В Україні повинна утвердитись єдина Автокефальна Українська Православної Церква і альтернативи цьому не має. Але без правди досягнути цього дуже і дуже важко…

З цікавістю переглянув відео сюжет телепередачі «Територія свободи» на тему: «Ідейний вибір: Що робити з Московським патріархатом?» за 16 листопада 2016 року (ведучий Олесь Доній, якого пам’ятаю з часів Революції на граніті (02 – 17 жовтня 1990), він один із лідерів революційного студентства, я народний депутат України, член антикомуністичної опозиції «Народної Ради» у Верховній Раді України. Обоє приймали участь у акції політичного голодування).

В телепередачі піднято надзвичайно актуальну тему, відношення до Московського патріархату в Україні і пошук шляхів до утвердження єдиної Автокефальної Української Православної Церкви.

Зрозуміло що в Україні повинна утвердитись єдина Автокефальна Українська Православна Церква, сумніву і заперечень у цьому не має і не повинно бути. Тим паче що Українська Церква має більше ніж 1980-річну історію.

Більшість українців задають питання, чому в Україні не існує єдина Автокефальна Українська Православна Церква, як це є в усіх державах, де діють Помісні Православні Церкви? І відповіді на це запитання у кожного свої. І дуже часто далекі від правди…

Хоча відповідь на питання чому українські православні і надалі є церковно розділеними лежить на поверхні і її можна побачити та почути навіть при перегляді даної телепередачі. І для цього достатньо правдиво проаналізувати склад учасників дискусії та зміст їх виступів, з окремих церковно-історичних питань. І тоді стане зрозуміло, що головною причиною подальшого розділення українських православних є відсутність правди на міжцерковному рівні. А без правди об’єднати Українські Церкви дуже і дуже важко…

Що маю на увазі:

1. Учасниками дискусії виступили представники Української Православної Церкви Київського патріархату (створена в червні 1992 року) та Української Православної Церкви Московського патріархату за участі громадських активісти, які належать до УПЦ КП.

А представників відродженої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви – Церкви Мучениці, відродженої понад 95 років тому забули чи не захотіли запросити.

2. Під час передачі жодним словом не згадали про те, що в Україні в ХХ столітті історично і канонічно було відроджено прабатьківську Українську Автокефальну Православну Церкву (головні етапи відродження: грудень 1917 – листопада 1938 рр., 1942 – 1944 рр., 1945 – 1989 рр., червень 1990 – по сьогодні). Так само не було згадано і про те, що Київський патріархат було проголошено 6 червня 1990 року на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві, коли було в третє відроджено діяльність УАПЦ в Україні та обрано Святійшого Мстислава (Скрипника) Патріархом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви (06.06.1990 – 11.06.1993).

А в цей час митрополит Філарет (Денисенко), як Екзарх Російської Православної Церкви в Україні, а відтак Глава Української Православної Церкви Московського патріархату (14 травня 1966 – 27 травня 1992) всіма своїми силами і можливостями протидіяв відродженню та діяльності Української Автокефальної Православної Церкви в Україні та зневажливо ставився до постаті Святійшого Мстислава (Скрипника), Патріарха Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, Першоієрарха УАПЦ в США та Діаспорі.

3. Жодним словом учасники дискусії не згадали і про те, що 16 листопаді 1990 року на Архієрейському Соборі Української Автокефальної Православної Церкви, що проходив у Святій Софії в Києві, під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) було проголошено про єдність єпископату УАПЦ в Україні, УАПЦ в США та Діаспорі. УАПЦ була проголошена як єдина Автокефальна Українська Православна Церква у світі. І всім хто хотів відродження та утвердження прабатьківської, майже 2000-літньої, єдиної Автокефальної Української Православної Церкви потрібно було зробити тільки один крок – приєднатись до УАПЦ. Але не всі це зробили…

4. Глава Української Православної Церкви Київського патріархату, Патріарх Філарет (Денисенко) заявив що у червні 1992 року, при проголошенні новоствореної УПЦ КП (за політичного сприяння президента-комуніста Леоніда Кравчука), з ним з УПЦ МП залишився тільки один єпископ Яків (Панчук). Тож своєю заявою під час дискусії Патріарх Філарет (Денисенко) сам підтвердив відомий факт того, що жодного об’єднання УАПЦ з УПЦ МП в 1992 році не могло бути взагалі, бо соборні органи управління УПЦ МП (Помісний Собор, Архієрейський Собор чи Синод) не підтримали на той час митрополита Філарета (Денисенка) і жодних рішень про об’єднання з УАПЦ не приймали. Але у цей же період митрополит Філарет (Денисенко) не звертався і до керівництва відродженої Української Автокефальної Православної Церкви з проханням бути прийнятим до її кліру. Тож про яке тоді «об’єднання» 24 роки поспіль говорить глава УПЦ КП? Відповідно твердження Патріарха УПЦ КП Філарета (Денисенка) про нібито так зване об’єднання УАПЦ та частин УПЦ МП у червні 1992 року не відповідає дійсності. І свідченням цього, зокрема, є наступні історичні факти:

