Драматичне засліплення Росією православних богословів на Заході

23 вересня 2015, 10:30 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Антуан Аржаковський

"Релігія в Україні", 22 вересня 2015

Відповідь на лист о. Александра Ф. С. Вебстера, Джеймса Джорджа Ятраса та о. Віктора Потапова

Антуан АржаковськийВідкритий лист трьох православних американців, що з’явився 3 вересня 2015 р. [2], в якому вони звинувачують добре знаного американського католицького професора Джорджа Вайґеля «у зневазі до Російської Церкви», є симптомом зростаючої недуги у лоні Православної Церкви, як у Росії, так і серед її представників у західному світі. Дж. Вайґель лише засудив російську агресію в Криму, як це зробили майже всі країни – члени ООН, за винятком 10 країн, і захистив Греко-Католицьку Церкву від систематичних і безпідставних звинувачень з боку Московського Патріархату [3]. Двоє священиків і один православний мирянин, прикро вражені словами правди католицького богослова, вирішили оприлюднити аргументований текст, з викладеними причинами, чому вони продовжують далі підтримувати Московського Патріарха Кирила.

Але вони пишуть цього листа, добре знаючи, що і без цього блискучого аналізу Дж. Вайґеля [4], увесь світ з подивом спостерігає за моральним падінням Московського Патріархату і за завершенням міфу про оновлення Російської Церкви, у яке так багато людей хотіло щиро вірити після 1991 року [5]. Зрештою, сьогодні кожен добре розуміє, незалежно від того, чи він християнин, чи ні, що Християнська Церква, котра благословляє загарбницьку війну і яка підтримує анексію сусідньої держави, перебуває у повній суперечності із благовістям миру свого Засновника [6]. Ось чому я не вірю в те, що намір наших трьох авторів оприлюднити відкритого листа професору Вайґелю повинен сприйматися як пропагандистський акт. Славнозвісні зображення патріарха Кирила, котрий благословляє у Сибіру військовий завод із виготовлення зброї, чи єпископа Волгодонського, котрий біля кордону з Україною благословляє російські бомбардувальники, не можуть не бути відомими авторам цього листа [7]. Я радше розумію цей лист як заклик про допомогу [8]. Їхні підкилимні питання, суперечливі і болісні, а отже полемічні, наступні: Як сталося, що Російська Православна Церква, Церква святого Володимира і святого Серафима Саровського, так захворіла? Чи може Православна Церква помилятися? А може, це Захід зійшов з розуму? Але чому ж тоді так прикро чути відгуки у західній пресі про ідеологію хрестового походу «русского міра», котру проповідує патріарх Кирил? І як розуміти заяви російського уряду, який звинувачує американську адміністрацію у відповідальності за зміну уряду в Києві, коли кожному, принаймні в США, відомо, що Україна є далеко від геостратегічних пріоритетів Білого Дому, та що Європейський Союз не має жодного комерційного зацікавлення надавати перевагу Україні перед Росією? Лист ставить три базових питання, якщо сприймати їх всерйоз: богословсько-політичне, історичне та останнє – медійне.

1) Богословсько-політичне питання

По-перше, як сталося, запитують усі троє авторів, що наша Церква, яка з IV століття будує свою політичну теологію про симфонічні стосунки між Церквою і державою, опинилася сьогодні у такому драматичному становищі?

Зрештою, сьогодні не бракує інформації про стан занепаду Православної Церкви в Росії. Достатньо переглянути фільм Звягінцева «Левіафан», щоби в цьому переконатися. У цьому фільмі режисер показує, що розподіл влади між обласним губернатором та місцевим єпископом, заснований на так званому «відокремлені» царства Божого від царства кесаря, врівноважується «по-православному» в дусі «симфонії» між владою світською і духовною. Насправді ж це призводить до того, що губернатор отримає «карт-бланш» для якнайгіршого нечесного керування своєю областю, а єпископ, в обмін за своє мовчання, отримує багато пільг та матеріальних благ [9].

