Два Папи, одна епоха

28 квітня 2014, 11:20 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анатолій БАБИНСЬКИЙ

"iPress", 27 квітня 2014 року

Канонізація двох римських понтифіків, які вели католицьку спільноту крізь непросту, і для самої Церкви і загалом для цілого світу, другу половину ХХ століття унікальна з багатьох оглядів, які годі відразу перелічити. Ці двоє чоловіків вперше зустрілись під час ІІ Ватиканського собору. Події, яка радикально змінила обличчя Католицької Церкви у сучасному світі. Папа Іван ХХІІІ був тим, хто ініціював цю подію, а Івана Павла ІІ справедливо називають сином цього Собору. У 1958 році, коли о. Кароль Войтила, майбутній Папа Іван Павло ІІ, став наймолодшим єпископом Польщі, Патріарх Венеції і кардинал Джузеппе Ронкаллі був обраний на кафедру первоверховних апостолів Петра і Павла, тобто єпископом Рима. Іван ХХІІІ помер ще до завершення цієї епохальної події, а Кароль Войтила на час завершення Собору вже був архієпископом Краківським, та одним з провідних католицьких ієрархів світу.

Їхня життєва дорога багато в чому різнилась. Анжело Джузеппе Ронкаллі, який народився у 1881 році, походив із простої, багатодітної італійської родини. Практично все своє життя він присвятив Церкві. У 19-річному віці він закінчив малу духовну семінарію, згодом у Римі отримав вищу богословську освіту і у 1904 році став священиком. Подальший його шлях, в рамках Католицької Церкви може вважатись, як блискуча кар’єра. Починаючи з 1925 року єпископ Ронкаллі служив на високих дипломатичних посадах Ватикану в країнах, де католицьке населення знаходиться в тотальній меншості: Болгарія, Туречина, Греція. Був також нунцієм у Парижі. Його шлях міг закінчитись не менш поважно на дуже знаменитій і особливій італійській кафедрі у Венеції, єпископ якої має почесний титул патріарха. Сам Ронкаллі сподівався, що так і відбудеться і навіть встиг заповісти, щоб після смерті його поховали тут таки у венеціанському соборі святого Марка, який знаходиться на головній площі міста. Але події розвивались непередбачуваним для венеціанського патріарха чином.

У 1958 році помер Папа Пій ХІІ, Католицька Церква знаходилась у не найкращому становищі та стані. Світове суспільство, яке щойно пережило майже підряд дві світові війни, теж бурлило і переживало серйозні трансформації. Як Церква може відповісти на всі ці зміни та якої відповіді потребує сам світ від неї? Це питання практично висіло в повітрі. В самій Католицькій Церкві вже давно нуртували непрості богословські дискусії, деякі найбільш прогресивні представники теологічної думки навіть постраждали за свої досить сміливі погляди щодо оновлення і реформування Церкви. Таким богословам як єзуїт Анрі де Любак та домініканець Ів Конгар навіть було заборонено на деякий час провадити публічну богословську діяльність. Незадовго до смерті Папи Пія ХІІ їх було реабілітовано. І згодом саме представники цієї течії католицького богослов’я, яка була символічно названа "новою теологією", були активно задіяні до роботи ІІ Ватиканського собору, який і розпочав реформу. Джузеппе Ронкаллі, якого обрали Папою 28 жовтня 1958 року, навряд чи достеменно знав, що і як треба міняти в Церкві. Зрештою ті, хто його обирав не очікували від нього дій саме в цьому напрямку. Його понтифікат повинен був стати "перехідним", допоки знайдеться краща кандидатура. Дехто вочевидь сподівався, що варто всі ці виклики, які назбирались перед Католицькою Церквою, просто перечекати, мовляв, вона і не таке переживала за свою історію. Зміни завжди б’ють по любителях старого комфорту. Ймовірно саме тому кардинал Джованні Батіста Монтіні, майбутній Папа Павло VI, сказав про Джузеппе Ронкаллі: "Цей святий старець не здає собі звіту, яке осине гніздо він збирається розворушити".


