Про «Києвоцентризм»

30.04.2016, 19:09
Про «Києвоцентризм» - фото 1
Протоієрей Георгій КОВАЛЕНКО: «Ми повинні формувати власний порядок денний і ніколи не маємо відрікатися від свого первородства, бо Русь - саме тут»

Суспільство і церква, як його складова, сьогодні мають відповідати на жорсткі, неочікувані виклики часу. Зрозуміло, що для цього релігійна організація повинна переосмислити свою роль у моральному піднесенні українців, свою історичну місію і бути на висоті завдань сьогодення. Серед тих людей в українському християнстві, які повною мірою відчувають відповідальність церкви перед народом є постать протоієрея Георгія КОВАЛЕНКА – колишнього прес-секретаря Української православної церкви Московського патріархату, одного з найближчих соратників покійного Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана).

Отець Георгій є цікавим, інтелектуальним і відкритим до спілкування співрозмовником. Окрім того, він є одним із співзасновників Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості. Саме це зацікавило «День» провести грунтовну розмову із протоієреєм. До того ж, виявилося, що о. Георгій Коваленко, який читає багато літератури, є поціновувачем книжок бібліотеки «Дня», а «Сила м’якого знаку» знаходиться у його постійному «книжковому меню» - на найближчій полиці.

Тож в чому полягає єдність церкви ХХІ століття і на яких засадах можливе соборне об’єднання українських православних церков? Що таке «києвоцентризм» і чому він є життєво необхідний для духовного відродження українців? Це далеко не повний перелік проблем, які підняв «День» під час бесіди з отцем Георгієм напередодні світлого свята Воскресіння Господнього.

«МИ НАМАГАЄМОСЯ ВІДКРИВАТИ ДЛЯ НАШОЇ КРАЇНИ ПРАВОСЛАВНИЙ (І НЕ ТІЛЬКИ) СВІТ І ПРЕЗЕНТУВАТИ УКРАЇНУ НАЗОВНІ»

-  Щодо вашого нового освітнього проекту – Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості - яка у нього мета та яке ваше бачення його розвитку?

- Ми не випадково назвали університет «відкритим», бо це наш принцип. Ми відкриті до діалогу, до суспільства, до представників інших конфесій, до технологій. Це університет некласичного типу, який намагається будувати просвіту за допомогою всіх сучасних можливостей. Більше того, не прив’язуючись до будівель, і у цьому сенсі ми є більш вільні і відкриті.  Одне з наших гасел: «Україна відкрита світові. Церква відкрита суспільству».

Ми вже кілька років займалися цим проектом, але нам не вдавалося знайти відповідний майданчик. Напевне, це було не випадково і символічно. Коли ми прийшли із пропозиціями до Національного заповідника «Софія Київська», ми отримали відкриті обійми, тому що вони так само планували створити свій науковий заклад. Було обопільне розуміння, що потрібно займатися просвітницькими програмами, і в цьому сенсі Софія не тільки музей – це осередок, в тому числі просвіти і премудрості. Мудрість потрібно повертати Україні. Усі наші проблеми можливо від того, що слова «Віра», «Надія» і «Любов» ми переклали з грецької, а слово «Софія»— ні. Тож виходить, що у нас є віра, є надія, є любов, але немає того, що їх об’єднує і виховує, — премудрості. Тож у назві ми переклали слово «Софія», щоб українці пам’ятали, що у нас у центрі Києва Собор Премудрості. А премудрість є і земна і небесна, тобто наш університет – це не суто релігійний проект. Взагалі у його витоків стоять учасники громадянської ініціативи «21 листопада», яка об’єднує різних людей.