• Помісний чи Архієрейський Собор Української Автокефальної Православної Церкви в 1990 – 1992 рр. не приймав жодного рішення про об’єднання з частиною Української Православної Церкви Московського патріархату на чолі, на той час, із митрополитом Філаретом (Денисенком). Не приймав і не благословляв так званого «об’єднання» і Предстотель УАПЦ, Святійший Мстислав (Скрипник), Патріарх Київський і всієї України;
• Жодного об’єднавчого Собору (Помісного чи Архієрейського) за участі обраних представників Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського патріархату як на початку 90 – років минулого століття, так і наділі, ніколи не проводилось;
• При переході із УАПЦ в УПЦ КП єпископів Володимира Романюка та Антонія Масендича (згодом викреслених із диптиху єпископів УАПЦ), вони буле перевисвячені у єпископи митрополитом Філаретом (Денисенком) з поминанням Московського Патріарха Олексія ІІ, Предстоятеля Російської Православної Церкви.

5. Також глава УПЦ КП, Патріарх Філарет (Денисенко) завив про те, що ніби в червні 1992 році, при проголошенні Української Православної Церкви Київського патріархату її главою і патріархом було обрано Святішого Мстислава (Скрипника), але забув сказати про наступне:

Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник), Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви не потребував нового обрання, бо з такими титулами він уже був обраний на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 6 червня 1990 року.

• Святійший Патріарх Мстислав (Скрипник) ніколи не визнавав так зване об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ МП, та зокрема з митрополитом Філаретом (Денисенком) в 1992 році та вважав такі дії з боку посткомуністичної влади України, на чолі із президентом-комуністом Леонідом Кравчуком, незаконними;
• Святійший Патріарх Мстислав (Скрипник) ніколи не давав згоду на своє обрання главою Української Православної Церкви Київського патріархату, ніколи не визнавав себе Першоієрархом УПЦ КП і не приймав участі у діяльності даної Церкви;
• Святійший Патріарх Мстислав (Скрипник) за своє життя не відслужив із митрополитом Філаретом (Денисенком) жодного богослужіння та після початку ганебного політичного переслідування проти УАПЦ в 1992 році не зрікся посади Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви;
• У період з червня 1992 року до середини 1995 рр. посткомуністичною владою, на чолі із президентом-комуністом Леонідом Кравчуком, за активної участі митрополита Філарета (Денисенка), та з грубим порушенням Конституції і законодавства України з державної реєстрації було знято Статут відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. У цей же період під примусом посткомуністичної влади до 70% приходів УАПЦ було
  переведено до складу новопроголошеної Української Православної Церкви Київського патріархату (значна частина яких і на сьогодні згідно зареєстрованих статутів іменуються парафіями УАПЦ);

6. У травні 1992 року Святійший Патріарх Мстислав (Скрипник) завершував переговори з Вселенським Патріархом Варфоломієм І про визнання Української Автокефальної Православної Церкви, але цей процес було зупинено після того, як посткомуністичною владною України, на чолі із президентом-комуністом Леонідом Кравчуком та за активної участі митрополита Філарета (Денисенка), незаконно було знято з державної реєстрації Статут УАПЦ (1992 – 1995);

7. Після незаконної спроби на початку 90 – х рр. минулого століття посткомуністичної влади в Україні в черговий раз знищити відроджену прабатьківську Українську Автокефальну Православну Церкву, в 1992 – 1993 рр. Святійший Мстислав (Скрипник), Патріарх Київський і всіє України, Предстоятель УАПЦ оскаржував незаконні дії щодо УАПЦ та зокрема пропонував митрополиту Філарету (Денисенку) канонічно увійти до складу УАПЦ, очолити Одеську єпархію і не робити розбрату та розколу в Українському Православ’ї. Та митрополит Філарет (Денисенко) відкину ці пропозиції і згодом уже безпосередньо очолив новопроголошену Українську Православну Церкву Київського патріархату (якою він і так фактично керував з самого початку її створення – з червня 1992 року).

8. Відновлення державної реєстрації Статут відродженої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви, знятого з державної реєстрації, відбудеться тільки в середині 1995 року, після того як Леоніда Кравчука не буде обрано на новий строк президента. Але на це час уже відійде у вічність Свтійший Патріарх Мстислав (Скрипник), а єдності та авторитету відродженої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви буде нанесено велику шкоду.

