Великі таємниці УПЦ МП-2
Митрополит Олександр (Драбинко), права рука покійного Предстоятеля УПЦ Володимира (Сабодана), продовжує розповідь про закулісся Московського патріархату
Публікація першої частини інтерв'ю з Митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським УПЦ (Московського патріархату) Олександром (Драбинком) спричинила неабиякий резонанс. Нагадаємо, владика розповів про функцію так званих обер-прокурорів, яку в різний час виконують в УПЦ олігархи-спонсори з подвійним громадянством Віктор Нусенкіс і Вадим Новинський, пише газета Експрес.
Сьогодні публікуємо другу частину цієї розмови. У ній про те, як реально можна подолати церковний розкол серед православних в Україні, а також про можливу роль у цьому Митрополита Онуфрія, нинішнього ієрарха УПЦ МП.
-- Як показують соцопитування, нині більшість віруючих України є прихильниками незалежності від Москви не тільки в політичній організації життя, а і в духовній. Натомість вибір напряму розвитку, який після смерті Блаженнішого митрополита Володимира вибрала ваша Церква, є протилежним -- цілковите прямування у фарватері політики Московського патріархату. Чому так сталося, яка природа такого руху Церкви у бік, протилежний від того, в який рухається більшість народу?
-- Є такий соціологічний закон. У маленьких спільнотах процеси соціальних змін відбуваються швидше, а у великих -- повільніше. УПЦ -- це, безумовно, велика спільнота. До того ж, у силу історичних причин, саме в цій церковній спільноті сьогодні присутня чимала кількість людей, яким близька російська культура, російська помісна традиція.
-- Про які саме причини ви говорите?
-- Тісто квасить закваска. А процес становлення Помісної Церкви неможливий без участі "пасіонарної меншості". Однак у нашому історичному випадку "тісто" і "закваска" з початку 90-х існували окремо.
У нас дійсно сьогодні вважається правилом доброго тону критикувати "конфесійних опонентів" -- католиків, протестантів, "розкольників", інші Помісні Церкви, -- але не свою власну конфесію або юрисдикцію. Але Господь попереджав нас про цю небезпеку, закликаючи спершу усвідомити й виправити власні помилки, а вже потім звертати увагу на недоліки інших. "Що ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? Або, як можеш сказати братові твоєму: брате, дай я вийму скалку з ока твого, коли сам не бачиш колоди в своєму оці? Лицеміре! Вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого". (Лк. 6, 41 -- 42).
Та я хочу повернутися до метафори "закваски", яку відокремили від "тіста". Сталося так, як сталося: на початку 90-х "пасіонарна меншість", яка обстоювала ідею автокефалії, відокремилася від церковної більшості, яка на той час цю ідею ще не сприймала. Був створений Київський патріархат -- церковна спільнота, яка сьогодні не визнається світовим православ’ям, але, як багато хто сподівається, з часом (на тих або інших умовах) може у нього інтегруватися.
Треба віддати належне Патріархові Філарету: незважаючи на складні історичні обставини, йому вдалося створити з анархічного за ідеологією та формою автокефального руху сталу церковну структуру, яка сьогодні нараховує приблизно п’ять тисяч парафій. Так автокефальний рух набрав інституційного характеру.
Разом з тим, внаслідок такої -- неканонічної -- інституалізації припинилися природні процеси спілкування та взаємовпливу між меншістю та більшістю. Процес автокефалізації набув драматичного характеру. Церковна більшість (якою на початку 90-х минулого століття була УПЦ) кваліфікувала дії церковної меншості (якою на той час була УПЦ КП) як "розкол". У результаті ідея автокефалії стала маркуватися церковною свідомістю багатьох кліриків та вірян УПЦ, як деструктивна. Замість пошуку спільного шляху до примирення та співіснування -- розпочався процес протидії, який перейшов уже в друге покоління.
-- Яким же може бути вихід із цієї ситуації?
