Чорноморець проти Чорноморця?
25 грудня на сторінках «Дня» була опублікована стаття «Українські церкви 2014-го» автора Юрія Чорноморця
Якщо читач звернеться до статей, які публікував Чорноморець весною 2014 р., то з них складається враження, що ось-ось має наступити в Україні об’єднання православних церков. І що УПЦ зовсім не проти цього, а, навпаки, дуже за (дивіться статті: «Про переформатування українського православ’я» від 8 травня, «За крок до єдності» від 30 травня та інші). Але пройшла весна, настало літо. Ніякого об’єднання не відбулося. УПЦ реально ні на які контакти з іншими православними церквами не йшла. Більше того, почалися переслідування кліриків церкви, які справді прагнули такого об’єднання. Відстороненим від своїх становищ виявився митрополит Олександр (Драбинко). Те саме можна сказати про архімандрита Віктора (Бедя), ректора Ужгородської духовної академії, в особі якого УПЦ мала чи не найбільшого прихильника створення в Україні єдиної й незалежної помісної православної церкви. Зараз уже дійшло до того, що керівництво УПЦ заборонило Віктору (Бедю) священнодіяти. Можна наводити й інші приклади «об’єднавчих» діянь керівництва УПЦ та переслідування кліриків цієї церкви, які займали проукраїнську позицію. Зрештою, синод УПЦ після смерті Володимира (Сабодана) обрав «предстоятелем» своєї церкви Онуфрія (Березовського), який в минулому виступав проти автокефалії православної церкви в Україні й навіть дозволяв собі антиукраїнські заяви.
Тепер чітко видно, що ніякого об’єднання православних церков не буде. Правда, це було зрозуміло ще весною, коли Чорноморець писав «об’єднавчі» статті. Не таке ж бо наївне керівництво Росії, щоб здавати свій «церковний фронт» в Україні.
Зараз Чорноморець про об’єднання православних церков в Україні не говорить. Проте він знайшов винуватого, хто зірвав об’єднавчий процес. Виявляється, це – Українська православна церква Київського патріархату і особисто патріарх Філарет. Дозволю собі процитувати фрагмент зі статті Чорноморця «Українські церкви 2014-го»:
«Важливим фактором зростання авторитету патріарха Філарета стала кампанія з допомоги армії. На цій хвилі суспільство пробачило патріарху Філарету провал процесу об’єднання українського православ’я. Весною 2014-го Україна мала унікальний шанс на швидке вирішення проблеми розколу. Підвело небажання поступитися. Патріарх Філарет вирішив, що 12 тисяч громад УПЦ і так приєднаються до його 4,5-тисячної за парафіями церкви. Однак за 2014 рік до УПЦ КП не приєдналася навіть ідейно близька автокефальна церква з її тисячею громад. За умови грамотної політики неагресивного Майдану щодо УПЦ, можна було б легко приєднати до УПЦ КП від 100 до 300 парафій. Але неграмотна лінія інформаційної війни проти УПЦ та окремі «ексцеси» на місцях призвели до сумного результату. Сьогодні повністю перейшли три (!) парафії, навколо 14 триває конфліктна ситуація».
Тут що не речення – то питання. Хай на совісті такого серйозного «аналітика», як Чорноморець, залишається твердження, що «весною 2014-го Україна мала унікальний шанс на швидке вирішення проблеми розколу». Тільки ось питання, яке це «суспільство» звинувачувало патріарха Філарета в «провалі процесу об’єднання українського православ’я»? І звідки пан Чорноморець взяв, що «патріарх Філарет вирішив, що 12 тисяч громад УПЦ і так приєднаються до його 4,5-тисячної за парафіями церкви»? Про реальність статистики, яку наводить цей автор, краще помовчу. І що це за «неграмотна лінія інформаційної війни проти УПЦ»? Очевидно, інформація про антиукраїнські діяння як її керівництва, так і багатьох кліриків. Певно, про це треба мовчати…
Правда, пан Чорноморець все таки змушений визнати, що антиукраїнські діяння не така вже й рідкість у середовищі УПЦ: «Суспільство і так вкрай критичне до УПЦ через використання терористами на сході православної символіки та ідей «руського міра», які проповідувала РПЦ. Зрада Батьківщини або діями (на сході), або бездіяльністю (УПЦ в цілому) не може бути компенсована діяльністю окремих українофілів або просто людей здорового глузду. Тим більше, що останні системно відсторонюються від усіх посад та позбавляються важелів впливу. Якщо при покійному митрополитові Володимирі УПЦ стала де-факто автокефальною і чинила спротив спробам керувати нею із Москви, то тепер усі позиції вона здала. Москва не лише вільна «радити» все що завгодно Києву, але й сам Київ став світоглядно на не менш консервативну і антиєвропейську позицію, ніж церковна Москва». Можна загалом погодитися з таким твердженням. Хоча, як на мене, не варто перебільшувати «автокефальність» УПЦ за часів Володимира (Сабодана).
Та все ж хочеться нагадати пану Чорноморцю, що не так давно про антиукраїнську діяльність в середовищі УПЦ він говорив як виняток, а загалом позицію цієї церкви представляв як проукраїнську (дивіться хоча б статтю «Український курс УПЦ МП» від 26 червня). Навіть після обрання «предстоятелем» УПЦ Онуфрія (Березовського», коли було вже чітко зрозуміло, що антиукраїнські тенденції в середовищі УПЦ посилюватимуться, пан Чорноморець писав: «Отже, бачимо плоди діяльності проукраїнської більшості єпископату УПЦ навіть після обрання митрополита Онуфрія. Можемо ці плоди цінувати чи ні, але вони — є. Так само, як є й ця більшість. І УПЦ — все-таки Церква українська, а не лише Православна» («За лаштунками Собору» від 19 серпня).
