Не варто сперечатися про те, хто більше винен
Про минуле, особливо жорстоке і довговічне, можна розмірковувати по-різному: згадувати про власні образи, живити мрії про помсту, власний біль та культивувати ненависть до переслідувачів. Можна також – що важче – перетнути крейдяні кола взаємної недовіри і ворожості, щоб створити інше майбутнє заради порозуміння та примирення. З минулого польсько-українських відносин можна повертати жахливі сцени антипольських чисток на Волині та польської помсти. Українці часто згадують, що раніше більша частина польської громадської думки вважала їх не окремою нацією, а "русинами", відламом польської нації. Це вражало українську національну гідність, хоча й не виправдовує жорстоких вбивств і звірств на Волині. Ці події завжди будуть згадувати.
Проте, можна також згадати слова архієпископа Львівського Андрея Шептицького, який тоді у пастирському посланні "Не убий" звернувся до української громадськості: "Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви". Ці міцні та гарні слова були актом безсилої турботи духовного лідера греко-католицької спільноти, але, мабуть, лише це міг тоді цей пастир запропонувати своїй пастві. Це був час жаху. Варто нагадати ці слова, щоб риторика нової ворожості не опанувала польсько-українські відносини. Добре, що українські єпископи греко-католицької церкви після багатьох років промовили подібною мовою.
Польські та українські історики поділені у своїх оцінках різні на Волині. Це й зрозуміло, оскільки польська та українська перспективи різні. І зрозуміло, що й перші, і другі шукають головних винуватців на боці опонента. Вперто повертаються запитання про причини цього жахливого конфлікту. Юзеф Лободовскі, завзятий захисник ідеї польсько-українського примирення, питав ще у 1952 році на сторінках паризької Kultury: "Який же вихід з кривавого кола цієї ненависті, яка може породжувати подібні трагедії? Нескінченно сперечатися про те, хто перший почав, хто більше винен, хто пролив більше крові? Чи може власне наважитися здобути іншу першість, стати першим, хто простягне руку?". Це питання постійно повертається у річницю різні на Волині. Примирення – важке та необхідне Примирення Польщі із сусідами, безперечно, є найбільшим успіхом зовнішньої політики ІІІ Республіки. Це нова якість у польській історії, тим більше що вона збагачена раціональною і толерантною політикою щодо національних меншин. Це означає реформу "ордену польськості", якщо пригадати формулювання з пам'ятного есею Юліуша Мєрошевського, видатного політичного оглядача з паризької Kultury.
Примирення особливо стосувалося польсько-українських відносин. Творців реорієнтації у польській думці про Україну було більше: Єжи Ґєдройц та Ян Новак-Єзьораньскі, Єжи Туровіч та Tygodnik Powszechny, Павел Ясєніца та Ян Юзеф Ліпскі, Яцек Куронь і середовище Комітету оборони робітників. Звичайно, найважливіше значення у цих справах мала позиція польських єпископів та їхній лист до німецьких єпископів про прощення та примирення від грудня 1965 р. Пізніше, послідовне проповідування Івана-Павла II під час його неодноразових візитів до Польщі та до України вправно чинило вплив на польську свідомість. Крім того, політичні еліти – часто надто різних орієнтацій – зробили значний внесок у справу подолання логіки фатального минулого. Польські зусилля натрапляли на живу та позитивну реакцію з українського боку, хоча й не бракувало по обидва боки й таких, що повторювали: "Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що українці – це скажені пси". Інші по інший бік кордону кажуть: "Лях, жид, собака – все віра однака".
Терен польсько-українських відносин – писав півстоліття тому прихильник примирення – "наїжачений загородженнями з колючого дроту, перекопаний вовчими ямами, завалений взаємними звинуваченнями та підозрами, просякнутий тухлою водою анахронічних уявлень". Нині, звичайно, вже краще, але досі є небезпека. Тому лист українських єпископів греко-католицької церкви про волинську трагедію є подією, що заслуговує на уважне читання – це апеляція до того, що у нашій людській природі є раціональним та шляхетним; це голос проти взаємної ненависті.
Дуже шкода, що цей лист зіткнувся з неприхильною реакцією з боку львівського архієпископа Римо-католицької церкви. Мова архієпископа, який відмовився від спільного звернення – це не мова Івана-Павла II; це радше мова тих, хто вперто шукає скалку у чужому оці. Тим більшу цінність мають українські голоси – наприклад, культуролога Тараса Возняка – що відкрито опираються фальсифікації історичної правди про антипольську акцію на Волині влітку 1943 року, яка була жорстокою різнею. Важливо, що український інтелектуал б'є себе у власні, українські груди, а не у чужі, хоча й биття у чужі груди в обох наших країнах не є рідкістю. Тому варто зараз пригадати, як польський письменник бив себе у власні польські груди. Юзеф Лободовскі писав у цитованій вже вище статті ("Проти примар минулого", Kultura, 1952): "Різанина поляків українцями не вичерпує історію цього конфлікту", "Ця медаль мала і зворотний бік, оскільки різанини були взаємними".
Лободовскі писав про "кров, яка липне нам до рук", про "безвідповідальних людей, які готують ґрунт для нової, можливо, ще більш страшної битви", і застерігав: "Ті, що дмуть у міхи біля вогню польсько-української ненависті, нестиме відповідальність за кров, яка ще у майбутньому проллється". Лободовскі писав про Волинь: "Кривавий плуг війни глибоко переорав її. Волинський селянин масово йшов до лав УПА, яка була збройним крилом незалежницького табору". Він писав також про Луцьк, столицю Волині, та "місцевих ентузіастів кия та прикладу як універсального засобу полонізації та покатоличення Волині"; він писав також "висаджування у повітря динамітом православних церков". Варто нині також пам'ятати про ці надзвичайно сміливі слова, написані Лободовським та опубліковані Єжи Ґєдройцем у Kulturze. Голос українських єпископів варто аналізувати, пам'ятаючи про лист польських єпископів до німецьких; лист сповнений уяви, чесності та євангелічного духу. Усе це тим важливіше, що архієпископ Святослав, глава Греко-католицької церкви, оголосив про приїзд до Польщі у червні, під час річниці Волинської різні. Це, безперечно, буде важливим моральним фактом, і, ймовірно, також подією політичного значення. Ніщо не є важчим, і водночас ніщо не є потрібнішим, ніж завзяте будівництво та зміцнення дива польсько-українського примирення. Всупереч усім тим, хто хоче підживлювати ненависть між нашими народами.
Adam Michnik
Nie spierajmy się o to, kto bardziej zawinił Gazeta Wyborcza, 23.03.2013
Зреферував Омелян Радимський
Адам МІХНІК
