«Повна канонічна незалежність – це єдиний шлях...»

21 травня 2016, 21:59 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Юліана ЛАВРИШ

"День", 20 травня 2016

Розмова з Митрополитом Переяслав-Хмельницьким та Вишневським Олександром (Драбинком) — про Помісну церкву та єднання українського православ’я

Митрополит Олександр (Драбинко)Не один рік в українському релігійному середовищі активно обговорюють питання Помісної церкви. Є багато пропозицій і думок,  чимало залишається не почутим. У нашій розмові з владикою Олександром (Драбинком) зосереджуємо увагу на багатовимірності  проблеми єднання, а також на можливих перспективах її вирішення.

— Преосвященнійший владико, нещодавно в одному з виступів ви представили свою ідею щодо можливого подолання розколу в православ’ї. Як для вас особисто виглядає модель Помісної церкви, особливо у тих реаліях, які є? Що варто розуміти під поняттям «Зарубіжна церква у складі Московського патріархату», про яке ви згадуєте?

— Відновлення єдності Православної церкви в Україні — головне історичне завдання, яке стоїть сьогодні перед православними християнами нашої країни. Стан існуючого розколу — трагічний і абсолютно неприйнятний для нас як для християн і громадян України. Гадаю, що за сучасних історичних умов може існувати лише один шлях відновлення єдності: на основі нового канонічного статусу Української церкви. Давня Київська митрополія має всі канонічно обумовлені права на незалежне, тобто автокефальне, буття. Я вчився у Московській духовній семінарії і добре пам’ятаю, що наші викладачі вчили, що Українська церква має всі права на автокефальне буття, а єдиним аргументом «проти» є лише відсутність одностайності серед єпископату, кліриків та церковного народу нашої Церкви з цього питання. Українська церква має нарешті посісти належне їй місце у родині Помісних Православних церков. І за цей час було озвучено чимало сценаріїв подолання розколу, які були б альтернативні ідеї помісності Української церкви. Чому ж жоден із них не був реалізований за ці довгі 25 років? Питання риторичне, бо абсолютно зрозуміло: ані сучасне українське суспільство, ані Українська держава, ані паства УПЦ КП та УАПЦ уже ніколи не погодяться на такий статус Української церкви, який передбачав би будь-які форми юрисдикційної залежності від Московського патріархату. Питання автокефалії постало ще 1991 року, коли необхідність повної канонічної незалежності нашої Церкви в нових історичних умовах була констатована Собором УПЦ 1 — 3 листопада в Києві. До речі, цьому Собору передувало обговорення ідеї автокефалії в єпархіях. І тоді на єпархіальних зборах у різних регіонах Україна ідея законної автокефалії набула значної підтримки духовенства і мирян. Не відкидали ідею автокефалії й учасники Харківського собору. До 20-річчя цього Собору було видано всі його документи. Опубліковано й фотокопію звернення Харківського собору єпископів УПЦ до президента України Леоніда Кравчука. Дозволю собі процитувати це історичне звернення, під яким стоять підписи тодішнього єпископату УПЦ.

«Ми не лише одностайно схвалюємо і підтримуємо устремління Української православної пастви до повної незалежності, тобто канонічної автокефалії, а й робимо всі заходи, щоб законним шляхом вирішувалось це життєве питання нашої Церкви». Про це йшлося і в документах УПЦ наступних років. Сьогодні в Україні лише лінивий не критикує Святійшого патріарха Кирила. Одним не подобається його екуменічна відкритість. Іншим — його позиція у питанні української автокефалії. Але давайте спробуємо зрозуміти ситуацію, в якій нині перебуває Святійший патріарх Кирил. Політичні еліти та народ Росії сьогодні марять імперією, марять відновленням величної радянської державності. Надати автокефалію Українській церкві в таких умовах було би рівнозначно виклику російській владі та настроям більшості церковного народу в Росії. Погляньмо на реакцію фундаменталістських церковних кіл у Росії на зустріч патріарха з Папою. А тепер уявіть, що патріарх завтра ставитиме питання про повну канонічну незалежність Української церкви. Реакція може бути абсолютно деструктивною та руйнівною для єдності російського православ’я. Ми маємо забути про звичний аргумент «Москва заважає» та усвідомити: відновлення єдності не станеться без нашої участі та без наших пастирських трудів. Ми — канонічні православні єпископи України — маємо усвідомити сьогодні свою історичну відповідальність за майбутнє та єдність українського православ’я. Важливо й інше. Розкол в Україні вже давно перестав сприйматися світовим православ’ям як «внутрішня справа» Московського патріархату. Восени 2008 року Блаженнійший Митрополит Володимир звернувся до глав помісних православних церков із проханням соборними зусиллями світового православ’я допомогти віднайти найоптимальніший шлях улікування розколу в Україні. «Українська Православна церква, — писав у цьому зверненні Блаженнійший Митрополит Володимир, — потребує на єдину позицію усіх Помісних Православних церков з питання щодо способу улікування церковних розділень в Україні. Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим соборний розум Вселенської церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданної церковної єдності». Минуло вісім років. Але з плином часу це звернення лише набуло актуальності.

