Ще раз про церковне кріпацтво, або Чому світське законодавство ближче до Євангелія, ніж статут Церкви?

13 вересня 2017, 15:43 | Суспільство-дайджест | view photo | view video | 1 |   | Код для блогу |  | 

Денис Таргонський

"Релігія в Україні", 13 вересня 2017 року

На жаль, перехід багатьох парафій, провідних богословів, звичайних мирян та кращих людей нашої Церкви в інші конфесії (див. зокрема “Священник Андрей Шиманович: Патриарх Кирилл предал свою паству в Украине”) не впливає на політику УПЦ (тут і далі мається на увазі УПЦ у єднанні з Московським Патріархатом — ред.). В церковному середовищі панує пострадянський ідеологічний невроз: правильною дорогою йдемо, браття і сестри, не дивлячись на великі втрати, у нас найбільша конфесія в Україні! Мимоволі напрошується висновок, що головна задача церковного керівництва в умовах демократизації суспільства полягає в тому, щоб за будь-яку ціну зберегти існуючу неефективну систему влади. Церква обертається по якомусь зачарованому колу, як змія, що сама себе кусає за хвіст. В якому напрямку буде рухатись далі Церква?

Ще раз про церковне кріпацтво, або Чому світське законодавство ближче до Євангелія, ніж статут Церкви?
«Бо час уже суд розпочати від Божого дому»
1 Петра 4, 17

Хронологія парафіяльного розколу

З великим болем і переживаннями прихожани Петро-Павлівської громади села Великі Межирічі Рівненської єпархії УПЦ розповідають історію, котра нещодавно трапилась у їхній парафії. Для підтвердження своїх слів парафіяни надали велику кількість відеоматеріалів (див. зокрема https://www.youtube.com/watch?v=NCh_dSCf42g , https://www.youtube.com/watch?v=gIN0ELmeHwE , https://www.youtube.com/watch?v=OZJNwr85ndE).

Три роки тому у село Великі Межирічі щойно після семінарії з великим бажанням служити Богу і Церкві приїхав молодий, енергійний священик. Оселилися вони з матушкою в нежитловому приміщенні, що складалося з однієї кімнати. Своєю щирістю, активністю, людяним ставленням і сумлінним виконанням пастирських обов’язків батюшка здобув любов і повагу своїх прихожан. Він швидко знайшов спільну мову з молоддю, яку возив в паломництва до Києва та Почаєва.

На другий рік служіння нового настоятеля громада почала будівництво церковної хати. Слід зазначити, що усіма справами парафії, окрім хіба що богослужіння, займалася касир. У неї були усі ключі та документи, хоча в Статуті УПЦ зазначено, що «парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель парафії, є вищим органом управління парафії. Вони планують господарську діяльність парафії» (Р8(г), П1). Керуючись своїм законним правом та вимогами громади, священик попросив у касира відзвітуватися про використані на будівництво кошти та надати проектну документацію на загальний розгляд парафіяльної ради.

Касир заявила, що настоятель втручається не в свої справи. Батюшка звернувся до благочинного, який дав дивну відповідь: «Не чіпай касира, бо полетиш з парафії». Обурившись, громада вирішила змінити касира. Проте слова благочинного були пророчими. Священика викликали в єпархію і дали указ про звільнення.

Розуміючи, чим це може закінчитися, касир втекла додому з церковними грошима. Громада одразу заявила в поліцію про крадіжку. Під конвоєм поліції касир змушена була віддати церковні гроші, ключі та документи. Було обрано нового касира та старосту. Прихожани поїхали до владики і фактично змусили його повернути священика.

Пройшов майже рік спокійного служіння священика. Та однієї суботи напередодні недільного богослужіння благочинний подзвонив до батюшки і сказав, щоб той прощався з парафіянами. В понеділок священик приїхав в єпархію за Указом. Парафіяни зібрали більше 600 підписів на підтримку батюшки та приїхали до архієрея. Цього разу він грубо їх вигнав з кабінету, не звернувши ніякої уваги на списки з підписами.

