«Нас залякали сковорідками і пеклом»
Отець Сергій — про те, чому він вирішив покинути УПЦ МП і стати священиком УПЦ КП
Історія отця Сергія (Дмитрієва) вже облетіла українські ЗМІ. На початку липня священик разом зі своєю паствою — парафіянами храму св. Варвари на Херсонщині, офіційно перейшли до Київського Патріархату. Щоправда сам отець Сергій це не називає «перехід». Для себе він знайшов більш відповідну форму — «акт об’єднання». Адже він упевнений, Єдина Українська Церква — вже є. Церква — це люди, а люди (українці) на Майдані вже показали, що вони єдині.
Взагалі отець Сергій — фантастичний священик. Він — представник, як пишуть у ФБ, «нової формації священнослужителів»: прогресивний, активний, сучасний, освічений і відкритий. Про те, що і хто вплинув на його становлення, ви прочитаєте нижче — в інтерв’ю, підкреслимо тут лише один момент, отець Сергій — постійний читач газети «День». Він передплачує газету і собі, і рекомендує односельцям. Також є шанувальником усіх наших проектів. У новорічній анкеті «Дня» він писав: «Дуже приємно і важливо, що всеукраїнське видання звертає увагу на такі міста як Херсон. Наприклад, перебуваючи у Львові, я купую газету «День» і показую друзям: ось у нас сталася така подія або ось це про нашого художника написано і так далі. Або якось я побачив на варшавському вокзалі тіточку, яка продавала українську пресу. Серед іншого, знайшов там і «День», також розповідав знайомій про наш край за допомогою цієї газети».
Ми зустрілися на території Михайлівського монастиря. Там отець Сергій зараз живе з сином. Священик дуже тепло відгукується про ченців Михайлівського, і дуже вдячний їм, так само як і Київському патріархатові за все, що вони привнесли в його життя.
— Як поставилися до вашого переходу до УПЦ КП священики УПЦ Московського патріархату? Які настрої переважають зараз у цьому середовищі? Є священики, які збираються повторити ваш шлях?
— По-різному. Коли я здійснив акт об’єднання (я не люблю слова «перехід», у своїй країні не поділяю цю церкву з тією) були люди, які цього не зрозуміли. Побратими з УПЦ МП мені говорили, що невідомо ще, хто переможе; ти робиш неправильний крок; не нам тобі пояснювати канони і що Церква забороняє такі ухвали; ти втратиш благодать; Христос від тебе відцурається. Але дехто говорив, що я — молодець.
— А є ще такі священики, які здійснили перехід?
— Отець Віталій. Але він до кінця не перейшов.
Кожен відповідає за себе. І я не ставив собі на меті, щоб за мною хтось пішов.
Я не є духовним лідером у церкві, щоб за мною йшли. Я — священик маленької пастви, якою я займався 10 років. І вона залишилася зі мною. Мало того, мої парафіяни мені говорили, що якщо б я не пішов, вони б від мене пішли. Всі люди, які були моїми друзями, з ким я працював, усі цей крок схвалили.
— Що вас переконало зробити цей крок?
— Назвіть реальні справи, які московський патріархат зробив для української армії? Ми знаємо окремі випадки священиків, таких як я; єпископів, але в цілому не було жодного конкретного заклику. Наприклад, у Херсонській єпархії не було жодного скликання духівництва, на якому було б дано вказівки, що робити. Чи є чіткі вказівки після роботи з біженцями? Всеукраїнська рада церков закликала сепаратистів кинути зброю. Де чітка позиція в Луганську та Донецьку УПЦ МП про те, що люди з ДНР/ЛНР, які беруть автомат і стріляють, будуть відлучені від церкви? Ми цього не бачимо. Священикам забороняють богослужіння за те, що вони допомагають сьогодні розхитувати нашу країну? Не бачимо! Зате бачимо, що священики на російському телебаченні розповідають, як їх бомблять українські солдати, що вони в храмі людину вбили. Але я, як військовий капелан, можу розповісти про інші моменти. Як на територіях храмів УПЦ МП снайпери зброю чистять, наприклад.
До речі, один із військових капеланів — отець Лука — на одній із зустрічей розповів, що в українській армії — 70% військовослужбовців — парафіяни московського патріархату. Якщо це так, тоді виходить, що наші ж священики благословляють вбивати наших дітей і парафіян.
Хто відповість за кров? Сьогодні ми відповідаємо теж за смерті цих людей, будучи в УПЦ МП, і нічого не роблячи, ми — винні. Адже церква має великий авторитет. І вона із самого початку могла вийти на вулиці і зупинити це все. Адже такий авторитет у неї там був.