-- Вихід вже окреслюється. Зверніть увагу на цьогорічні соціологічні дослідження Центру Розумкова та Київського Міжнародного інституту соціології. Свідомість людей змінюється. Число прихильників автокефального буття Української Церкви неухильно збільшується, а число прихильників підпорядкування церковній Москві, навпаки, зменшується.
-- Але ж ці процеси відбуваються у суспільстві загалом, а не в церковному середовищі?
-- Тут важко провести чітку межу між суспільством та Церквою. Існує певний стереотип. Мовляв, Церква -- це єпископи, священики й ченці. Але це не так.
Священство -- не актори на сцені. А віряни -- не пасивні глядачі релігійних вистав. Єпископ або священик -- це предстоятель євхаристійного зібрання. Але ми -- ніхто без церковного народу, без вірян. Тому ні я, ні будь-який інший єпископ не може ігнорувати тенденції, які існують серед вірних нашої Церкви. Якщо віряни висловлюються за автокефалію та за відновлення церковної єдності, -- ми, священики, маємо до них дослухатися.
Звісно, думку вірян можна й ігнорувати. Але тоді одного разу пастир може лишитися без пастви. Не хотілося б наводити аналогії зі суспільно-політичного життя, але тут є промовистий приклад. Згадайте Януковича, який не чув і не бачив свого народу та ігнорував його сподівання. Був час, коли Януковича боялися, поважали, коли він був головним, якщо не єдиним, гравцем української політики. А де він тепер? А де тепер його вплив на процеси?.. З давніх візантійських часів Церква не живе сама собою. Вона інтегрована до суспільного життя. А отже, якщо ми не хочемо повністю втратити свій вплив на суспільство, то маємо дослухатися до думки української громади, частиною якої ми є.
-- У людей, не пов'язаних з УПЦ, немає відчуття, що в Церкві нині існує бодай якась гостра дискусія щодо потрібності змін, тому виникає природне запитання: якщо в такий час в УПЦ є архиєреї і священики-патріоти України, то чому вони не перейдуть у іншу церковну юрисдикцію, чому навіть не намагаються домовитися про об'єднання цієї частини Церкви з тими ж УПЦ КП і УАПЦ, а залишаються частиною Церкви, яка наразі ментально віддаляється від свого народу?
-- Коли Христос зійшов на землю, то все людство було "розкольниками". "Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу", описує цей сумний стан людства пророк Ісая. А апостол Павло в своєму Посланні до римлян висловлюється ще радикальніше: "всі під гріхом" (3, 10), "всі згрішили й позбавлені були слави Божої" (3, 23). Але Христос не цурався грішних людей. Він не "відокремлювався" від грішників подібно до того, як це робили фарисеї (нагадаємо, що фарисей -- це елінізоване єврейське слово, що означає "відокремлений", "святий").
Таким чином, ставлення деяких церковних діячів до "розкольників", як до людей, з якими не варто мати нічого спільного, -- аж ніяк не євангельське, не християнське. Христу дорікали спілкуванням з грішниками: зокрема, митарями та блудницями. А Спаситель відповідав, що Син Людський прийшов "знайти і спасти, що загинуло" (Лк. 19,10). Отже, з точки зору Євангелія, ніякої альтернативи діалогу любові немає...
Тепер про перехід до іншої конфесії або юрисдикції. Мені часто ставлять це питання: "Якщо ти такий “проукраїнський”, то чому ж тобі не піти до Київського патріархату?" Причому часто це говорять люди, які самі дотримуються абсолютно проросійських поглядів на церковне життя. Однак, по-перше, Київський патріархат, з низки причин, які я раніше вже аналізував у своїх працях, на жаль, сьогодні перебуває поза межами канонічного світового православ’я. Кажу це без почуття задоволення -- лише констатую факт, бажаючи нашим братам у Христі, зрештою, подолавши існуючі перепони, увійти в спілкування з рештою православного світу.
