Церква Блаженнішого Володимира
Чиїх батьків чиї ми діти?
Т.Г.Шевченко
Глава Церкви – Христос. Однак її живий, реальний, близький до кожного, хто звертається до Христа, образ втілений у єпископі. Божественно неприступне у боголюдському організмі Церкви завдяки єпископу втілюється у божественно доступному. Апостол Іоанн Богослов звертається до єпископів сімох церков Ефесського округу, що він окормляв, як до ангелів (Апок. 2,1). Говорячи про Блаженнішого Володимира, я хотів би підкреслити, що ангели в ієрархії творінь Божих це істоти, що займають не вищі, а нижчі по відношенню до людини ступені, вони служать Богу для її спасіння. В моїй пам’яті Митрополит Володимир залишився тихим, смиренним рабом Божим й щирим служителем кволих грішників. Він зовсім не був сильним керівником, що вів Церкву до поставлених суспільством цілей, і не прагнув відповідати вимогам часу. Він намагався відповідати на живі запитання живих людей, і їх потреби й були для нього тими конкретними вимогами, які потребували нагального вирішення. Це була по-ангельськи добра і по-українськи щира людина – лице нашої Церкви.
В житті людей панує якась злощасна закономірність: ми лишень тоді цінимо людину, коли її втрачаємо. Після смерті Блаженнійшого перед вірянами УПЦ (МП) якось само собою постало запитання: «А ким же був для нас Блаженнійший Володимир? І хто ми в його лиці перед лицем Божим і в сім'ї православних Церков світу?» Можна дати відповідь чисто в адміністративному порядку. Згідно канонічних норм Митрополит Володимир – це предстоятель автономної в своєму управлінні Української Православної Церкви. Але про таку людину хочеться сказати по-іншому.
Для початку задамо собі те ж саме запитання простіше і по-християнськи точніше: «А ким є для нас наш Владика сьогодні, після його смерті?» Невже він тільки був предстоятелем, невже він не предстоїть і тепер після смерті своєї перед престолом Божим? В найскладніший для України час він відійшов до Господа. Але став тільки ближче до нас: «Сила любові, – писав св. Іоанн Златоуст, – має таку властивість, що поєднує і скріплює між собою й тих, хто знаходиться на далекій відстані одне від одного. Того, кого любим, ми уявляємо собі кожен день перед собою». Вся філософія любові перед лицем смерті дуже проста. Коли людина в земному житті перебуває поряд з іншою близькою для неї людиною, вона просто прив'язується до неї душею, ми звикаємо, що вона займає якесь місце в нашому житті і перебуваємо в безпечній впевненості, що так буде завжди.
Христос перед розп'яттям казав: “Якби ви любили Мене, то ви б тішилися, що Я йду до Отця” (Ів. 14, 29). Ми малодушні створіння, нам кортить, щоб нас вели за собою, щоб ми ні про що не думали і щоб при цьому нічого в житті не мінялося. Покаяння (з гр. метанойя ) це і є переміна — ні, не обставин нашого життя, а глибинне наше преображення. Господь гіркими скорботами і безповоротними втратами спушує ґрунт нашого серця і сіє на ньому сім'я Свого вічного Слова. Він як досвідчений садівник знає час, коли краще сіяти, щоб вчасно зійшло, і коли жати. “Краще для вас, щоб я відійшов” (Ів .20,17). Відійшовши, Він став ближче до нас, а в Ньому й ті, кого ми любимо, і так нам стає зрозумілішим благий Промисел Божий, що веде як людей, так і народи до вічності. Смерть Блаженнішого Володимира це по суті запитання до кожного українця про те, чим являється Церква для нас сьогодні, коли ми в черговий раз опинилися на роздоріжжі культурних, соціальних і духовних пріоритетів. Куди поверне наш народ, і чи буде його супроводжувати Церква, молитовно окормляти, прощати як особисті так і геополітичні гріхи?
За час предстоятельства Блаженнішого Володимира ми звикли, що все якось само собою вирішувалось і при цьому нам спокійно жилось. Ми навіть не відчували, що вся напруга внутрішньої боротьби зосередилась в одному серці і тому ми ні про що не думали. Ми задумуємось про це тільки тепер і лиш частково можемо розділити цей тягар. Любов – це покров на немочі, як пов’язка, що накладається на рани, щоб вони скоріше гоїлись. Любов, що обумовлена плотською прив'язаністю, завдяки смерті стає вільним перебуванням із Христом в Дусі Святому. І тепер внутрішній подвиг однієї людини стає правилом виживання для кожного з нас сьогодні. “Сильна, як смерть любов” (Пісня Пісень 8,6), тому що тісніше єднає людей по суті, духовно, мало того, завдяки смерті ми в цю суть людини, що відійшла від нас, глибше проникаємо, якщо молимось за неї і йдемо її шляхом.