Правда, Чорноморець намагається знайти для УПЦ «богословське» виправдання. Він пише: «УПЦ при новому предстоятелі митрополиті Онуфрії відгороджується від суспільства, заганяючи себе в добровільне гетто. Згідно із богослов’ям митрополита Онуфрія, що висловлене ним у кількох інтерв’ю для церковних ЗМІ, священики мають провідувати лише тим, хто прийшов до храму. Уся діяльність церкви у суспільстві має обмежитися лише соціальним служінням під час криз. На думку митрополита Онуфрія, всі віруючі мають уподібнитися ченцям, а сама УПЦ стати великим монастирем, що відгороджується від суспільства, держави, вірних інших церков великим муром. Парадоксальним чином концепція митрополита Онуфрія резонує з проповіддю патріарха Кирила, який закликає до суспільної активності кожного, хто усвідомлює себе росіянином за мовою, культурою чи релігією. Таким чином, якщо щось потрібно Україні, віряни УПЦ мають бути пасивними, як ченці у монастирському скиту». Залишимо поза увагою такі «оригінальні» пасажі, як «богослов’я митрополита Онуфрія, що висловлене ним у кількох інтерв’ю для церковних ЗМІ».
Після прочитання цього шкіцу мимоволі виникає питання, чи автор настільки наївний, чи щось тут інше. Смію нагадати, що «богослов» Онуфрій (Березовський), коли був владикою на своїй рідній Буковині, мав зовсім інше «богослов’я», ніж має зараз. Зовсім не цурався він справ світських – і про Голодомор неадекватно висловлювався, і Януковича підтримував. А коли став «предстоятелем», то чомусь хоче УПЦ від світських справ відсторонити. Чорноморець аж «дивується»: як то так, патріарх Кіріл, так би мовити, церковний начальник Онуфрія, закликає до активності в світському житті, зокрема закликає розбудовувати «русскій мір», а митрополит Онуфрій від мирських справ утікає, свою церкву в монастир перетворює.
Хоча чого тут дивуватися? Патріарх Кіріл і очолювана ним Руська православна церква вірою й правдою служать Росії. УПЦ – ніяка не «автокефалія», а філія РПЦ. І вона теж, за великим рахунком, служить Росії. Правда, служить, враховуючи обставини. Звісно, не може в нинішніх умовах УПЦ відверто стати на бік російського окупанта. Хоча окремі клірики це роблять, дефілюють з «гєоргієвскімі лєнточкамі», хресні ходи в підтримку терористів проводять, благословляють «ополчєнцев» тощо. Але подібні «богоугодні справи» можна робити хіба що в Криму і на Донбасі. На Великій Україні чинити таке ризиковано. Так і залишки авторитету можна втратити, а то й відповідні державні органи «канонічними батюшками» можуть зайнятися. Тому на позір краще зайняти позицію «невтручання» в громадські й політичні справи. А, отже, не засуджувати проросійських сепаратистів, не закликати до оборони своєї Вітчизни, не допомагати українським військовим. Так що УПЦ в цьому питанні цілком послідовна, а «богословіє Онуфрія» цілком адекватне цій послідовності.
У кінці своєї статті пан Чорноморець робить «аналітичний прогноз»: «Наступний рік буде роком системної кризи українського православ’я, і багато в чому від цієї кризи залежить доля України. Системна криза українського православ’я може потягнути за собою і всю Україну. І навпаки, за відродження українського православ’я як єдиної суспільно творчої сили Україна має всі шанси подолати нові випробування не менш достойно, ніж коли пройшла Майдан».
По-перше, хочеться нагадати шановному автору, що якогось єдиного «українського православ’я» зараз не існує. Є три великі православні церкви в Україні, що не можуть знайти між собою спільної мови. Чому – це вже інше питання. Але такий стан справ існує з початку часів незалежності. І, схоже, найближчим часом, принаймні в 2015 р., ситуація не зміниться. Зрештою, я б не відносив УПЦ до «українського православ’я», як це робить Чорноморець. Ця церква і за формою, і за змістом не була і не є українською. Так що так звана «системна криза українського православ’я», про яку говорить Чорноморець, – це не ймовірне явище прийдешнього, а реальність, яка існує в Україні.
По-друге, я далекий від думки, що так звана «системна криза українського православ’я може потягнути за собою і всю Україну». Україну «тягне» там, де процвітає махрове (звиняйте за дещо емоційний термін) російське православ’я, як це є в Криму й на Донбасі. В інших регіонах, де активно діють церкви, що позиціонують себе як національні українські (Українська греко-католицька церква, Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква) і де клір УПЦ змушений хоч трохи рахуватися з патріотичною позицією значного числа своїх мирян, там Україну не «тягне» і там не маємо проблем з сепаратизмом, нестабільністю, суспільною дезорганізованістю. То, може, не варто лякати читачів якимось «апокаліпсисом» України, зумовленим так званою «системною кризою українського православ’я»? А спробувати вирішити проблему УПЦ, керівництво якої було, є і залишається агентом впливу Росії.
Петро КРАЛЮК
