Протоієрей Георгій Коваленко: «Потребуємо такої моделі єдності, яка б не знищувала нашої унікальності»

4 жовтня 2016, 10:55 | Суспільство-дайджест | 2 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Юліана Лавриш

"Духовна велич Львова", 4 жовтня 2016

Заходи Дев’ятого Екуменічного соціального тижня зосереджували увагу на проблемі мігрантства в Україні. Проте учасники Форуму мали також можливість говорити про сегмент діяльності Церкви у співпраці із суспільством, а саме відбулося засідання Українського християнського академічного товариства (УХАТ) «Шляхи примирення Київської Церкви». Про модель Київської Церкви, важелі порозуміння і комунікацію говоримо із протоієреєм Георгієм Коваленком, священнослужителем УПЦ, ректором Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості.

Отче, впродовж Екуменічного соціального тижня було засідання Українського християнського академічного товариства (УХАТ) «Шляхи примирення Київської Церкви», у якому ви, зокрема, брали участь. Що вдалося вирішити? Яка модель Київської Церкви для вас є доцільною у теперішніх умовах?

Для мене це перший досвід спілкування у межах УХАТ та й загалом Українського католицького університету. Тому це  з однієї сторони відкриття, з іншої – ті люди, з якими спілкуюся, знайомі мені давно. Хоча ми говоримо різними мовами, різними формулюваннями, але думаємо в унісон. І це є свідченням певної єдності, про яку міркуємо впродовж цих подій. Мій виступ мав назву «Єдність Київської Церкви: нездійсненна мрія чи реальність сьогодення». У ньому якраз намагався показати, що мрії мають здатність здійснюватися. Коли ми реалізовуємо мрії, вони стають реальністю. Інколи ця реальність відрізняється від початкової мрії, але це не значить, що або мрія була не такою, або реальність їй суперечила. Насправді ми всі потребуємо іншого погляду на єдність, тому що часто нам пропонують середньовічні, імперські, тоталітарні моделі, а сьогоднішній відкритий і плюральний світ вимагає моделі єдності, яка б не знищувала унікальності; яка б давала можливість одночасно залишатися собою, у своїй традиції, але разом з тим відчувати себе частиною цілого. І цей процес взаємного пізнання і визнання базується на вірі в одного Бога, коли Христос є тим Самим у всіх традиціях. Здійснюючи одні і ті ж Таїнства, традиції, звертаємось до одного джерела. Декілька українських юрисдикцій вийшли з одного кореня – з Володимирового хрещення, а отже є гілками одного «дерева». Тому питання у тому, на чому ми акцентуємо увагу, – що ми з єдиного кореня, чи ми – різні гілки? До речі,  цей термін “різні гілки” українського Православ’я, часто застосовується. І ось на тому, на чому зосереджується наше око, –  є реальністю для нас. Тому з одного боку єдність Київської Церкви – це мрія, яка ніби і нездійсненна. З іншого – це реальність сьогоднішнього спілкування.

kovalenko-6

Говоримо з вами, що розуміння всередині релігійного простору кожного із представників тих чи інших конфесій є, і всі погоджуються, що необхідно об’єднуватися,  тобто теоретично це всім відомо, але на практиці реалізувати цей діалог – дуже складно. Чому так відбувається?

Коли ми говоримо про об’єднання, то чомусь кажемо про одну структуру, на зразок Комуністичної партії. Чомусь ніхто сьогодні не вимагає єднати всі партії в одну, щоб була єдина політична сила. Все було б бездоганно і чітко. Ми розуміємо, що у політичному житті це неможливо, то чому думаємо, що це можливо у релігійному житті? На мій погляд, варто шукати той формат єдності, який буде реальним. А реальний формат тоді, коли є взаємне пізнання і визнання, любов і повага. Маємо навчатися впізнавати християнина у представнику іншої конфесії і свідчити, що ця людина живе за Христовими законами. З іншого боку – потрібно впізнавати віруючого у представниках інших релігій, бо ми віримо у одного Бога. Мені подобається богословський вислів: «Кордони між Церквами не доходять до неба». У мене є жартівливе продовження: «Кордони між Церквами не доходять до людей». Люди не розуміють чому ми не разом. Підґрунтям для справжньої єдності не може бути роздріблена ієрархія чи структури, які володіють різним майном, мають різних керівників на одній території. Якраз базисом для єдності можуть бути люди, які на сьогодні не підтримали розділення, що часто існує між структурами. Іноді треба не тільки говорити чи слухати на рівні структур і ієрархій, інколи духовенству треба прислухатись до людей. Оскільки будь-яка дія ієрархії має бути підтримана народом Божим. Тоді ця народна підтримка рішень церковної структури дає цілісність і цю справжню єдність. Як у політичному житті нам сьогодні варто вчитися бути громадянським суспільством, так і у духовному – треба плекати соборність. Нам потрібні моделі, які відповідають сьогоднішньому світові, не треба шукати того, що було важливим у Середньовіччі чи під час панування тоталітарних режимів. Треба пропонувати шляхи, які будуть корисними для майбутнього українського суспільства, де спільнота віруючих різних конфесій та релігій відчуває себе єдиною у молитві за Україну. Адже, виконуючи «Боже великий єдиний…» разом, ми вже демонструємо новий формат, який треба плекати і розвивати.

