Москалі хотіли всіх спалити в церкві під час служби
Сім'ю Марії Кобилюх переселили з Польщі в Україну
До війни у нас було півсела польського, пів – українського. Мали церкву й костел. Жили дружно, ходили одне до одного в гості, одружувалися. Ми не працювали в полі на їхні свята, вони – на наші. Доньок хрестили за вірою матері, синів – батька.
На початку війни мені було 7 років. Пасла корови. Між москалів стався конфлікт – одні літаки стріляли по інших. У нас тоді згоріли дві стодоли. Мама тримала молодшого брата Стефана перед собою, а за неї ззаду вхопився сусідський малий. Біля мами постріляли гусей, сусіду куля прошила стегно. Я гнала корови зі ще однією дівчинкою. Стали втікати до лісу, а з літака по нас стріляли. Кулі падали поруч, як дощ, а я не розуміла, що це. Забігли в ліс, літак полетів. Там лежав сусід і сварився, що ми мали б упасти, а не тікати.
Наприкінці війни почалася біда (напади на українців Закерзоння тривали з літа 1943 року, радянсько-польський фронт пройшов через місто Любачів у липні 1944‑го. – Країна) – нова польська влада з москалями стали нападати на нас. Убивали людей, палили хати, шукали "бандерівців" (радикальне крило ОУН Степана Бандери воювало в 1940–1950-х роках проти польської, нацистської і радянської влади. – Країна).
Марія КОБИЛЮХ, 84 роки, переселенка з Польщі, до одруження – Гавришко. Народилася 8 серпня 1932 року в селі Хотилюб, Польща. 6 травня 1946-го сім’ю переселили в рамках радянсько-польського ”обміну населенням”. Тоді з Польської Народної Республіки вислали 485 тисяч українців, а з УРСР – 810 тисяч поляків. Оселилася в селі Журавники біля Львова. 4 червня 1954-го вийшла заміж за на три роки старшого сусіда Олексія Кобилюха, переїхали до Львова. Чоловік 30 років працював на склодзеркальному заводі, помер 2002-го. Була продавцем у магазині, в’язала джгути на заводі ”Біофізприлад”. Марія – остання з сім’ї переселенців. П’ятеро братів і сестер померли. Живе з донькою Ольгою та зятем Володимиром. Має трьох дітей, п’ятеро онуків і четверо правнуків
Нас було п'ятеро дітей. Старшого Олеся забрали 1944 року. Його і ще сімох хлопців вивезли в район. Там усіх збили на квасне ябко, питали, де "бандери" ховаються. Мама не впізнала брата, як прийшла в тюрму провідати. Був чорний. Розпечене залізо клали до ніг. З нашої сім'ї не було нікого в УПА. Хлопців відправили в Перемишль. Звідти – на фронт. Олесь дійшов до Берліна. Повернувся 1946-го, коли нас уже виселили.
У нас була одна парафія з сусіднім українським селом Подемщизна (у вересні 1944 року це село спалили радянські каральні загони. Згоріли 92 господарства й церква. Застрелили 23 людей, серед них отця Володимира Кміцикевича. Люди, які врятувалися, пережили зиму в землянках. 1945 року місцевих мешканців вивезли в УРСР. – Країна). Москалі їхали в село машинами і мотоциклами. Хотіли всіх спалити в церкві під час служби. Як їхали, то на річці завалився міст. Доки ремонтували – служба закінчилася і люди розійшлися. Ми вийшли з села, почули стрілянину й побачили, як воно горить. Дехто повтікали. А кого зловили – розстріляли на місці.
Поляки спалили сусіднє з нами українське село Гораєць (акцію здійснив 6 квітня 1945 року другий операційний батальйон корпусу внутрішньої безпеки Польщі. Начебто хотіли знищити штаб УПА, якого на той час у селі не було. Прагнули залякати селян, змусити їх утекти з Польщі. Загинули 174 особи, серед них 32 жінки і 35 дітей. – Країна). На одне подвір'я зігнали кількадесят осіб. В тій господі жив заможний чоловік. У нього була пивниця. У ній людей і розстріляли (понад 60 осіб. – Країна). Загинули цілі родини. Одна стара мала 91 рік. Убили всіх її рідних. Їй куля пройшла через кожух. Залишилася жива. Ми чули стрілянину в Горайці, бачили, як горить село. Акція почалася о шостій ранку, а о 10-й села вже не було.
