Село і церква: несподіваний погляд з провінції

22.07.2015, 16:33
Село і церква: несподіваний погляд з провінції - фото 1

Час від часу в обговоренні церковних тим лунає думка про те, що хранителем справжньої, «живої» народної православної традиції виступають сільські парафії – як менш пошкоджені міським «прогресом». Нещодавно під час листування з сільським священиком з української глибинки я серед іншого прочитав його думки на тему «село і церква».

Час від часу в обговоренні церковних тим лунає думка про те, що хранителем справжньої, «живої» народної православної традиції виступають сільські парафії – як менш пошкоджені міським «прогресом». Нещодавно під час листування з сільським священиком з української глибинки я серед іншого прочитав його думки на тему «село і церква». Зізнаюся, мене, міського жителя, це трохи спантеличило. Пастир поділився невтішним досвідом свого спостереження за сільським релігійним життям і залишив відкритим питання про його майбутнє. Власне, він і не скаржився, а просто переказав те, що бачить щодня.

Батюшка писав «не для публіки», але мені вдалося його переконати, що оприлюднення фрагментів нашого листування важливе для сучасників – аби розуміти й осмислити ситуацію, яка розгортається на очах. Звичайно, описаний стан речей не свідчить про тотальну повсюдність проблеми. Він лише показує її наявність, принаймні в деяких місцях, і потребує вирішення.

Запрошуємо до обговорення теми сільської релігійності всіх, кому є що сказати із цього приводу. Може статись і так, що тема виявиться …не суто провінційною.

Отже, пише священик N:

«… Для Вас, певно, не секрет, що, здебільшого, знання догматики пересічним християнином-обивателем зосереджується на "Символі віри" (це ще й хороший випадок, бо часто і того не відають наші "члени Церкви". Коли приходять охрестити дитинку, то я сам читаю "Символ віри" (хоч мають це робити хрещені восприємники). Свого часу практикував, щоби таки вони читали, як і належить. Однак після того, як кілька разів послухав оті химери і страхіття з варіаціями на тему "Символу..." - бажання таке пропало. У провінції, здебільшого, саме так справа й обстоїть - краще самому... А іноді, буває, сердяться, що священник щось примушує незрозуміле виголошувати... Тобто, якщо "глибше копнути" в обивательському світогляді, то у нас мимоволі буде 99 відсотків єретиків, коли розпитати про "догматичні подробиці" їхнього кредо релігійного. Несторіанство, аріанство, монофізити, монофіліти, гностики, манихеї, субординатисти і безліч інших єресей - усе це притаманне, у тій чи іншій мірі, більшості наших формальних християн. Але це, звісно, якщо ми почнемо таке розслідування. А його робити страшно, бо і сам, іноді, плутаєшся у тонкощах богословських формулювань.

Тому питання, як ми віримо, питання догматики і релігійного праксису - дуже вони проблематичні.

Історики перших віків християнства стверджували, що в епоху вселенських соборів богословські суперечки точилися навіть на ринкових площах. А в нас тепер не те що на ринку - у нас у храмі люди розповідають одне одному рецепти соління огірків та усілякі плітки. Ось до чого ми дійшли! Тому коли Ви говорите про єресі, відпадіння від церкви (Церкви) - тут вельми невтішна картина спостерігається.

Звісно, академічні богослови говорять про "соборний розум Церкви", коли незнання одних компенсується у якийсь містично-спекулятивний спосіб "надлишком" знань інших. Однак особисто мене такий підхід до богослів'я і церковної свідомості, м'яко кажучи, дещо бентежить... Хоч проти наших "академіків-теологів", як то кажуть, не попреш. Адже богослів'я у нас давно вже перетворилося на майстерню "підгонки" критеріїв під наявний усереднений взірець.

Праці святителя Іоанна Златоуста хоч і вивчають, однак його вимогливість до статусу священнослужителя давно вже ніким серйозно не сприймається. Хоч таки пишуть статті усілякі, цитують його, говорять про "відповідальну пастирську місію". Покійний Блаженніший якось навіть дав інтерв’ю, де зазначив, що Церква - це не бюро ритуальних послуг і не магазин... Щось таке було.