Коли стало відомо, але ще офіційно не заявлено, що Митрополит Володимир помер 5 липня о шостій годині ранку, то вже о дев'ятій в нашому храмі на панахиді безліч людей молилися за його упокій. Кожен подавав запискочу, де його ім'я було написане першим, просто як ім'я глави своєї родини. На Україні напевно немає байдужих до його смерті, але всі як віруючі, так і індиферентні до релігії люди відчули це як власну втрату. Мої батько й мама, мій брат і його сім’я, моя бабуня, що не є активними прихожанами УПЦ, виражали своє співчуття одне одному і всім навколо. Мамі, що вже надто переживає за події на сході України тому що в неї двоє синів, Блаженніший снився і благословляв уві сні. Вона встала спокійна і радісна за долю нашої країни в цей смутний час, що нерозривно сплелася з долею нашої Церкви і її Предстоятеля. Це все, звичайно, маленькі сентиментальності, але попри все вони являються живими штрихами до його портрету.
Церквою керує Господь. Але Він подарував цей безцінний дар людству в лиці простих Апостолів. Про подарунки не питають, як ти ними розпоряджаєшся, а просто надіються, що скористаєшся ними на благо. Господь довіряє тим, кому Апостоли в свою чергу довірили святиню і з рук в руки передали своїм наступникам: «Хто приймає вас, той приймає Мене, а хто приймає Мене, той приймає й Того, Хто послав Мене» (Мф.10,40). Так відбувається ієрархічний зв'язок Бога з людьми в святих таїнствах, і людей з людьми у Христі. Тим, кому довіряють Апостоли і їх наступники святителі, тим самим людям й ввіряє Себе Господь.
Христос не залишав після себе якогось особливого наступника, що мав якісь надзвичайні повноваження і якесь таємне знання для нього особисто доступне. Господь залишився з людьми Сам: “І ось Я з вами по всі дні до кінця віку» (Мф. 28,20). Блаженнійший не готував завчасно свого наступника, тому що Церкві довіряв більше ніж собі, тому що ніколи не відчував себе керівником Церкви, який має повноваження розпоряджатись її майбутнім. Він любив Церкву, і тому не залишить своїх прихожан довіку. Він був впевнений, як і всі, хто його любив, що Господь не залишить сиротами українську паству і передасть її в руки пастиря, а не найманця, що не розуміє її культури, що не цінить її таланти, що не любить її людей.
Церква по природі своїй органічна єдність різностей. Вона не може бути єдиним монолітом, що обезличує етнічне суцвіття людства у єдиній імперській ідеї. Блаженніший був Українцем з великої букви, як Нафанаїл, був істинним ізраїльтянином і тому побачив Христа. «Ми стали справжньою Церквою українського народу, – писав він, – яка з належною повагою ставиться до національної історії та традицій нашої країни, тієї країни, у якій ми живемо та здійснюємо своє служіння, органічною частиною якої ми є». ("Українське Православ’я на рубежі епох. Виклики сучасності, тенденції розвитку").
Владика Ніколай Японський на соборі Японської Православної Церкви в Кіото, що відбувся в 1892 році, сказав: «Церква православна в народі існувати все-таки буде, і саме не в якості іноземного гостя. Православ’я буде рідним для японців, їх національним достоянням, як стало воно рідним для нас, росіян, для болгар, арабів, як воно є й для греків, від яких ми його прийняли. Ніхто з нас не скаже, що ми віруємо в грецьку віру, вона наша рідна, народна». Предстоятель Японської Церкви за роки свого життя в Японії так полюбив її культуру, так проникся її історією, що став закваскою, яка для замкнутих на своєму острові японців, розширила і поглибила розуміння своєї самобутності, свого місця в сім'ї народів світу.