Наші автори побіжно ставлять питання: Чи можливо, що отці Східної Церкви помилялися щодо симфонії, як ідеальної моделі стосунків Церкви і Держави? До цього базового питання вони додають ще одне фундаментальне питання: Чи західні християни почуваються комфортно у моделі секуляризації, котра сформувалася у США впродовж двох останніх століть?

Два простих питання, на які, на жаль, не можна відповісти кількома рядками. Ми обмежимося рекомендацією нашим авторам перечитати таких православних письменників, як Георгій Федотов чи о. Олександр Шмеман [10]. Ці письменники визнали, що цезаропапізм припинив своє існування у 1917 році. Вони змогли це усвідомити, тому що для них Церква є боголюдським тілом, складеним з історії і вічності, а отже, є динамічним. Для Олександра Шмемана симфонічна модель імператора Феодосія, а потім Юстиніана, навіть якщо вона була прогресивною у порівнянні з періодом гонінь і переслідувань, не може бути освяченою навічно як християнська модель, бо ж імператори дуже швидко почали маніпулювати Церквою. Отже, Церква прямує до Царства Божого на землі. І вона не може обмежитися лише вибором між світським і духовним, але вона також не може погодитися на перетворення Тіла Христового на землі у засіб пропаганди в руках держави, царської чи необільшовицької, держави, яка поневолює своїх громадян.

Це не тому, що західні демократії радикально відокремили Saeculum від божественної сили, втрачають сьогодні свої духовні соки [11], і тому треба обов’язково повторно упасти у єресь монофізитства, яка полягає у баченні лише однієї божественної природи Ісуса Христа. Йдеться про те, щоб поглибити соціальну доктрину Православної Церкви (яка визнала вперше в історії Російської Церкви у 2000 році першість свободи совісті над державними законами), роздумуючи в антиномічний та есхатологічний спосіб про модель відносин між Церквою і державою, що більше не будуть «симфонічними» (тому що ця симфонія насправді ніколи не функціонувала і врешті це призвело до поневолення Церкви), а будуть «аналогічними».

Насправді ж, Церква у літургійній православній традиції є Неопалимою Купиною, Нареченою Агнця. У первісній християнській православній традиції модель шлюбних стосунків між Христом і Церквою повинна будувати соціальне життя на усіх рівнях: від сім’ї аж до міжнародного права, проходячи через національну державу. Церква повинна в першу чергу віддавати перевагу своїй свободі, щоб любити і наближати Царство Боже. Але Царство Боже на землі, котре є досконалим християнським проектом, якому навчав Христос своїх учнів у молитві «Отче наш», може здійснитися лише примиреним християнством, здатним показати можливий синтез регуляторного генія апостола Петра, сенсу свободи апостола Якова і містичного бачення Царства Божого апостола Івана. Саме це підтвердили великі російські мислителі від Володимира Соловйова до отця Сергія Булгакова.

2) Історичне питання

Друге питання, яке поставили наші автори, є історичним. Коротко кажучи, вони захищають міфологічні оповідання про «русскій мір», які впродовж багатьох років захищає патріарх Кирил на тій лише підставі, що сучасна російська держава отримала свою православну віру аж з Володимирового хрещення у Херсонесі в Криму, звідки сягають її моральні устої. Тому вони не можуть назвати російську агресію в Криму та на Сході України справжньою війною, бо у їхній свідомості Крим є «руською» землею, а отже російською, а Україна є лише «окраїною», котра не має своєї ідентичності. Більше того, вони підтримують проект Російської Церкви «нової євангелізації історичних земель Київської Русі».

Я показав у своїй новій книзі, що цей підхід був міфічний, у тому значенні, що він будував тяглу ідентичність нації на основі колективного міфу –володимирового хрещення – здатному будувати свідомість нації, але який не враховував зміни у колективній пам’яті, а через певний час і можливих провалів в історії народів. Тому необхідно відокремити факти від вигадок у колективній пам’яті, щоб досягти автентичного Міфо-Логічного дискурсу, котрий не заперечує силу трансцендентності в ідентифікації нації, але тим паче не заперечує подих Духа у перетворенні одного народу на кілька націй. Франція, Італія та Німеччина, наприклад, є спадкоємцями однієї святої Імперії Карла Великого, і їхня історія заснована на цій спадщині. Три різні нації поступово сформувалися впродовж XIV-XX століття з трьох різних інтерпретацій цієї імперської спадщини, і безумовно, їм було нелегко це визнати.