По-друге, я певний, що окремі переходи ієрархів нічого не змінять і нічого не зможуть вирішити. Потрібні не окремі переходи. Потрібне принципове рішення -- відновлення церковної єдності. А зробити це можна буде лише тоді, коли Православна Церква в Україні отримає канонічну автокефалію.
І ще один момент: Господь хоче, щоб ми жили, як християни, жили за совістю. Інколи, коли твої погляди розбігаються з поглядами керівництва, зробити це важче. Але не варто нікуди бігти. Треба жити за совістю там, де ми є, там, де ми опинилися внаслідок незбагненної Господньої волі.
-- Яким, власне, є ваше бачення виходу українських православних із нинішнього стану розділення на три конфесії і “замороженого конфлікту”? Як, на вашу думку, ми можемо прийти до такої Православної Церкви в Україні, в якій соціологія самоідентифікації вірян і кількість зареєстрованих парафій нарешті почнуть збігатися, бо вона об'єктивно гуртуватиме довкола себе більшість українців?
-- Згадана вами проблема має кілька аспектів. По-перше, нам усім потрібна надійна основа для відновлення церковної єдності та згуртування українського суспільства. А основою для цього, як я вже неодноразово казав останнім часом, може бути лише канонічна автокефалія, тобто автокефалія, яка буде визнана Константинополем та іншими Помісними Православними Церквами. По-друге, така -- помісна та об’єднана -- Церква має бути ще й Церквою соборною. Соборній Україні потрібна соборна Церква.
-- Але що означає "соборна"? Це слово присутнє у Символі вірі, де ми називаємо Церкву єдиною, святою і соборною. Але що саме на увазі маєте ви зараз?
-- Людина -- це образ Божий, бо такою створив її Бог. Але з особистого досвіду ми знаємо, що і ми самі, і наші ближні часто нагадуємо радше карикатуру на Божий образ. Так само гріх нівечить і наше церковне життя. Церква має жити соборно. Але це не означає, що так буває завжди, на усіх історичних етапах.
Вадою нашого часу є негласний поділ Церкви на окремі "касти". Не так давно вірянин нашої Церкви Володимир Шолох опублікував на своїй сторінці у facebook цікавий текст із цього приводу. "Священство в сучасній Церкві -- пише він, -- де-факто виокремилося з народу Божого в дві касти: пресвітерів та єпископів. Характерно, що повадки членів цих каст часто копіюють повадки альфа-самців мавп: від нижчих вимагається приймати позу підлеглості. Найдавніші назви служінь -- єпископ, пресвітер, предстоятель -- майже зникли з живого церковного лексикону, їх замінили “священик”, “архиєрей”, “владика”.
Жорсткі і недипломатичні слова. Але в них є своя правда. Адже пануюча сьогодні в православ’ї практика дійсно не відповідає вченню та практиці Давньої Церкви, де між предстоятелем громади та вірними ніколи не було взаємин "керівник -- підлеглий". Згоден я з братом Володимиром у його висновку: доки в нашому житті не буде вирішена проблема неправильних взаємин між кліром та вірянами, усі спроби щось виправити будуть зводитись нанівець, а, можливо, й призводити до ще гіршого -- більшої закритості каст і чергових розділень. Отже, підсумовую, нам потрібна церковна соборність.
-- Як ви оцінюєте ініціативу Верховної Ради звернутися до Патріарха Варфоломія? Чи може вона відіграти якусь роль? Чи підтримуєте сценарій отримання автокефалії, запропонований у ній, -- проведення українського православного собору без обмежень конкретною православною конфесією та надання автокефалії за підсумками собору Вселенським Патріархом?
-- Я стою на позиції Блаженнішого Митрополита Володимира, який свого часу просив вселенське православ’я спільними зусиллями виробити сценарій подолання церковного розділення в Україні. Для мене не суттєво, яким саме буде канонічний механізм. Головне, аби була досягнута головна ціль -- відновлення церковної євхаристійної єдності.