Наш Блаженніший предстоятель в древньому центрі християнства Києві ніс схожу місію, тому що за роки радянських гонінь було знищено вщент все, що нагадувало про Христа, було старанно зашліфоване все, що вирізняло наш народ з-поміж інших слов'янських етносів. Ніякої української національної церкви Миторополит Володимир, звичайно, не сповідував як і не був представником російського православ’я на Україні. УПЦ за часів його предстоятельства не стала п'ятою колоною Москви. Він був носієм світового православ'я і виразником його древньої київської неперервної традиції.
Українська Церква це та сама церква, яку греки, присилаючи в Київ митрополитів, або благословляючи тих архієреїв, що змогли тут вижити і залишитись вірними православ’ю, називали митрополією «Мікра Росіа». В культурному і політичному плані це звучало доволі велично, – як слов’янська Еллада. З іншого боку вони сприймали Київ як другорядну по значенню частину Константинопольского Патріархату – митрополію, що не доросла навіть до рівня архієпископії. Титул митрополита в ромеїв був другорядним в порівнянні з титулом архієпископа. Згадайте, що Іоанн Златоуст був Архієпископом столиці Візантійської імперії. Не зважаючи на це, на Русі титул Митрополита залишився почесним і високим церковним званням, що мав особливу харизму.
Київські Митрополити в свідомості Константинополя завжди сприймалися як лице нашого народу і практично єдиний авторитет, якому вони довіряли. Однак з тих часів, коли Петро І створив Синод і замість Митрополита чи Патріарха Церквою почав правити Обер-прокурор, Православ’я на Русі втратило своє лице, а Київська Митрополія перестала бути духовним центром, що зв’язував Русь із Православним Сходом. Санкт-Петербург став джерелом нової, вже західної духовності для слов’ян. Синодальна система робила все, щоб обмежити вплив Церкви на суспільство, зокрема регулярно здійснювала переміщення архієреїв з кафедри на кафедру, не даючи таким чином єпископам можливості поріднитись з паствою. Св. Патріарх Тихон за роки свого єпископства п’ять раз переміщався з одного кінця світу в інший, допоки революція не зупинила його в Москві. Прот. Александр Рождественський писав про ці переміщення владики: «Вище церковне начальство, переважно світське, не любило, щоб архієрей довго засиджувався на одній кафедрі, особливо, якщо люди симпатизували йому».
Фігура Митрополита Київського Володимира унікальна саме тому, що він перебував на Київській кафедрі аж 22 роки. За час свого служіння він став отцем для кожного українця. Він воскресив той древній лик Київського Православ’я, що здавалось би вже доживав свій вік в склепах музейних вітрин.
Митрополит Володимир виріс в звичайній бідній українській родині, і зійшовши на найвищі щабелі ієрархічної драбини, залишався при цьому доступною для всіх простою людиною на грішній землі. Йому нелегко було в 1992 році ступати на розідрану політичними протистояннями Київську землю. Він йшов сюди як на Голгофу і, звичайно ж, по-людськи боявся. Але вибір вже було зроблено на Харківському соборі, залишилось віддати все в руки Божі. Всі, і праві і винуваті, відчували тоді, що свій прийшов до своїх, і тому змогли знайти компроміс. Обрання Митрополита Володимира на Київську Кафедру це був мудрий вибір Церкви, що могла вже самостійно без підказки Обер-прокурора чи уповноваженого не призначати на кафедри, а благословляти на служіння єпископа. Це був закладений на Харківському Соборі у 1992 році початок нової епохи у Київському, вже повноцінно українському, Православ’ї.
За 22 роки свого служіння в УПЦ він не схибив ні в право ні на ліво, а завжди йшов прямо, керуючись совістю і тримаючись завітів Православної Церкви. Може тому він був близькою для всіх без виключення особистістю на Україні, і авторитетною за її межами. Люди з різними культурними і політичними переконаннями, атеїсти і віруючі, представники різних конфесій і навіть сект поважали його і навіть прислали свої представників на його похорон. В його особистості тріщина розколу в українському православ'ї зупинилася, і переосмислилась дещо спокійніше, в інших, характерних для церковного бачення категоріях. Напевно це тому, що ті люди, які відпали від Церкви на Україні, не були йому чужими. “Отці відлучали єретиків від Церкви, ніби віднімаючи праве око, що являється свідченням їх великого співчуття і болю, такого, ніби в них віднімали пошкоджену частину тіла” (Іоанн Златоуст).