Росія та Україна сьогодні де-факто перебувають у стані гібридної війни. Анексовано Крим, триває збройне протистояння на Донбасі, де присутні російські військові. В умовах, що склалися, абсолютно зрозуміло, що подолання розколу не відбудеться зусиллями ієрархів лише однієї Помісної церкви. Зрозуміло й інше — відкладати відновлення церковної єдності на «кращі» історичні часи не можна, бо це суперечить інтересам українського народу. Згадаємо слова духовного заповіту Митрополита Володимира: в сучасних історичних умовах Українська православна церква «не має права бездіяльно дивитися на теперішнє розділення». З одного боку, в Україні є мільйони прихильників автокефалії. З іншого — чимало тих, хто хоче лишитися в юрисдикції Московського патріархату. Позиції обох сторін вже перевірені часом та чітко сформовані. Тому розраховувати на те, що якась із сторін в осяжному майбутньому зречеться своїх принципів, не варто. Що ж робити у цій ситуації? Миритися з фактом церковного розділення ще чверть століття? Але Митрополит Володимир у своєму Заповіті чітко зазначив свою пастирську позицію: «Ситуація, коли третина православних християн у нашій країні перебуває у розколі зі Вселенським православ’ям, є абсолютно ненормальною і вимагає негайного вирішення». У пошуках способу розв’язання цієї складної історичної ситуації нам варто згадати про фундаментальні цінності християнства — свободу, любов та прощення. Ієрархи і громади, які хочуть лишитися у складі Московського патріархату, мають отримати таку можливість і зберегти свою нинішню юрисдикційну приналежність.

Структури Руської православної церкви існують в багатьох європейських країнах, а також у США, Канаді, Латинській Америці... Чому ж їм не існувати в Україні, керівництво якої проголошує свою відданість європейським цінностям? З іншого боку, в Україні є багато тих, хто прагне повної канонічної незалежності Української церкви або автокефалії. Не будемо ж обмежувати і прав цих ієрархів та церковних громад. Автокефалія — не синонім «розколу». Автокефалія — це спосіб організації церковного життя. Існує 14 загальновизнаних автокефальних церков. Усі вони перебувають у єдності віри та молитви. Чому ж Українська церква не має право стати рівноправною церквою-сестрою у цій родині помісних православних церков? «Головне — збереження єдності Руської православної церкви», — кажуть одні. «Головне -церковна «деокупація» України», — кажуть інші. Але обидві позиції значно політизовані. Адже головне — це відновлення церковної єдності у Христі та Євхаристії. Головне — аби й ті, хто є прихильником повної канонічної незалежності, й ті, хто хоче вберегти свій зв’язок з Руською православною церквою, були повноцінними частинами Вселенського православ’я та перебували у спілкуванні один з одним.

Необхідність нового канонічного статусу Української церкви — не моя вигадка. Як я вже казав раніше, про потребу і необхідність повної канонічної незалежності йшлося в багатьох документах УПЦ різних років.

— Як практично можна реалізувати ці ініціативи творення єдиного простору українського православ’я?