Згідно Статуту «члени притчу можуть бути переміщені та звільнені зі своїх місць єпархіальним архієреєм за особистим проханням, рішенням церковного суду або за церковною доцільністю» (Р.8, П.4). Священиком не було висловлено такого «власного бажання», не було церковного суду, парафіянам не було пояснено, в чому саме полягає «церковна доцільність» цього рішення. Сам священик не міг пояснити цієї «доцільності» прихожанам, бо в Указі, що дав йому архієрей, не було зазначено причини звільнення.

Дуже часто така несправедливість спонукає до того, що громада УПЦ зі своїм священиком чи без нього просто йде в УПЦ КП або в УАПЦ. Петро-Павлівська парафія залишилася вірною УПЦ. Цього разу священик, прощаючись з паствою, заповів триматися істинної Церкви.

Схожа ситуація рік тому трапилася з парафією с. Нестерівці Кам’янець-Подільської єпархії. Парафіяни приїхали до архієрея просити за свого священика. Високопреосвященний не захотів їх слухати, поставився як до холопів, які просять милостиню. Скінчилось все тим, що ця громада разом із священиком перейшла в УПЦ КП. Наші церковні ЗМІ здебільшого висвітлюють такі ситуації як «захоплення храмів розкольниками та націоналістами». Проте, як бачимо, причини таких переходів іноді бувають набагато банальніші.

Парафіяни, намагаючись допомогти своєму настоятелю, поїхали в Київ до Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Онуфрія. Довгоочікувана відповідь на їхнє щире прохання за батюшку звучала так: «Треба слухати Церкву. Як сказав єпископ, така й воля Божа, з якою потрібно змирятись».

Слухаючи розповідь цих людей, я згадав нещодавно вироблений в нашій Церкві фільм «Анатомія розколу». Там є епізод, що описує, як тодішній екзарх України митрополит Філарет надіслав Указ про перевід тоді ще єпископа Онуфрія Чернівецького і Буковинського на Івано-Франківську кафедру. На амвоні Чернівецького кафедрального собору архіпастир запевняв свою паству, що на те є воля Божа, з якою потрібно змирятись. Однак, коли люди фактично силою не допустили виконання указу екзарха та погрожували вийти з підпорядкування Київській митрополії, єпископ Онуфрій цьому народному голосу не суперечив. Виходить, ті люди йшли по волі Божій, а ці люди, які ось тепер заступаються за свого пастиря, йдуть проти волі Божої?

Митрополиту Онуфрію було куди виїжджати і за що жити, а цьому священику з вагітною матушкою нема куди дітись і за що дітей одягати і годувати. Митрополит Онуфрій в цьому фільмі зокрема наголосив, що якщо уважно вглядатися в причину, по якій Філарет пішов у розкол, то це будуть гроші. Парафіяни цього храму вважають так само.

«Ми все життя їздимо в святу Лавру, - розповідала мені прихожанка, безпосередня учасниця цих подій, - аби приложитися до мощей, помолитися у святих храмах. В цей день нам нічого вже не хотілося і ми вперше, побувавши в Києві, не зайшли до преподобних. Ми думали, що якщо вже в Церкві немає ні людяності, ні чесності, ні хоча б поваги до людей, то що вже вимагати від тих, хто в церкву не ходить». «І багато-хто підуть за пожадливістю їхньою, а через них дорога правдива зневажатиметься». (2 Пет 2,2).

Владика для Церкви чи Церква для владики?

Устрій життя майже кожної єпархії УПЦ подібний до феодального князівства, в якому слово феодала – то єдиний чинний закон. Життя звичайних священиків-кріпаків немає ніякої ціни – їх можуть переміщати з місця на місце як завгодно, куди завгодно, коли завгодно, навіть не питаючи на це їхньої згоди і не вказуючи причини.

Батюшка може половину свого життя прослужити у парафії, обжитися, завести друзів, родинні зв’язки, побудувати храм, створити міцну громаду, облаштувати недільну школу, запустити місіонерський проект, але, не взявши парадного благословення у архієрея на празнику у сусідньому селі, втратить все. За такий «смертний гріх» священик може потрапити казна куди, настоятелем занедбаної парафії, а на його місце поставлять архієрейського протеже.

