Церква й АТО
Військове командування часом не може знайти грошей, щоб послати вертоліт до поранених. Але для священика на сході України не стоїть питання, чи варто ризикувати життям, щоб винести пораненого й надати йому притулок у церкві. Однієї страшної ночі Церква відкрила свою браму й дала прихисток студентам, яких переслідували каральні загони. Відтоді почалася довга виснажлива війна, але водночас відбулось іще дещо важливе. Стало остаточно зрозуміло, що в цій війні Церква буде разом зі своїм народом.
Як представники різних християнських конфесій допомагають українським військовикам
Військове командування часом не може знайти грошей, щоб послати вертоліт до поранених. Але для священика на сході України не стоїть питання, чи варто ризикувати життям, щоб винести пораненого й надати йому притулок у церкві. Однієї страшної ночі Церква відкрила свою браму й дала прихисток студентам, яких переслідували каральні загони. Відтоді почалася довга виснажлива війна, але водночас відбулось іще дещо важливе. Стало остаточно зрозуміло, що в цій війні Церква буде разом зі своїм народом.
Бронежилети, каски й Нові Заповіти
«Усе для фронту!» — на цей заклик відгукнулись релігійні громади різних конфесій нарівні з позацерковними громадськими рухами. Православні, протестанти, греко-католики і римо-католики. Церква не має матеріальних засобів, аби спонсорувати військових, але водночас вона може організовувати збір пожертв, закупівлю й доставку необхідних речей у зону бойових дій. Віряни передають амуніцію, якої постійно бракує на передовій: якісні камуфляжі, перевірені бронежилети, кевларові каски, розвантажувальні жилети, берці, наколінники, налікотники. Відправляють озброєння: прилади і маски нічного бачення, тепловізори, приціли тепловізійні й нічного бачення, тактичні окуляри, тактичні перчатки. «Це дуже дороге обладнання, але ми спроможні збирати пожертви й потрошку його закуповувати», — каже митрополит Черкаський і Чигиринський Української православної церкви Київського патріархату Іоан (Яременко).
Ще один проект, який реалізовує Церква, — забезпечення водою військових частин на півдні України. «Шукаємо і знаходимо бочки для питної води — з-під квасу, старі, але ще годні молоковози», — розповідає митрополит Іоан. Подібним досвідом діляться і хмельничани. Разом із відомим виробником напоїв вони відправили на Херсонщину 90 тонн питної води.
Завдяки зусиллям вірян на столі військовослужбовців з’являються домашні продукти: сало, консервовані огірки та помідори, варення. А оскільки не хлібом єдиним живе людина, то Церква передає й те, що зміцнює бойовий дух воїнів: українські прапори, листи від школярів.
Дбає Церква і про поживу духовну. Так, Об’єднання християн-військовослужбовців України відправляє на передову кишенькові Нові Заповіти, відому у військово-християнському світі книжку «100 днів вивчення Біблії», буклет «Чи може християнин служити у війську», брошурку для командирів «Істинний керівник». Роздають військовим молитовні картки — це пам’ятка, виготовлена у форматі кредитки, з українською символікою, написом «Захиснику Вітчизни», молитвою «Отче наш» та молитвою покаяння.
Що ворогів робить друзями?
Християнські церкви активно збирають гроші на ліки для військовослужбовців. Найчастіше церковна громада бере під опіку одну з військових частин чи шпиталь. Також Церква шукає можливості вивозити важкопоранених на лікування за кордон. За словами заступника керівника департаменту Патріаршої курії Української греко-католицької церкви у справах душпастирства силових структур протоієрея Любомира Яворського, шість країн уже готові прийняти на лікування важких поранених, для яких немає перспективи лікуватися в Україні.
Але, окрім того, віряни намагаються підтримати поранених ще й увагою та добрим словом. Євангельські християни-баптисти регулярно відвідують київський військовий госпіталь. Закуповують на ринку продукти, жінки готують бульйони на домашній курятині. Як розповів представник Союзу церков ЄХБ у Раді душпастирської опіки Міноборони Василь Хіміч, церква шукає для родичів поранених місце для ночівлі, збирає для них гроші.
«Кожного, хто приходить до мене, не прожену геть» — сповідуючи цей принцип, Церква надає допомогу пораненим незалежно від віросповiдання та того, на чиєму боці вони воюють. Ось яку історію нам розповів священнослужитель iз Донеччини, який просив його не називати. При одній церковці лежали два важко поранених хлопці. Один — наш військовий із пошкодженим тазостегновим суглобом. Другий виявився найманцем із Санкт-Петербурга, йому відірвало кисть руки. Спершу, розповідає священнослужитель, було враження, що вони повбивають одне одного. Але за якийсь час хлопці почали знайомитись і несподівано для себе стали друзями. Двадцятичотирирiчний найманець приїхав на Донбас, бо був переконаний, що в Україні знищують усіх, хто говорить російською мовою, а «Правий сектор» відрізає людям руки й ноги. Але, побачивши ставлення до себе, зізнався: не сподівався, що в Україні такі сердечні, порядні люди. Коли пітерця забирали «ДНРівці», він сказав українцю: «Слухай, моя дружина днями має народити сина. Будеш моїм кумом?».
