Зброя — хрест і слово Боже

14 березня 2017, 23:52 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ганна Ярошенко

"Україна молода", 14 березня 2017

55-річний Дмитро Кулічковський носить форму військового капелана навіть на мирній території. Пояснює: хоче, аби люди знали, що є священики, котрi не байдужі до долі Української держави.

 

У священнослужителя Дмитра Кулічковського — непроста доля. Народившись у багатодітній сім’ї на Львівщині, він дуже рано подорослішав: хлопчику не було й восьми років, коли не стало матері. Помираючи, вона просила сина, щоб той став священиком. Тож із дитинства він знав, якою буде його життєва дорога. Відслуживши в армії, Дмитро вступав до духовної семінарії. Три роки його туди не приймали через те, що батько був комуністом, хоч, попри це, й віруючою людиною. Коли закінчив Одеську духовну семінарію, Дмитро вже був одруженим і мав діток. Потім було навчання в Київській духовній академії, а після цього — служба в православній церкві Московського патріархату. Усе перевернула в душі зустріч із патріархом Філаретом. Якось батюшка Дмитро йшов 12 кілометрів пішки до однієї з сільських шкіл (це було в Решетилівському районі), де готував із дітьми Різдвяний вертеп, а в цей час мимо проїжджав патріарх Філарет. «Отче, куди ви прямуєте?» — поцікавився він, спинивши автомобіль, і запропонував підвезти. Дорогою розговорилися. Та розмова справила на батюшку Дмитра сильне враження... Після цього він перейшов на службу до Київського патріархату — був настоятелем церкви Різдва Іоанна Хрестителя в селі Марківці Кобеляцького району. А відколи з нуля (за кошт благодійників) побудував у Кобеляках церкву Святого Юрія Переможця, став її настоятелем та благочинним Кобеляцького району. 

 

На коліна — лише перед Господом

Коли розпочалися події на Майдані в Києві, батюшка Дмитро не міг всидіти вдома й подався до столиці. Пояснює: поїхав не заради себе — хотів, щоб українці (зокрема, його діти) жили у кращій країні, де влада думала б про народ, а не про те, як набити власні кишені. Коли ж побачив, що обстановка на Майдані загострюється, апелював як до однієї, так і до іншої сторони: активістів просив не кидати каміння й коктейлів Молотова, а правоохоронців — не застосовувати зброї, бо це не по-християнськи. Від тих подій лишилися жаль за безневинно убієнними та гірке розчарування: «Українцям увесь час не щастить із владою. Прийшовши нагору по крові, і ця влада обдурила весь народ. У високих кабінетах опинилися не ті люди, за яких я стояв на Майдані».

 

Повернувшись до Кобеляк, батюшка разом із місцевими активістами скидав із п’єдесталу бронзового Леніна (це було ще до загального ленінопаду). Владиці Федору, котрий зробив йому зауваження, що негоже, мовляв, священику брати участь у подібних акціях, відповів: «А комуністам можна було скидати церковні дзвони, руйнувати храми?»

 

«Якщо відверто, церковне керівництво мене не дуже любить, — зізнається батюшка. — Бо я заявив, що впаду на коліна хіба що перед Богом. Ні перед церковним, ні перед державним керівництвом поклонів не битиму. Керівники, які живуть не згідно із законами держави, церковними канонами, для мене не авторитет.

 

Після Революції гідності сталася подія, про яку отець Дмитро згадує неохоче: невідомі стріляли у вікно його оселі, куля лишила слід у шибці. Мабуть, комусь не до душі те, що священик займає дуже вже активну громадянську позицію. Батюшці вдалося роз­гледіти й записати номер автівки зловмисників, проте правоохоронці останніх досі так і не знайшли. 

