Якою має бути ПОМІСНА ЦЕРКВА?

1 грудня 2016, 11:34 | Суспільство-дайджест | 14 |   | Код для блогу |  | 

Святослав ЯРЕМА

"Сайт Карпатської єпархії УАПЦ", 30 листопада 2016 року

Об’єднання галузок українського православ’я набуло особливої актуальності у зв’язку з агресією Росії та незмінності позиції церковної «п’ятої колони» (УПЦ МП).

    Щоб зрозуміти проблеми з якими пов’язане створення української помісної Церкви, треба визначити місце і роль в цьому процесі кожного з суб’єктів об’єднання.

    На жаль, до цього процесу намагаються долучитися окремі політики і так звані «церквознавці» зі своїми сценаріями та симпатіями. А біда в тому, що вони практикують Церкву, як формацію, в якій все мають вирішувати єпископи, а тому в справі об’єднання орієнтуються на персоналії і на те, хто має більшу силу і впливи, а також з ким зручно і корисно домовлятися.

    Політики й урядовці знають, що у Церкві, як і в суспільстві, мають місце деякі ганебні явища, які переважно замовчуються, і це дає їм (політикам) підстави відповідно поводитись з церковними верхами, не переймаючись зайвими ідеалізаціями. Тому таке об’єднання, яке пропагують світські діячі, не може передбачати якісні зміни у церковному житті, а стане лише політичним актом на догоду церковним і державним бюрократам.

    Справжнє об’єднання, на користь українському православ’ю, повинно базуватись на прагненні зберегти і примножити його кращі ознаки, а не виходити з інтересів та міркувань лише церковних верхів. Шлях до християнського об’єднання пролягає через демократичні церковні собори із залученням священників і мирян, спільною і відкритою підготовкою статуту, в якому матимуть місце інтереси всіх складових церковного організму. І тоді лише можуть бути обраними органи управління та очильник об’єднаної Церкви. Лише так може відмежуватись майбутня Помісна Церква від усього негативного, що заважає сьогоднішнім конфесіям значно потужніше впливати на духовний і моральний стан суспільства.

    Щодо місця і ролі в об’єднавчому процесі УПЦ КП, то ця роль у теперішніх її виразах є вкрай негативною, бо зосереджується на поширенні влади свого теперішнього очильника (який, зрештою, не вічний). Захопившись ідеєю приєднання інших конфесій, Київський патріархат не дбає про створення противаги активній діяльності УПЦ МП, яка є помітнішою в радіо і телепрограмах, організовує гучні заходи (напр.. кінофестивалі), тощо.

    Зрештою, від правди не втечеш і треба визнати, що Київський патріархат – це перелицьована колишня кравчуківсько-філаретська формація, яка свого часу зневажила і виштовхала, скориставшись силою атеїстичної влади, Патріарха Мстислава та спробувала затоптати вогнище відродження української автокефалії. А далі вона «приватизувала» ідею незалежності української Церкви та зайнялось дискредитацією і знищенням УАПЦ. А сьогодні ця церковна «номенклатура» намагається відродити своє панівне становище, не гребуючи брудними засобами. Отже, постає риторичне запитаня: якою буде «об’єднана» під егідою і за планами УПЦ КП майбутня Церква?

    Місце УПЦ МП в Україні є цілком зрозумілим, а участь її членів в об’єднанні буде залежати від появи «критичної маси» священників, що є в душі патріотами України, та від того, якими будуть засади самого об’єднання. Єпископат, старанно підібраний московським «митро політбюро», виглядає безнадійним.

   Щодо УАПЦ, то вона займає справедливу позицію – об’єднання повинно бути об’єднанням за суттю. Але ідучи далі, не можна оминути запитання: а що несе УАПЦ з собою в майбутню об’єднану Церкву?

