Релігійний фактор і національна безпека
У пошуках миру та душевного спокою люди приходять до церкви. Вони моляться за рідних, друзів, знайомих та за тих, хто не шкодуючи себе захищає суверенітет та територіальну цілісність України. Адже завдяки щирій молитві людина починає вірити у краще, у перемогу, переборювати страхи, отримувати додатковий імпульс до життя.
У пошуках миру та душевного спокою люди приходять до церкви. Вони моляться за рідних, друзів, знайомих та за тих, хто не шкодуючи себе захищає суверенітет та територіальну цілісність України. Адже завдяки щирій молитві людина починає вірити у краще, у перемогу, переборювати страхи, отримувати додатковий імпульс до життя.
Але знайти церкву, яка дійсно буде привітно відкривати тобі двері, та священика, що намагатиметься всіляко підтримувати та наставляти своїми порадами, не так вже й просто.
Нещодавно я зустріла свою знайому Наталію С., яка розповіла свою історію пошуку церкви в Одесі після передислокації з Криму.
З моменту переїзду в Одесу і до цих пір залишалася проблема пошуку церкви, в яку б хотілося йти на службу і вести дитину на причастя.
У нас в Севастополі був свій настоятель, якого всі шанували, до нього черга на сповідь завжди була найбільшою. Він вчив нас (своїх прихожан), що не можна виділяти одного священика над іншим, що ми йдемо до Бога, а не до священика, а він лише провідник, і що священик - це також людина, яка буде відповідати за свої гріхи перед Богом, і не нам судити інших. Він вчив, що церква - це дім Бога, і я намагалася жити за цими правилами навіть тоді, коли там у 2004 році (під час виборів у президенти) роздавали у вигляді іконок портрети Януковича, а на проповідях всіляко натякали на вибір "правильного" кандидата у президенти (уточню, що ці проповіді вів не наш священик). Зараз я розумію, що вже тоді почалася промивка мозку за "русский мир". Спонтанно стала виходити газета "Русичи", в якій під православним соусом насаджувалися ідеї возз'єднання з Росією, і розповсюджувалась вона безкоштовно в церквах.
Проросійські ідеї завжди були присутні в Криму, але так явно та відкрито в церквах про них ніколи не говорили. Я намагалася цього не помічати, списувала це на особливості XXI століття і міста Севастополя. Я любила цей храм, вінчалася там з чоловіком, хрестила свою дитину, яка згодом ходила туди в недільну школу. Хоча десь в глибині душі я розуміла, що церква повинна бути поза політикою. Але і вибору у мене не було - всі церкви міста Севастополя належали Московському патріархату. Навіть Володимирський собор у Херсонесі, що був відреставрований Україною під патронатом Кучми, і той подарували Московському патріархату. Це храм, в який на початку лютого 2014 року привозили дари Волхвів. Саме тоді в охороні цього кортежу заїхав на територію України всім відомий Ігор Гіркін на прізвисько "Стрєлков". Мене тоді вразила велика кількість козаків в охороні цих святинь. Я раніше ніколи не бачила, щоб святині в храмі так охороняли. Було якось дивно, але у той час мені і в голову не прийшло зв'язати наплив цих людей з подіями, що відбулися буквально через 25 днів. Неприємно згадувати, але я вистояла більше трьох годин на морозі, в надії доторкнутися до святинь, які згодом виявилися початком вервиці зла...
Але повернуся до Одеси, де все зовсім не просто. І навіть через декілька років анексії Криму та війни на сході України я розумію, що тут продовжує відбуватися дещо подібне до подій у Севастополі.
Кілька місяців тому у службових справах мені довелося потрапити в район 16-ї станції Великого Фонтану, де знаходиться Свято-Успенський Одеський чоловічий монастир. У ньому є багато святинь, одна з яких – це мощі преподобного Кукші Одеського. Загалом, пройти повз і не зайти православній людині - просто неможливо. В монастирі у мене відбулася розмова з людиною похилого віку в рясі, я так думаю, монахом. Я була в формі військовослужбовця Військово-Морських Сил ЗС України. Він перший мене окликнув і поцікавився, звідки я. Відповіла, що з Криму, але монах не зрозумів і здивовано запитав: "Там теж є порошенківська армія?". Ну, по-перше, не порошенківська, а армія Збройних Сил України, відповідаю йому, і більше двох років я в Одесі служу. Друге запитання: "А на Донбасі ваша армія стріляє?" Моя відповідь - так. "По мирних людях?" Відповідаю – ні, по солдатах російської армії. "А хіба вони там є?" Відповідаю - так. "Вони ж наші брати, в них не можна стріляти. Потрібно смиренно приймати кулю, і тоді ти потрапиш у рай..." Він ще щось хотів сказати, але я розвернулася і пішла. Мені хотілося на нього накричати, сказати, що він взагалі поняття не має, що там відбувається, але сперечатися з людьми у рясі просто не дозволяє виховання, та й навряд чи це щось дало б. Чернець на мене дивився як на «ворога народу». І найстрашніше те, що він у гармонії зі своїм оточенням та знаходиться на території Московського патріархату, а в сьогоднішніх реаліях людина в українській формі для нього ворог. Тільки ось питання - чому я на своїй землі маю відчувати себе чужою? Прямо якесь дежавю.
І що з цим робити? Вдавати вигляд, що нічого не відбувається? Не помічати, наприклад, що настоятелька Одеського Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря ігуменя Серафима (та ще й колишній депутат Одеської міськради від Партії регіонів) возила наших дітей (з Кривого Рогу, Києва та Запоріжжя) в Москву, де вони виступали та спілкувалися з главою російської церкви, який не раз висловлювався за підтримку Росії в агресії проти нашої країни? Що намагаються вкласти в дитячі голови - не потрібно і здогадуватися. Та й інших фактів відвертого сепаратизму в церквах Московського патріархату повно.
Після незаконної анексії Криму церкви продовжують залишатися Київськими церквами МП, але в них без сорому висять герби РФ та проводиться відверта проросійська агітація.
Якщо так далі буде продовжуватися і найближчим часом церква в Україні не стане єдиною і незалежною, то скоро війна на Донбасі стане безглуздою. Ми не в силах тут щось змінити, не допоможуть і волонтери. Такі питання вирішуються на державному рівні.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет говорив про це ще після першої революції в 2005 році. Чому це питання нікого з високопосадовців не хвилює? Чому грузинська православна церква незалежна, а ми ні? Виходить, що там керівники високого рангу розуміють роль релігії в житті нації і єдність релігійного фактора з питаннями національної безпеки, а у нас - ні. Їм це вдалося нелегко, а нам буде ще складніше.
Легітимізація Київського патріархату - складний процес, який торкнеться всього православного світу, і, можливо, призведе до міжправославного розколу вже на світовому рівні, тому що Москва навряд чи погодиться втратити Україну. Знову війна, але вже за душі людей, хоча вона вже давно йде, а ми всіляко намагаємося її не помічати.
До речі, перший раз за ці роки в мене на душі з'явилася радість, полегшення і заспокоєння. Я, нарешті, знайшла хорошу скромну церкву Київського патріархату – це Свято-Троїцький Храм Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви. У ньому моляться за нашу Україну, за нашу армію, за наш народ.
Оксана КАРПЕНКО