— Все залежить від реальних намірів. Ті, хто прагне «забалакати» проблему, — роками вигадують нові аргументи на користь збереження статусу-кво, тобто розділення. А ті, хто керується пастирською та євангельською логікою, — шукають не виправдань, а можливостей. Ідея діалогу є абсолютно безальтернативною. Як казав Блаженнійший Митрополит Володимир: «Історичний досвід ясно показує, що всі суперечки, що виникають у церкві, потрібно вирішувати шляхом діалогу. Це також стосується і проблеми церковних розділень. Ми маємо сідати за стіл переговорів і з Божою поміччю шукати шляхи примирення». Для того, щоб наш діалог було розпочато, і щоб він був результативним, кожній стороні цього діалогу потрібно внутрішньо наважитися на зміну власної позиції. Особливо це стосується нашої церкви. Ми маємо нарешті усвідомити — відновлення єдності можливе лише на базі помісного статусу Української церкви. Я розумію дипломатичну позицію багатьох архієреїв УПЦ. Багато з нас вчилися в Московських духовних школах, у всіх нас є безліч друзів у Росії. Але важливо усвідомити: повна канонічна незалежність — це єдиний сьогодні шлях подолати церковне розділення. Перед нами не стоїть вибір: широка автономія у складі Московського патріархату або автокефалія. Моральний, пастирський аспект нашого вибору дещо інший. Ми маємо обрати між збереженням «статус-кво», тобто збереженням стану розколу, та відновленням церковної єдності на базі автокефалії.

— У церковних колах чимало говорять про Всеправославний Собор, зокрема частина духовенства сподівається, що впродовж цього часу розглянуть українське питання, і ця подія буде ІІ Ватиканським собором, своєрідним «провітрюванням» для православ’я. Інші, навпаки, нічого ефективного від Собору не очікують. Які ваші міркування?

— Всеправославний Собор не стане аналогом Другого Ватиканського Собору для православ’я. Так само не розглядатиметься на ньому і українське церковне питання. Історичне завдання цього Собору в іншому. Він має вивести православний світ на новий рівень. Собори такого — всеправославного — рівня не збиралися вже багато століть. Цей Собор — перший за довгі віки. Тому головне його завдання — розпочати нову «соборну» добу у житті сучасного православ’я. Тобто продемонструвати єдність православ’я з одного боку, і, забезпечити скликання наступних соборів, з другого. Сучасний православний світ — доволі «строкате» явище. Тут є й свої «реформатори», і свої «консерватори», свої прихильники удосконалення канонічного статусу Української Церкви (тобто автокефалії) і ті, хто за будь яку ціну прагне зберегти існуючий статус кво. Саме тому жодних «революційних» рішень на Соборі не прийматимуть. Буде ухвалено рішення про спосіб надання автономії. Коли ж вести мову про створення нових автокефалій, то наразі на розгляд Собору навіть не виноситимуть документ, який має зафіксувати процедуру проголошення нових автокефалій. Адже з цього питання Константинополь та церковна Москва досі не змогли домовитися.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 15 вересня 2019, 19:39

      Рыжий Зоря, как всегда врет, выдаёт желаемое за действительное, и не дружит с головой и юриспруденцией. С его пту-шным образованием очень сложно понять, что такое обеспечительные меры, накладываемые

    • velovs@ukr.net | 15 вересня 2019, 15:41

      А що заважає, зокрема, представникам "традиційних" християнських конфесій в Україні - православним, римо- та греко-католикам доєднатися до святкування цього Всеукраїнського Дня подяки

    • velovs@ukr.net | 15 вересня 2019, 07:30

      Може, якийсь "святейший" і дійсно (де-факто) буде проти. Але ж на то є чітка й однозначна БОЖА ВОЛЯ і ПЛАН-ЗАДУМ. Й тому ХТО, врешті-решт, здатен і направду зможе завадити і не допустити їх

    • barni | 15 вересня 2019, 05:27

      Взагалі то, є три ОСНОВНІ гілки християнства це католики, православні і протестанти і говорити про визнання т.зв "угкц", ну на край смішно. А щодо об"єднання - хто ж проти, але

    • Ігор Затятий | 14 вересня 2019, 19:28

      Що за "Київська Русь", а також Московська, Новгородська, Африканська та Антаркидна (для пінгвінів). Недоумки -"Київська держава"

    Популярні статті місяця