    Складні для УАПЦ 90-ті роки не дали їй можливості до кінця самовизначитись щодо засад церковного життя і утвердити соборно справність, яка сьогодні була б першим і потужним аргументом при відстоюванні своєї самобутності і перешкодую для чергових зазіхань на неї.

    УАПЦ декларує свою спадкоємність Церкви митр. Василя Липківського, але це не йде глибше, ніж сама назва. Єдине, чим відрізняється УАПЦ від інших, це присутність (але не завжди і не в усьому для духівництва бажана) Братства св. Ап. Андрія Первозваного. Тому актуальність вивчення і усвідомлення здобутків Церкви митр. Василя Липківського не зменшується. І треба визнати, що тільки втілення у життя її головних засад може стати моральною підставою для продовження історії сьогоднішньої УАПЦ. Інакше вся справа буде виглядати непотрібною метушнею, яку зі сторони будуть називати «протидією створенню Помісної Церкви» та «змовою з УПЦ МП».

    Тому не зайвим буде пригадати як виглядало повернення українського православ’я до справді християнських засад церковного життя і управління. Ще у 2003 році у грудневому номері «Успенської вежі» був опублікований матеріал «Українське православ’я – що далі?» в якому мовилось про стан українського православ’я та тезово висвітлювались основні здобутки Автокефалії 20-30-их рр. І треба пам’ятати, що тодішній церковний рух був ненависним не лише для більшовиків-атеїстів, а й для синодальної московської церкви та її князів-єпископів. Дух синодаїзму (тобто авторитарного управління) й досі панує в українському православ’ї, не даючи йому розвиватись.

    Редакція повторно публікує згаданий вище матеріал (зі скороченням).

 З газети:

"Де шукати орієнтирів українському християнству?

    Відповідь є, і досить переконлива. Її дав нам свого часу український церковний рух, що виник і розвинувся на хвилі революційних процесів разом зі спалахом національної свідомості.

    Цей рух вилився у створенні Української Автокефальної Православної Церкви, а найяскравішою її постаттю був митрополит Василь Липківський.

    Загальновідомими є лише дві ознаки цього руху – відокремлення та унезалежнення від РПЦ, а також українізація Богослужінь. Мало хто знайомий з третьою, найважливішою ознакою автокефального руху — розривом з феодально-монархічним церковним укладом, демократизацією церковного життя, його онародовленням через повернення мирянам головного місця у земній церковній будові.

    УАПЦ 20-30-их рр. – це український феномен, яким можна – і слід – гордитись. За нормальних і обставин це явище могло розростися так, як колись реформація І у католицькому світі. Але ідеї УАПЦ зовсім не були скеровані на розкол у Православ’ї, лише на його повернення до засад першохристиянства. Було заявлено про повну згоду з догматами Православ’я і тими його канонами, що і є основою віри.

    УАПЦ була утворена Першим Всеукраїнським Православним Церковним Собором, що відбувся 14-ЗО жовтня 1921 року у Києві. Особливістю Собору було те, що священики та миряни мали рівні і права. Були відсутні єпископи, і не з вини Собору, а тому, що РПЦ цього не допустила. (Серед тогочасних єрархів були українці, що співчували Соборові, але РПЦ проголосила Собор "єрессю", і боролась з ним (усіма можливими способами).

    Для повноти Церкви необхідно було сформувати єпископат. Після тривалого і грунтовного обговорення ситуації вирішили скористатись традицією Олександрійської Церкви, за якою допускалась висвята єпископів через групове рукопокладення священників. Кандидати на владик були ретельно визначені Собором та проголосовані. Так було створено єпископат, до якого увійшли найвидатніші священники.

    Собор сказав, що монархічний уклад Церкви, який виник, перечить Духові Христа – в Церкві ніякого панування не повинно бути, а єпископи стали навіть розпорядниками церковного майна. При апостолах були повноцінні Собори, апостоли не самі і вирішували, а закликали І вирішувати всю церковну спільноту. Єпископи повинні І мати не владу, а авторитет.