«УСІ НАШІ ПРОБЛЕМИ МОЖЛИВО ВІД ТОГО, ЩО СЛОВА «ВІРА», «НАДІЯ» І «ЛЮБОВ» МИ ПЕРЕКЛАЛИ З ГРЕЦЬКОЇ, А СЛОВО «СОФІЯ»— НІ. ТОЖ ВИХОДИТЬ, ЩО У НАС Є ВІРА, Є НАДІЯ, Є ЛЮБОВ, АЛЕ НЕМАЄ ТОГО, ЩО ЇХ ОБ’ЄДНУЄ І ВИХОВУЄ, — ПРЕМУДРОСТІ», - ОТЕЦЬ ГЕОРГІЙ КОВАЛЕНКО

Ми діємо за кількома напрямками. На початку це різноманітні публічні лекції – богословів-філософів, науковців музейної справи, представників ініціативи «21 листопада» про цінності – гідність, свободу, демократію тощо. По-друге, це круглі столи, причому ми б хотіли, щоб вони були не разові, а постійно діючі, щоб діалог продовжувався і приносив плоди. Поступово ми хочемо вийти на створення курсів лекцій, сертифікатних програм, презентувати українському суспільству лекції найкращих богословів і філософів світу – православних і не тільки. Ми хочемо також працювати у мережі – впровадити дистанційну освіту, інтернет-освіту. Також у нас є дитячий проект «Школа Анни Ярославни», ідея якої належить національному заповіднику і яку ми радо підтримуємо власними дитячими проектами.

Ми не намагаємося зробити щось з нічого – на це був здатен лише Господь, коли творив світ. Ми хочемо об’єднати людей, які вже щось реально роблять. Тож ідея Університету звучить так: це недержавне, неполітичне, неконфесійне об’єднання віруючих різних релігій і конфесій, які мають активну громадянську позицію і займаються освітою та просвітою. Для нас важливо бути майданчиком для діалогу між представниками різних конфесій, оскільки ще багато речей потрібно сформулювати і артикулювати. Саме цим ми почали займатися і несподівано отримали потужний відгук не тільки в Україні, а й в світі. У нас уже був круглий стіл за участі шведів, є пропозиції з Німеччини, зустрічалися із греками, навіть були на святій горі Афон, де нам пропонували тих, кого б ми могли запросити прочитати лекції в Університеті. Так, ігумен одного з монастирів розповідав, що у Греції теж є подібний до нашого відкритий університет у місті неподалік від Афону.

Також є реакція від української діаспори зі США і Канади, в середовищі якої є відомі на весь світ богослови, про яких в Україні не знають. Тож ми намагаємося відкривати для нашої країни православний (і не тільки) світ і презентувати Україну назовні, бо в нас також багато цікавих і розумних людей. У нас також є проект із Францією, бо у французькому посольстві працює православний священик о. Олексій Струве, який колись очолював Всесвітній молодіжний православний рух. У нас розпочався діалог з Паризькою школою Свято-Сергіївського богословського інституту – найпотужнішою богословською школою ХХ ст., куди фактично емігрували православні богослови після більшовицької революції і яка об’єднувала Булгакова, Бердяєва, Струве, Зіньковського, а потім дала світові Афанасьєва, Шмемана, Мейєндорфа. Цей спадок мав зв’язок в тому числі із Києвом, і нам важливо його відтворити. Якраз французи на відкритті нашого Університету надихнули нас, нагадавши дуже важливу річ: коли емігранти засновували Свято-Сергіївський інститут, вони не мали нічого, окрім мрії, і у них все вийшло. Так само і ми сьогодні втілюємо проект, який не потребує особливих коштів – ми просто намагаємося об’єднатися, щоб ця синергія дала щось нове потужне і цікаве. Так само ми отримали пропозиції від іншого французького богослова Константинопольського патріархату Антуана Аржаковського. Для мене було дивно, що щось нове, невідоме, що виникло на рівному місті, виявилося цікавим і в Україні, і за її межами. Це нас надихає та додає сил.

«ОБ’ЄДНАННЯ В  ОДНУ СТРУКТУРУ МАЄ ЗАВЕРШАТИ ПРОЦЕС, А НЕ РОЗПОЧИНАТИ»

- Минулого тижня відбулася визначна подія для українського християнства – об’єднання українських греко-католиків із УАПЦ(о), яку очолює Ігор Ісіченко. Як би Ви могли прокоментувати цю подію?

- Я глибоко не занурювався в цю історію. Більше того, мова йде все ж таки про одну єпархію, про одного єпископа. Це призвело до певного розділення всередині самої УАПЦ (о). Але, з іншого боку, ті процеси єднання, які відбуваються, варто вітати. Це пошук моделей відповіді на конкретну ситуацію.