kovalenko3

Отче, як священик представляєте УПЦ. Як ваша Церква сьогодні налагоджує цей формат діалогу з іншими конфесіями?

Я вже майже два роки не є речником УПЦ, тобто не представляю Церкву на офіційному рівні. У публічному просторі я дію від імені Відкритого Православного Університету, який є позаконфесійним об’єднанням. Тому сьогодні я представляю ту частину українського духовенства, яка є відкритою для діалогу, шукає формату єдності, є Церквою народу України. На щастя, не маючи якихось офіційних посад, я маю можливість не коментувати те, що мені самому не подобається або не зрозуміло.

Ви згадали про Відкритий Православний Університет. Часто переглядаю на Фейсбук-сторінці лекції, які ви проводите, – це, безумовно, дуже цікавий формат комунікації. Розкажіть, будь ласка, про концепцію таких об’єднань і як вони впливають на рівень релігійної освіченості у суспільстві?

kovalenko2Сьогодні ВПУ – це скоріше просвітницький проект, ніж освітній. У цьому сенсі ми намагаємося створювати такі формати для широкої і нецерковної аудиторії. Ми себе позиціонували, як неконфесійне, неполітичне об’єднання віруючих різних релігій і конфесій, які мають активну громадянську позицію та займаються освітою і просвітою. Навіть у самій назві закладена наша ідея. Споглядаючи на те, що у православній Церкві почали домінувати консервативні тенденції, перед нами чітко постало питання самоідентифікації. Ми є відкритим Православ’ям, так себе позиціонуємо. Ми є тими людьми, які відкриті до суспільства, до діалогу з іншими конфесіями, які відкривають себе. І тут варто наголосити, що у цьому процесі ти не тільки пізнаєш іншого, але насамперед самого себе. Спочатку я був проти слова «православний» у назві, але потім мої співзасновники переконали мене, що треба говорити про “відкрите православ’я”. Одночасно мені вказали і на приклад Українського Католицького Університету, який позиціонує себе як світський заклад, але не приховує своє духовне коріння. Як диво сприймаю те, що ми розпочали діяльність на території Софії Київської. Про це можна було тільки мріяти, але виявилося, що наші бажання співпали з планами Національного заповідника щодо розвитку просвіти і науки. Ну і ще важливо, що це університет з іменем Софії-Премудрості. Здається, що дуже важливо розкрити цю Премудрість, перевести її на зрозумілу мову. Ніхто не пам’ятає, що таке софійність (премудрість), хоча багато говоримо про неї на тлі філософії. Важливо знайти сучасну мову для пояснення земної і небесної Софії. Варто згадати, що є такий термін, як «ціломудріє». А ще є недоформульовані мрії. Сьогодні якраз не вистачає бачення і сформульованного образу майбутнього. Вирішуючи проблеми або проводячи реформи ми часто шукаємо відповіді у минулому, а нам, навпаки, потрібні модели майбутнього для того, щоб в Україні була єдність Церкви, єдність громадянського суспільства, єдність народу. І базуватися ця єдність має на взаємоповазі.

Власне, говоримо про комунікацію між суспільством і Церквою. Окрім Відкритого Православного Університету, ви ще займаєтесь інтернет-проектом «Отченаш.укр». Як сьогодні Церква має спілкуватися з молодою людиною?