Тепер стосовно ініціативи українських депутатів. Я підтримую головний меседж цього Звернення. А саме думку про те, що лише канонічна автокефалія може бути сьогодні тим фундаментом, на якому в майбутньому буде відновлена єдність Української Церкви.
Багато хто після Звернення до Вселенського Патріарха Верховної Ради поспішив заявити: ніякої реакції Константинополя не буде, мовляв, парламент -- це не так інстанція, на звернення якої реагуватиме Святіший Патріарх Варфоломій. Але як ми вже знаємо, рішенням Священного Синоду Константинопольського Патріархату Звернення нашого парламенту передано на розгляд відповідної комісії Вселенської патріархії. Таким чином, питання автокефалії Української Церкви нарешті формалізовано й зрушило з місця. Формально Всеправославний Собор на Криті не розглядав українського питання. Але ми знаємо, що доля Української Церкви активно обговорювалася у кулуарах. Таким чином, українське питання вже фактично винесено на загальноправославний рівень.
-- Чи вказує нині щось на те, що Блаженніший Митрополит Онуфрій може так само переосмислити свою лінію в бік києвоцентричності, як це свого часу поступово відбулося зі світоглядом Блаженнішого Митрополита Володимира?
-- Для того, щоб єдино правильно відповісти на ваше питання, потрібно бачити серце людини. А це можливе лише для Господа, Якого Писання називає Серцезнавцем (Дії, 15, 8).
Так, Блаженніший Митрополит Володимир був людиною, яка вміла змінюватися. Він завжди був людиною українського духу й культури. Завжди розумів ментальну відмінність України та Росії. Але його церковні погляди змінювалися, еволюціонували в бік більшого розуміння потреб церковної України. І прикметно, що в останній період свого життя Митрополит Володимир прийшов до чіткого розуміння потреби відновлення церковної єдності та потреби остаточного канонічного унезалежнення нашої Церкви. До цього його спонукав ряд причин і подій, що трапилися у його особистій долі і які вже частково є надбанням суспільства.
Якою буде еволюція поглядів Блаженнішого Митрополита Онуфрія? Чи лишиться він у майбутньому на своїх нинішніх позиціях? Або перегляне цю позицію і стане прихильником канонічної незалежності УПЦ? Скажу чесно: я не знаю. Події розгортаються блискавично. А часів на роздуми вже не так багато, як це було раніше, коли наше життя ніби було повільнішим. Проте я певний, що Митрополит Онуфрій може змінити свою нинішню думку про можливість автокефалії Української Церкви лише в єдиному випадку: якщо він самостійно переконається у тому, що це служитиме благові нашої Церкви.
Думка суспільства або держави не змусять Митрополита Онуфрія змінити свою думку. Він готовий до тиску, готовий до того, що УПЦ втрачатиме свій вплив на сучасне українське суспільство. Але Митрополит Онуфрій -- людина, для якої дуже важливі інтереси Церкви як такої. Тому будь-яка розмова про автокефалію з ним має відбуватися у церковній, а не в суспільно-політичній площині.
-- Що ви робитимете (і, можливо, рекомендуватимете іншим), якщо керівництво Церкви за вказівкою Москви чи з власної ініціативи вирішить, так би мовити, очистити Церкву від таких, як ви, архиєреїв і священиків? Скажімо, поставить ультиматум -- відмовитися від публічно задекларованих поглядів і оцінок або бути позбавленим сану й відстороненим від служіння?
-- Скажу одне: зрікатися своїх поглядів я не буду. Адже це, власне, не мої особисті погляди. Моя сьогоднішня позиція -- це логічне продовження шляху, який пройшла Українська Церква за Блаженнішого Митрополита Володимира, біля якого я працював довгих 16 років.
Андрій Ганус