Друге, що мені не подобалося в УПЦ МП, це «заборони». Якось, до мене підійшло двоє офіцерів з Житомирської області, сказали, що телефонували дружини, і повідомили, що священик забороняє їм молитися з київським патріархатом. Я запитав: а цей священик, який забороняє вам з нами молитися, він вам хоча б пачку чаю передав? Ні. Ще один випадок — у Володимир-Волинському, тиждень тому. Батько військовослужбовця (його син у Маріуполі воює), розповів, що прийшов у церкву, яку будував своїми руками, і попрохав, щоб священик помолився за сина. А той сказав, що не молитиметься.
— Чим це можна пояснити? Так промили мізки?
— Нас залякали сковорідками й пеклом. Канонами. Є, канонічна церква — правильна, наша, а всі інші — ні. І все, що роблять ось ці «неправильні», навіть якщо вони чинять вірно, в очах канонів, діятимуть все одно неправильно. Логіка така: «Я — добрий, бо довкола всі погані». І відповідно, все, що роблять ці погані — це недобре.
Я не знаю, чим це можна пояснити. Нелюбов’ю до своєї країни, слабкістю, боязкістю.
— Чому вас не лякали сковорідки і пекло?
— По-перше, я служив у польській православній церкві і мешкав у Польщі. А в Європі дуже шанобливе ставлення до різних конфесій серед християн. Пошана до того, хто як звертається до Бога. І це відчувається. Я в Польщі можу прийти до будь-якого костёлу, звернутися до священика і сказати, що ось, тут зі мною мої парафіяни, і ми хочемо помолитися і послужити нашу службу. Двері костёлу для нас відчинені.
Таким чином дуже багато років двері мого храму були відчинені для греко-католиків, для парафіян київського патріархату, протестантів. До мене в храм навіть мусульмани приходили молитися. Бо я вважаю, що храм при лікарні — відкритий для всіх.
Не можна себе вважати кращим за інших. Мій духівник, небіжчик, завжди говорив: уяви себе маленькою людиною, не дивися звисока, будь рівним. Христос говорив із римськими солдатами, які були язичниками. І він сказав: Я в Ізраїлі, в народі божому, не бачив такої віри, як бачу в цьому римському сотникові. Христос прийшов у світ для кожної людини: для язичника, атеїста, розлюченої людини... А не лише для маленької групи «особливих».
Сьогодні, на жаль, я бачу, що Церква, яка виростила мене, стала схожа на Старий Ізраїль. Суспільство розвивається. Ми не живемо вже в середньовіччі. А Церква ця — живе.
Україна дуже сильно відрізняється від Росії свободою. Подивіться нашу історію та історію духівництва в Україні: Дмитро Тупталов, Стефан Яворський, Петро Могила, філософ Григорій Сковорода. На українських землях духовно життя завжди йшло вперед. А там, за нашим східним кордоном, — консервувалося.
До речі, лінгвістична технологія РФ «малорос» — від «Мала Русь», для мене, лише підтверджує те, наскільки Україна прогресивніше та активніше. З албанської «Мала Русь», як «мала влада» означає — центральна. Може зараз і не варто про це говорити, але для мене Мала Русь — все ж таки, як центр цивілізації. Це серце, в якому все кипить, вирує, змінюється, зростає вгору. А на околицях — консервується. Росія — це околиця України. Там увірвали щось звідкись, законсервували і бояться це втратити...
ПРО МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА
— Чи правда те, що багато священиків залишалося в УПЦ МП після того, як вона проявилася не з кращого боку в історії на сході України, робили це лише з поваги до покійного митрополита Володимира?
— Митрополит Володимир — це людина, яку потрібно канонізувати. Він був одним із міцних воріт української Церкви. Його поважали всі: опоненти, вороги. Бездоганний авторитет.
— Що, як ви думаєте, чекає на УПЦ МП після смерті митрополита Володимира?
— Що чекає УПЦ МП — ми побачимо. Я не та людина, яка дає прогнози.
Себе я корисним бачу тут в УПЦ КП. За тиждень мого перебування на тимчасовій посаді ми зробили пункт збору для біженців із Донецька, підготували автопроїзд, запланували зібрати представників усіх конфесій Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Одеси для спільної молитви за мир в Україні. Ми створили опікунську раду, куди ввійшли представники культури, громадських організацій. Провели зустріч із громадськістю, яка працює у ВІЛ-сервісі в Україні, з представником Ватикану в питаннях ВІЛ/СНІДу в резиденції найсвітлішого Патріарха.
Патріарх Філарет підтримує нас. Він відкрита мудра людина, що розуміє, що все це зараз необхідно. Достукатися до «наших» (УПЦ МП), які зараз думають про те, хто стане митрополитом, замість того, щоб зайнятися людьми, практично неможливо.
