Карфаген старого стилю

03.01.2014, 11:05
Греко-католицька (не знаю як у православ’ї) диспенза, хоч і знімає для найбільш практикуючої частини східнообрядової людності "юридичну" проблему посту, але емоційну цілісність відновити не може (підхід єпископа Хомишина був куди ефективнішим).

За чотириста років західної журналістики виробилась певна конвенція щодо структури подачі новин у пресі. Принципи цієї конвенції (дискурсивність, релевантність, рекурсивність, семантичне згортання тощо) років двадцять тому доволі розлого дослідив Тойн ван Дейк.


Найкоротше її суть можна звести до трьох пунктів: спочатку стисло повідомляється суть новини, потім інформація конкретизується та деталізується, і лиш наприкінці йде коментар та інтерпретація того, що сталося.


При такій структурі читач, отримавши "чисту" новину, в процесі її усвідомлення автоматично інтерпретує повідомлення згідно з власною системою цінностей і вже потім може порівняти власну інтерпретацією з авторською.


Радянська журналістика теж мала свою конвенцію, в певному сенсі протилежну – завдання були інші. Як правило, спочатку викладалося загальне тло того, що відбувається – "радянський народ впевненого крокує до перемоги комунізму, тільки де-не-де хтось колись і щось", а вже потім на цю картину поміщалося новинне повідомлення.

Читач таким чином отримував новину вже проінтерпретованою: ще перед тим як подати нову інформацію, автор уміщав її на цілком конкретне місце в певній (знаємо якій) системі цінностей. Опісля читач, звичайно, міг проінтерпретувати повідомлення наново, згідно з власною системою цінностей, але, зауважмо, реінтерпретація дається значно важче.

Не є метою цього тексту інформувати читача, що світова християнська спільнота відсвяткувала Різдво 25 грудня, а вітчизняна (а також російська) східнообрядова – 7 січня; читач – маю тверду підозру – знає про це сам.

Змістом цієї репліки є суб’єктивна думка пересічного і практикуючого представника цієї людності з приводу цих святкувань, тому після загальнотеоретичного вступу, який окреслює тло далі сказаного, варто перейти до рефлексій.

Логіка церковного календаря Різдвяних свят чітко вибудувана: Різдвяний піст в очікуванні чуда народження Сина Божого >> диво Різдва, яке кожного року переживається заново >> Новий рік в ознаменування нової якості, яку отримала історія людства з народженням Сина Божого (зрештою, і "н.е." є евфемізмом до "від Р.Х." – Різдва Христового).

І все би було нормально, якби александрійські астрономи епохи Юлія Цезаря вміли правильно розраховувати тривалість року.

Вони цього не вміли, і їхню помилку (з бігом тисячоліть календарне весняне рівнодення невпинно наближалося до астрономічного осіннього) довелось виправляти єзуїтським математикам.

Підозрюю, що саме через цей конфесійний нюанс згадана східнообрядова християнська людність і мусить чекати два тижні (а з 2101 року – на день довше) зі своїм окремішним святкуванням Різдва і Нового року.

І знову ж таки, не було би проблем, якби у своєму цивільному житті ця людність не мусіла користуватися календарем хоча й сумнівної кошерності, але чітко визначеної прецизійності врахування прецесії.

Але й тут не було би проблем, якби чітка розмежованість світського та церковного святкового циклу у нас тривала далі.

Ще два-три десятиліття тому в Галичині, скажімо, ялинки масово ставилися не раніше святвечора; 1 січня був "їхнім" Новим роком, а 14 січня – "нашим". А для "них" – "нашого" і "вашого" взагалі не існувало: цей старий Новий рік разом із Різдвом був просто курйозним пережитком релігійних забобонів. Чітко і ясно.

Проблеми пішли, коли "їхні" зникли, а Новий рік на 1-е січня лишився. І тут виявилося, що природніше якось Новий рік починати з першого числа, а не з 14-го. І в Європі (де "їх" і не було), зрештою, теж Новий рік, святкують 1-го січня. До того ж, святкувати, коли всі святкують, – воно чомусь приємніше, ніж постити, коли всі святкують.

Трансформації сталися і у зворотному до секуляризації напрямку: старий Новий рік опублічнився, а Різдво з пережитку перетворилося на "гордість нашої ідентичності, яку ми героїчно пронесли через тяжкі історичні випробування".

Словом, відбулося зближення двох поглядів, а з ним – інтерференція (накладання) двох зміщених циклів свят. З нівелюванням суті обох. Григоріанський Новий рік своєю цивільністю повністю відірвався від різдвяної першопричини, натомість юліанський цикл втратив цілісність різдвяного посту і "правдивість" Нового року.

Греко-католицька (не знаю як у православ’ї) диспенза, хоч і знімає для найбільш практикуючої частини східнообрядової людності "юридичну" проблему посту, але емоційну цілісність відновити не може (підхід єпископа Хомишина був куди ефективнішим).

І ще один аспект. Світоглядний. Він може не так зауважуваний ("екзистенційна очевидність є тим менш видима, чим більш очевидніша"), але вдумаймося: що в результаті ми отримуємо?

Замість природної послідовності: Різдво як подія (24 грудня за новим чи старим стилем), яка потім отримує належну оцінку (Новий рік 1 січня за новим чи старим стилем), ми фактично маємо: Новий рік (1 січня), а потім Різдво (7 січня).

Де факто Новий рік у масовій свідомості передує Різдву. Спочатку ми отримуємо інтерпретацію новини (диво Різдва), а потім буденно розміщаємо її в підказаному нам місці системи цінностей. Різдво стає вторинним, не ми самі кожного року, дивуючись, заново визнаємо його за чудо, а буденно сприймаємо розжоване чуже пояснення його цінності.

Є, без сумніву, свої догматичні рації в церковних ієрархів (хоча цікаво – якби юдеї змістили Песах, ми знову почали б сувати календарем?).

Але є і суспільна рація, що поза догматами (віднесім це до компетенції теологів) вимагає визнати календарну помилку Юлія Цезаря – хай навіть узаконену Нікейським собором. Бажано раніше, ніж внаслідок цієї помилки юліанське Різдво зміститься до григоріанського Великодня.

Орест ДРУЛЬ

"Zbruc", 3 січня 2013 року