Міф про «українськість» УПЦ. Кому він потрібен?
Уже добрих півроку, з того часу, коли главою Української православної церкви (УПЦ) Московського патріархату став Онуфрій (Березовський), фактично відсторонивши групу проукраїнськи налаштованих ієрархів, які гуртувалися навколо покійного митрополита Володимира (Сабодана), на шпальтах газети «День» постійно з’являються статті пана Ю. Чорноморця, який переконує читачів, ніби зазначене нинішнє керівництво УПЦ стоїть на проукраїнських позиціях. Не будемо звертатися до давніх часів, коли владика Онуфрій дозволяв собі відверто антиукраїнські висловлювання. Поговоримо про те, які «досягнення» щодо «українізації» УПЦ було здійснено за останні півроку. Ці факти добре відомі людям, які цікавляться «церковною політикою». Та все ж варто їх нагадати.
По-перше, це гласна й негласна підтримка духовенством УПЦ проросійських терористів. Доходило до того, що окремі клірики цієї церкви не лише матеріально допомагали терористам, а й навіть самі брали зброю до рук та йшли воювати проти Української армії. Уже не кажучи про моральну підтримку ними терористів, що мало прояв у хресних ходах, публічних благословеннях проросійських бойовиків, відповідних проповідях із закликами підтримувати «ополченців». Чи були хоч якісь кроки засудити таку діяльність з боку керівництва УПЦ. Фактично не було. Керівництво УПЦ так і не наважилося назвати «ДНР» та «ЛНР» терористами, сепаратистами, а більш схильне було називати їх «ополченцями». Термінологія теж має значення.
До речі, чи не варто замислитися над таким простим фактом. У тих регіонах, де зовсім очевидно домінує УПЦ, а Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська греко-католицьке церква (УГКЦ) та інші українські конфесії є маргіналізованими, саме там і процвітає проросійський сепаратизм.
По-друге, коли Україна знаходиться у стані реальної війни з Росією, УПЦ зайняла таку собі «пацифістську» позицію. Ми, мовляв, за мир, ми проти «братовбивчої війни» і таке інше. Нині у храмах УПЦ лунають заклики не воювати проти «братів» на Донбасі. Не без підтримки духовенства УПЦ організовують «пацифістські» виступи проти мобілізації. Гадаю, не треба особливо пояснювати, кому корисний такий «пацифізм».
По-третє, за часів правління Онуфрія в УПЦ відбулося усунення ієрархів проукраїнської орієнтації з їхніх посад. Зокрема, це стосується Олександра (Драбинка) й Віктора (Бедя). Натомість, маємо підтримку сепаратистськи налаштованих священнослужителів. Наприклад, церковну нагороду отримав скандально відомий сепаратист на Закарпатті, священик УПЦ Дмитро Сидор.
Ось такі «українізаторські» діяння Онуфрія та його оточення. Проте пан Ю. Чорноморець чомусь воліє не бачити цих очевидних речей. А якщо й бачить, то дає зрозуміти, що вони не суттєві. Натомість намагається відшукувати «українськість» верхівки УПЦ навіть там, де її немає. Показовою в цьому плані є одна із останніх його статей у «Дні» «За лаштунками Собору», в якій йдеться про архієрейський собор УПЦ, що відбувся 13 серпня, і де було прийнято деякі документи, зокрема «Постанови».
Спочатку він визнає: «...Практично кожна здорова проукраїнська ідея в тексті «Постанов» зустріла критику з боку ряду єпископів. Відбувалися дискусії, під час яких пропонувалося замінити формулювання на цілком протилежні, в дусі ідей «Русского мира» чи пацифізму. Але все-таки єпископат знаходив більш м’які, але проукраїнські формулювання». Отже, єпископат УПЦ навіть не наважився задекларувати проукраїнську позицію. Але, виявляється, він знайшов якісь «м’які проукраїнські формулювання».
Що ж це за формулювання? І тут пан Ю.Чорноморець виділяє дві декларації.
Перша — це заява «Собор Єпископів вважає невідкладним завданням Української православної церкви докласти реальних зусиль для подолання церковних розділень в Україні». Які «реальні зусилля» докладає Онуфрій за останні півроку для подолання «церковних розділень в Україні», видно неозброєним оком. Як не було, так і немає ніяких реальних контактів із УПЦ КП та Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ). І не скажеш, що тут провина УПЦ КП та УАПЦ. Вони, в принципі, готові до діалогу. Але на цей діалог не хоче йти УПЦ.