    Також було сказано, що переважна більшість юридичних канонів є продуктом світогляду 8-9-го сторіч, а тому і вони не можуть задовільнити 20-те ст., через те Церква відстає від суспільства, – а за покликанням вона має бути творчою, і навіть випереджувати життя.

    Отже, Собор зробив сміливу спробу наблизити Церкву до вимог часу, стараючись водночас ні в чому не розійтись з Христовими постулатами та апостольською наукою. Вносячи радикальні зміни у засади церковного життя, він намагався повернутись до першоджерел, до духу першохристиянства. Цей дух був поступово втрачений внаслідок державних впливів, появилась церковна панівна верства, духовенство з покликаних перетворилось у "фахівців".

    1999 року вийшла з друку книга "Перший Всеукраїнський Православний Церковний і Собор УАПЦ 14-ЗО жовтня 1921 року. Документи і матеріали" (українсько-канадське , видання, Інститут укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1999, Київ-Львів). Передмову до видання написав д-р Сергій Плохій (Альбертський університет, Канада). Треба сказати, що стенограми засідань Собору переконливо засвідчують його унікальність.

    Собор заперечив надалі скликати Собори з одних єпископів, як такі, що не дають змоги жити Церкві повним життям, і ухвалив замінити їх Соборами з представників від усієї православної української людності. Найвищим керівним органом УАПЦ визначено Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яку обирає Собор, і до якої входять митрополит, єпископи, представники парафій та повітових церковних зібрань (по священику та по 2 мирян). Передбачалась щорічна кооптація третини виборних членів Ради.

    Було ухвалено, що кожна парафія повинна йти до відбудови повноти церковного життя, до відновлення всіх складових і Церкви перших віків християнства – місцевого єпископату, пресвітерів та дияконів, дбати про підготовку кандидатів священства та проповідників.

    Собор зазначив, що монастирі ухилились від свого ідеалу й повинні бути перетворені згідно з сучасними умовами задля освітньо-релігійного удосконалення і піднесення загальноцерковного життя. Ухвалено, що ченці не мають у Церкві ніяких і привілеїв, в т. ч. при виборах на єпископів.

    Духівництво УАПЦ набуває право на служіння шляхом обрання його відповідними церковно-релігійними організаціями та наступного церковного висвячення. Кандидати повинні мати належну шкільну освіту та своєю попередньою діяльністю заслуговувати бути пастирями Церкви. Єпископи також обираються. Висвячення священнослужителів виконується на місці їх парафіяльного служіння.

    Парафією (церковною громадою), церковним життям і парафіяльльним господарством керують її загальні збори. Право голосу мають всі правомочні члени громади, вписані в парафіальні реєстри. Збори мають право виключати з громади окремих членів за невідповідні вчинки. Зборами обирається парафіяльна рада, що є виконавчим органом. За такою ж схемою діють волосні, повітові та єпархіальні збори та відповідні ради (тобто на засадах демократичного централізму, С. Я)

    Було відмінено всілякі нагороди для духівництва, запроваджені в РПЦ. Зауважено при цьому, що нагороди, крім того, що дорого коштували духівництву і Церкві, були причиною лицемірства, заздрості, ворожнечі і неправди, через що обертались не почестю, а великим злом та приниженням. В Українській Православній Церкві духовний чин має стояти так високо, що ніякі єпископські нагороди для підвищення його честі вже не потрібні, і «недостойно панотцеві запобігати за якимись цяцьками". За свою працю українські священики повинні мати пошану і нагороду не від начальства, а від своїх парафіян.

    Утримання духівництва повинно здійснюватись таким чином, який би не принижував його духовного сану і не викликав би непорозумінь між ним та людністю, і за згодою парафіян зі священиками. Взагалі, священики мають не входити ні в які грошові справи з парафіянами, треби і молитви виконувати без окремої платні. Водночас парафія має дбати про гідні умови життя і побуту священика.