Але, наскільки я знаю, цей процес ще триває, тобто була зроблена чергова заява, але співслужіння, яке в церковному розумінні засвідчує повноту єдності, ще не відбулося.

- Чи потрібні такі інтеграційні процеси для українського православ’я?

- Для мене єдність – це більше ніж об’єднання в одну структуру - це інший вимір. Об’єднання в  одну структуру має завершити процес, а не розпочинати.

Інші аспекти – це діалог, це зустрічі, це намагання зрозуміти одне одного, визнати одне одного в його традиції, історії, у баченні. І, можливо, для цього не потрібно буде об’єднувати всіх в одну ієрархічну структуру, тому що насправді ми різні. Україна якраз демонструє наявність потужних, але різних конфесійних, релігійних груп. Ми живемо в плюральному світі і я саме за такий плюральний формат єдності. Але ми відкриті до обговорення і організаційних форматів єдності.

- На емоційному рівні у нас питання об’єднання пов’язують з внутрішньою інтеграцією України, яка пережила трагічні події.

- Тоді чому ми не ведемо мову про об’єднання всіх в одну партію? Це взагалі було б дуже добре, але це вже було. І до чого це призвело? До тоталітарного типу управління державою. Ми в суспільстві говоримо про необхідність демократії і постійно засвідчуємо, що у нас не вистачає демократичних інститутів. Ми говоримо про необхідність демократичної політичної системи, але реальних партій так і не створено. Ми говоримо про потребу громадянського суспільства, проте лише зараз воно народжується. Так само в церкві існує принцип соборності, соборноправності, де рішення приймаються в діалозі, консенсусі, які задовольняють абсолютну більшість. Не 50+1 голос, де можна 49% не враховувати, а де фактично це буде справжнє консолідоване рішення.

В Символі Віри говоримо «Вірую в Єдину Соборну Святу Апостольську Церкву». Тобто вона має бути не тільки єдиною, вона має бути святою, і це велике питання до християн і до духовенства. Вона має бути соборною - це певний принцип управління, а ми на сьогодні в різних традиційних для нас конфесіях маємо формат посттоталітарного, постімперського, пострадянського православ’я чи християнства. Навіть протестанти заражені тими самими хворобами. Тому, перш ніж починати всіх об’єднувати в структуру, варто провести іншу роботу.

Є й інші питання. Якщо ми завтра всіх об’єднаємо в єдину помісну церкву, хіба це змінить рівень моральності в суспільстві? Чи вирішить це ті проблеми, які насправді турбують суспільство? Суспільство непокоїть корупція, брехня, насильство, бідність і несправедливість. І церква має бути моральним авторитетом який не просто говорить, а й впливає на суспільство. У мене великі сумніви щодо того, що адміністративні засоби дозволять це питання вирішити, хоча можуть допомогти.

- Нещодавно Президент заявляв про потребу єдиної помісної православної церкви.

- Слова Президента можна тільки вітати, але подібні заяви робили всі попередні глави держави.

Один з головних меседжів нашого Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості – це публічний діалог богословів та інтелектуалів, замість кулуарних переговорів політиків та ієрархів. Президент зробив заяву, а де реальне публічне обговорення, що робити далі, щоб люди розуміли, що відбувається, як кожен з нас може в цьому взяти участь на своєму рівні? Це питання не тільки до Президента чи до глави церкви. Це питання всієї громади. Ми маємо навчитися виробляти механізми і рішення, які будуть сприйматися громадою.

- Але це реальність, що серед українських християн-православних є прагнення і рух за єдність.

- Я вважаю, що єдине, що дозволить відновити цю єдність, це те, що до цих пір більшістю народу розділення не сприймається. Тобто фактично відсутність рецепції народом розділення – це надія на те, що можна відновити єдність. Тоді спиратися треба не на «верх», а на «низ», на людей. Тому треба шукати вимір єдності і пропагувати щось таке, що буде вирішувати головні питання, а не тільки адміністративні. Розумієте, головне не в тому, хто кому підпорядковується, чи хто кого за богослужінням згадує. Говорять так: «Розділення між церквами не доходять до неба». А я до цього додаю – до людей вони не доходять також, але в іншому сенсі, бо люди цього не розуміють.