Пригадується тут один доволі гучний епізод пов'язаний з очільником УПЦ КП Філаретом (Денисенко). В Українському Домі, куди урядом були запрошені представники різних конфесій та культурні діячі, Філарет, скористувавшись зручною нагодою, не просто привітався, а смачно розцілувався з Митрополитом Володимиром.. Тут же цей факт почали інтерпретувати так, ніби вже майже відбулось об’єднання УПЦ (МП) з УПЦ (КП). Мені здається, все було набагато простіше, напевно сам Блаженнійший цього хотів, і хотів не для всієї повноти Церкви, а особисто для себе. Він не міг прискорювати події перед лицем своєї близької кончини, він просто хотів відійти до вічності з миром в душі. Дуже схожа ситуація склалася перед смертю Митрополита Антонія (Храповицького). Він в 1921 році став винуватцем розколу в РПЦ, що призвів до створення окремої РПЦЗ. Саме тоді владика Євлогій (Георгієвський), не дивлячись на те, що вони удвох були з українських кафедр, і товаришували, круто з ним розійшовся. Через багато років суперечок і протистоянь Антоній таки попросив Євлогія приїхати до себе. Вони попросили прощення одне в одного і примирились, але залишились при цьому кожен при своїй думці.
Для Митрополита Володимира однаково важливими були як Західні регіони України, так і Східні. Зазначу одну цікаву деталь. Семінаристів-західняків він старався відправити на Східні приходи і навпаки. Таким чином, серед териконів Донбасу забриніли українські колядки і суворі моноліти донбаських храмів обростають візерунками мальовничих садів полісся. Сучасний донецький Владика – що вже надто красномовний факт – родом зі Львова.
Господь керує Церквою. Але при цьому ті, кому він довірив бути пастирями, опираються на досвід минулих поколінь. В Цьому сенсі Блаженнійший завершив цілу епоху архієреїв, що мали загартовану в гоніннях віру і виховану в скрутних обставинах розсудливість. Це були мовчазні в політичному плані люди, що не чули ні тих, що справа, ні тих, що зліва. Вони йшли прямо за Христом, чули голос совісті та керувались Євангелієм. По-іншому Церква просто не змогла б вижити. Радянська система спокушала владик висловитись, а потім спіймати на слові і спопелити простих прихожан за слова свого владики в вогнищі диктатури. Для тодішньої влади, за словами церковного історика Шкаровського, «було важливо перш за все скласти зовнішню видимість благополуччя в церковних питаннях, а за цією ширмою поставити Церкву під жорсткий контроль, вмонтувати її в систему режиму своєї влади».
В лиці своїх попередників і сучасників, кровних і безкровних ієрархів-мучеників Патріархів св. Тихона, Алексія І, Пимена, Алексія ІІ, митрополитів Ніколая (Ярушевича), Іосифа (Чернова), Веніаміна (Новіцького) … Церква завжди зберігала свою внутрішню свободу. Ці люди могли жертвувати другорядним, але зберегти при цьому головне – святу Євхаристію, і ті руки, якими Спаситель здійснює наше спасіння – церковну ієрархію. А хіба міг більше робити для збереження Церкви від репресій обмежений в своїх повноваженнях радянський архієрей? Думаю, не більше того, що потрібно старанно робити й сьогодні. Вони мислили так, як мислити варто й нам, і відчували християнство так, як ми сьогодні його вже напевно не переживаємо.
Думаю, тут варто буде процитувати розмову одного з найавторитетніших архієреїв в РПЦ Митрополита Іосифа (Чернова) з архієпископом Васілієм (Кривошеїним), що відбулася в 1961 році, саме в той час, коли розпочиналися Хрущовські гоніння на Церкву. «Я часто себе запитую, – говорив владика Іосиф, – чи правильно ми робимо, що мовчимо і не викриваємо того, що твориться у нас в Церкві? А які вона сьогодні переживає труднощі! Коли мені все остогидне, я хочу все кинути і йти на покій. І совість мене дорікає, що я цього не роблю. Але потім, та ж сама совість говорить мені, що не можна кидати віруючих, вони потребують моєї допомоги. Але ж відкрито критикувати існуючі в нашій країні церковні порядки – це значить, в кращому випадку, бути відразу відстороненим від будь-якої церковної діяльності. А що зміниться? Нічого не зміниться… Ось я і стараюсь, поки є сили, тихо трудитись для Церкви. Служу часто, кожного разу проповідую, їжджу по приходах, говорю з мирянами».