Хоча в УПЦ є свій план «подолання церковних розділень». Його озвучував Ю. Чорноморець у деяких своїх попередніх статтях як щось дуже позитивне. Озвучено це і в статті «За лаштунками Собору». План такий — усунення патріарха Філарета від керівництва УПЦ КП і приєднання цієї церкви до УПЦ. Якби цей план здійснився, можна було б говорити про знищення однієї з найбільших конфесій в Україні, яка стоїть на проукраїнських позиціях. Уявляю, як би цьому раділи в Москві!
Друга ніби «м’яка» проукраїнська декларація звучить так: «Закликаємо всіх, хто незаконно взяв до рук зброю, скласти її та шукати шляхів мирного вирішення конфлікту». Це щодо нинішньої ситуації на Донбасі. Звучить ніби й гарно. Можливо, місяців чотири тому така заява і мала б сенс. Але в нинішніх умовах, коли проросійські терористи уже неодноразово демонструвати небажання домовлятися й складати зброю, коли на їхньому боці відверто воюють росіяни, коли Росія свідомо йде на ескалацію конфлікту на Донбасі, такі заклики, м’яко кажучи, звучать дивно. Ще раз домовлятися з терористами? Але ж після кожних «перемовин» вони, відновивши сили, йшли в наступ. І лилися знову криваві ріки. Невже цього не розуміють батюшки УПЦ? При цьому варто додати, що собор УПЦ так і не засудив проросійських терористів.
На основі лише цих двох досить сумнівних декларацій із «Постанов» пан Ю. Чорноморець чомусь робить такий висновок: «Отже, бачимо плоди діяльності проукраїнської більшості єпископату УПЦ навіть після обрання митрополита Онуфрія. Можемо ці плоди цінувати чи ні, але вони — є. Так само, як є й ця більшість. І УПЦ — все-таки Церква українська, а не лише Православна». Не знаю, чи варто таке коментувати? Де ж ці плоди?!
До речі, ці плоди далися добре взнаки перед інтронізацією Онуфрія, що відбулася 17 серпня. Перед нею владика мав зустріч з Президентом Петром Порошенком. Останній під час цієї зустрічі казав, що УПЦ мала б зайняти більш патріотичну позицію. А Онуфрій «зіскочив» із цього питання, заявивши, що треба... молитися. Порошенко так і не приїхав на інтронізацію Онуфрія. Проте туди приїхали регіонали, серед яких — Микола Левченко, відомий своїми українофобськими заявами.
Та залишимо пана Ю. Чорноморця в спокої. Не одному йому судилося розбудовувати міф про «українськість» УПЦ. Останнім часом, схоже, за це всерйоз взялося вище керівництво УПЦ.
Так, 18 серпня, якраз після прикметної інтронізації Онуфрія, де були присутні згадані регіонали, голова синодального інформаційно-просвітительського відділу УПЦ протоієрей Георгій Коваленко, інакше кажучи — речник цієї церкви, заявив: його конфесія виступає за те, щоб Крим був у складі України. Понад те — таку позицію підтримує Московська патріархія. Здавалося, можна аплодувати керівництву УПЦ, а водночас і Московському патріархату. Нарешті вони зрозуміли несправедливість діянь Путіна і московської політичної камарильї щодо нашої держави.
Але усна заява речника УПЦ не означає, що це офіційна позиція церкви. У будь-який момент можна послатись на те, що протоієрей Георгій Коваленко щось сказав не те, що він висловив особисту думку і таке інше. Московський патріархат не робив ніякої офіційної заяви щодо незаконності окупації Криму Російською Федерацією. Тому заява Георгія Коваленка, ніби позиція УПЦ у питаннях Криму співпадає з позицією Московського патріархату, сприймається, скажемо так, як передчасна.
І нарешті — яка реальна ціна цієї заяви? Вона б мала сенс у березні, коли Росія розпочала загарбання Кримського півострова. А зараз такі заяви — це, вибачайте, просто пусті балачки.
Але все таки для чого Георгій Коваленко ніби від імені УПЦ виступає з такими ультра-патріотичними заявами? Очевидно, російські політтехнологи зрозуміли, що загралися зі справами церковними. Занадто антиукраїнськими були діяння Московського патріархату останнім часом. Не дивно, що в Україні починає формуватися негативна думка щодо УПЦ, а деякі парафії цієї церкви виявляють бажання перейти до Київського патріархату. Тому треба рятувати становище.
Ось і з’явилася, озвучена Георгієм Коваленком, на позір патріотична заява щодо Криму. Принаймні вона дасть можливість пропагандистам від УПЦ розповідати про неймовірний український патріотизм цієї конфесії.
Не здивуюся, якщо найближчим часом побачимо інші схожі «проукраїнські» заяви від УПЦ, які звучатимуть гарно, але яким гріш ціна. Просто ця «проукраїнськість» потрібна, щоб, прикриваючись гарними словами, Московський патріархат і далі в Україні мав можливість розбудовувати «русский мир».