Протягом двадцяти років я створював інформаційні і просвітницькі проекти від імені Церкви. Маю певний досвід і переконання, що сьогодні у Церкви відсутні внутрішні механізми для просвіти. Це не лише питання у нестачі техніки чи ресурсів. Сьогодні Церква не виконує функції світоглядного авторитету у суспільстві. Церква відродила ті служіння, які їй (і суспільству) видаються важливими: дітей охрещують, молодих вінчають, померлих відспівують, храми будують. Але просвітницька функція не налагоджується. Можливо, тому, що священнослужителі не завжди є носіями тих цінностей, які декларують. Можливо, тому, що світогляд у сучасному суспільстві формується поза церковною огорожею. Але, все одно, потрібно шукати мову, за допомогою якої у суспільний дискурс могли б повернулися Божі заповіді і християнські чесноти. Суспільство потребує цінністних орієнтирів, тоді будуть і реформи. Суспільство потребує світоглядних змін, «переміни розуму». Саме так дослівно перекладається грецьке слово «метанойя», більш відоме нам як «каяття». Варто зрозуміти, що слова Христа: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» – це не тільки про те, що ми грішні і недосконалі, а про те, що треба змінити світогляд, по-іншому поглянути на світ. Тому варто, аби з’являлися проекти, які говоритимуть про світоглядні орієнтири. Коли зміниться світогляд, тоді і настануть зміни в нашому житті.

kovalenko5

Отче, обговорюючи всі ці проблеми, говоримо про релігійне оздоровлення нашого суспільства. Сьогодні, на мій погляд, маємо чітке накладання секуляризму і духовності – між, до прикладу, моїм поколінням, для якого говорити про Бога – це непопопулярно, і моїх батьків, яким не говорили про важливість віри у Бога. Як подолати ці світоглядні прірви у нашому суспільстві?

Мабуть, скажу непопулярну річ, але секуляризація – це не зовнішня проблема Церкви, а її внутрішня складова. Якщо ми будуємо храми з каміння, а не громади з людей, – це приклад секуляризму. Якщо про приналежність до християнства свідчить лише ряса і великий хрест на грудях, то це також секулярність. Секуляризацією в Російській імперії, де православ’я було державною релігією, називалося відчуження церковного майна на користь держави. Тому, якщо сучасна секуляризація намагається забрати у нас зовнішні, матеріальні атрибути нашого християнства, її не варто боятися. Бо майно і зовнішні речі – це те, що відволікає нас від головної цінності. Іноді треба дякувати, коли забирають те, що є непотрібним і не є справжньою цінністю. Христа забрати неможливо! Тому, якщо будемо сконцентровані на Ньому, на цінностях, на пізнанні Бога і втілення у життя Його заповідей – це буде те життя, яким має жити релігійна спільнота в будь-який час за будь-яких політичних режимів. Але, якщо ми намагаємось відтворити лише зовнішні атрибути релігії, то це вже саме по собі є секуляризацією. Тому боротися потрібно не з міфологічними зовнішніми загрозами, а з реальними внутрішніми проблемами.

Фото – Ірини Іванець,

 з особистої сторінки о.Георгія Коваленка у соціальній мережі «Фейсбук»

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • netoy_gaidamak | 5 жовтня 2016, 22:44
    Коментувати коментар

    Гарний піар для тов.Коваленка і його соціальної роботи на базі сану яким він використовує для втілення своїх ідей. Певно не для сповідей та хрещення прийняв сан. Шкода.

    • Леонтій | 6 жовтня 2016, 09:16
      Коментувати коментар

      Якби хоча б половина - чи навіть третина - наших священнослужителів провадила оту "соціальну роботу", подібну до "тов. Коваленка", то це було би дуже й дуже добре і благословенно для України!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • dutchak1 | 24 листопада 2017, 08:56

    «Фанів» в мене мабуть немає і іноді той стиль аргументації викликаний бажанням знайти розумних опонентів в вузькому, корпоративному і закритому середовищі т.з. «релігієзнавців». Сама наука

  • protBohdan_Ohulch | 23 листопада 2017, 21:45

    Автор коментаря під іменем dutchak, можливо, має певну логіку аргументів та знання у цьому питанні. Але, на жаль, початок тексту зі словами Країна Дурнів, клоунада, посміховище тощо працює як

  • dutchak1 | 23 листопада 2017, 14:48

    "Сонце ще не зійшло, а в Країні Дурнів вже кипіла робота ..." (с) О.М. Толстой, "Золотий ключик або пригоди Буратіно" Країна Дурнів існує не в тому розумінні, що її жителі не

  • velovs@ukr.net | 23 листопада 2017, 12:18

    Р. S. Хочу тут навести деякі БІБЛІЙНО-МІСТИЧНІ ознаки, прямо пов'язані зі смертю Сталіна. Так от, на початку 1953 р. на Захід просочилися відомості, що кремлівський диктатор, зокрема, готує нову -

  • velovs@ukr.net | 23 листопада 2017, 11:00

    І багато в чому схожу ситуацію маємо і нині. Тобто, цинічно й зухвало - у лютому-березні 2014 р. - розпочавши агресивно-загарбницьку війну проти незалежної і соборної України, Путін - у т. ч. (поряд

Популярні статті місяця