Щоб підвести підсумок моєї тези кількома рядками, російська, українська, білоруська нації сформувалися в сучасну епоху (XIV-XVIII століття) після татаро-монгольського та литовсько-польського нашесть XIII-XIVстоліть, котрі розділили їхні території на три частини. Кожен із цих народів зберігав пам'ять про приналежність до Київської Русі, а отже до великої європейської сім’ї християнських народів, але колективна пам’ять трьох народів по-різному інтерпретувала природу їхнього походження та відповідно їхню місію.

Загальновідомо, що поняття «держави Російської» з’явилося лише у XVII столітті за Петра І, як спроба надати нового імпульсу московській ідентичності, котра стала тиранічною і хворобливою. До того часу існувала лише Московія. Також Україна, як нація, з’явилася, власне кажучи, лише у XVII столітті з появою на півдні Русі козацького лицарства, що чинило спротив польському завоюванню. Найочевидніший приклад розбіжностей в інтерпретації основ хрещення двох нових націй знаходиться у суперечливому сприйнятті Флорентійського собору у Москві та в Києві у 1440-х роках. Як показав російський історик Василь Лур’є, Великий князь Московський Василій ІІ визначив упродовж 1439-1448 років пріоритет Московської Церкви, вірної своєму хрещенню, - стати автокефальною, незалежною від Візантії [12]. Великий князь позбавив у березні 1441 року Ізидора, свого делегата на Флорентійському соборі, митрополичого титулу, після того, як той підписав унію з Римською Церквою разом з майже усіма православними єпископами свого часу. В 1511 році псковський чернець Філофей, спираючись на наслідки падіння Візантії у 1453 році, ще більше поглибив ізоляцію Московської Церкви, пропонуючи князю Василію ІІІ проект «Москва — Третій Рим».

І навпаки, як повідомляє український історик Микола Чубатий, Православні Церкви Києва та Смоленська, реагували інакше. В грудні 1440 – лютому 1441 рр. ці Церкви тріумфально приймали митрополита Ісидора, який повернувся із Флоренції [13]. Для них вірність Володимировому хрещенню означала передовсім приналежність до Церкви святих Кирила І Мефодія, тобто до Церкви, для якої єдність у Нікейсько-Царгородському символі віри була важливішою, ніж питання, безумовно важливе, церковної автокефалії.

Російська Православна Церква і тоді, і зараз (за винятком кількох мислителів, таких як о. Сергій Булгаков і Олів’є Клеман) намагалася знецінити Флорентійський собор, пояснюючи, що він не був справжнім Вселенським собором. Після появи праці Жозефа Жиля про Флорентійський собор такий підхід більше неприйнятний для серйозних істориків [14]. Усі історичні свідчення відкривають, що було досягнуто глибокого і щирого консенсусу серед майже усіх богословів Сходу і Заходу, присутніх у Флоренції, і який тривав на землях Київської Русі принаймні до 1596 року. В результаті цього засліплення Москви Греко-Католицькі Церкви, спадкоємиці поєднаних з Римом Православних Церков, були брутально знищені у Білорусії царем Миколою І в 1839 році, потім в Україні Сталіним у 1946 році. Але блискуче відродження цих Церков після падіння комунізму в 1991 році свідчить про глибоку і тривалу істинність на противагу проекту Москва – Третій Рим». Відомо, що сапієнційна модель Церкви покликана відображати не лише особисту єдність з Богом, але також соборність інтра-тринітарного життя. У такій моделі, яку я визначив би, слідом за митрополитами Петром Могилою і Філаретом Московським, «православно-католицькою», місцева, помісна Церква не може спиратися на зарозумілий проект «Святої Русі», відповідно до епохи «deusexmachina» чи «третього інтернаціоналу». Вона може процвітати лише у динамічному та боголюдському процесі любові та взаємного визнання між Помісними Церквами. Україна має необхідну власну ідентичність, й необхідно щоб це усвідомили російські православні богослови, як це зробив покійний професор Георгій Федотов [15]. Інакше існує ризик надати контр-свідчення проти правди церковної ортодоксії. Всеправославний собор, передбачений на червень 2016 року, не зможе в такому випадку не визнати реальність Помісної Церкви, а відтак автокефалії Православної Церкви в Україні. Саме про це все частіше говорить Вселенський патріарх Варфоломій І, котрий наполягає на вселенському пріоритеті Церкви Христової. Крім того, Константинопольська Церква є Церквою-Матір’ю для українського православ’я і ніколи історично не визнавала привласнення Київського престолу Московською Церквою.