Стародавні молебні й модерні проектори
Війна не лише безжально завдає тілесних ран, а й нівечить людські долі. Душевні рани будуть загоюватись набагато довше, на це підуть десятиліття або навіть усе життя. Бійці АТО ще довго будуть уже в мирний час «іти в бій», як це було колись із «афганцями». Тому сьогодні найважливіше — це турбота про людську душу, вважає заступник голови Синодального відділу УПЦ (МП) із взаємодії зі збройними силами архімандрит Лука Винарчук. Церква не може позбавити духовної опіки й тих своїх чад, що опинились по інший бік конфлікту, каже отець Лука. «Коли лунали заклики допомагати війську озброєнням і технікою, люди з іншого боку питали нас: як таке може бути? Ви будете озброювати їх, щоб вони нас убивали!». На думку архімандрита, важливо не те, скільки хто відремонтував вертольотів, скільки дав бронежилетів. А те, що Церква молиться та закликає до миру. «Усі протистояння такого роду завжди закінчуються переговорами, і чим швидше це станеться, тим менше людей, громадян нашої країни, загине — і з того, і з іншого боку». Життя однієї людини, каже священик, є важливішим, ніж будь-що в світі.
Священики розповідають: на війні довіра до духівників і до Церкви зовсім інакша, ніж у мирному житті. Митрополит Хмельницький і Кам’янець-Подільський УПЦ КП Антоній (Махота) зізнається: такого богослужіння й таких сповідей він давно не бачив. «Це виплеск душі, справжня сповідь людини, яка розуміє, що вона ходить щодня по лезу ножа». Молодому бійцю доводиться наводити зброю на людей, i перед ним стоїть дилема: це вбивство чи захист? Тому, каже митрополит Антоній, доводиться шукати потрібні слова, пояснювати, що «немає нічого кращого, ніж душу покласти за друзів». Священики готують проповіді, зокрема про святих, що брали участь у війні. А ще зміцнюють духовний патріотизм воїнів, вишукуючи старовинні молебні на освячення зброї та військового прапора.
Як трапилося, що православний змушений стріляти в православного? Священики приїжджають до військових частин тримати оборону на інформаційному фронті, озброївшись проектором і колонками. Пояснюють військовим, що таке ідеологія «русского міра» і як вона проявилася в підготовці й реалізації плану загарбання наших територій. На відео — оригінальні слова Павла Губарєва та інших діячів, які закликають воювати саме за «русскій мір» і стверджують, що їх благословила на це Російська православна церква. «Ми пояснюємо, що це не є православ’я, й показуємо бійцям на інших прикладах, згідно з якими заповідями вони мають діяти як православні християни», — розповів митрополит Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоан.
Разом — краще
Міжконфесійної співпраці, пов’язаної з допомогою військовослужбовцям, зараз майже немає. Представники церков говорять про те, що кожен працює зі своєю паствою, хоча одне до одного ставляться з порозумінням і толерантністю. Втім випадки, коли громади різних конфесій об’єднують свої зусилля, все ж є. Як розповів нам черкаський митрополит УПЦ КП Іоан, місцеві активісти створюють координаційний центр, де збиратимуть інформацію про потреби тих чи інших військових підрозділів. Якщо хтось везе спорядження чи допомогу, через нього можна буде одночасно передавати речі. Адже, наприклад, заради одного тепловізора немає сенсу «гнати» машину на схід. Православні налагоджують співпрацю з євангельськими християнами-баптистами, з адвентистами сьомого дня. «Ми з ними не взаємодіємо в релігійному плані, — каже митрополит Іоан, — але що стосується допомоги війську, ми спілкуємось і не вважаємо для себе перешкодою те, що належимо до різних гілок християнства».
Це лише перші кроки міжконфесійної взаємодії, яка згодом має перерости в плідну співпрацю, вважає голова Об’єднання християн-військовослужбовців України Василь Хіміч. «Я сподіваюся, що представники нового покоління, мислячі люди, зможуть виховати в собі не просто терпимість — так, це добре, але цього мало. Переконаний: священнослужителі різних конфесій повинні працювати пліч-о-пліч».
В умовах іноземної військової агресії українські церкви, як і все суспільство, набувають нового для себе досвіду. Стосунки Церкви й держави, Церкви й суспільства, а також міжцерковні взаємини випробовуються самим життям. І формуються ці зв’язки зараз не теоретиками за «круглими столами», а священнослужителями й вірянами під кулями, у шпиталях та військових молитовних наметах.
Сергій ФІЛЛІПОВ