Папа Іван ХХІІІ. Фото: thestar.com

Папа Іван ХХІІІ, від якого ніхто не очікував різких рухів, розповів, що рішення розпочати Собор було не результатом довгих роздумів (хоч звісно такі ідеї на той час вже носились у повітрі). За його власними словами, під час зустрічі з кардиналом Тардіні, він ділився думками про ситуацію у світі, про ті страхи і небезпеки, які панують у суспільстві. Про численні конфлікти та наростаюче відчуження між людьми: "Як Церква повинна діяти? Чи повинен Христовий човен просто повільно плисти за течією, підкидуючись на хвилях та рухаючись за припливами і відпливами?...І раптово мою душу осяяла велика ідея…". Сам він навряд чи знав, що конкретно треба робити, але він точно мав загальне бачення цієї події. Це повинен був бути собор "милосердної Церкви". Якщо раніше Вселенські собори збирались через те, що над Церквою нависала внутрішня чи зовнішня загроза, і Церква відповідала на них за всіма правилами "військового часу", як "Церква воююча". Тобто виклинала єретиків, осуджувала єресі чи певні явища в суспільстві. То тепер, на думку Папи Івана ХХІІІ, яку він підкреслив у своїй знаменитій "Проповіді під місяцем", Католицька Церква повинна була звернутись до світу з добрим словом, словом втішання, словом милосердної матері. Тому цей собор найчастіше називають пастирським. Мабуть далося в знаки те, що навіть зробивши блискучу кар’єру в Католицькій Церкві, Джузеппе Ронкаллі, в силу свого простого походження, в душі залишився простим, добрим італійським священиком.

Для того, щоб слово Церкви звучало "симфонічно", щоб були почуті голоси з цілого світу, кращого форуму ніж Вселенський собор годі придумати. Тому ще за три роки до самого зібрання єпископів розпочалась підготовча робота. Всі католицькі архієреї в спеціальних листах висловлювались щодо тих чи інших проблем Католицької Церкви і сучасного світу. Одним з таких єпископів, який надіслав свої думки щодо головних тем майбутнього Собору, був і наймолодший польський архієрей, єпископ-помічник Краківської кафедри - Кароль Войтила.


Кардинал Кароль Войтила. Фото: niedziela.pl

Перед тим, як перейти до розповіді про Папу Войтилу слід сказати кілька слів і про діяльність Івана ХХІІІ стосовно України. Папа Іван ХХІІІ з особливим пієтетом ставився до християн східної традиції. Хотів бачити він на Соборі і представників Української Греко-Католицької Церкви з Радянського Союзу, а особливо митрополита Йосифа Сліпого, який на той час відбував своє заслання. Йосифа Сліпого не вдалось звільнити до початку самого Собору. Проте внаслідок налагодження ширших контактів між Ватиканом і Москвою, під час переговорів щодо Карибської кризи (Папа Іван ХХІІІ зіграв важливу роль у посередництві між президентом США Джоном Кеннеді і лідером СРСР Микитою Хрущовим), митрополита Сліпого вдалось таки звільнити, і він прибув на другу сесію Собору восени 1963 року. На якій він власне і виголосив епохальну промову про необхідність піднесення УГКЦ до статусу Патріархату. Всі отці Вселенського Собору вітали Йосифа Сліпого, коли він входив у базиліку святого Петра, стоячи із аплодисментами. Вітав його як ісповідника віри і сам Папа Іван ХХІІІ.


Папа Іван ХХІІІ. Фото: AFP

Життя Кароля Войтили не було так цілковито і відразу спрямоване на служіння Церкві. Ще до того, як він вирішив присвятити себе на служіння людям як священик, він пройшов чималу дорогу пошуків та еволюцію поглядів. Його молоді роки попали на міжвоєнний період в історії Європи. Безперечно, як уродженець "найміцнішого католицького бастіону Європи" - Польщі, Кароль Войтила отримав традиційне католицьке виховання та змалку брав постійну участь у релігійних відправах. Проте справжньою стихією молодого Войтили була культура. Але не лише в її фольклорному вимірі, а як духовна потуга і фундамент життя народу та запорука його суспільного здоров‘я. Культура, як передавач цінностей і змістів спільноти людей. Саме тому в час, що передував його духовному покликанню, він найбільше часу присвячує пізнанню польської культури, бере участь в драматичних постановках. Сам починає робити перші спроби у написанні п’єс та поезії. Саме в культурному опорі він бачить свою місію під час окупації Польщі нацистами. В цей час він виступає в підпільному театрі, проте змушений перервати своє навчання на філософському факультеті, на який вступив напередодні війни. На воєнний час припадають і перші глибокі духовні пошуки Войтили. В Кракові він познайомився з Яном Тирановським, "кравцем-містиком", як він сам його називав, та який познайомив Войтилу з творчістю іспанського містика XVI століття св. Йоана від Хреста. Про нього згодом, вже як священик, Войтила напише докторську дисертацію Римському університеті "Анжелікум". 


Іван Павло II. Фото: zw.lt

Практично увесь час нацистської окупації Кароль Войтила працював на підприємствах хімічного комбінату "Сольвей", спершу на вапняковому кар’єрі, а згодом на хімічному виробництві у Бореку Фаленському. Цей період не пройшов намарно для його розуміння світу та людей, оскільки саме тут він стикнувся з життям простих робітників та однозначно, будучи філософом, замислювався над сенсом людської праці. В цей час він також вступає до підпільної семінарії, яка діяла при Краківській єпархії. Навчання Войтила розпочав у 1942 році, а закінчив у 1948 році захистом вже згадуваної дисертації в Римі. Потім була праця на різних польських парафіях, викладання в Ягелонському і Люблінському католицькому університеті.