- Христос дає своїм учням настанови: «Завжди Вас впізнають, що ви мої учні, тому що ви єдині».

- Є ще один вислів: «Якщо хочеш побачити зміни в майбутньому – стань цією зміною сьогодні». Цю єдність із представниками інших християнських конфесій чи навіть з представниками інших релігій я відчуваю і до неї належу вже сьогодні, і для цього не потрібні якісь рішення «згори». Тому ми маємо навчитися бачити християнина в представникові іншої конфесії і бачити віруючого в представникові іншої релігії. І іноді свідчити, що вірний твоєї церкви робить щось не по-християнськи. Це те, що ми вже можемо робити сьогодні, для цього нам не потрібна адміністративна вказівка. Цей процес треба повернути від лозунгів до реальності, а в реальності можна зробити набагато більше.

«Я НЕ НАЛЕЖУ ДО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ - Я НАЛЕЖУ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ»

- Чи відноситься це до діалогу з Католицькою церквою, в контексті нещодавньої зустрічі папи Римського і патріарха Кирила?

- Я не в цьому контексті, бо на зустрічі в Гавані, скоріше, вирішувалися політичні і геополітичні питання. Головна розмова відбувалася за зачиненими дверима, що підтвердив і сам Папа. Але для тих людей, хто відкритий для діалогу з усім християнським світом – ця подія позитивна, і я її сприймаю як певний символ. Але для мене вона не є чимось незвичайним, історичним, тому що православні патріархи зустрічаються з Римськими папами ще з 60-х років. Більш того, на позаминулому тижні Вселенський патріарх разом з папою Римським і головою Грецької православної церкви були на грецькому острові Лесбос, де перебувають біженці. Тож у мене питання до наших ЗМІ: чому не було такого широкого висвітлення цієї події? Можливо, тому що ми продовжуємо бути в пострадянському інформаційному просторі і не інтегровані у світовий християнський чи європейський простір? Все залежить від того, як ми дивимося на подію. У мене давно налагоджене спілкування і дружні стосунки з представниками Католицької церкви, на цьому тижні я був присутній на Молитві за мир Спільноти Святого Егідія в костьолі Святого Олександра в Києві. Там були православні, католики, лютерани - це люди, які роблять реальну справу. Представників різних конфесій об’єднала ця спільнота, яка займається конкретною справою: годує безхатченків, гріє тих, хто взимку без дому, молиться за мир і сприяє подоланню конфліктів. Під час цієї молитви згадувалися всі конфлікти в усьому світі, а не лише війна в Україні. Ми можемо обмінюватися досвідом долання конфліктів, коли співчуваємо, допомагаємо, а не тільки бідкаємося, що у нас все погано.

- Але Московський патріархат завжди досить критично ставився до контактів із Католицькою церквою. І після зустріч Папи із Кирилом з’явилися серйозні критики із консервативного крила РПЦ.

- Я не належу до консервативних православних. Більш того, я не належу до Московського патріархату - я належу до Української православної церкви. Така моя самосвідомість, самоідентифікація, моє бачення того, до якої релігійної спільноти я належу. Саме так нас виховував Блаженніший митрополит Володимир і ми це свідчимо.

Я за «здоровий» розумний консерватизм, а не за бездумне консервування. Ми спираємося на одну біблійну основу, шануємо одних святих, у нас однакові ікони на стінах, але відповіді на сучасні виклики у нас різні. Хтось вважає, що всі відповіді треба шукати у минулому або зберігаючи незмінно все те, що вже існує. А хтось вважає, що, не чіпаючи все те, що є, треба створювати щось нове. Я не займаюся реформуванням того, що є, я займаюся створенням нових проектів, яких потребує сучасне суспільство. І в цьому сенсі у мене немає конфлікту, тому що я не претендую на ту «територію», на якій вже «все забудовано». Я поруч будую нове і пропоную це як «майданчик для діалогу». Можна, звичайно, вислухати аргументи консерваторів, але зазвичай вони дуже емоційні і забобонні. Це певний тип релігійності закритого типу. В українській церкві є тенденція до певного відродження консерватизму, тож коли ми починали свої нові проекти, ми це обговорювали з друзями, і намагалися візначитися хто ми. І знайшли для себе таке визначення: ми – представники відкритого православ’я. Тому з’явився термін – Відкритий Православний Університет. Фактично, це наша позиція.