9. Під час даної дискусії також не було згадано і про те, що сьогоднішні єпископат Української Автокефальної Православної Церкви зберігає визнану апостольсько-єпископську спадковість по єпископській лінії відродженої і діючої в ХХ – ХХІ ст.ст. УАПЦ, зокрема через: Константинопольського Патріарха Мелетія ІV - Константинопольського патріарха Григорія VІІ – Митрополита Діонісія (Валединського) – митрополита Полікарпа (Сікорського) – Патріарха Мстислава (Скрипника) – Митрополита Антонія (Щерби) – Митрополита Макарія (Малетича) – єпископа Віктора (Бедь) – єпископа Бориса (Харко). Що у питаннях ведення переговорів та визнання Української Церкви на міжцерковному рівні, з урахуванням церковних догматів і канонів, відіграє не останню роль. Але ця обставина щодо ролі і місця Української Автокефальної Православної Церкви у процесі відродження Української Церкви, ведення міжцерковних переговорів та щодо об’єднання Українських Церков, а відтак і визнання Української Церкви керівництвом Української Православної Церкви Київського патріархату і окремими представниками вищої політичної влади в Україні умисно, як бачу, систематично замовчується та ігнорується.

10. Поза увагою учасників дискусії також залишився і той важливий факт, коли у липні 2008 року Константинопольський Патріарх Варфоломій прибув до Києва і був готовий вирішити питання визнання Української Церкви. Для цього потрібно було дати згоду УАПЦ та УПЦ КП увійти до складу Вселенського патріархату на правах Української Церкви, якими вона користувалась до 1686 року. Відтак Українська Православна Церква відновила би свій церковний статус визнання на міжцерковному рівні і надалі отримала би Автокефалію від Константинопольської Церкви. З такими рішеннями Вселенського Патріарха Варфоломія був готовий погодитись і Блаженнійший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви Московського патріархату. Надалі в лоні визнаної Української Православної Церкви під духовним омофором Вселенського Патріарха відбулось би об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату та переважної частини Української Православної Церкви Московського патріархату, а відтак об’єднана Українська Православна Церква отримала би Автокефалію.

У той період згоду на входження до складу Константинопольського патріархату дала Українська Автокефальна Православна Церква, а керівництво Української Православної Церкви Київського патріархату, зокрема її Предстоятель Патріарх Філарет (Денисенко), відмовились пристати на пропозиції Вселенського Патріарха Варфоломія.

Таким чином, в друге після 1992 року, керівництвом Української Православної Церкви Київського патріархату, і зокрема її Предстоятелем, Патріархом Філаретом (Денисенком), було зірвано завершення переговорів з Константинопольським патріархатом щодо визнання та подальшого надання Автокефалії Українській Православній Церкві.

11. Щодо виступу протоієрея Георгія Коваленка, клірика Київської єпархії Української Православної Церкви Московського патріархату. Звичайно цікаво послухати роздуми філософа протоієрея Георгія Коваленка про те, що у свої юні роки, будучи у 1990 році студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, він духовно збагачувався слухаючи богослужіння українською мовою в патріаршому храмі апостола українського Андрія Первозванного в м. Києві Української Автокефальної Православної Церкви (храм до якого на сьогодні через протидію з боку влади і керівництва УПЦ КП єпископат та духовенство УАПЦ не допускається). Але не можна жодним чином з церковно-канонічної точки зору сприйняти заперечення протоієрея Георгія Коваленка про те, що ніби він не належить до Російської Православної Церкви (друга назва – Московський патріархат). Протоієрей Георгій Коваленко, дуже достойна людина і священик, є офіційним кліриком (священиком) Київської єпархії УПЦ Московського патріархату, а отже канонічно і юридично належить до Російської Православної Церкви (Московського патріархату) в Україні. І інакше така належність на церковному і міжцерковному рівні не може трактуватись. А у випадку, якщо протоієрей Георгій Коваленко хоче належати до Української Церкви давньої Київської традиції, яка не підпорядкована Москві, тоді він повинен зробити простий крок – перейти у клір Української Автокефальної Православної Церкви або Української Православної Церкви Київського патріархату. Бо все інше, даруйте, - це звичайне словоблудство.

ВИСНОВОК:

Шукаючи діалог і шляхи до подолання розділення українських православних, утвердження єдиної Автокефальної Української Православної Церкви та ведучи переговори щодо визнання Української Церкви з Константинопольським патріархатом представники Українських Церков та уповноважені представники вищої політичної влади в Україні повинні навчитись говорити правду. Бо тільки дотримуючись правди зуміємо зрозуміти один одного, зможемо по братські попросити вибачення і простити один одного, об’єднатись один з одним і утвердити єдину Автокефальну Українську Православну Церкву, яку визнає і увесь світ.

+ ВІКТОР (Бедь),

єпископ Мукачівський і Карпатський УАПЦ

Сайт Карпатської єпархії УАПЦ, 17 листопада 2016