Особливу увагу в своїй душпастирській праці Войтила приділяв університетській молоді. Вже просто хрестоматійною стала історія сформованого ним "Srodowiska". Спільнота молодих людей, яка гуртувалась навколо отця Кароля Войтили та називала його просто "вуйком" (Wujek) стала місцем духовного й інтелектуального зростання майбутніх польських науковців, діячів культури. Спільні походи на байдарках та катання на лещатах, виходи в гори та філософські бесіди при багатті, літургії під відкритим небом. Все це формувало не тільки членів спільноти, але й самого Войтилу, який таким чином шукав, як повинен душпастирювати сучасний священик. У цей час Войтила продовжує вдосконалюватись як поет і драматург, публіцист, а також зростає як філософ. Саме у філолософській площині він намагається зрозуміти, де лежать проблеми, які постали перед сучасною людиною. В спілкуванні з спільнотою молодих людей починає формуватись і майбутнє "богослов’я тіла" Папи Івана Павла ІІ, як оновлений погляд Католицької Церкви на людську любов і сексуальність. Зі "Srodowiska" вийшло багато успішних польських науковців, інженерів. Войтила не переставав спілкуватись зі своїми приятелями навіть вже будучи Папою, часом вдаючись до хитрощів, щоб мати змогу побути з ними. З "Srodowiska" вийшов навіть один святий, справа беатифікації, якого знаходиться зараз в процесі розгляду. Інженер Єжи Цесельський, який трагічно загинув разом з двома дітьми на річці Ніл у 1970 році. Багато з того, що Войтила міркував про покликання до подружжя та про покликання мирян, про загальне покликання до святості всіх без виключення він черпав зі спілкування з Цесельським та спостережень за його життям.


Кароль Войтила отримує кардинальський перстень з рук Папи Павла VI, 1967 р. Фото: interia.pl

На ІІ Ватиканський собор Кароль Войтила приїхав, як молодий єпископ, проте який добре відчував, чого повинно досягнути це зібрання. Церква повинна перш за все відновити правдиве розуміння людини, як унікальної істоти, яка має найвищу гідність і свободу, бо вона є найвищим Божим творінням, образом і подобою Його. І тільки в цьому світлі можна зрозуміти її правдиве місце в світі та у спільноті людей. Єпископ Войтила приклав руку до багатьох документів ІІ Ватиканського собору. Це і відстоювання релігійної свободи і соборове переосмислення ролі мирян в Церкві. Але найбільше він доклав зусиль до документу під назвою "Gaudium et spes" - "Радість і надія", або "Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі", яку багато хто сьогодні називає найбільш актуальною і важливою. Яке завдання Церкви в сучасному світі? Два перші слова Конституції говорять самі за себе: нести радість і надію. Те, чого сьогодні справді найбільше бракує. Зазвичай Івана Павла ІІ називають тим, хто дав Соборові правильну інтерпретацію. Оскільки ІІ Ватиканум не мав чітких догматичних формулювань, а лише задав напрямок, не встановивши необхідних попереджувальних і роз’яснювальних знаків, то після Собору соборові документи часом зазнавали неправомірних трактувань. Саме завдання розставлення цих знаків, які б дозволили не збитись з дороги тим, хто йшов постватиканським шляхом, і займався великою мірою Войтила.

Вибір Кароля Войтили Папою римським у 1978 році багато кого здивував. Але найбільше здивування чи пак головний біль охопив очільників Радянського Союзу. Глава Католицької Церкви з комуністичного табору – такого їм не снилось і в страшних снах. Папа Іван Павло ІІ дуже добре знав реалії радянського блоку, ще будучи священиком і єпископом в комуністичній Польщі. Він постійно стикався з ворожою до релігії філософією країни рад. Саме тому він був надзвичайно чутливий до поняття "релігійної свободи" і тому активно захищав це фундаментальне людське право на ІІ Ватиканському соборі. Саме тому він так різко негативно реагував на "теологію визволення", яка поширювалась в Латинській Америці та частково черпала натхнення  з марксистських ідей. У світлі своєї провідної ідеї, що проблеми сучасного світу походять з неправильного трактування людини, він розумів всі хиби комуністичної антропології та всю згубність комуністичної ідеології.


Папа Іван Павло ІІ у Кракові. 1979 р. Фото: interia.pl

Папа Іван Павло ІІ справді великою мірою доклався до розвалу Радянського Союзу. Спершу спрямувавши свій погляд на рідну Польщу, але розуміючи, що погоду у Варшаві роблять з Москви. Попри всі перешкоди йому вдалось кілька разів відвідати комуністичну Польщу. Кожен раз його зустрічали з величезним ентузіазмом, що доводило до білої гарячки польських комуністичних бонзів та їхніх ляльководів у Москві. Безперечно, що результатом цих візитів став виступ "Солідарності" і згодом визволення Польщі.

