Новi символи Софiї
«Суспільство зріє й бере на себе відповідальність за збереження своєї спадщини», — генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська.
Історичні споруди і густі дерева — вид із вікон кабінету Нелі Куковальської чудовий. З ідилічною картиною дисонують постійні вібрації від автівок, що проїжджають вулицею Володимирською. Ще на стінах кабінету генерального директора «Софії Київської» — ікони та чимало відзнак, українських та іноземних. Нелю Михайлівну давно знають за межами країни: вона очолювала заповідник, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, в 2000 — 2012 роках, повернулася на цю посаду 2015-го.+
Навіть не віриться, що 15 років тому, у 2001-му, Софією ходив філософ Сергій Кримський і захоплено розповідав про «ефект високого неба», особливість православної архітектури, коли будівля підкреслює нескінченність небес. І досі, здається, мало ким усвідомлена софійність, мудрість, якій присвячено історичний храм і про яку говорив Сергій Борисович. Певно, у цьому — корінь багатьох нинішніх проблем країни, а якщо дивитися вужче — і нинішніх загроз для пам’ятки.
Нелі Куковальській не дуже до вподоби, що інколи на Софійській площі — в історичному серці Києва — знімають розважальні шоу і проводять ярмарки. Але водночас заповідник роблять відкритим і цікавим для людей: торік тут проводили фестиваль української класичної музики, цього літа — скульптурний салон за програмою фестивалю Anna de Kiev Fest. Зрештою, наприкінці липня тут з’явився вільний доступ до Wi-Fi і точки з QR-кодами, через які можна отримувати доступ до онлайн-екскурсії.
У СОФІЙСЬКОМУ СОБОРІ, ЗДАЄТЬСЯ, ЗМІНЮЄТЬСЯ ПЛИН ЧАСУ, ВІН РОЗРІДЖУЄТЬСЯ І СТАЄ НЕПОМІТНИМ. ЦЕЙ ХРАМ Є НЕ ПРОСТО ПРОСЛАВЛЯННЯМ МУДРОСТІ, ВІН САМ УОСОБЛЮЄ СОФІЙНІСТЬ
Генеральний директор «Софії Київської» не любить слова «стратегія», але, на відміну від багатьох українських керманичів, має, як каже, програму дій, розраховану на п’ять років. Про те, що вона включає, і про шляхи збереження святині від сучасних варварів — Неля Куковальська розповіла «Дню».
«В ІСТОРИЧНІЙ ЧАСТИНІ МІСТА БУДУВАТИ МОЖНА, АЛЕ ТРЕБА ДОТРИМУВАТИСЯ ЖОРСТКИХ ПАРАМЕТРІВ»
— У липні на 40-й сесії ЮНЕСКО «Софію Київську» могли внести до списку об’єктів Всесвітньої спадщини, що перебувають під загрозою знищення, через забудову в буферній зоні заповідника — на вулиці Олеся Гончара, 17—23. В останній момент влада міста пообіцяла розібратися із забудовником, щоб той знизив поверховість об’єкту. Але те саме мерія обіцяла і торік, але нічого не змінилося. Чого очікуєте тепер у цій ситуації?
— Треба дочекатися офіційного рішення 40-ї сесії ЮНЕСКО. Минулої п’ятниці (5 серпня. — Авт.) його ще не було, сподіваюся, цього тижня воно з’явиться, і тоді ми його проаналізуємо. Щодо будинку на Гончара, 17—23 — я зрозуміла, що київська влада остаточно вирішила зайнятися урегулюванням питання щодо цієї забудови. Очевидно, що у дозвільній і проектній документаціях було багато незаконного. У липні забудовники провели прес-конференцію, і 50 відсотків того, що вони там говорили, було неправдою — вони вводили суспільство в оману.
У мене є багато документів, які доводять, що ЮНЕСКО виступав категорично проти цієї забудови. Але в певний час чиновники попустили це питання. Досить глибоким розслідуванням займалася громадська організація «Андріївсько-Пейзажна ініціатива», депутат Київради Ольга Балицька. Я була на двох засіданнях постійної комісії Київради з питань містобудування, архітектури та землекористування, яка нібито винесла позитивне для Софії рішення, але поки ніяких дій щодо врегулювання ситуації на будівельному майданчику не відбувається.
Знести будинок на Гончара вже неможливо. Через нього порушений культурний шар пам’ятки археології національного значення «Град Ярослава», який ми не відновимо ніколи. Мене дуже дивувало, що у звіті забудовників та Інституту археології зазначалося, що жодної цінної археологічної знахідки там не виявили — такого не може бути! Обов’язкове археологічне дослідження зробили, ймовірно, заднім числом. Десь потім спливло, що все-таки знайшли 256 артефактів, але сьогодні невідомо, як вирішили питання з ними.