Але ж люди конкретно й усвідомлено приходять і запитують: скільки це коштує, скільки те. Їм так простіше - заплатив, розрахувався за послугу, і немає ніякої мороки... Ось наприклад один архієпископ у кафедральному соборі запровадив катехізаційну практику для восприємників і батьків майбутніх катехуменів-дітей. При цьому відмінив традицію збирання пожертв за таїнство хрещення. І що ж Ви думаєте? Люду побільшало? Усі пішли на катехізацію? Та ні - навпаки - відбувся відток восприємників. Бо краще заплатити і не мати ніякої мороки. А то приходь, слухай, час виділяй... Ось така реальність сумна, не для оприлюднення...

А те, що пишуть на сайтах офіційних та у газетах церковних - то все правильно, звичайно. Але більшість не хочуть, використаю сленгове слово, "заморочуватися"... Звісно, можна сказати, що я - поганий пастир. Що треба "стукати", нести "добре і світле". Добре - прийду я до когось із селян із "добрим і світлим". Так у них перше питання буде: чого батюшка прийшов? Певно, йому щось від нас треба... Якось вчасно не розплатилися із людьми за молоко. А час був - святки. Священик ходить, за традицією, по домах віруючих, окропляє оселі "йорданською водою", "пише хрестики" на стінах. Однак, з людьми не розрахувалися, тож де-хто просив через прихожан, щоби батюшка "не заходив", бо ж треба "зберегти обличчя". Наш обивательський прагматизм безпрецедентний, будь-якого богослова зламає...

Коли прийшов на прихід, хотів служити усе "по уставу" та ще й бесіди пастирські запровадить катехізаційні. Але люди говорять: "Давай швидше", бо треба коров доїть і господарство порать. На тому й порішили. І тепер живемо у повній гармонії майже.

Щоправда, служу ще й у містечку другим священиком. Тут трохи інакше - треба, щоби були "бесіди" щотижня. Проводжу. Приходить двоє, п'ятеро, семеро прихожан. Ото і вся "катехізація". Щоправда, "галочка" у річному звіті ставиться - катехізаторська робота проводиться. :) І сміх і гріх. Так ми ж академічні теми розглядаємо! А якийсь там проповідник - екзорцист-самозванець "знімає фінансове прокляття" на стадіоні - і туди "валом" ідуть. І хрещені і нехрещені. Бо той "зніме прокляття" - і гроші у кишені річкою потечуть.

А що там якийсь "батюшка" десь на табуреточці розповідає про детермінізм та індетермінізм, гедонізм та утилітаризм - так то таке... пусте. Як кажуть "заумь"...

Їду на службу в автобусі. А там у водія - цілий римський "пантеон" перед склом - ікона святителя Миколая, усілякі божки буддистські й індуїстські, зороастриські, зображення Божої Матінки у стилі культу "серця Іісусового"... Мовляв, як не те, так інше - поможе. Отака "релігія" сповідується, певно, більшістю переважною нашої "православної України". А сказати щось - так водій образиться. Це і нетактовно і порушує право кожної людини вірити у те, що їй подобається...

Щоправда, були випадки, коли кілька людей підходили із питаннями про православне віровчення. Але усі ці випадки - наслідок впливу алкогольної ейфорії. Тож я ретируюсь і не розпочинаю дискусію, оскільки це - блюзнірство. Говорю: приходьте тоді-то у храм. Поговоримо.

Думаєте, хтось прийшов після похмілля? ...

Ось такі мої роздуми щодо питання єресі, догматики і відпадіння від церкви... Звісно - це не для публіки... Звісно, тут описаний мій власний пастирський досвід життя у провінції. Хоч я знаю, що є й інший, позитивний досвід катехізації, активного життя громади. Але такого не так вже і багато. Поодинокі випадки...

Один добрий священик вивозить дітей із воскресної школи на пікнік, із палаткою і ночівлею (такі собі християни-скаути). Інший священик якось організував шашлик для учасників бесід і моя нечисленна аудиторія воскресного дня задалася питанням (зізналися мені) - чи піти на шашлик, чи все ж таки слухати мій богословський трактат. Хтось пішов на шашлик - хоч то і не катехізаційний формат, де розглядають перихорезис...

Вибачте за сумбурність думок...»

 

Сергій Штейніков

"Релігія в Україні", 21 липня 2015