Поляки спалили українську частину Хотилюба. Наша хата залишилася ціла, бо була в польській частині села. Чимало людей москалі з поляками повбивали, але більшість утекли (15 травня 1945 року під час акції НКВД і польських загонів убили 12 осіб. – Країна). Біля церкви жив паламар. Його вбили, а тіло кинули у вогонь. Відтоді у нас мешкали дві сім'ї, чиї будинки погоріли.
Хата була в нас одна дерев'яна, а друга – з цегли. Мали дві стодоли. Одна 12 метрів у довжину, з каменю. До неї можна було ввійти тільки з хати. Також були пасіки, комора для збіжжя, свій лісок. Наприкінці війни до нас прийшли два поляки з карабінами. Красиво підперезані, в кожушках. Один стояв біля брами, другий подався до хати. Кричить, аби вийшов господар – шукали коней. Їх уже забрали раніше. Поляк зайшов у дім. Тато сховався. Я кинулася йому в ноги і кричу: "Стріляй нас всіх, а тата не дам!" Він махнув прикладом. У хаті знявся крик і лемент. Поляк злякався, що прибіжать "бандери" і помстяться. Вони час від часу проходили через село.
Автор: фото надане Марією Кобелюх 
Марія Кобилюх із сином Ярославом і чоловіком Олексієм біля своєї хати в селі Журавники поблизу Львова. Фото 1958 року
Тато з сестрою Касею поїхали в сусіднє Нове село до маминої рідні з возом жита. 6 травня 1946 року наше село оточили. Зігнали вози. Нам положили скриню, пару перин, одяг, банячки і відправили маму з нами чотирма в Любачів на залізничну станцію. Тато на другий день вернувся додому, а господарство вже розграбували поляки. Не знав, що робити. Приїхав із вуйком-поляком до нас у Любачів. Два тижні сидів, як німий. На станцію звозили людей із навколишніх сіл. Хто опирався, вбивали чи били. Була на станції дівчинка 5 років із села Жукова. Вона і мама не могли ходити – були такі збиті.
Загнали в товарні вагони – людей і худобу окремо. Частину худоби по дорозі вкрали. Викинули нас на станції в селі Озерна біля Тернополя. Там три місяці жили під голим небом. Ніхто навіть не підійшов. Восени поселили на квартиру до господаря. Він мав хату, в якій жив сам, а друга була незакінчена – без вікон і дверей. Дав нам її. Поки тепло, то нічого, але прийшла зима. Олесь вернувся з армії. Нас тоді взяла на квартиру жінка з двома дітьми.
Взимку жили у Великій Плавучі під Тернополем. Вода в хаті замерзала, дров нізвідки було привезти. Брат Стефан ноги в хаті обморозив. Навесні тато поїхав шукати нову хату. Знайшов у Золочеві сусідів із Хотилюба. Хотів там дім купити, але не вдалося. Ми в Золочеві сиділи два тижні. Не було де жити. Мали страшні воші – так їх били, що щоки червоні від крові були. Мама казала, що я ті воші пам'ятатиму, доки жити буду. Так і є. Страшний то був рік.
Приїхали в село Журавники під Львовом. Оселилися в хаті українця-куркуля, якого виселили в Сибір. Його два сини й донька втекли до рідні в сусідні села. Потім приходили до нас, як до рідних. Хата була без вікон і дверей, підлога – земля. Але в того чоловіка було поле. За нього і вивезли, бо не хотів здавати в колгосп. Тато зробив вікна, двері, навіз дров. Але хата була не наша.
У Журавниках були будинки, де колись жили поляки. Їх виселили, хати пограбували місцеві, як наші в Польщі. В одній жив виселений з-під Сокаля українець. Потім повернувся додому. Тато викупив у нього хату. Місцеві ставилися до нас вороже. Казали, ми забираємо їхню землю.
Наше господарство в Хотилюбі було заможним. Там поселився поляк, який був солтисом (главою. – Країна) села. 2001 року його син не пустив моїх онуків на подвір'я, коли ті приїхали подивитися. Крикнув їм: "Ви – бандити!"
Ігор ТИМОЦЬ
