Владика Борис Ґудзяк про служіння серед мігрантів

3 жовтня 2013, 11:34 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Світлана ДУХНОВИЧ

"Радіо Ватикан", 25 вересня, 2 жовтня 2013 року

Ваше Преосвященство, з якими викликами Ви зустрілися під час Вашого нового єпископського служіння для українських емігрантів?

Як кожен переселенець, на особистому рівні я зустрівся з новою культурою, з цілком іншим способом життя. Виростав я в Америці, вчився пя'ть років в Італії, жив у Польщі, в Радянському Союзі в Україні, а Франція – це вже щось інше. Приходиться працювати в Бельгії, душпастирство є також у Швейцарії, треба нам в Голландії розвинути душпастирство. Тобто, це є як блок – різний контекст, а в ньому ще є підрозділи різниць. І це для п’ятдесятилітньої людини не просто. Так що я розумію, в якому положенні є наші заробітчани, наші нові іммігранти. Зрештою, я дитина іммігрантів. Так що цей процес для мене ще триває, мені треба працювати над вдосконаленням французької мови, вивчанням обичаїв. Французький соціальний протокол є дуже тонкий: французи тобі не скажуть, коли ти щось зробив не так, але це все фіксується.

Щодо душпастирства, я дуже натхненний молитвою і літургійним життям нашої парохії при Катедрі в Парижі. З людьми добре молитися, вони гарно співають, самуїлкою, хором. Я дуже добре чуюся як літургісант, як служитель Божественної Літургії в нашій церкві. Ми мали дві тисячі людей в церкві на Великдень на різних Богослужіннях, в церкві, чи під церквою, бо церковця наша мала, на двісті п'ятдесят людей.

В різних місцях нам треба працювати індивідуально, шукати кожну українську душу, і тут треба мати різний підхід в різних наших середовищах.Зустрівся я з поділами в діаспорі, які ще мають давніші політичні коріння, це що залишила боротьба між бандерівцями і мельниківцями в повоєнний період. Це стосується попередніх поколінь емігрантів, які виїхали після Другої світової війни. Зустрічаюся з поділами між тією еміграцією і новою. І зустрічаюся, на жаль, з тим, що часто характеризує нашу історію – ці різні міжусобиці. Не раз підходять люди і кажуть: “Вважай на того”, “Не говори з тим”. А потім той самий приходить і наговорює на першого. Це є, напевно, характерно нам “двоногим”, ми є слабкі, а українці мають особливу спосібність створити, наприклад, три партії там, де їх двоє. І це є такі певні наші громадські, спільнотні виклики.

Зустрівся я з інфраструктурною убогістю. Ми не маємо своїх церков, ми не маємо своїх приміщень для школи, для катехизацій, для зустрічей з молоддю.

Скільки храмів належать Українській Греко-Католицькій Церкві на території Вашої єпархії?

Ми маємо церкву в Люрді, маємо церкву біля Парижу. В Парижі наша Катедра не є нашою власністю, ми її отримуємо від французів вже сімдесят років. Є ще поодинокі церкви і каплиці у Франції і в Бельгії. В Швейцарії ми не маємо жодного квадратного метра. Зараз в Голландії ми не маємо активного священика, активного душпастирства. І це є виклик.

Тут європейська діаспора відрізняється від північноамериканської діаспори; на це є певні об'єктивні причини. Богу дякувати римо-католики в різних країнах виявляли і виявляють нам гостинність і ми правимо в їхніх храмах, використовуємо їхні приміщення. Але можливо нам треба подумати над тим, чи не краще самим ставати господарями. Зрештою, дехто є вже у третьому поколінні в цих наших церквах в Західній Європі.

Є мовні виклики. Я думаю, що нам треба почати вживати в Парижі французьку мову. Бо ми є християни і ми маємо перший обов'язок обслуговувати дітей нашої Церкви, це є українці, але наша Церква також має мати місію. Я вважаю, що якщо не буде різних рас і різних націй у нашій Церкві, ми щось обмежуємо.

Як би Ви могли охарактеризувати місію УГКЦ щодо представників інших націй?

Я думаю, що так само як апостоли євреї з Палестини, із Святої Землі ішли до всіх народів, так і ми, хрещені християни, повинні бути відкритими на всі народи. Чому ірландці, італійці, чи поляки є місіонерами в Африці, в Південній Америці, в Китаю? Ми також повинні мати ту місійність, там, де ми є, і також ми, можливо, повинні кудись іти з місією. Я переконаний, що наш обряд є особливо багатий і відповідає на певні питання постмодерної доби, коли молоді люди мають скепсис до наративів, до великих ідей, які інколи стають ідеологіями, люди, які шукають, наприклад, краси. Не дивно, що багато духовних книжок на Заході мають на обкладинках ікону. Ікона – це є символічний підхід, це не є суто раціональний, ідейний, чи ідеологічний підхід. І в нас спів, ікона, літургічна хореографія, хоровід, тобто процесія, або, так би мовити, парад – це такі засоби, які можуть промовляти до багатьох людей і до багатьох народів.