«КРЕДИТ ДОВІРИ, ЯКИЙ БУВ У ЦЕРКВИ НА ПОЧАТКУ 90-Х, МАЙЖЕ ВТРАЧЕНО»

- Чи є на сьогодні церква і духівництво моральним авторитетом для суспільства?

-  Мені здається, що той кредит довіри, який був у церкви на початку 90-х років, щоб зробити певні кроки всередині церкви і в суспільств, вже майже втрачено. Але це питання до конкретних людей, до їх дій, до того, що ці люди не змогли впоратися зі спокусами влади, можливостей і грошей. Хтось обрав шлях будівництва зовнішнього, замість виховання внутрішнього. Але Церква увійшла в 90-і роки не повна сил, а, скоріше, знівечена режимом, який намагався її за будь-що ліквідувати. Коли ми в наприкінці 80-х – напочатку 90-х приходили до церкви, нам здавалося, що ми приходимо в церкву гонимих, але пізніше ми почали розуміти, що гонимі і гонителі в одній церкві. І виявилося, що треба визначатися всередині церкви - з ким ти? - з тим, хто служить земному і має земні інтереси? Чи з тим, хто проповідує Євангеліє і має інтереси у вічності?

З іншого боку, релігійні організації можуть втрачати авторитет, але їх авторитет все одно не від них самих, а від Євангелія, від Христа. І в цьому сенсі авторитет Христа шукатиме собі втілення в інших людях і в їх діях. Більш того, Христос постійно говорив про конкретне втілення християнських цінностей чи конкретне виконання біблійних заповідей, а не про розбудову адміністративних структур. І в цьому сенсі, авторитет церкви продовжує бути високим, бо багато людей бачать поруч із собою реальних віруючих і духовенство. А більшість духовенства служать в храмах у селах, де закриваються школи, лікарні, звідки тікає молодь. А храм там існує. Більшість духовенства живе натуральним господарством, разом зі своїми парафіянами. І те, що ми бачимо іноді по телевізору – це верхівка айсберга, яка не відповідає реальності. Тож треба побачити всю реальність, яка існує у повсякденні. Коли на Грушевського відбувалися сутички, християнські священики намагалися стати між протестуючими і міліцією. Саме тоді з’явився термін «християнство прямої дії». Христос закликає нас до прямої дії, незалежно від наших політичних поглядів, можливостей чи національності.

- Символічним є те, що нині відбувається у Києво-Печерській лаврі – одній з найбільших пам’яток Київської Русі. Країна вчергове спостерігає за скандалом довкола її настоятеля владики Павла, який веде далеко не монаший образ життя, а його оточення напало на журналістів каналу «1+1».

- Минулого року я залишив всі свої кабінети і за цей час лише кілька разів був у Лаврі, тож мені важко це аналізувати. З іншого боку, я вважаю, що ми маємо жити таким чином, щоб не давати ЗМІ приводу робити з цього якісь скандали і сенсації. Я спеціально не розбирався у цій історії, проте нагадаю, що церква має бути не тільки єдиною, а й святою. Ця святість проявляється якраз в житті її ієрархів, священиків. Навіть Господь казав про старозавітних церковнослужителів: «Усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть». Тож слова Христа про книжників і фарисеїв і сьогодні можуть бути актуальними. Книжники – це люди, які дуже добре розуміються у Святому Письмі, які добре знають правила. А фарисеї – це люди, які лише зовнішньо виглядають як християни, священнослужителі, але насправді живуть за іншими принципами і сповідують інший світогляд.