3) Медійне питання

Третя тема, котру піднімають наші автори, діючи, звичайно ж, полемічно, що тільки підкреслює їхню тривогу перед лицем дуже суперечливої реальності, і яку я коротко називаю «медійною». Йдеться про те, щоб знайти у сучасному туманному медійному просторі правдиву інтерпретацію подій, які відбуваються в Україні з 1991 року, а особливо з листопада 2013. Наші автори цитують низку «фактів», що на їх думку, світові ЗМІ (за винятком, звичайно ж російських мас-медіа) помиляються, представляючи українську революцію в лютому 2014 як «революцію гідності», а російсько-українську війну як наслідок вторгнення і анексії Криму Росією 18 березня 2014 року.

Автори повторюють кліше російської пропаганди, представляючи український народ фашистським, котрий співпрацював з Гітлером під час другої світової війни, бездоказово пояснюють що масове вбивство в Одесі 2 травня 2014 року справа рук української влади, яка прийшла до влади після революції на Майдані, говорять про російську агресію в Україні як «міфічну» тощо… Перелік таких «фактів» слід сприймати дуже серйозно, тому що він демонструє прагнення (саме по собі благородне, але ірраціональне), істини міфологічної, отже трансцендентної, вічної.

Зате не бракує інших фактів, реальних і добре задокументованих, про присутність російських військ у Криму в момент псевдореферендуму на півострові у березні 2014 року, або про участь представників Російської Церкви у підготовці вторгнення Росії в Крим і на Донбас. Зрештою сам Володимир Путін дуже спокійно підтвердив у лютому 2015 року, що він планував вторгнення до Криму, починаючи з 20 лютого 2014 року. Гляньмо також на відео з полковником Ґіркіним, котрий супроводжував з благословення патріарха Кирила делегацію "Дарів волхвів" у Криму в січні 2014 року. Нарешті, згадаймо численні свідчення підтримки озброєних бойовиків, зокрема Православної Армії Донбасу, церковнослужителями, навіть єпископами Московського Патріархату, так що сьогодні Патріархові Кирилу та митрополиту Іларіону Алфеєву сьогодні заборонено перебування в Україні. У травні 2014 року я почав працю над книгою, яку я цілковито присвятив розвінчуванню брехливої кремлівської пропаганди [16]. Тож я відсилаю наших авторів до читання своєї книги, з уточненням, що вона перекладена англійською мовою і знаходиться у вільному доступі в Інтернеті [17].