— Відомо, що митрополит Володимир сприяв питанню об’єднання УПЦ МП і УПЦ КП в єдину Церкву. Чи зміниться в УПЦ МП ставлення до цього питання після його смерті? Як Ви взагалі бачите цей процес об’єднання?
— Я бачу два шляхи. Перший шлях — це коли ієрархії почнуть любити одна одну, зустрічатися, спілкуватися, разом молитися. Те, що робили митрополит Володимир і патріарх Філарет, коли при зустрічі обнімалися й розмовляли. Не говорити про праведність своїх, або неправедність інших. Не звинувачувати. Не забороняти людям ходити до Київського Патріархату. Нехай вони роблять свій вибір. Це один із шляхів. Тоді, можливо, щось станеться.
Інший шлях, який я бачу, легший. Ми чекаємо об’єднання церков. А що таке Церква? Церква — це збори людей. Люди чекають, щоб люди об’єдналися?! На кого ж ми чекаємо? Що якийсь дядько з великим хрестом скаже: «Так, я дозволяю об’єднуватися». Не потрібно чекати на об’єднання. Українці і так єдині, і єдині во Христі. Потрібно просто ходити на служби до того храму, до якого ми хочемо. Сьогодні піти до храму Київського патріархату, завтра — Московського. Якщо будуть перешкоди з боку священика, сказати: «Я громадянин України, віруючий у Христа, який любить свою країну, не бачу різниці між вами».
Якби прийшло все село до батюшки й сказало: «Знаєш, батюшко, ми молимося сьогодні за всю Україну та її солдатів. Якщо ти не згоден, ми знайдемо собі іншого священика».
СВЯЩЕНИК НА ВІЙНІ
— Ви — військовий капелан. Розкажіть, як ставляться солдати до священиків? Чи ділять вони церкви на УПЦ МП і УПЦ КП? Про що запитують?
— Звичайні хлопці і питання такі ж. Одного разу, йдемо по окопу, танки стоять, у 300 метрів від нас — чеченський «Восток». І нас у бінокль «супроводжує» снайпер ворога. І тут лунає дзвінок: в офіцера син народився. «Як назвати?» — запитують. Я зазирнув до церковного календаря. «Миколою нехай буде, — відповідаю. — Сьогодні день святого Миколая».
Такі ось питання. Запитували, як священик живе? Чим дружина його займається? Ми просто про світ спілкуємося. Жодного разу не було запитань, наприклад, чи потрібно застосовуючи зброю, і як це Господь благословляє. Вони впевнені, що вони захисники. Адже українці — не агресори. Ми не йдемо до Ростовської області і не влаштовуємо провокації. Ми захищаємо свій народ. Вони це розуміють. І свої питання з Богом, вони вирішують. Запитують, чи можна молитися про себе, або молитися своїми словами. Тобто те, що запитують звичайні люди. Часто запитують: «Отче, коли все закінчиться, Ви до нас приїдете на шашлик? Ми сядемо, посидимо спокійно».
У мене собака є, так просив один хлопець: отче, привезіть щеня хаски. Я привіз їм двох маленьких собачат, дворняжки звичайні. Просять, отче, привезіть молока три літри. Привожу молока, виявляється це в них кішка народила...
Присутність священика — це присутність родини, домівки, затишку й заспокоєння. Поживеш три дні з ними і починаєш відчувати: напруга витає в повітрі. Один нервовий постріл і може розпочатися війна. Я був уражений стійкістю наших хлопців, здоровим глуздом, мудрістю. Часто зі мною виїжджала моя дружина. Її ніхто жодного разу нічим не образив, косих поглядів не було. Ми возили туди журналістів із нашої обласної телекомпанії. Це, в основному, красуні-дівчата. Пам’ятаю, їхали знімати репортаж о 5-й ранку, журналістка в сукенці з макіяжем — прямо з гримувальної — красуня. І жодних масних поглядів, безглуздих жартів від хлопців. Спокійне, шанобливе ставлення. Уявіть, вони по три місяці дружин своїх не бачили. Дійсно наші — офіцери. Нехай він стоїть у драній формі, поганому взутті, але він пам’ятає. що він — офіцер, і тримає себе належним чином. І в мене така гордість за армію.
Через блокпости проїжджаю спокійно. У мене перепустка висить на машині. Та й знають уже.
— Українська армія — зрозуміло, а ...
— Я не їздив до сепаратистів. В основному я був на півдні Україні. Їздив до Криму один раз, але я проїздив спокійно, говорив, що «свій».
Алла ДУБРОВИК