Те, що намагаюся робити я, націлене на зміну світогляду та переміни розуму. Бо будь-які зміни в суспільстві чи реформи в країні неможливі без внутрішніх змін - пострадянського, атеїстичного, комуністичного, тоталітарного, імперського – на біблійне, християнське, цивілізоване, загальнолюдське.

- Підтримка інтеграції церков в Україні також пов’язана із потребою зменшити зовнішній вплив на державу через один з патріархатів.

- Московський Патріархат – це церква Радянського Союзу. Сьогодні в Україні ми якраз і маємо війну між СРСР, який намагається відродитися, і Україною, яка намагається зберегти свою незалежність. Патріотів міфічного Радянського Союзу в нас в Україні вистачає і без церкви. Так само в церкві є різні люди. І питання в тому, на що ми звертаємо свою увагу, і що ми висвітлюємо. Безперечно, очевидна певна неадекватність частини духовенства МП в Україні щодо нинішньої ситуації, відчувається певна орієнтація на чужий політичний центр, де церква фактично виступає «підпоркою» новітньої імперії. Але, з іншого боку, існує інша частина церкви, де священики, прихожани є патріотами своєї країни і вірними своєї Церкви.

Під час Майдану були ті, хто був категорично проти, але вплив церкви тоді був колосальним – вона намагалася стати посередині спільноти. Представники різних конфесій були єдиними з людьми. Ми вже забули, що саме Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій була тим майданчиком, де зустрічалася влада і опозиція. Була ще третя сила – сам Майдан. Інколи Рада Церков виступала посередником між опозицією і Майданом. Тоді церква намагалася всіх примирити.

Але коли почалася зовнішня агресія, церква всередині країни перестала бути авторитетом для зовнішніх. Більше того, її почали використовувати як інструмент, в тому числі того, що ми називаємо пропагандою чи “гібридною війною”.

Як і суспільство, церква складається з різних людей, тому нам потрібно підтримувати такий формат єдності, який би допомагав відстоювати незалежність країни, а не призводити до конфліктів і протистоянь. Там де б’ються переговори неможливі. Але важливо, щоб держава забезпечувала верховенство права. Ти держслужбовець чи віруючий – якщо ти порушив закон, то маєш за це відповісти. Якщо ти маєш права, то маєш їх реалізовувати.

- Нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація, що до українських церков та монастирів прибудуть служити 1450 російських священиків та 700 семінаристів. Ваше ставлення до такого «десанту»?

- Для громадян України є багато можливостей вести релігійну діяльність навіть без реєстрації, а для іноземців є встановлені законом правила і обмеження. Тож щодо їх приїзду треба задавати питання до Міграційної служби, Міністества культури, СБУ. І як громадянин я вважаю, що все має відбуватися за законом. І якщо ці люди приїздять виконувати не релігійні функції, а вести підривну діяльність, то ними мають займатися служби, які існують за наші податки.

- Є священики, які благословляли Гіркіна, а є ті, які збирають благодійну допомогу на АТО. Це діаметрально різні позиції в одній церкві, тож важлива позиція саме її адміністрації.

- Після смерті Блажейнішого митрополита Володимира я від офіційних посад у церкві відійшов, тож мені важко оцінювати те, що там відбувається. Більше того, мені здається, що і сьогодні церква намагається дати можливість бути поруч різним людям. Це дуже складно чи навіть неможливо під час війни. Я розумію всю ту складність проблем, з якими зустрівся митрополит Онуфрій. Людина, яка була вихована в радянському «релігійному гетто» і з 1990 року була Чернівецьким і Буковинським митрополитом, може, не все розуміє, що тоді відбувалося в Києві. Тож має пройти певний час і тоді можна оцінювати його діяльність. Єдина проблема, яку ми маємо, але тут у мене може бути упередженість, - це відсутність опори на фундамент, який заклав митрополит Володимир. А це значить, що ті помилки, які були на початку 90-х, призвели до розділень та не дали можливості відновити єдність, можуть повторитися.

- Релігієзнавці говорять, що в УПЦ МП відбувається поглиблення розколу, зокрема проукраїнських сил і тих, хто займає проросійську позицію.