Дійсно, в окремих випадках не завжди легко знайти істину в такому вирі пропаганди. Потрібно знати, що кожного року Кремль виділяє понад 300 мільйонів доларів тільки одному дезінформаційному каналу «RussiaToday» («Росія сьогодні»). Ось чому я можу зрозуміти інтелектуальні розлади, на які страждають мої щирі друзі з Росії та з Російської Православної Церкви. ЗМІ поширюють напівправду, яку важко заперечувати. Тим не менш, один тільки приклад одеського побоїща 2 травня 2014 року після уважного вивчення звітів ООН, Ради Європи, Фундації «Відкритий діалог» [18], навіть детального звіту у Вікіпедії, видно, що одеське побоїще не могло бути запланованим новим українським керівництвом, котре прийшло до влади у лютому 2014 року [19]. Міліція Одеси, поставлена попереднім проросійським урядом В.Януковича, винна в тому, що не втрутилася і не розвела маніфестантів. Цілком імовірно, як підтверджує відеорепортаж, здійснений компанією UkraineToday [20], що 200 важкопоранених та 40 осіб, які загибли внаслідок пожежі у Будинку профспілок, стали жертвами теракту, запланованого проросійськими найманцями та російськими громадянами, затриманими відразу після драматичних подій і дуже швидко відпущеними місцевою міліцією, у змові з керівником одеської проросійської міліції, котрий сьогодні перебуває в бігах.

Це не тому, що правда є складною, слід впадати у релятивізм, скептицизм чи маніхейство. Правда є одна. Незважаючи на те, що вона не є обов’язковою, що вона вимагає докладання зусиль від кожного, вона є всемогутньою. Але потрібно, щоб Логос, історична правда, критичний підхід урівноважував Міфос, моральну правду, меморіальний підхід. Наприклад, це правда, що західні українці масово виступили на підтримку гітлерівської армії в 1941-1942 рр. Але це сталося тому, що радянська окупація була дуже жорстокою щодо них впродовж 1939-1941 рр. Як показав у найдрібніших подробицях історик Тімоті Снайдер, це ті ж самі українці, які найбільше боролися в Європі проти двох тоталітарних режимів у 1942-1945 рр. і які зазнали найбільших жертв від нацистського та більшовицького режимів. Ми часто забуваємо нагадувати, що саме українці першими звільнили в’язнів концтабору смерті Аушвітц (Освєнцім)-Біркенау.

Стосовно мене, саме тому я радію, що український парламент, слідом за іншими країнами Центральної Європи, проголосував у травні 2015 року за осудження тоталітарних режимів: комуністичного та нацистського [21]. Лише заклавши моральні підвалини, нація може об’єднатися, залікувати рани минулого, збудувати правову державу і будувати плани на майбутнє. Так, як це відбулося у Західній Німеччині після 1945 року, коли завдяки різкій і відвертій критиці нацистської ідеології, шляхом покаяння та послідовної денацифікації її державних, економічних, моральних та інтелектуальних структур.

У зв’язку з цим, дуже шкода, що російська держава, далека від осуду комуністичного минулого, сьогодні думає лише про те, як його реабілітувати, про що свідчать нові підручники з історії, поширювані у школах Росії. Те ж можна сказати і про Російську Церкву, яка не зробила висновків із звинувачень на свою адресу на початку 1990 років через співпрацю з радянською владою, починаючи з 1927 року. Якраз навпаки, патріарх Кирил у розпал російського вторгнення в Україну роздає почесні нагороди головним пропагандистам нео-радянського режиму президента Путіна (Г.Зюганову чи Д.Кисельову). Його права рука, відповідальний за стосунки Церкви і суспільства отець Всеволод Чаплін множить ностальгічні заяви щодо радянського минулого, ніби В.Шаламов, М.Геллер, Є.Ґінзбург, С.Алексеєвич та А.Солженіцин ніколи нічого не писали про машину та порядки радянського тоталітаризму. Незважаючи на неспростовні свідчення тиску Сталіна на патріарха Алексія у 1945 році з метою знищення Греко-Католицької Церкви [22], Російська Церква, в тому числі її найосвіченіші представники, такі як митрополит Іларіон Алфеєв, продовжують сьогодні заперечувати свою причетність у насильницькому приєднанні цієї УГКЦ на львівському псевдо-соборі у березні 1946 року. Безвідповідальність цієї позиції співмірна з хвилею антиклерикалізму, котрий сьогодні зростає в Росії. Відомо, що близько 1% населення Москви ходить до церкви під час великих свят…

