я використовую різні переклади Святого Письма (у книзі використовується понад 40 перекладів Біблії на семи мовах) і богословські праці (бібліографія книги містить понад 250 джерел).

Необхідність використання різних перекладів Біблії обумовлена тим, що російський синодальний переклад хоча і є в цілому вдалим, але іноді не повною мірою передає смислові концепти, закладені в оригінальні тексти Біблії. Особливо це стосується новозаповітніх текстів. Ментальність грецької мови суттєво відрізняється від ментальності української, російської чи інших слов’янських мов. Наприклад, текст Рим. 10:4 в українського чи російського читача складає враження того, що Христос поклав кінець Божому закону. Хоча грецьке слово τελος означає не «кінець», а «кінцева мета», і насправді текст говорить, що у Христі досягнуто мети, яку поставив Божий закон. Тому задля того, аби мати більш широке уявлення про те, що ж хотів сказати Павло чи інші автори Біблії, нам потрібен грецький оригінальний текст, а також переклади Біблії на мови, які ментально відрізняються від української чи російської. Перш за все, звісно, ідеться про англійську мову. Англійська мова – надзвичайно багата, англійські слова дуже місткі за своїм значенням. Можливо, саме тому, як Ви, мабуть, зауважили, із понад 40 перекладів Біблії, які використовуються у книзі, більше половини – це переклади саме на англійську мову. Крім того, існує ефект ментальної упередженості, який часто виникає якщо читати Біблію тільки на мовах з однаковим менталітетом (зазвичай це мови, які належать до однієї мовної групи, як от українська, польська, білоруська і російська). Аби нівелювати цей ефект мною було використано кілька надзвичайно важливих смислових перекладів Біблії. Смислові переклади цінні тим, що свідомо не передають дослівно текст оригіналу, а намагаються перекласти текст з ментальності мови оригіналу на ментальність мови перекладу, зберігши сенс ціною втрати дослівності. Серед таких перекладів варто відзначити «Єврейський Новий Заповіт» (переклад Давида Стерна), «Буквальний переклад Нового Заповіту» (переклад Андрєя Одінцова і Алєксандра Бєлінского) і переклад Американської Лютеранської церкви (God’s Word Translation) 1995 р.

Тобто різні переклади Біблії на різних мовах були покликані максимально розширити горизонт нашого погляду на біблійний текст і максимально наблизитися до того сенсу, який заклали біблійні автори у текст оригіналу. Богословські праці цитуються з іншою метою. Деякі із них покликані проілюструвати, що інтерпретації, які я наводжу, не є новаторськими, а характерні для класичного протестантського богослов’я. Наприклад, саме тому Ви можете побачити у моїй книзі чимало цитат з праць Мартіна Лютера. З іншого боку, деякі інші богословські праці цитуються тому, що в них у стислому вигляді виражені ті богословські концепти, які я залучаю до своєї методології аналізу «інституційного полоніння» та пошуку шляхів звільнення з нього. До цієї групи цитованих джерел належать, наприклад, цитати з праць Елета Ваґґонера чи Френка Віоли. Нарешті, деякі праці цитуються просто тому, що вони мали суттєвий світоглядний вплив на мене як автора. Найяскравішим прикладом таких джерел є праця Стефана Цвейґа «Совість проти насильства». В будь-якому випадку, жодну з богословських праць я не цитую як доказ своєї богословської концепції. Свою концепцію я доводжу тільки біблійними текстами (хоча і в різних перекладах), а богословські праці використовую у якості «декорацій» до свого дослідження, наявності яких вимагає науковий жанр монографії.

На сторінках своєї книги Ви згадуєте, що Ісус значно більше проповідував за межами тодішньої церкви, бо в ній Його не пізнали і відреклись. Водночас Ісус не закликає кидати Церкву, а швидше відновлює її, повертаючи чисте, не замулена масою коментарів на коментарі Слово Боже. Як часто Ви особисто проповідуєте за межами Церкви і яким чином бачите максимальне наближення церковних організацій до Церкви Христової?

Я вже сказав на початку інтерв’ю, що церковна організація і Вселенська Церква за своєю сутністю мають різне призначення, виконують різні функції і перед ними постають різні завдання. Тож, на мою думку, не потрібно наближувати видимі церковні організації до невидимої Вселенської Церкви. Та цього й не вийде зробити, аналогічно тому, що Ви ніяк не зможете наблизити яблука до апельсинів чи дерево до металу, бо ж ці речі мають різні фізико-хімічні характеристики (усміхається). Моя позиція проста: нехай церковні організації виконують адміністративну роботу, а невидима Вселенська Церква – духовну. Можливо, десь ці площини будуть перетинатися, але в цілому функціонуватимуть вони фактично незалежно одна від одної. Жодної трагедії в цьому я не бачу. Ми, як християни, покликані робити духовну роботу як всередині церковної організації, так і за межами церковних стін. Особисто я надаю перевагу останньому, тому часто в тій чи іншій формі говорю з людьми про Бога за межами церкви. В моєму розумінні кожна людина, з якою у мене зав’язалося спілкування, – послана мені від Бога, і мій обов’язок – проповідувати їй Євангелію. Тому якщо розуміти проповідь у такому, широкому сенсі, то я проповідую за межами церкви доволі часто.

Користуючись нагодою, хочу повідомити, що вже згадана мною Місія «Євразія» наразі активно розвиває в середовищі українських християн рух під назвою «Школа без стін», який координує Костянтин Вікторович Тетерятников. Завданням цього руху є саме проповідь Євангелії за межами церковних стін. 31 березня 2018 р. у Харкові на вулиці Ярославській, 28 (у приміщенні церкви «Преображення») «Школа без стін» буде проводити семінар на тему «Місія у професії». Це – семінар для християн-професіоналів, які хочуть нести Євангеліє на своєму робочому місці, своїм колегам по роботі і клієнтам, з якими вони спілкуються у процесі виконання своїх професійних обов’язків. Користуючись нагодою, запрошую усіх харків’ян, які цікавляться цією темою.

Мета «Школи без стін» – це розбудова «Церкви без стін», тієї Церкви, якою ми є 24 години на добу і 7 днів на тиждень. Церква без стін – це повноцінна реалізація принципу поклоніння Богові в Дусі і істині, незалежно від конкретного місця, як це проголосив Ісус у Своїй розмові з самарянкою (Ів. 4:23-24). Християни, які вклоняються в Дусі і істині, можуть вклонятися Богові на всякому місці і утворювати там Церкву тут і зараз.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Стефан | 24 вересня 2018, 21:26

      Мир и порядок в Украине это Поместная Православная Украинская Церковь, освобождение территорий страны от оккупантов, диверсантов и сепаратистов, единство народа в труде, учёбе и отдыхе.

    • Михаил | 24 вересня 2018, 18:59

      С таким самомнением и претензионностью на мировую власть он скоро начнёт предоставлять "автокефалии" на свой вкус и каприз Католической, Англиканской и церквям подряд. Можно только

    • velovs@ukr.net | 24 вересня 2018, 18:53

      "«Після Томосу» Церква отримає значно більше можливостей впливати на життя суспільства і на настрої в суспільстві. Аборти, одностатеві відносини, гендерне виховання, репродуктивні технології,

    • dutchak1 | 24 вересня 2018, 16:52

      а хто нам покаже монахів, які привикли жити по державних законах а не церковних?

    • Halo | 24 вересня 2018, 16:52

      Щоб поменше було невігластва та провокаційних закликів, рекомендую почитати історію Почаївської Лаври Івана Огієнка http://azbuky.in.ua/?product=svyata-pochajivska-lavra

    Популярні статті місяця