 

Із початком війни на сході України батюшка Дмитро став волонтером. Пригадує: перша його поїздка в зону бойових дій відбулася в серпні 2014 року. Тоді разом зі священиком Мар’яном — настоятелем церкви Святого Пантелеймона, що в селі Бутенки, й також великим патріотом — доправили й передали бійцям 93-ї танкової бригади «уазик» та «Москвич», які пожертвували армії підприємець Володимир Касьяненко та фермер Микола Жук із двома синами. Салони автівок були наповнені продуктами харчування, які позносили прихожани — жителі Бутенок, Тройнівки, Марківки, Попового тощо. Тоді, у 2014-му, армія була в плачевному стані. Батюшка Дмитро знає про це не зі слів — бачив на власні очі, адже побував у багатьох гарячих точках: Пісках, Дзержинському, Дебальцевому, Маріуполі, Волновасі, Кураховому, Станиці Луганській та ін. Пригадує: якось привезли автомобілем продукти, інші потрібні речі для наших вояків, котрі дислокувалися в Дзержинському. Окрім усього, їдучи в зону АТО, отець Дмитро взяв передачу для бійця з Кобеляк Олега Войни від його дружини, пообіцявши передати її з рук у руки. Щоб знайти чоловіка й дотримати слова, добирався від Дзержинського 50 кілометрів «попутками». А коли побачив, що боєць не має навіть амуніції, зняв із себе й віддав йому берці та бронежилет. Можливо, завдяки тому бронежилету Олег Война вцілів і, виконавши свій обов’язок із захисту Вітчизни, наразі вже повернувся додому.

 

«Хто побував на фронті, той знає: ніяка це не антитерористична операція, а справжня війна з агресором, який посягнув на найсвятіше, що лишили нам діди й прадіди, — українську землю, — розмірковує батюшка. — Звісно, маємо пам’ятати, що до цих гарячих подій призвела наша зажерлива влада. Бо якби в Україні всім добре жилося, якби нагорі більше уваги звертали на той же Крим чи Донбас, ніхто б не хотів ні до якої Росії. Проте як тодішня, так і нинішня влада дбає лише про власне збагачення».

 

Загалом, за підрахунками отця Дмитра, він був у зоні АТО 105 разів. Найстрашніше, каже, на війні — смерть товариша: іще вчора ти разом із ним вечеряв, а вранці його вже немає серед живих. У 2014 році батюшка неодноразово возив гуманітарну допомогу бійцям добровольчих батальйонів «Айдар» і «ОУН». Ніколи не забуде, як приїхав у черговий раз, а хлопці повідомили йому: «Пам’ятаєте нашу медсестру? Так от, її вбили....» У 2015-му наш герой разом з отцем Мар’яном виїхали з Дебальцевого дуже вчасно, бо наступного дня місто захопив противник. На перехресті доріг вони зустріли бійців, котрі виходили з оточення. Якщо спочатку отець Дмитро їздив у зону АТО як волонтер, то згодом, коли з’явився відповідний указ Міноборони, — як військовий капелан. Найдовше безвиїзно перебував там два місяці — провів їх у шпиталі міста Часів Яр, що на Донеччині, в той час, коли якраз велися бої на Світлодарській дузі. Про все побачене, говорить, розповісти не може, оскільки давав підписку про нерозголошення військової таємниці. Стверджує: от коли закінчиться ця війна, тоді багато хто зможе розказати всю правду. Батюшка Дмитро збирається писати книгу на кшталт: «Війна очима капелана», потихеньку збирає матеріали.

Капличка для шпиталю

«Обов’язок капелана — не проповідувати, не схиляти до своєї віри, а вислухати сповідь того, хто хоче сповідатися, причастити, помолитися (як тіло омиваємо водою, так душу очищаємо молитвою). Коли я перебував у госпіталі міста Часів Яр, туди саме з лінії оборони на Світлодарській дузі потрапило багато поранених хлопців-західняків, більшість з яких віруючі — представники різних конфесій (до речі, у шпиталі зустрівся навіть з одним язичником). Бійці хотіли поспілкуватися зі священиком. Тоді я підійшов до керівника шпиталю — полковника Михайла Карнауха — й попросив дозволу облаштувати у фойє капличку. Він не заперечував, за що йому дуже вдячний. Так наш шпиталь став першим в Україні, де з’явилася капличка. Тут поранені (звісно, ті з них, хто міг ходити) мали можливість сповідатися й причаститися. Після сповіді, причастя вони ставали іншими людьми. Водночас я виконував обов’язки, не притаманні духовній особі: виносив судна з-під поранених, доправляв їх на візку до туалету... Бо якщо ти живеш у палаті, де сім чи вісім прикутих до ліжка бійців, то просто не можеш нічого такого не робити. От і намагаєшся хоч якось полегшити їхнє становище. Узагалі ж у зоні АТО мені доводилося й пиляти колоди для укріплення бліндажів, і дрова колоти, й чистити картоплю на все військове з’єднання... Чому капелани потрібні на фронті? — запитує батюшка Дмитро. — Був випадок, коли я врятував солдата від суїциду: молодий чоловік на ймення Дмитро хотів звести рахунки з життям, бо не витримував наруги свого командира. Він потрапив до шпиталю побитий, із двома зламаними ребрами. Я спав із ним в одній палаті і якось помітив у хлопця під подушкою мотузку. Довелося її відібрати. Дмитро розповів, що капітанові, котрий прийшов на вечірнє шикування добряче напідпитку, щось не сподобалося, і вiн дав волю рукам. Я завжди говорив військовому керівництву: до підлеглих потрібно ставитися згідно з вимогами статуту ЗСУ. До речі, про згаданий інцидент я розповів народному депутату України Оксані Корчинській, котра саме перебувала там, і знаю, що з капітаном потім розбиралися. Дякую Господу за те, що хлопець не наклав на себе рук. Наразі він працює у військкоматі на Хмельниччині, ми передзвонюємося, в нього все гаразд».