Спочатку просувався інший проект будинку на Гончара, 17—23. Я його бачила, він був більш прийнятний з точку зори архітектури порівняно з тим, що є зараз, але були зауваження по висотності. В історико-містобудівному обґрунтуванні — не знаю, з якого дива, — було визначено, що допустима висота цієї споруди — 41 метр. У документації для нашої охоронної зони максимальна висотність для Гончара, 17—23 визначена 18—21 метр. До експертизи, яку робили для проекту будинку, багато претензій, вона зроблена з фальсифікацією документів.
Від початку, коли ця ситуація тільки виникла, було зауважено, що треба понизити висотність до допустимої, про це зазначили і в рішенні минулорічної, 39-ї, сесії ЮНЕСКО. Також треба було б привести стилістику фасаду до стилістики історичної забудови міста, і оскільки будинок має підземні приміщення, необхідно було зробити додаткові гідрогеологічні свердловини, з огляду на складну гідрогеологічну ситуацію в історичній частині Києва. На жаль, інвестор не йде на це. Ще у 2008 чи у 2009 році сказав мені, що все одно побудує те, що запланували.
ЗАРАЗ «СОФІЮ КИЇВСЬКУ» РОБЛЯТЬ ВІДКРИТОЮ ДЛЯ ЛЮДЕЙ. ТАК, У БЕРЕЗНІ ЦЬОГО РОКУ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАПОВІДНИКА ПОЧАВ ДІЯТИ ВІДКРИТИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ СВЯТОЇ СОФІЇ-ПРЕМУДРОСТІ, ЗАСНОВАНИЙ ПРОТОІЄРЕЄМ ГЕОРГІЄМ КОВАЛЕНКОМ. НА ФОТО - ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА, НЕЛЯ КУКОВАЛЬСЬКА І ГЕОРГІЙ КОВАЛЕНКО
Як містобудівник, архітектор, будівельник за першим фахом та історик за іншим, однозначно говорю, що в історичній частині міста будувати можна, це — світова практика. Якщо будівля зробилася непридатною, непрезентабельною, не має цінності, її краще замінити на щось нормальне. Але треба будувати у жорстких параметрах, які в нашому випадку виписані у науково-проектній документації по буферній зоні «Софії Київської». Ця документація пройшла всі стадії узгодження в Україні й прийнята ЮНЕСКО — це міжнародний документ, яким до сьогодні нехтували всі можливі інстанції.
Подібна ситуація була із будинком у Десятинному провулку, 3—5. Але зрештою там вдалося понизити висотність, затвердити новий проект будинку і завершити будівництво. І ніхто тепер нічого не каже забудовникам, все нормально. Треба дотримуватися регламентів, і, будь ласка, робіть місто красивим.
«У ЮНЕСКО НЕ ЗОВСІМ РОЗУМІЮТЬ, ЩО У НАС ВІДБУВАЄТЬСЯ»
— Ви згадували про «Андріївсько-Пейзажну ініціативу». Велику роль у відстоюванні буферної зони Софії відіграє громада. Якою ви бачите роль таких активістів?
— Дуже добре, що виникла «Андріївсько-Пейзажна ініціатива». Її учасники захищають свій життєвий простір, адже більшість людей із цієї громадської організації — мешканці цього району, які розуміють цінність Софії для України і світу. Також вони розуміють ситуацію із незаконними забудовами навколо Софії і борються з цим. Добре, що суспільство зріє, інтелектуально піднімається і бере на себе відповідальність за збереження цієї спадщини. Це те, про що я мріяла. А саме — що ми колись перенесемо з цивілізованих країн модель, коли громада та її думка — на першому місці.
Втім, поки у нашому суспільстві ще є й такі громадські організації, котрі роблять бізнес на конфліктних ситуаціях. Вони не вникають у проблеми глибоко і здіймають галас, яким тільки відволікають нормальних людей від роботи. Яскравий приклад — трасування фундаментів Десятинної церкви. Якісь громадські організації запустили інформацію, що це незаконно, що там зруйнували якесь кладовище. Це неправда. Я бачила проектну документацію — там все зроблено правильно. Але комусь знадобився піар, і це неприємно. Мало того, галас здійняли люди, що свого часу робили проектну документацію для багатьох скандальних забудов у середмісті Києва, от що найстрашніше.
