Чи має сенс «пробачте»? Вибачення держав за події минулого стало великою проблемою сучасності
Вибачення за події минулого стало вибухонебезпечною проблемою в усьому світі. Чи мусять можновладці брати на себе відповідальність за події, що відбулися задовго до їхнього народження? Який сенс у таких заявах? Чому держави, які почуваються ображеними, затято наполягають, що не оговтаються від удару, допоки не почують слова «пробачте»?
Вибачення за події минулого стало вибухонебезпечною проблемою в усьому світі. Чи мусять можновладці брати на себе відповідальність за події, що відбулися задовго до їхнього народження? Який сенс у таких заявах? Чому держави, які почуваються ображеними, затято наполягають, що не оговтаються від удару, допоки не почують слова «пробачте»?
13 квітня 1919 року в Амрітсарі – священному сикхському місті на Півночі Індії – велика кількість місцевих жителів виступили проти британської колоніальної влади. Вони були обурені арештом двох своїх лідерів – цілу добу вирували акції протесту. О п’ятій вечора генерал Реджинальд Дайєр вийшов на майдан зі 140 солдатами, більшість із яких були представниками гуркхів – колоніальних військ імперії. Усі виходи заблокували. Військовикам було віддано наказ відкрити вогонь по мирному населенню. Стрілянина тривала хвилин із 10, аж поки скінчилися набої. Згідно з офіційними даними, 379 осіб загинули, 1200 дістали поранення. За оцінками індійців, йшлося про набагато більші жертви. Британська влада була шокована. Провели розслідування, і Дайєра звільнили. Тодішній військовий міністр Вінстон Черчилль висловив обурення діями генерала й заявив, що правління Лондона в Індії ніколи не базувалося на самих лише силових методах. Але Дайєр залишився не покараним. Тисячі британців у Індії та самій Великій Британії підтримали його вчинок. Інцидент розлютив і глибоко вразив майже всіх індійців, а крім того, став серйозним поштовхом до боротьби за незалежність. Сполучене Королівство так ніколи й не перепросило за нього.
Подія ввійшла в історію як бійня в Амрітсарі й тривалий час була болючим питанням у двосторонніх відносинах, котре кидало тінь на всі дальші офіційні візити британців. 1997 року королева Єлизавета ІІ, перебуваючи в Індії з державним візитом, відвідала місто й поклала квіти в саду Пам’яті: скинувши взуття, на 30 секунд схилила голову. Але не вибачилася. Девід Кемерон нещодавно повернувся після другого візиту в Індію, де сподівався посприяти розвиткові торгівлі своєї держави та зв’язкам із колишньою колонією. Він також навідався до Амрітсара, поклав букет і назвав те кровопролиття «ганебною подією британської історії». Залишаючи запис у книзі меморіалу, прем’єр додав: «Ми маємо завжди пам’ятати про те, що тут сталося». Одначе й він не перепросив офіційно, попри очевидні сподівання країни, яку відвідав. Та й чи годилося йому так чинити?
Вибачення за події минулого стало вибухонебезпечною проблемою в усьому світі. Чи мусять можновладці брати на себе відповідальність за події, що відбулися задовго до їхнього народження? Який сенс у таких заявах? Чому держави, які почуваються ображеними, затято наполягають, що не оговтаються від удару, допоки не почують слова «пробачте»?
Жодна країна не приносила стільки щирих вибачень за колишні вчинки, як ФРН: від Віллі Брандта, який на знак каяття несподівано схилився на коліна на місці Варшавського гетто, до промов інших канцлерів та президентів із нагоди роковин війни. Німецькі лідери знову і знову перепрошують за те, що вчинили їхні співвітчизники під час Другої світової. Проте Німеччина – єдина країна серед учасників гітлерівської коаліції, котра так робить. Італія до кінця не визнала своєї ролі як союзника фюрера й не принесла вибачень. Після 1945 року майже не згадує про свої воєнні злочини Австрія. Японія, як відомо, в численних заявах ніяк не сформулює свого каяття за мілітарну агресію, тож до справжніх вибачень справа не доходить. Речники із Країни Вранішнього Сонця нещодавно навіть припустили, ніби імператор якось ужив слово «пробачте», однак мовознавці-японісти тут-таки заперечили, – мовляв, те слово не можна перекласти власне як перепрошення.