Ця мудрість житейських жертв – пожертвувати другорядним, щоб зберегти головне, і в головному бути постійним, була визначальною рисою, якою відзначався Блаженнійший з-поміж духовенства нової генерації. Вміння красномовно мовчати і вчасно слово сказати принесло Блаженнішому славу Златоуста. Цей досвід, думаю, не менш цінний і тепер, коли кругом пролягають кілометрові потоки слів, які не просто нікуди не ведуть, а навпаки, дуже часто розводять. Вже в новий, здавалось би легший час, розібратися, що головне, триматися цього, і про це сміливо говорити не так виявляється й просто.
Про Блаженнійшого якось не личить говорити в високому патетичному штилі. Хоча йому ще при житті ставили пам’ятники і водили навколо нього хороводи, він навряд чи знав усі ті регалії, які йому присвоювали. «І Він поставив одних Апостолами, других пророками, інших євангелістами, а ще інших пастирями і вчителями» (Еф. 4,11). Так, звичайно, обов’язків в нього було достатньо, і він їх виконував не ідеально, але щиро, з сердечним поривом. Люди так Богом створені, що в одних є одне, а інших друге, але одна людина не може вмістити в собі все. В кожному є якась ізюминка, що в певних обставинах і в певний час стає конче необхідною потребою. Таким чином, ми залежні одне від одного, і завдяки цьому існує любов між людьми. Блаженніший Володимир не дивлячись на ту владу, носієм якої він був і яку він ніс як важезний хрест, перш за все був пастирем. І пастирем з великої букви.
Пастир, що йде позаду свого стада, і дивиться щоб ніхто не згубився, а попереду веде всіх нас Господь. Це практичний досвід простого сільського пастуха, що знайшов своє високе призначення в служінні Церкві. Христос, будуючи Церкву, взяв Собі в помічники людей саме з таким життєвим досвідом:
«Здравствуй, пастырь! Рыбарь, здравствуй!
Вас зову я навсегда,
Чтоб блюсти иную паству
И иные невода»
Н. Гумільов
Він був, я б сказав, типовим пастирем, яких безліч на простих українських приходах, яким ніколи писати богословські трактати, тому що перед і після служби потрібно порати, та й сусіду, своєму прихожанину допомогти дрова рубати. Блаженніший все це відчував і жалів простих священників. Щоб вони дарма не витрачали час, він подарував їм збірник своїх проповідей, зазирнувши в який вже не треба голову ламати, що ж на службі людям сказати. Це просто, і по-євангельськи дієво, і це природньо для наших людей, що живуть в нашій Церкві. Блаженніший був завжди знизу, серед людей, і разом з нами прагнув до вищого.
Я особисто був свідком однієї сценки з таємного життя семінарії. Семінаристи-дембелі часом полюбляли прогуляти пари. Як на те, в кімнату, де вони «відпочивали» від трудів спудейських, як «жених в полунощі» заглянув Владика і чемно привітався з трударями. А за ним, як ті шуліки, поприлітали інспектори. «Добре, що ви надійшли, – звернувся до них Блаженніший, – потрібно істотно покращити хлопцям умови проживання…». А далі був перечислений весь необхідний для нас реманент, і в кінцевому результаті «по заслугах» отримало начальство. А нам як було вже прогулювати, якщо совість зайшла?
Церква ніколи не була популярна, ні в якому суспільстві не була ведучою силою. Тому що Церква зажди була голосом совісті. А совість, як відомо, грішна людина намагається заглушити, або принаймні переіначити на свій манер. Напевно кожен, хто жив під омофором Блаженнішого, має якусь свою частку в його стражданнях і смерті. Ні, зовсім не вину, тому що пастир любить свою паству, а значить хворіє її немочами. Якщо ми завдаємо нашим землякам , що належать до інших конфесій, біль і образи, ми спричиняємо страждання своєму пастирю, бо він так не робив. І ми вступаємо в конфлікт за якусь свою російську чи українську правду всупереч істині, його бажанню, його надії на мир і любов між нами.
Закінчуючи роздуми про Митрополита Володимира, хотів би виправдатись наперед перед справедливою критикою тих людей, які його знали безпосередньо: я не намагався додати якісь характерні особливості до його словесного портрету. Я не знав його особисто, а лише тримався УПЦ (МП), намагався по можливості щиро жити церковним життям. Я ходив у храм і відчував, що Блаженніший поряд.
Денис Таргонський