Особисті якості священнослужителя в нашій церкві дуже часто нічого не значать. Все вирішує власна симпатія і матеріальний зиск церковного начальства, для якого в Церкві закон не писаний і статут УПЦ нічого не значить. Люди можуть протестувати, писати скарги хоч до самого Патріарха, їх ніхто не почує. Система надійно захищає саму себе.

З точки зору світського трудового законодавства подібна поведінка керівника стосовно працівника розцінюється як злочин. Жоден працівник не може бути позбавлений роботи без конкретної причини. Навіть якщо він позбавляється робочого місця за некомпетентність, то його повинні заздалегідь попередити, щоб дати можливість знайти інше місце роботи. Закон зобов’язує роботодавця видати наперед місячну зарплату, аби звільнений міг якось прожити певний час. Якщо це законодавство не виконується, то в громадян є можливість подати скаргу у відповідні органи.

Виходить, в цьому питанні світське законодавство набагато ближче до Євангелія, ніж Статут Церкви. В Статуті, який істотно не редагувався з часів Радянського Союзу, фактично немає положень, що захищають особистість священика і його хоча б мінімальні права. Але навіть в такому вигляді він церковним керівництвом не дотримується. Священик, який буде посилатися на своє «законне право», навіть якщо воно засвідчене Статутом, відразу звинувачується в непослуху Церкві. Батюшка в нашій Церкві не має соціального захисту, виплат, компенсацій, відпускних, права на соціальну допомогу в разі непередбачених обставин та пенсійного забезпечення, права оскаржувати явно протизаконні дії вищого священноначальства.

В багатьох єпархіях керування Церквою опосередковане довіреними архієрею або благочинному людьми, які контролюють священика і розпоряджаються коштами парафії, виходячи виключно з інтересів того чи іншого архієрея чи благочинного.

Це явище бере свій початок ще з часів Радянського Союзу, коли були запровадженні так звані церковні «десятки», що наймали священика як обслугу храму. Вони були вигідні владі та поставленим нею уповноваженим, які на цьому наживались. Про ганебність такого явища говорили такі провідні ієрархи Церкви, як архієпископ Василій (Кривошеїн) та митрополит Антоній (Сурозький) ще в 1971 році на Помісному Соборі РПЦ. Зміни, внесені в Статут РПЦ після розпаду СССР, були лиш поверхового характеру. Положення духовенства суттєво не змінилося. Хоча уповноважених вже немає, але вибудована система, яка до сих пір нищить церковне життя, залишилася тією ж самою.

Ще раз про церковне кріпацтво, або Чому світське законодавство ближче до Євангелія, ніж статут Церкви?

Ситуація, яка виникла в Петро-Павлівській парафії Рівненської єпархії – це яскрава демонстрація конфлікту між церковною громадою та пострадянською злочинною системою контролю церковного життя.

Майбутнє Церкви

Сучасним людям здебільшого байдуже, канонічна Церква, чи ні. Люди судять про Церкву, дивлячись на діяння християн – яка ти людина, такий в тебе Бог.

Голос єпископа – то голос Церкви лиш тоді, коли він керується в своєму житті Євангелієм. Якби члени Церкви дотримувалися простих Євангельських заповідей, тоді не потрібен був би ніякий Статут. Але усі ми є немічними, пошкодженими гріхом людьми і в прийнятті рішень часто керуємось не Євангелієм чи Законом Божим, а власними пристрастями. Тому нашій Церкві корисно було б розробити новий Статут – Закон, що призначений для того, аби обмежувати свавілля наділеної духовною владою людини. Статут має бути написаний з урахуванням базових прав мирян і нижчого духовенства, на котрі буде можливість посилатися кожному члену Церкви, якщо на те буде потреба.

Церкві є чому повчитися в сучасного суспільства, наприклад, принципу поваги до особистості. В усіх Конституціях простежується відлуння давно забутої Заповіді Христової про любов до ближнього. Американська Конституція 1787 року, наприклад, писалася протестантами як Закон, який необхідно прийняти, аби Євангельські заповіді можливо було практично застосовувати в житті суспільства, не нав’язуючи при цьому людині ніякої релігії. Він написаний з глибоким усвідомленням того очевидного і перевіреного у європейських релігійних війнах факту, що будь-яка влада не може належати одній людині: “Ми довірили майбутне наших політичних інститутів здібностям всіх і кожного керувати собою у відповідності до заповідей Божих”, - писав один із творців Конституції Джеймс Медісон.