Частково небажання вибачатися пов’язане з національною гордістю. У Японії досі діє потужне лобі, що заперечує будь-які воєнні злочини її солдатів у Китаї, не шкодує із приводу агресії Квантунської армії проти інших країн Азії, а крім того наполягає, що питання провини у Другій світовій було вирішене давно – під час підписання Сан-Франциського мирного договору 1951 року, коли країна запропонувала компенсацію. Частково відмова сказати слово «пробачте» пояснюється побоюваннями щодо майбутніх судових позовів, особливо стосовно корейських жінок, полонених як військових секс-рабинь.
Туреччина має справу з потужним вірменським лобі, яке й досі вимагає від неї визнати, що розправа над сотнями тисяч вірменів під час Першої світової війни була актом геноциду. Що сильніше опирається тамтешня влада, то більше країн стають на бік вірменів: французький парламент і Конгрес США обурили Анкару, визнавши геноцид. Нині головна проблема – це побоювання Японії і Туреччини, що офіційні вибачення заохотять жертв чи їхніх нащадків вимагати компенсацій.
Та, хоч як парадоксально, дедалі більше політиків перепрошують за події, до яких вони аж ніяк не причетні. Тоні Блер розкаявся перед народом Ірландії за те, що Сполучене Королівство не вжило належних заходів для подолання тамтешнього картопляного голоду 1845 року; 2006-го він вибачився за роль Британії в работоргівлі. 2009 року Сенат США прийняв резолюцію, згідно з якою країна офіційно вдається до перепросин за рабство. Можна звернутися й до нещодавніх подій: торік Обаму розкритикував його суперник на президентських перегонах Мітт Ромні, якому не сподобалися так звані вибачення президента в ході туру по Близькому Сходу за дії та політику Сполучених Штатів у регіоні.
Зазвичай держава вибачається за свої дії після кількох років дивного дипломатичного маневрування. У Східній Європі таких прикладів безліч. Однією з найболісніших і найсуперечливіших подій був розстріл більшовицькими каральними органами кількох десятків тисяч польських військовополонених у Катині 1940-го. Упродовж 50 років після трагедії радянські лідери звинувачували в тій розправі нацистську Німеччину й заперечували факт, що відповідний наказ віддав Сталін. Це великою мірою зумовило тривалу ворожість поляків до Москви після Другої світової. Лише 1993 року президент Росії Боріс Єльцин визнав провину своєї держави (як правонаступниці СРСР) і передав Польщі архівні документи. Одначе Кремль так і не попросив вибачення за інші злочини Сталіна, зокрема за страшний Голодомор в Україні 1932–1933 років, що є одним із факторів періодичного ускладнення відносин між Москвою та Києвом.
Водночас вибачення часто відігравали важливу роль у спробах країн налагодити зіпсовані відносини. Але перепросини, які звучать банально, нещиро або висловлені заради політичної вигоди, великого значення не мають. Ніхто не очікує, що сучасна держава вибачатиметься за дії своїх правителів та армій кількасотлітньої давності. Чи повинна Велика Британія перепрошувати за кожен акт ворожості – репресії чи бойові дії – в Індії, Африці або ж на Близькому Сході в колоніальний період своєї історії? А як щодо численних битв між європейськими державами – невже їх усі треба переглянути і з’ясувати, яка сторона «винна» й мусить попросити вибачення? Коли політики розкаюються у власних промахах, це, звісно, має сенс, але ж вибачатись за помилки інших абсолютно безглуздо.
Однак нині часто плутають офіційні вибачення з визнанням помилки. Представники ООН чітко визнають промах своєї організації в тому, що вона не надіслала військової місії на захист мусульман до «безпечної гавані» Сребрениці, де їх винищили сербські бойовики. Утім, якби сьогодні перед боснійськими мусульманами вибачився нинішній генеральний секретар ООН, вони від цього не стали б почуватися безпечніше чи тужити менше. Франція, зрештою, випустила на волю капітана Альфреда Дрейфуса – офіцера єврейського походження, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, позбавлено посади й заслано 1895 року на Чортів острів у Французькій Гвіані. Його таки звільнили, виправдали й поновили в армії. Однак держава так і не принесла вибачень за несправедливе засудження цієї людини – довелось газетам та відомим інтелектуалам перепрошувати за антисемітизм, що спричинив справу Дрейфуса.
Може, зараз країнам стало важче вибачатися, ніж колись? Динамічність подій, попит на «негайне» висвітлення новин, суворіші закони щодо правової відповідальності призводять до того, що нині політики мають справу з як ніколи потужним тиском стосовно вибачень, але ж водночас їм доводиться брати на себе серйозну правову й фінансову відповідальність, виголошуючи такі заяви. Не виключено, колись вони почнуть перепрошувати за події настільки далекі, що ніхто вже й не пам’ятатиме, в чому полягала провина.
Майкл Бініон