    Українська Церква є народною, а тому ніяка окремішність духівництва у ній неприйнятна. Поза службою священики не мають нічим відрізнятись від народу. Священство – не у тілі та зовнішньому вигляді, а в душі та її гідності.

    Сьогодні нас можуть лише дивувати ентузіазм та послідовність, з якими Собор 1921 р. формував підвалини справді народної Церкви, напрацьовував документи, що забезпечували лад і гармонію в церковному житті.

    Головним здобутком УАПЦ 20-30-их років було відновлення християнської громади, як живого та діяльного організму та як основи земної Церкви. Другий її важливий здобуток – це повернення до апостольського трактування стану єпископів.

    УАПЦ митрополита Василя Липківського, палко підтримана всіма верствами віруючих, в т. ч. інтелігенцією, стрімко розвивалась. Однак, разом з придушенням українізації та репресіями, і більшовицький режим поступово знищив Автокефальну Церкву, додавши до своїх жертв 3 тисячі її священиків та ЗО єпископів.

    Синодальна РПЦ зробила все для того, щоб скомпрометувати ідею церковної соборноправності та стерти з пам'яті українців здобутки УАПЦ".

   Україна повинна мати свою Помісну Церкву, але не будь-яку, створену заради сумнівної мети, і не обов’язково вже завтра, їй потрібна Церква не формальна, а здатна служити духовним притулком, виховувати усвідомлену, творчу віру, і через таку віру та переконливий власний приклад впливати на загальний стан суспільства.  

Система Orphus
Рейтинг
0
0
14коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • 13moiseev | 3 грудня 2016, 10:03
    Коментувати коментар

    Пока есть такие товарищи как Филарет и КО - нам невидать Автокефалии и тем более Автономии. В сложившийся ситуации , логичнее будет рассмотреть факт покаяния ушедших . Но по ситу никто ничего такого не планирует, а потому ждет пьяных выходк от пеци и новых заяв от деда фили. До новых встреч.

    • Леонтій | 3 грудня 2016, 16:19
      Коментувати коментар

      От вашей ордынской Москвы вам, тт. "православно"-безграмотные тролли, НИЧЕГО и НИКОГДА не видать! Как своих ушей - без зеркала. А вот этих свмых "новых встреч" уже не будет!

  • Roman Kalinin | 1 грудня 2016, 15:57
    Коментувати коментар

    Не бачу ніякої новизни у цій статті, УАПЦ вихваляє свої здобутки минулого, що не дивно, адже сьогодні їм нічим похвалитися, після невдалого об'єднання з УПЦ КП - вони також вороги, які працюють тільки на популізм і хочуть знищити УАПЦ, ну і звичайно винуватить у всіх смертних гріхах УПЦ МП, яка, до-речі, з них усіх єдина є канонічною. І, на мою думку, якщо підійти з розумом до питання об'єднання в Помісну Церкву, то саме УПЦ (МП) має стати фундаментом нової Церкви, адже є канонічною, визнається світовим Православ'ям і є найчисельнішою конфесією в Україні та має беззаперечний авторитет в суспільстві. Але всьому свій час... З чим погоджують, так це з тим, що чим менше політики втручатимуться в церковні справи, тим краще для самої держави та її людей і для процесу створення Помісної Церкви.