Ми починали воювати за нашу буферну зону разом з «Андріївсько-Пейзажною ініціативою». Ми вчилися одне в одного, і така консолідована праця приносить плоди. Я добре знайома з Мариною Соловйовою, головою цієї організації: вона допомагала нам у деяких питаннях як юрист, ми як спеціалісти в охороні пам’яток багато консультували «Андріївсько-Пейзажну ініціативу». Сьогодні вони піднялися на досить високий рівень, уже, певно, років шість, їздять на сесії ЮНЕСКО і там намагаються показати наші проблеми у правильному руслі. Адже під час правління Януковича інформація від України про стан наших пам’яток була дещо неправильною. Розповідали, що все гарно, а потім експерти приїжджали до нас і бачили зовсім іншу картину. Відчула це, коли у травні побувала у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі — вони не зовсім розуміють, що у нас відбувається. Тому цього року, у вересні, до нас приїде місія ЮНЕСКО, яка подивиться на стан Софії Київської та Києво-Печерської лаври. Таке рішення вже прийнято Комітетом Всесвітньої спадщини, про нього офіційно повідомили Україні.
«ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ МАЄ БУТИ ДИНАМІЧНОЮ»
— Цього року вдруге на території заповідника відбувся Anna de Kiev Fest, а наприкінці липня тут відкрилася постійна експозиція, присвячена Анні Київській, доньці Ярослава Мудрого і королеві Франції. Що нам ще належить відкрити у цьому питанні?
— Мало чого відкрито, бо недостатньо достовірних джерел, а історія пишеться саме на них. Виставляти документи, яких майже немає, і розповідати про них в експозиції — це, мабуть, шлях музейників попереднього століття. Ми почали розповідати про Анну Ярославну через фестиваль, бо це масово і візуально. Коли людина бачить дійство, до неї швидше доходить розуміння ситуації, і вона сама починає шукати джерела. Тому я покладаю великі надії на цей фестиваль. Ми ставимо за мету, щоб років через п’ять він поширився на Європу, і тоді про нашу спільну історію дізнається багато людей.
Але це не виключає того, що ми робитимемо статичні виставки і наукові дослідження, друкуватимемо книжки. Просто донесення інформації буде саме такими інтерактивними методами — це популярно і цікаво, особливо для молоді.
— Іноді складається враження, що іноземці зацікавлені в дослідженні спільної з українцями спадщини більше за нас...
— Колись давно була у Парижі, й там мене вразила розповідь про Анну Київську. Потім прийшла працювати у Софію і перші п’ять-шість років займалася реставрацією. Сконцентрувала зусилля на тому, щоб зберегти пам’ятки, які були у жахливому стані. Один собор був більш-менш нормальний, інше — руїна. Наприклад, там, де зараз Митрополичий сад, був смітник. Але коли потроху вийшли зі стану руїни, замислились, як популяризувати нашу країну, історію. Ще тоді казала, що така популяризація має бути динамічною, через театр, фестивалі, різні інтерактивні засоби.
БУРСА СЬОГОДНІ ПЕРЕБУВАЄ В АВАРІЙНОМУ СТАНІ. НЕЩОДАВНІЙ ВИСНОВОК ЕКСПЕРТІВ СВІДЧИТЬ, ЩО БУДІВЛЯ ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ КАПІТАЛЬНОЇ РЕСТАВРАЦІЇ. ПРОБЛЕМА В ТОМУ, КУДИ ПЕРЕСЕЛИТИ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА, ЯКИЙ У НІЙ РОЗТАШОВАНО
Якось мене запросили на Дні Анни Ярославни у французьке місто Санліс (там королева заснувала абатство святого Венсана. — Авт.). Там зрозуміла: громада несе в собі пам’ять про Анну Київську — матір французьких королів. Цікаво, що дружина тодішнього мера Санліса, Анна Кантер, мала далеку бабусю українського походження. Анна Кантер є абсолютно асимільованою француженкою, але вже у дорослому віці вивчила українську, вона та її четверо дітей знають цю мову. Теперішнє керівництво міста не дуже зацікавлене у святі на честь Анни Ярославни, але все одно щороку його святкують, це вже робить громада французів та українців, які об’єдналися навколо нашої історії. Рушійною силою цього процесу була голова Репрезентативного комітету української громади Франції Наталя Пастернак, яка, на жаль, цього року померла. Сьогодні в Санлісі завдяки українській громаді існує Культурний центр Анни Ярославни. Ми постійно у контакті з його директором Вікторією Делінжер і з Анною Кантер, його співзасновницею. Це дуже цінно для них і для нас. Сподіваюся, що у майбутньому налагодимо зв’язки зі Швецією, Данією, Норвегією, Угорщиною, де королевами були доньки київського князя Ярослава Мудрого, який сам був одружений зі шведською принцесою.