Радянським же очільникам Папа докучав ще й тим, що взявся підтримувати Українську Греко-Католицьку Церкву в діаспорі. Справа в тому, що примирлива "східна політика" Ватикану стосовно Москви, яка набрала найбільших оборотів на хвилі пожвавлення екуменічних контактів між Римом і Московським Патріархатом не надто тішила українських греко-католиків. Останні вбачали в цьому зраду, коли заради добрих стосунків із православними Рим закривав очі на переслідування українських католиків за залізною завісою. Іван Павло ІІ, будучи сам представником переслідуваної Церкви (хоч в Польщі репресії стосовно католицького духовенства і вірних були не співмірними із тими, які мали місце в СРСР, проте Церкву все одно намагались всіляко ослабити) розумів наскільки важливо підтримати братів українців. Завдяки Іванові Павлові ІІ вдалось врегулювати питання Синоду УГКЦ, через яке між Патріархом Йосифом Сліпим і римською курією тривав затяжний конфлікт. Вже наступного року після свого обрання Папою Кароль Войтила сприяв тому, що це питання було великою мірою закрите. Стоячи над тілом Патріарха Йосифа у 1984 році Іван Павло ІІ сказав: "Він боровся за справедливу справу". Вочевидь маючи на увазі всю боротьбу покійного за патріархальний устрій, та за права і самобутність своєї Церкви.


Іван Павло ІІ. Фото: pinterest.com

Епохальним безперечно був і візит Папи Івана Павла ІІ на українську землю у 2001 році. Навіть не тому, що це був перший візит римського єпископа в Україну (якщо не враховувати двох Пап-мучеників першого тисячоліття, які загинули в Криму), а ще й тому, що під час цього візиту було проголошено священномучениками 28 єпископів, священиків і мирян Української Церкви, які загинули в комуністичний період. Візит цей дав зрушення і в суспільному вимірі. Багато хто зауважує, що він мав такий самий вплив на Помаранчеву революцію, як візити Папи в Польщу на виникнення "Солідарності".

Цю історію можна було б ще довго продовжувати. Велич цих двох персон наскільки явна, а їх вплив на історію світу другої половини ХХ століття такий, що написати власне таку історію без згадки про них нереально. Проголошення святими цих двох Пап відбудеться в день, коли Західна Церква святкує празник Божого милосердя. Коли пригадати, що ІІ Ватиканський собор повинен був показати світові Церкву як милосердну мати, то це видається ще більш символічним. Два Папи Собору, один ініціатор, а другий "син Собору" будуть проголошені святими в день милосердя.

Безперечно, що в житті цих людей не бракувало помилок чи падінь. Святість не означає безгрішності чи безпомилковості. Тому часто можна почути, що канонізується особа, а не понтифікат, рішення та вся його діяльність. Святість - це бути вповні людиною, такою як тебе створив Бог. Опікуючись структурою, яка налічує більш 1,2 мільярда людей неможливо вдало вирішити всі проблеми і відповісти на всі виклики. Але ці двоє людей показали, що у відкритості на Бога і співпраці з Ним навіть сільський священик може скликати Вселенський Собор, а строгий філософ може бути чуйним на такі поетичні питання як людська любов чи сексуальність.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 27 січня 2020, 21:49

      Р. S. А що стосується цього "наукового дослідження Біблії", то - серед низки інших - у цій царині, напевно, найкращими, а головне - ПРАКТИЧНИМИ фахівцями (конкретними борцями з подібним

    • velovs@ukr.net | 27 січня 2020, 21:08

      Серед повішених у Нюрнбергу військових оберзлочинців був також і більш "серйозний" та "ерудований" ідеолог нацистської расової доктрини - Альфред РОЗЕНБЕРҐ. ---- І в його

    • velovs@ukr.net | 27 січня 2020, 20:24

      Мало того. Оцей пасаж, що, мовляв, "багатьом українцям не подобається, що євреї керують в Україні та світі", фактично ПРИПИСУЄ "багатьом українцям" оці - по суті й змісту,

    • velovs@ukr.net | 27 січня 2020, 20:05

      Насправді тут йдеться якраз про повторення й поширення основних тверджень НАЦИСТСЬКИХ (НЕОНАЦИСТСЬКИХ) расово-параноїдних (конспірологічно-людиноненависницьких) доктрин - у виконанні (перепрошую)

    • fedirtsiv | 27 січня 2020, 18:59

      А тут не йдеться про переслідування за будь-якою ознакою, а саме про просвітництво з метою наукового дослідження біблії, щоб зрозуміти історію та мотиви написання, витоки християнства. Особисте