З якими духовними потребами зустрічається віруюча людина, яка перебуває далеко від рідної землі?

Я думаю, що багато людей є в Церкві, бо вони потребують кудись належати. Вони, так би мовити, вирвані з корінням із своєї культури, і є питання, до кого вони належать. І Церква дає їм ту приналежність, яка є глибоко духовна, але також має культурний вимір: своя мова, свої звичаї, свій стиль, свій спосіб усмішки – це є дуже важливо. Ми бачимо, як після Богослужень, люди на довго лишаються і спілкуються в церкві, під церквою тому, що Церква – це те місце, де вони можуть знайти відповідь на це культурне тяготіння. І це є щось дуже важливе.

Я надіюся, що наша Церква також помагає і помагатиме нашим вірним інтерпретувати знаки часу, інтерпретувати цю культуру, в якій вони живуть: чи це французька, бельгійська, нідерландська... Бо ця культура сьогодні є в кризі. Ця культура, наприклад, не цінує дитини, не цінує подружжя. Глобальна сучасна культура чим раз менше цінує реальне особисте спілкування. Є віртуальність, є гіперстимуляція екрану, і сьогодні багатьом є непросто сісти і дивитися один одному у вічі, сісти за столом, поділитися піцою, без того щоб миготів якийсь телевізор. Тобто, це спілкування, яке є для нас антропологічним законом, воно перекреслюється і людина в тому розгублюється. І що стається, чому воно стається, як протидіяти небажаним процесам, як сприяти життєдайним процесам? – це повинна бути наука і підказка Церкви для вірних.

Як владика Борис Ґудзяк бачить можливість співіснування почуття приналежності до українського народу з інтеграцією у суспільство, в якому проживає емігрант?

За що я батькам дуже вдячний і що, мені здається, дуже важливо плекати – це почуття власної гідності. Дуже часто іммігранти, з певних об'єктивних, але також і суб'єктивних причин, чуються вторинними, другосортними, мають глибоке почуття меншовартості. І ця меншовартість тяжить, це є комплекс, який викривлює, через який людина корчиться. Іншість дуже часто сприймається більшістю із скепсисом, а то й агресивно. І перед тим скепсисом, і тим більше, перед агресією, ми себе захищаємо і закриваємо, ми не є до кінця вільні. Ми бачимо, як багато людей соромляться України, соромляться того, що в Україні відбувається. Більше ніж половина, може дві третини молодих українців в Україні сьогодні декларують, що при першій нагоді вони би виїхали з України. Отже, вони виїжджають, бо не хочуть того, що в Україні є, а виїхавши, вони це хочуть забути. Але це є їхнє, це є частиною їхнього ДНК, їхньої плоті. І коли ти перекреслюєш самого себе – свою мову, свою культуру, свою історію – відбувається певне автокалітцтво. І зрозуміти це, зберігати критичне наставлення до своїх народних, національних пороків, але лишитися гідною людиною – це не простий виклик. І мені здається, що Церква повинна допомагати людям у цьому самостановленні.

Я дуже батькам вдячний за це. Вони не говорили “Будь гідним”, чи “Знай свою гідність”, вони передавали це якось цілісно, акцентуючи на всьому українському не в протиставленні, а в симфонії з оточуючим, зовнішнім світом. Був період, коли я був підлітком, я злився на батьків, що вони мене назвали Борис. В місті, на двісті тисяч людей, я був єдиний Борис. В Україні Борисів є мало, є Борис Абрамович, Борис Давидович, церков святих Бориса і Гліба ми не маємо, але у Франції скоро будемо мати. Отже, були такі моменти, але тепер я бачу, що ім'я Борис – це візитна картка, бо як я назвуся десь Борис, наприклад тут було сто єпископів у школі нових єпископів, а Борис єдиний, і як я себе представив “Борис з Парижу”, воно фіксується. Ми повинні розуміти, що наша іншість і наша слабість є тим, де Господь нас буде благословити. Це є принцип, який святий. Павло дуже підкреслює: “Я є сильний, там де я є слабкий, бо там, де я є слабкий, там працює Господь”. І побачите, що різні наші немочі і, навіть, наші пороки є там, де проявиться Божа благодать. От це є ключ нашої гідності, а не якесь автозвеличування, чи «випендрювання» у своїй українській, греко-католицькій, чи іншій ідентичності.