 

А загалом отцю Дмитру довелося побувати не тільки в госпіталі — на різних позиціях. У Пісках був просто на передовій. Як і бійці, у бронежилеті й касці. Проте, на відміну від них, без зброї.

 

«Моя зброя — хрест і слово Боже. Священикам, згідно з церковними канонами, заборонено застосовувати зброю, — пояснює батюшка. — Патріарх Філарет наголошує: захищатися можна лише в разі загрози твоєму життю або життю товариша. Хоча якби не був священиком, то взяв би до рук зброю та й пішов би відстоювати свою землю. У Пісках мені якось довелося бачити ворога за 30—40 метрів. То була розвідгрупа противника. Наші бійці її відігнали — з того боку, до речі, також були втрати. Хоч, на жаль, часто буває так, що солдати не мають права стріляти навіть з автоматичної зброї, — ми стали заручниками Мінських домов­леностей, які тягнуть за собою все нові й нові жертви серед наших військових».

 

Отець Дмитро не раз потрапляв під обстріл. Пригадує, що дуже сильні обстріли були в Пісках, Дзержинському — доводилося і тікати, й повзти по-пластунськи, й ховатися у бліндажах. Під час обстрілу, говорить, було по-справжньому страшно. У такі моменти не тільки він молився, а й чув, як моляться бійці, — недаремно кажуть, що на війні атеїстів немає. За словами батюшки, є велика різниця у стосунках із Богом на мирній території й там, де відбуваються воєнні дії. Коли людині добре, вона забуває про Всевишнього. Біда ж змушує частіше звертатися до нього по допомогу.

Вінчав, хрестив, був психологом 

— Як сприймають військових капеланів бійці?

 

 

— По-різному. Багато залежить від того, як священик себе покаже. Буває, що заманюють нашого брата алкоголем, — тоді він не має авторитету. Алкоголізм на фронті — узагалі болюче питання: є крадькома п’ють, а є й відкрито. Не так усе гаразд у нашій армії, як ми думаємо, — війна не лише об’єднує, а й деморалізовує, — ділиться батюшка Дмитро. — На власні очі бачив, як один офіцер пиячив, а потім прискіпувався до солдатів. Я йому твердо сказав: піди, мовляв, проспись, а вранці поговоримо. Щоправда, вранці він вибачився й переді мною, й перед підлеглими. Хоч, мабуть, його також можна зрозуміти: він побував у Дебальцівському котлі. Мушу сказати, було й таке, що на фронті мене зраджували, — на війні як на війні. От, скажімо, поділився з військовослужбовцем своїми думками про нашу владу, а він одразу ж довів це до відома керівництва — як наслідок, мене викликають на розмову.

 

— На війні не можна критикувати владу?

 

 

— Зараз і на мирній території якщо скажеш щось негативне про владу, тобі можуть навісити ярлик, що нібито працюєш на ФСБ. Такого не було навіть за Кучми і Януковича, — гірко посміхається отець Дмитро.

 

Хоч загалом у священика лишилося й багато хороших спогадів. Пригадує: якось до нього підійшли двоє — хлопець і дівчина. Обоє військовослужбовці. «Ми хочемо повінчатися, — заявили. — Якщо загинемо, хочемо постати перед Господом як подружжя». Так на передовій, коли настало короткочасне затишшя, батюшка Дмитро звершив чин вінчання. 

