Згідно з інформацією, яку подають євангелисти, Ісус Христос народився у Вифлеємі, місті Давидовому. Дитинство і молоді роки провів у Назареті, у Галилеї. На початку свого проповідування перебував у Капернаумі. За три роки публічного життя відвідав багато місцевостей у різних околицях Палестини. Але дуже часто бував у Єрусалимі – центральному місті Ізраїлю, де знаходилася одна-єдина на Святу Землю святиня.

Місто Єрусалим був значно більше ніж політичним чи адміністративним осередком. Це був релігійний центр. Кожна держава має свою столицю і громадяни по-особливому ставляться до цієї столиці, одначе сприйняття Єрусалима з боку ізраїльтян було дещо інакшим, більш трепетним (його можна зрозуміти тільки читаючи Біблію). Єрусалим для ізраїльтян був місцем, де вони знаходили Бога в неповторний спосіб, це було для них, у повному значенні того слова, святе місто.

Ісус Христос, як воплочений Божий Син і взірцевий син свого народу, поділяв це особливе сприйняття Єрусалима. У тому місті звершилися Його смерть і воскресіння. Але ще перед цими спасенними подіями Ісус вказував на особливе значення Єрусалима. В Євангеліях, записаних святим Лукою (пор. 19, 41-44) і святим Матеєм (пор. 23, 37-39) знаходимо опис почуттів, які в Христа викликав тільки погляд на Єрусалим з Оливної гори. Він плакав над містом, яке заперечило своє особливе призначення.

Згадую про таке особливе сприйняття Єрусалима саме Ісусом Христом, бо вважаю надзвичайно важливою в нашому житті релігійність громадянина. Зв’язок нашого Спасителя з Єрусалимом можна беззастережно застосувати до кожної людини, до кожного громадянина, який вірить у Бога. 

Погляньмо на нашу рідну країну – Україну. Українців на загал можна описати як побожний, релігійний народ. Ми будуємо храми, молимося, стараємося виконувати Божу волю... Одначе згадаймо такий момент: Ісус гірко плакав над Єрусалимом, шкодував, що це святе місто, яке мало прийняти Його як Спасителя світу, у критичний час зреклося Його, видаючи на смерть. Якою насправді є наша релігійність?

Автор цих рядків упевнений, що як серед пересічних громадян, так само і серед носіїв влади є певне число віруючих людей. Але наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми? Наскільки вірність релігійним переконанням контролює людське життя? Бо відбуваються події, які зроджують небезпідставні сумніви щодо щирості релігійних переконань.

Хотів би зауважити, що я не беруся стати суддею: як немічна людина, не знаю, що діється в душах людей, котрі живуть поруч. Проте поведінка деяких представників влади змушує задуматися.

Щойно минули Великодні свята. У багатьох містах можна було спостерігати дивну картину. Під час богослужінь у храмах несподівано з’являлися деякі наші можновладці в супроводі фотографів і через кілька хвилин зникали, щоб "відвідати" інші церкви, приналежні, можливо, до різних конфесій. На таке лихо вже давно звертали увагу, але нічого не змінилося.

Що вже говорити про передвиборчий час. Кандидати в депутати на різних рівнях починають активно з’являтися у храмах, звичайно не з порожніми руками. Вдячні душпастирі велегласно їм дякують. Пересічні учасники богослужінь, які таких добродіїв ніколи перед тим не бачили, також їм гаряче дякують і заявляють про політичну прихильність до них.

Спадає на думку приклад одної такої ситуації, яка сталася на Львівщині. Разом із новим "молільником" до храму під’їхала вантажівка, з якої робітники вивантажили будівельні матеріали. Отець-парох уподібнився до Золотоустого у своїй подяці. Одначе наступного дня після виборів, коли ще сонце не зійшло, та сама машина і ті самі робітники весь "подарований на Боже" будівельний матеріал кудись забрали.

Такі події не повинні траплятися. Вони компрометують і висміюють високопосадовців. Віруючі особи, які займають відповідальні посади, – байдуже, чи вони вибрані, чи призначені, – повинні дуже серйозно ставитися до своїх обов’язків і вважати власні релігійні переконання справжнім натхненням для виконання завдань. Взірцем для них повинен бути сам Ісус Христос.

Не може бути й сумніву, що якби носії влади із щирим релігійним переконанням взялися до своєї роботи, процес перевиховання нашого народу, який розпочався на Майдані, відбувався б набагато швидше, як дотепер. А своїм прикладом вони б стали прекрасним заохочення для пересічних громадян.

Підсумую вищевикладені думки кількома словами. Майбутній розвиток нашої держави перебуває в прямій залежності він інтенсивності наших релігійних переконань.

+Любомир