- Як і в суспільстві, у церкві є певна радикалізація, сепарація різних поглядів. Церковні люди не живуть на іншій планеті. Де-факто, хтось з кимсь перестав спілкуватися, хтось когось більше взагалі не хоче бачити. Але сьогодні всі ці процеси не привели до великих потрясінь. Є надія, що будуть знайдені ті формати, які дозволять різним людям, з різними політичними поглядами бути членами однієї церкви. З іншого боку, так само держава має шукати формат для комунікації людей з різними поглядами. Я не беру до уваги погляди тих, хто бажає знищення Української держави. Але різні політичні погляди мають бути враховані. Це спільна справа церкви і держави – відновлювати єдність там, де вона була втрачена. Діалог має вестися не за допомогою автоматів чи кийків, а слів та аргументів, де кожен намагається почути іншого, а не тільки доводити своє. Я за те, щоб ми повернулися до цінностей, які нині спрофановані – цінностей діалогу, поваги, любові.

«БАГАТО ПРОБЛЕМ В СЕРЕДИНІ КРАЇНІ МОЖНА ВИРІШИТИ, ШУКАЮЧИ НОВІ ФОРМАТИ ЄДНОСТІ»

- Чи не було історично перебільшено конфлікт між УПЦ (МП) і УПЦ (КП), можливо, завдяки втручанню зовнішніх сил?

- Патріарх Філарет може розповісти набагато більше, ніж я, про роль Москви в розділенні українського православ’я. На жаль, за увесь цей час не запропоновано реальних моделей відновлення єдності.

Я пам’ятаю 2008 рік, коли Вселенський патріарх Варфоломій приїздив до Києва і після цього вперше Блажейніший митрополит Володимир був запрошений на зустріч предстоятелів всіх помісних церков до Константинополя. Ми були там разом з ним. Він передав кожному з очільників помісних церков листа з проханням допомогти вирішити питання відновлення єдності українського православ’я. Це питання досі зависло. Але багато чого можна вирішити в середині країні, шукаючи нові формати єдності. Нам хочеться, щоб наш біль від розділення все світове православ’я сприймало як свою проблему. З іншого боку, нашу дорогу за нас ніхто не пройде.

- Які ваші очікування від Всеправославного собору, який запланований на червень?

- Сподіватися, що там буде вирішено питання українських проблем – марно. Вони вирішують питання, важливі для них.

Нещодавно ми були на прийомі у патріарха Варфоломія. Як ті люди, які знають один одного і багато років були поруч з Блаженнішим Володимиром, ми презентували Вселенському Патріарху наш новий проект. Патріарх приймав нас дуже тепло, бо найкращі гості - це ті, які не просять, а навпаки презентують. Ми розповіли про проект Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, презентували переклад його книжки українською від наших друзів видавництва “Дух і Літера”. Єдине, що ми в нього просили, - це благословення  для його богословів співпрацювати з нашим Університетом. Для цього не потрібно якихось міжнародних рішень, рішень соборів і це реально. Патріарх багато згадував про Блаженнішого митрополита Володимира і потім разом з нами відслужив за ним панахиду. Це була демонстрація реальної єдності вже сьогодні. І подібний формат можна знайти для спілкування з Кихвським патріархатом, з греко-католиками, з римо-католиками. А якщо хтось шукає приводу для розділення чи відчуття зверхності, то це інший формат ставлення до Євангелія.

- Як ви ставитесь до викладання Закону Божого у світських школах?

- Це потрібно і можливо, але іноді це не потрібно самій пострадянській церкві, в якої за декілька поколінь відібрали навіть мрію про християнську освіту. Насправді, якби було таке ж потужне бажання займатися освітою, як було бажання відновлювати храми і звершувати хрещення, вінчання і відспівування, у нас би вже давно було повно християнських шкіл, садочків і університетів. Ми намагаємося створити Відкритий університет, виходячи із тих можливостей, які маємо. Але церква, маючи набагато більші можливості, не спрямовує їх на освітні проекти. І це не питання семінарій, які готують спеціалістів «для внутрішнього вжитку» - це питання зовнішньої діяльності.