    • Леонтій | 2 грудня 2016, 10:12
      Коментувати коментар

      Так що: пропонується об'єднати всіх, хто ідентифікує себе як "православні" і (хоч зрідка) відвідує церковні богослужіння, в єдину еклезіальну структуру на базі УПЦ МП?! Але тоді всі ці віряни, вочевидь, знову опиняться під московсько-імперською "п'ятою"! Тим паче, що, як ясно й чітко слідує із недавньої - і досить категорично-гучної заяви предстоятеля РПЦ, вони там, у Москві, НІКОЛИ "не погодяться" й "не допустять" автокефалії Української Церкви! А якщо логічно продовжити цю "дефініцію" до тих у Кремлі, хто нині контролює МП і чиї накази й завдання слухняно виконує його верхівка, то, зрозуміло, що вони, ці імпер-шовіністи, повсякчас і будь-що домагатимуться лише одного: розхитування, зруйнування і знищення України - як єдиної, соборної і незалежної держави! Й на таке церковне "об'єднання", відповідно, - НІЯК і НІЗАЩО - не погодяться всі ті мільйони й мільйони українських громадян, для кого воля і незалежність своєї країни - зовсім не якась там пустопорожня формальність! Це - по-перше. А, по-друге (і НАЙГОЛОВШІШЕ), все це однозначно СУПЕРЕЧИТЬ волі й задуму Божого Провидіння. Котре ще 30 років тому, починаючи від моменту Чорнобильської катастрофи і далі, задекларувало та - поступово й методично, крок за кроком, етап за етапом - звершує цей Свій план ВИХОДУ, повного й остаточного звільнення українського народу з-під тяжкого й підступного ярма і пут хижого московсько-ординського імперіалізму. У т. ч. і еклезіально-ДУХОВНИХ та, загалом, ментально-світоглядних. Бо має для нього зовсім ІНШУ мету і наміри. Ті, які поступово, але неодмінно й неминуче і реалізовуватиме - аж до їх повного й успішного ЗАВЕРШЕННЯ і ТРІУМФУ! І навіть - незважаючи і попри - потужний і шалений ("гібридний") спротив та протидію, у т. ч. силою зброї, усіх тих структур та знарядь "русского мира" тощо, котрі наразі активно використовує диявольсько-демонічно темрява.

    • b111 | 2 грудня 2016, 13:10
      Коментувати коментар

      Помовчіть вже за своїх "авторитетів". Як не українофоб, то барига або пі.Ас, ато й в комплекті. Гнилий фундамент.

  • BBC | 1 грудня 2016, 14:44
    Коментувати коментар

    "Крик душі" представника УАПЦ...Деякі постулати мають об`єктивний характер, але знову ж про "обрання" Василя Липківського і подальший розвиток УАПЦ - маса критичних зауважень...Але я глибоко переконаний, що УАПЦ ідеологічно ближча до "автокефального сприйняття", чим Київський патріархат, але сьогодні УАПЦ Філарет просто хоче "стерти з лиця землі"...Такі думки притаманні в основному галичанам, де по суті УАПЦ сьогодні і зосереджена...

  • Оленка | 1 грудня 2016, 14:17
    Коментувати коментар

    Україна повинна мати свою Помісну Церкву, але не будь-яку. Непогана стаття. Дає можливість зазирнути в причини краху УАПЦ, чесно висвітлює УПЦ КП, і винести можна одне-єдине: усе має свій час, а нині йде своєрідна "гра престолів" із очорненням УПЦ МП, витягненням на поверхню церковної "брудної білизни". Та й для чого створювати нову, якщо вже є створена Богодухновенна Церква, в середині котрої досить провести незначні зміни, впершу чергу, у свідомості людей та священства. А те, що чиниться нині, - то є чистої води політиканство.