Господь наш воплотився в певний час, в певному місці, з певною мовою і з певною культурою, тим Він освятив конкретність, конкретність кожної людини, і кожна мова, кожна культура є гідна, є Богом створена, Богом дана. І коли ми шануємо себе, ми також шануємо і інших, і відбувається тоді злагода між різними: постає зацікавленість, захоплення красою іншого, при шануванні свого. Тепер ми будемо, надіюся, з великою увагою читати Шевченка в цьому ювілейному році: оце глибоке: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь”, – є дуже важливим для іммігрантів.

Проблема нової української трудової еміграції є викликом для всього українського суспільства. Ця проблема особливо стосується подружжя і дітей. Як Церква в Україні намагається відповісти на цю проблему?

Багато ще в нас попереду. Це дуже нові питання, нові проблеми. Ця відстань є фізично великою, з другого боку, є віртуальний контакт. Колись, навіть на відстані, соціальні табу стримували від певної поведінки, колись одружена жінка не могла собі публічно позволити такий, чи інший крок; батька також більше стримувала загальносуспільна настанова і думка. Сьогодні в цій розгнузданості, яка запанувала після шістдесятих років, після сексуальної революції, яка також принесла певні позитивні плоди, наприклад скріпилося певне розуміння гідності жінки, – але все це є дуже новим і свіжим викликом. Ця еміграція є іншою від всіх попередніх, і годі щоб Церква мала якусь “магічну паличку”, якийсь метод, який маже вповні відповісти відразу на цей виклик, немає якогось “Нескафе” – порошок, кип'яток і задоволення. Взагалі, щодо всіх питань – як соціальних, родинних, так і політичних, і тих що стосуються корупції – як Церква працює? Церква старається виковувати цілісну людину. Систематична релігійна практика, молитва зранку і звечора, участь у Богослуженнях, приймання Святого Причастя, Свята Сповідь – це є засоби, коли вони практикуються систематично, вони дають силу у періодах спокуси, чи упадку, у моментах особливого виклику. Отже, ціле життя Церкви є певною відповіддю на всі людські виклики. Очевидно, це є дуже добре, що появляються тепер молоді спеціалісти, які вчаться в різних програмах - душпастирських, комунікаційних, психологічних, богословських – і ці відповіді, ці методології крок-за-кроком формуються. На жаль, для багатьох бракує цієї спосібності відповісти, цієї опіки, і люди дуже терплять, і терплять, передусім, діти.

Владика Борис і сам є дитиною українських емігрантів... Чи цей досвід якимось чином впливає на його теперішнє єпископське служіння серед емігрантів?

В кожній мікросекунді. Тобто, я є тим, ким я є через цей досвід. Богу дякувати, що я біль-менш володію українською мовою, є цілий ряд навиків. В нашій сім'ї збереглися певні жести, певні відривки, рефлекси, які затратилися в Україні тому, що ми жили не під радянським режимом і певні традиції, як релігійні, так і національні, народні, можна було зберігати. Наприклад, як позначувався час: моя мама на Йордан позначала вікна солом'яними хрестиками. Моя мама, не знаю чи завжди вона це робила, вона розказувала мені, бо я не дивився як вона крає хліб, що заки хліб перекраювалось, його хрестилося хрестиком. Якщо хліб впав на землю, його піднімали і цілували. Багато таких непомітних жестів, сакраментальних постав, мені передавала родинна обстановка, і наша Церква, і школа українознавства, і молодіжна організація “Пласт” – за це я є дуже вдячний і це допомагає якось передавати пережиття Бога в нашому тут і тепер.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Paraeklezyarh | 15 жовтня 2019, 13:47

      Те що відбувається з ПЦУ після отримання Томосу про автокефалію назвати "розвитком" важко. Швидше то були намагання створити (а в кого протидіяти створенню) автокефального Київського

    • barni | 15 жовтня 2019, 06:33

      На мою думку, тут проблема в тому, що апарпат Президунта ВІДСТАЄ, сам Президент вихований в дусі "комуністичного патріотизму" і тому не відає як зреагувати на таку подію.Не служив в армії,

    • velovs@ukr.net | 14 жовтня 2019, 20:09

      А от, наприклад, Вірменська Апостольська Церква, як відомо, проголосила й зарахувала до лику СВЯТИХ абсолютно ВСІХ ("скопом") своїх співвітчизників, що стали жертвами дуже жахливого й

    • Paraeklezyarh | 14 жовтня 2019, 19:18

      Мабуть в РКЦ відмінні від всього християнського світу умови до проголошення людей святими )

    • Ігор Затятий | 14 жовтня 2019, 19:02

      А що, на могилах батьків Папи відбувались якісь чуда?

    Популярні статті місяця