Ще в 90-і рр. ми проводили опитування і більшість батьків бажали викладання у школах саме Закону Божого. Але по факту церква досі не готова надати ані спеціалістів потрібного рівня, ані підручників, які б відрізнялися від внутрішньоцерковної освіти і були орієнтовані на світське суспільство, де є представники різних конфесій. Тож шанс ввести просто конфесійну освіту у школах вже втрачено.

Досвід Європи показує, що навіть можливість вивчення своєї релігії, в тому числі в загальних школах, не призвело до толерантності між різними релігійними групами. Тому, думаю, майбутнє за релігієзнавчими курсами, які б не конфліктували з релігією, а давали дітям в одному класі вивчити традиції одне одного. Якщо там є православні, католики, іудеї, мусульмани чи взагалі невіруючі, вони мають вивчити релігійні особливості кожного, щоб якимсь чином комунікувати:  як православним поздоровити іудея, як іудеям привітати християн із Пасхою тощо. Цей предмет потрібен саме у світських школах, тому що всередині церков знання про інші конфесії зазвичай апологетичні: кожна церква намагається себе захистити, тому застосовує всі методи, в тому числі міфотворчі, щоб ніхто від неї не пішов. Потрібна освіта, яка вивчає релігію, а не навчає їй. А навчати релігії треба у парафіях та у родинах, і тут ми бачимо позитивний прогрес у порівняння в 90-ми.

…А ЩЕ - ФІРМОВИЙ ШАЛИК ІЗ ЗОБРАЖЕННЯМ УСІХ «СОФІЙ» - ДЛЯ ОДНОГО З ЗАСНОВНИКІВ ВІДКРИТОГО ПРАВОСЛАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СВЯТОЇ СОФІЇ-ПРЕМУДРОСТІ

 Але, з іншого боку, наукове середовище, яке вивчає релігію,  сьогодні також розпорошене, а цей процес потребує певної координації та професійного діалогу, який би мав на меті напрацювання спільної позиції. Бо домовитись не може не лише духівництво, а й вчені та політики – це тотальна проблема нашого суспільства.

«РУСЬ - САМЕ ТУТ»

Сьогодні на сході України війна із Росією точиться не лише за території чи ресурси – йдеться про історичну ідентичність та первородство. Згідно з концепцією «третього Риму», Москва перейняла «світоч православ’я» від Візантії. До сьогодні багато московського священства та російських вірян поділяють цю точку зору. Але з історичної точки зору православ’я на Русі зародилося у Києві – це не абстрактна, а конкретна річ. Які ще потрібні докази, що саме Україна є першоджерелом православ’я на Русі?

- На противагу «русскому миру» нам самим варто бути києвоцентричними, не дивитись весь час у бік імперії - про що вона говорить і який задає порядок денний. Ми повинні формувати власний порядок денний і ніколи не маємо відрікатися від свого первородства, бо Русь - саме тут. Але ми це маємо усвідомити – для цього працює газета «День», науковці, історики – цей процес відбувається. Та людям, які працюють на києвоцентричну модель, потрібно об’єднуватися і підтримувати проекти одне одного. І відкривати суспільству те, що було приховано від нас протягом багатьох років імперською, радянською і російською пропагандою. Нам варто знати, хто ми, звідки, яка у нас історія, хто наші князі і де центр нашої країни і церкви.

- Напередодні свята Пасхи чого б ви побажали всім українцям?

- Будь яке релігійне свято, а особлива Пасха – Світле Христове Воскресіння, - це можливість зустрітися з Христом і почути Його. І ця зустріч має змінити наш світогляд і наше життя. А якщо в нашому суспільстві більшість складатимуть не номінальні, а реальні християни, тоді і відбудуться зміни, яких ми прагнемо. Зміни треба починати з себе і радіти тому, що Христос воскрес і ділитися цією пасхальною радістю один з одним, а особливо з тими, хто потребує нашого захисту, нашого піклування і нашої любові.

Підготували Ігор СЮНДЮКОВ, Дмитро КРИВЦУН, Вадим ЛУБЧАК, Вікторія ШИТИК

фото Миколи ТИМЧЕНКА

«День», 28 квітня 2016