«ДО НАС ПРИХОДИТЬ НЕОЧІКУВАНО БАГАТО МОЛОДІ»
— Нещодавно уряд доручив кільком міністерствам та Київській облдержадміністрації впродовж 2016 — 2020 років провести роботи з ліквідації аварійного стану, реставрації та реабілітації споруд «Софії Київської». Що треба рятувати у першу чергу? Можливо, вже була якась реакція на це розпорядження?
— Не чекаючи цього рішення Кабміну, ми з колективом розробили дві програми. Одна — комплексна, по Софійському собору, досить детальна, де ми прописуємо всі аспекти досліджень, популяризації, музеєфікації пам’ятки (показує документ у кількасот сторінок. — Авт.). Цю програму вже затвердило Міністерство культури. Подібний документ, але дуже ущільнений, є по заповіднику в цілому. У ньому ми визначили, які сьогодні є проблеми з утриманням та популяризацією пам’яток на території заповідника, і які існують шляхи їх вирішення. Програму щодо заповідника цього тижня представимо науково-методичній раді з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури. Сподіваюся, найближчим часом міністерство затвердить і цю програму, яка буде основою виконання рішення Кабінету Міністрів. Програма коштуватиме для держави небагато, 203 мільйона гривень на п’ять років — це невеликі кошти, але вони мають надходити стабільно. Левова частка — реставраційні роботи. Чимало речей беремося виконувати власним коштом.
Сьогодні на нашій території є об’єкт в аварійному стані. Це — Бурса, де кілька десятків років розташовується Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. Жодного разу за цей час там не проводили капітальних реставраційних робіт. Ми викликали ліцензовані компанії, які займаються спеціалізованими обстеженнями будівель. Сьогодні (8 серпня. — Авт.) читала їх висновок, і він дуже невтішний: споруда потребує термінової капітальної реставрації, подальша експлуатація призведе до повної її руйнації. А ця Бурса є пам’яткою XVIII століття, як частина заповідника внесена до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тож ми не маємо права допустити її руйнації. Але сьогодні головне питання навіть не у проведенні реставрації, а в тому, куди відселити архів. Фонд держмайна «умив руки», сказав, що приміщення немає, хай його шукає Міністерство культури. А чому Мінкульт має цим займатися? Є Державна архівна служба, Міністерство юстиції — це їхня справа.
Окрім цього, приміщення пам’ятки не пристосоване для архіву: там не працюють кондиціонери та інші прилади для регулювання температури та вологості. Там сирі підвали, відвалюється штукатурка.
Нас ніхто не змушував робити обидві програми дій, але ми знаємо, що це треба. Тут те, що визначає життя Софії на п’ять років наперед. Зокрема, ми плануємо розвивати напрям, пов’язаний з інформаційними технологіями. Треба більше спілкуватися зі світом — тільки це дасть результат у культурній політиці. Адже знання про наші пам’ятки та історію у світі залишилися на рівні радянського часу. Про нові дослідження, про новітню історію України за кордоном майже не знають.
— За вашими спостереженнями, чи змінюється ставлення до Софії українців? Що це для них: просто пам’ятка чи святиня?
— Рік чи півтора тому ми провели таке собі соціологічне дослідження — люди заповнювали папірці з питаннями. Тоді ми з’ясували, що до нас приходить неочікувано багато молоді. Випадають люди 30— 40 років, таких відвідувачів найменше, а після 40-ка інтерес з’являється знову. Також до нас приходить чимало людей пенсійного віку. Ще ми запитували: що для людей означає Софія? І особливо у молоді напрям мислення правильний — вони сприймають її цілісно, як центр духовності, державності, науки, культури та освіти. Софію не можна сприймати однобоко, адже це — святиня, символ високої культури та нашої християнської першодержави.
Старшим людям, особливо пенсійного віку, дуже імпонує те, що цього року в нас почалися богослужіння Української православної церкви Київського патріархату. Вони сприймають це так, наче богослужіння відбуваються у самому Софійському соборі, хоча це — у «Теплій Софії», на території заповідника. Але все одно з’явився новий символ, у людях проявилася духовність, яку за радянських часів дуже притлумлювали. Всі тоді були атеїстами, і сама Софія була музеєм атеїзму. Тепер те затамоване вийшло назовні, й люди приходять до святині. Це теж радує. Людина, яка прийшла до церкви, до Бога, не зробить поганого — я в це вірю. Буває різне, але здебільшого — саме так.
Марія Прокопенко, фото Руслана КАНЮКИ