 

— Один узбек, котрий воює на нашому боці (до речі, він має дружину-українку і двох доньок), попросив його похрестити — прийняв православну віру. А взагалі з якими тільки проблемами не підходили бійці: в одного захворіла мати, другого дружина зрадила, третього покинула дівчина, у четвертого з керівництвом не складаються стосунки, — перераховує отець Дмитро. — Що й казати, бійці нерідко впадають у депресивні стани. Тоді ми, священики, працюємо як психологи, підтримуємо людину не тільки духовно, а й морально. До речі, за ці три роки я не зустрічав на фронті жодного священика Московського патріархату. Щоправда, в Пісках довелося спілкуватися з одним місцевим священнослужителем. «Чого ви сюди приїхали? Хто вас кликав? Ви окупанти», — почув від нього. Відповів: ми, мовляв, на своїй землі й молимося за те, щоб Бог зберіг Україну, а ви?

 

— А як ви оцінюєте тих, хто на протилежному боці барикад: це вороги чи, може, вівці, які заблукали?

 

 

— Це люди, збиті з пантелику російською пропагандою. Тим із них, у кого руки в крові, доведеться відповідати перед судом людським і Божим. Хто такі, скажімо, Захарченко й Плотниць­кий? Люди, які живуть у кредит. Не приберуть їх наші, так рано чи пізно приберуть росіяни. Таким немає місця не тільки на землі, а й на небесах. До слова, я спілкувався з місцевими, котрі свого часу кричали: «Росіє, прийди!» Вони просили: «Батюшко, в 2014 році ми помилялися — прости нас». Відповів: Бог простить. 

 

А ще батюшка Дмитро розповідає, як возив школярів із міста Часів Яр до Львова, і його очі теплішають. Довелося, посміхається, перед цим переконувати батьків, бо ті прямо говорили: там же, мовляв, «бандерівці» — вони поб’ють наших дітей. Завдяки митрополиту Львівському і Сокальському Димитрію юні донеччани п’ять днів мешкали в келіях духовної академії, гуляли містом, спілкувалися з однолітками й урешті-решт дійшли висновку: це новий світ, майже Захід­на Європа. Тепер отець Дмитро планує звозити цих діток визначними місцями Полтавщини. 

 

Поки священик виконує пастирську роботу в зоні АТО, вдома його чекають дружина, троє синів і донька, а ще — невістки, майбутній зять та троє онуків. І на мирній території батюшка не знімає форми військового капелана. Пояснює: хоче, аби люди знали, що є священики, не байдужі до долі Української держави. І додає: не один він такий. 

 

Побувши місяць у Кобеляках, отець Дмитро знову збирається в зону бойових дій. «Не можу сидіти вдома, коли в моїй країні отаке твориться, — зізнається. — Тож їду й виконую свій обов’язок — і так має чинити кожен (у міру своїх сил), щоб пережити цю війну. Російська Федерація сильніша зброєю, а ми — духом, патріотизмом. Де ви бачили подібне, щоб народ отак об’єднався в одну потужну сім’ю від заходу до сходу?!» 

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Данислав Донец | 30 квітня 2017, 09:22

    Шалом! Слава і Хвала Господу Богу,Котрий викупив нас Своєю Кров'ю і переміг смерть для нас! Нам не потрібні ні свічки ні ікони ні жести.тільки своїми устами з вірою в Всемогутнього! Кличте до Нього

  • Ігор Мицько | 25 квітня 2017, 20:45

    "Сім верст до небес- та все лісом".

  • keleynik | 21 квітня 2017, 17:05

    Vadim Petrov: Беркут добивав людей, котрі стучалися в двері. Я це бачив і був присутній. - По-видимому - в форме беркута? Многие нашли убежище в монастыре - это факт.

  • enzian | 21 квітня 2017, 16:45

    А москвославна гнилота на чолі з Гундяєм не освячує зброю нашого ворога?

  • Vadim Petrov | 21 квітня 2017, 12:06

    100% з Вами згоден. В документальному фільмі Розкол все чітко показано. Крім того, Римо-католики, Греко-католики моляться за мир. Папа Римський надає благодійну допомогу. А ця гнилота Філарет,

Популярні статті місяця