    • Леонтій | 1 грудня 2016, 15:16
      Коментувати коментар

      До речі, те, як саме і на основі чого має відновлюватися й надалі будуватися оця ЄДНІСТЬ розмаїтого Божого народу й, зокрема, в Україні, визначають ніяк не ті чи інші люди! І навіть не священноначаліє та ієрархія однієї з наразі чинних тут, на наших теренах, церковних конфесій (юрисдикцій). А якраз - ніхто інший, як Небесний Глава і Первосвященик всієї Христової Церкви Сходу і Заходу - Господь Бог!!! А Він, між іншим, ще 30 років тому - і саме у потужному з'явленні над українським Поліссям і саме у ніч ЛАЗАРЕВОЇ СУБОТИ, що тогоріч, до того ж, збіглася з початком старозавітньої ПАСХИ, апокаліптичної "великої зірки", ім'я якій "зірка "полин"" (Одкр.8:10), - чітко і ясно оголосив тут Свою суверенну волю й повеління! Тобто, "і почув я інший голос з неба, який говорив: вийди з неї [геть]" – цієї неовавилонської "великої блудниці" (євразійсько-шовіністської імперії ІІІ Риму), улюблений "народе Мій, щоб [більше] не брати вам участі у [тяжких переступах і] гріхах її та не зазнати покарань її; бо гріхи її дійшли до неба, і Бог пригадав [усі ці] неправди її". Й тому "за те в один день прийдуть на неї страти, смерть і плач, і голод, і буде спалена вогнем, тому що сильний Господь Бог, Який судить її" (Одкр.18:2,4,5,8). Й неодмінно "ось, це прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день, про який Я сказав" (Єз.39:8). Й саме цей Божий заклик і наказ - свого часу - дуже добре почули й усвідомили, зокрема, душпастир Василь Липківський та численні його однодумці й соратники, що і заходилися творити незалежну (від Москви) УАПЦ... І що - аж ПОДОСІ - ніяк не можуть ПОЧУТИ й ЗРОЗУМІТИ оті - духовно, по суті, ГЛУХІ й СЛІПІ, але всуціль, одначе легковажно й безвідповідально, вірноподдані імперсько-ординській Москві, (де-факто) колаборанти в архієрейському та священичому й чернечому облаченні з "УПЦ" МП!!!

  • Леонтій | 1 грудня 2016, 13:59
    Коментувати коментар

    Дуже цікава, як на мене, ця стаття. З особливим інтересом познайомився, зокрема, із досвідом УАПЦ, що ще в 20-ті рр. ХХ ст., натхненна й ДЕМОКРАТИЧНО очолювана митрополитом Василем ЛИПКІВСЬКИМ, по суті, відродила в церковному житті давній євангельський принцип "соборноправності". Той, що був характерний для існування і служіння саме ранньої Христової Церкви. До речі, в історичній Київській Церкві ХVI-XVII cт. - під впливом відомих тогочасних реформаційних процесів, що відбувалися у західному християнстві, - теж виник і набув чималого поширення однойменний масовий рух її вірних - соборноправності. Той рух, що прагнув і намагався реалізувати у вітчизняному християнстві новації й реформи, за змістом аналогічні тим, що їх втілювала УАПЦ вже в 20-ті рр. ХХ ст. Одначе такі сміливі й рішучі починання, на жаль, не знайшли належного розуміння, а радше навпаки - відвертий спротив та перешкоджання з боку, передусім та особливо, церковної ієрархії. Як унійної, так і православної. Й це, а також певні - відомі історичні події тодішньої доби, врешті-решт, не дозволили здійснити всі такі задуми і плани...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • bitov | 21 серпня 2019, 08:07

    Однією з основних перешкод в державно-церковних відносинах в Україні є існування т.з науки «релігієзнавство». Назагал це мирне заняття, яке зайняло скромне але менш-більш дохідне місце в явищі

  • Ігор Затятий | 20 серпня 2019, 16:03

    Писка замурувати тій Натаньяховій за те, що розпалює юдофобію, плюючи на землю подарований хліб

  • storozh | 20 серпня 2019, 11:17

    Щось менi пiдказує, що владика Епіфаній цього не читатиме... :)

  • barni | 19 серпня 2019, 21:54

    Оце ж бачте п. Славко Мельник, ми вже тягнем свю історію, а що не дотягуєм то це завдяки таким головним редакторам, особливо районних газет, які нам весь радянський період вішали лапшу на вуха в

  • barni | 19 серпня 2019, 21:40

    Кажуть "любопитній Варварі носа відірвали". От мені ну так цікаво, ну так цікаво, а чого ж це наш головний український католик не прийняв участі в св"яткуванні такої ж дати УАПЦ (вже

Популярні статті місяця