Звичайно ж, здатність брехати самим собі, кидаючись в обійми російської пропаганди, була б неможливою, якби «серце-розум» цих захисників російського православ’я були очищені до глибин. Саме тому справжня відповідальність за успіх російської пропаганди знаходиться не у «фабриках тролів», які з Росії наводнюють світ анти-правдою, а у світогляді, котрий знаходиться у глибинах кожного з нас. Мені ясно, що секулярна, світська філософія, яка пронизує більшість західних ЗМІ, не є панацеєю. Але вона має перевагу перед філософією нео-радянських ЗМІ щодо захисту свободи переконань кожної людини, чи вона має проросійські погляди, чи проукраїнські, має гомосексуальну орієнтацію чи гетеросексуальну. Медійне лінчування російських громадян, які не схвалюють війну Росії проти України, які систематично трактуються як «5 колона» або «ноземні агенти», безперестанно зазнають погроз фізичної розправи або переслідувань судом, котрий є під п’ятою влади, є надзвичайно небезпечним. Це призвело, зокрема, до вбивства Бориса Нємцова 28 лютого 2015 року.

Висновок

І на завершення, необхідно рекомендувати, з безмежною повагою та смиренням, друзям із Російської Церкви почати визнавати очевидне: Російська Церква переживає дуже глибоку кризу. Марно шукати козлів відпущення, а особливо серед таких щирих друзів, як професор Вайґель, який шкодує з приводу кризи, котру переживає православ’я. Було б конструктивніше послухати російського православного професора Андрія Зубова, звільненого з посади викладача МГІМО, престижного московського інституту у галузі політичних студій, за публічне осудження анексії Криму. Він вважає, що Російська Церква, відколи вона втратила свою свободу за правління Петра І, а потім була присилувана прийняти найнесправедливіші рішення царського режиму, а потім (після короткого періоду відновлення 1917-1921 рр.) радянського режиму, несе велику частку відповідальності за кризу, яку сьогодні переживає російський народ.

Ця криза, я це пояснював у іншій публікації [23], зачіпає сьогодні ширше, після століть анти-модерної кризи, повноту Православної Церкви. Але ця криза, і це добра новина, не є неминучою. Як казав отець Олександр Мень, «християнство тільки починається». Достатньо, щоб кілька представників Православної Церкви, гідних цього звання, погодилися визнати помилки минулого, щиро розкаялися, щоб віднайти семантичну поліфонію самого поняття православ’я (тобто кермо віри-істини), щоб наново відкрити горизонт взаємоповаги між християнами. Усі могли б працювати для глибокої віднови, викладеної Православною Церквою на еміграції (зокрема великими діячами Паризької та Свято-Володимирської школи), внутрішньо-православного та вселенського примирення. Оминаючи безплідну полеміку, усі, росіяни і неросіяни, могли би присвятити себе єдиній вартісній меті: побудові на землі справедливого, мирного, братерського та доброзичливого суспільства.

[1] http://data.tsn.ua/files/Livre_en_anglais-libre.pdf

[2] http://www.aoiusa.org/patriarch-kirill-and-russian-orthodoxy-deserve-respect-not-insults-an-open-letter-to-george-weigel/

[3] Пригадуємо, зокрема, про ступор католицьких єпископів під час синоду з питань сім’ї у жовтні 2014 року, котрі, турбуючись про екуменічну єдність, люб’язно запросили православного митрополита Іларіона Алфеєва, який розпочав поширювати брехливі звинувачення на адресу Української Греко-Католицької Церкви. Цей випад спонукав до відповіді Д. Вайґеля.

[4] http://www.nationalreview.com/article/415027/lenin-meets-corleone-george-weigel

[5] A. Arjakovsky, « Le règne controversé de l’orthodoxie russe », Le livre noir de la condition des chrétiens dans le monde, Paris, XO éditions, 2014, pp. 696-703.