Той самий духовний принцип свободи людини, що реалізується через обмеження її егоїстичних устремлінь заради загального блага Церкви, лежить в основі канонічних норм Помісного Собору 1917-1918 років. В розділі 15 «Определения Священного Собора Православной Российской Церкви об епархиальном управлении» зазначено, що «єпархіальний архієрей, що наслідує владу від святих Апостолів, є предстоятелем місцевої Церкви, який керує єпархією за соборного сприяння кліру та мирян». В розділі 15 говориться, що єпархіальний архієрей не призначається Патріархом чи Синодом, а обирається з числа тих кандидатів, які схвалені духовенством, кліром та мирянами, за якого проголосувало дві третини виборців у єпархії. Вища церковна влада лише підтверджує цей вибір та посвячує кандидата. Жодна з канонічних норм, спрямованих на оздоровлення та нормалізацію церковного життя тодішньої російської імперії, й донині не діє в Церкві.

На жаль, сучасний устрій Церкви – то маленька копія великих монархій минулого. Єпископ – то владика, якому належить вся повнота влади в єпархії. Одноосібна влада – то шлях до тоталітаризму, за якого власні бажання єпархіального монарха стають волею Божою для його народу. Але «Церква діє у світі любов’ю» (св. Паісій Афонський). Так само християнам властиво любити єпископа, як людину, руками якої Господь звершує для християн євхаристичне таїнство спасіння.

Церква на роздоріжжі

Я не знаю, чи можливе позитивне завершення оприлюдненої мною історії сільської парафії. Можливо, ця стаття остаточно зламає життя молодого священика. Якщо до цього конфлікту між церковним народом і церковною владою в храм щонеділі ходило десь двісті чоловік, то тепер залишилося лише двадцять найстійкіших, яким дорікають всі інші жителі села, за те, що вони тримаються тої «продажної московської Церкви». Навіть хлопці-паламарі позабирали свої речі з храму. Та співчуваючи зневіреним прихожанам його пастви, дуже хотілося б вірити, що наше священноначаліє зробить вибір на користь народу Божого, а не на користь амбіцій вигідних для нього осіб.

Епілог

Коли стаття була уже написана, мої знайомі розповіли аналогічну історію, що декілька тижнів назад трапилася в Іванівці - сусідньому селі біля Межирічів. Священик, який прослужив на парафії 28 років, без з’ясування обставин був знятий з приходу через скаргу декількох бабусь…

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Orest | 14 вересня 2017, 19:55
    Коментувати коментар

    Пан Денис подав завідома брехливо інформацію не в одній цій статті, тому можна його віднести до чергового фейкописакий, який заради слави та грошей готовий брехню розбавляти краплинами правди. В Православній Церкві(КП не рахуємо) є проблеми, та не такі великі, як вигадує Денис.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • igorshevchuk | 19 вересня 2017, 20:31

    * * * Скільки написано й що наговорено?? дивлюся як це насправді: пальчатка сходить із рук упокорена можна мені вам руку подати тіло із серця зсувається — тільки впокорене Бог є в серці

  • Учкудук | 19 вересня 2017, 16:22

    Офіційна УГКЦ теж не призначені і очорнює УПГКЦ вже декілька років. Вони більше переймаються свідками Єгови.чим душами своїх вірних.

  • bopa | 19 вересня 2017, 09:22

    Не буде таких глибоких об'єктивних досліджень, втратимо те що маємо. Господь нам цього не простить! І ціна розплати буде небачено дорогою. Освідомлюймо!

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:59

    Гарний коментар дозволю собі доповнити кінець: "Це велика перемога і вся слава тільки Богу! А я зі своїми братами прикладемо усіх зусиль, щоб бути вірним і виконувати Його святі заповіді".

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:40

    Реальність залежить від нас! "Ніхто за нас не зробиnь нашої роботи", шановний Fr.

Популярні статті місяця