[6] Аналогічно, дискусії в Інтернеті щодо скромного способу життя папи Франциска та особистих статків патріарха Кирила, про які добре відомо (судова справа щодо квартири патріарха на набережній у Москві тощо)

[7] http://www.ng.ru/ng_religii/2015-08-19/2_rpc.html

[8] Не маючи наміру когось повчати, хочу відзначити, що я прожив багато років у Росії, в Україні, та на Заході. Просто я хочу поділитися плодами мого наукового та практичного досвіду, набутого на місці.

[9] Можна більше довідатися про кризу у Московському патріархаті, прочитавши хронічки диякона Андрія Кураєва про потужне лоббі єпископів-гомосексуалістів та періодичні педофільські скандали.

[10] G. Fedotov, SvyatyedrevnieRusi, M., MoskovskiRabotchi, 1990 (1931). ; A. Schmemann, Lecheminhistoriquedelorthodoxie, Paris, YMCA, 1958.

[11] Саме це потрібно обговорити, або, принаймні розставити акценти на перспективу, оскільки рівень соціального насильства, наприклад, у Франції, є набагато нижчим, ніж у Росії.

[12] B. Lourié, RusskoiepravoslaviemejduKievomiMoskvoi,M, Trikvadrata, 2010.

[13]M. Tchubaty, IstoriaKhristianstvanaRussi-Ukrainy, Vol II Pars 1, Rome, Neo Eboraci, 1976.

[14]Joseph Gill, The council of Florence, Cambridge, Cambridge Univ Press, 1959.

[15]G. Fedotov, « Sud’baimperii », NovijZurnal, NY, 1947.

[16]http://arjakovsky.uatoday.tv/

[17]http://data.tsn.ua/files/Livre_en_anglais-libre.pdf

[18]http://en.odfoundation.eu/a/3632,report-destabilization-of-the-situation-in-the-south-of-ukraine-who-masterminded-the-sanguinary-events-in-odessa

[19]http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/HRMMUReport15June2014.pdfhttps://en.wikipedia.org/wiki/2014_Odessa_clashes

[20]http://uatoday.tv/society/odesa-may-2-watch-on-ukraine-today-424573.html

[21]http://www.lesechos.fr/idees-debats/cercle/cercle-137838-faire-renaitre-leurope-en-redecouvrant-les-fondements-de-letat-de-droit-1149260.php

[22]A. Arjakovsky « Les mémoires du pseudo-synode » de Lvov/Lviv », En attendant le concile de l’Eglise Orthodoxe, Paris, Cerf, 2013, pp. 489-500.

[23]A. Arjakovsky, Qu’est-ce que l’orthodoxie ?, Paris, Gallimard, 2013.

* * *

Антуан Аржаковський, автор книги «Russie-Ukrainedelaguerre à lapaix?», Paris, ParoleetSilence, 2014 ( український переклад: Антуан Аржаковський. Розбрат України з Росією: стратегія виходу з піке. Погляд з Європи. – Харків.: Віват, 2015. – 256 с.) [1]

Переклад з французької - Тарас Дмитрик.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 21 травня 2018, 19:29

      1) Я на "земельку" поїду завтра вранці, дорогий друже. ---- 2) Ні: я не хвилююся, бо напевно знаю, що у Вас з головою все о'kay. ---- 3)Розумію Вашу іронію. ---- 4) Харизматом себе -

    • В. Ясеневий | 21 травня 2018, 18:54

      А я думав, істинний християнине Веловс, що Ви вже працюєте на земельці.А тут на тобі...Ви так гарно,ніжно, побожно і, звичайно, в дусі істинного харизмата, тобто повної любові захвилювалися, чи бува

    • lerer10225@com.ua | 21 травня 2018, 18:54

      Так, від такого багатоголового змія, як РПЦ, можна очікувати чого завгодно, тільки не виконання заповіді Христа любити ближнього, бо зібралися там "лютые волки, не щадящие стада...", які

    • velovs@ukr.net | 21 травня 2018, 17:14

      А ось тут інфа про подібний - і вже традиційний масовий захід у Києві "Всі разом - за сім'ю", який пройде 9-10 червня ц. р.:

    • Ігор Зенькович | 21 травня 2018, 14:39

      ТомоСу.

    Популярні статті місяця