Позаконфесійність та екуменізм: у чому відмінність?

1 лютого 2013, 09:37 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анатолій БАБИНСЬКИЙ

"Католицький вісник", 2011

Нинішні уявлення про екуменізм, що побутують серед вірних різних Церков та християнських спільнот, походять із надзвичайно різних розумінь Церкви: чи то англіканської теорії гілок, яка залишається доволі популярною, чи інших протестантських моделей, які заперечують видиму єдність Церкви й наполягають тільки на духовній єдності Церкви. Отже, який він, екуменізм у Католицькій Церкві?

Якщо поєднувати слова "позаконфесійність" та "екуменізм" чи якось їх пов’язувати, то можна дійти думки, що екуменізм у своєму кінцевому результаті повинен синтезувати нам щось на кшталт "позаконфесійного християнства" (тут не слід плутати з іншим, на перший погляд, співзвучним феноменом – "постконфесійністю", який у цій статті залишиться поза увагою). Інший вектор думки хоч і схожий на перший, проте дещо відмінний і полягає в тому, що ці два терміни вже є взаємозамінними синонімами. Нині серед людей доволі популярним є як перший варіант, так і другий. І, що цікаво, такі погляди існують як у більш вишуканих "духовних" формах: "Я подолав розкол у своєму серці й ходжу до всіх", – так і в більш спрощеній: "Бог є один, тому все одно куди ходити". Можливі й інші варіанти, але не буду їх тут перераховувати. Щоб з’ясувати, чи ці терміни є справді синонімами, а також чи екуменізм повинен привести до певного роду "позаконфесійного християнства", треба коротко висвітлити кілька моментів стосовно питань екуменічного руху. Перш за все – чим є екуменізм для Католицької Церкви, а по-друге, пригадати про авторитет у Церкві.

Розділена не Церква – поділені християни

Слід зауважити, що низка нинішніх уявлень про екуменізм, які поширені серед вірних різних Церков та християнських деномінацій, є синтезами надзвичайно різних розумінь Церкви: чи то англіканської теорії гілок, яка залишається доволі популярною, чи інших протестантських моделей, які заперечують видиму єдність Церкви в часі й просторі та наполягають винятково на духовній єдності Церкви тощо. Отже, яке місце посідає екуменізм у Католицькій Церкві? ІІ Ватиканський Собор справедливо називають екуменічним та відкритим на інші християнські спільноти. Про це йдеться вже в перших словах Декрету Unitatis Redintegratio: "Сприяти відновленню єдності всіх християн – одне з першочергових завдань Святого Вселенського Другого Ватиканського Собору" (UR, 1). У чому полягав його прорив чи, краще сказати – еволюція? Мовою аналогій, Католицька Церква визнала існування "півтонів", тобто те, що між білим та чорним існує не просто прірва, яка раніше виражалася формулою Extra Ecclesiam nulla salus ("Поза Церквою немає спасіння"), а що Істина – хоч і не в повноті – є й поза видимими кордонами Вселенської Церкви. А деякі християнські спільноти через апостольський єпископат і Таїнства, головно Євхаристію, уже перебувають у недосконалій єдності (сопричасті) із Католицькою Церквою та є повноцінними помісними Церквами. Саме тому Папська рада з питань християнської єдності, яка координує діалог із різними православними чи орієнтальними Церквами та протестантськими спільнотами, називається Радою з питань християнської єдності, а не Папською радою з навернення єретиків чи схизматиків. Саме звідси постає надто багато двозначностей. Хто є розділений? Християни чи Церква? Для того, щоб уникнути плутанини, варто пригадати, яке місце займає Декрет про екуменізм (Unitatis Redintegratio) серед інших документів ІІ Ватиканського Собору. За словами кардинала Вальтера Каспера (який багато років очолював Папську раду з питань християнської єдності), папа Павло VI, після оприлюднення екуменічного Декрету на третій сесії Собору, сказав, що його мета – доповнювати Догматичну конституцію про Церкву Lumen gentium. Таким чином, Декрет про екуменізм не є самостійним чи автономним документом, а читати його треба тільки після ознайомлення з Lumen gentium, що говорить нам про Церкву, про її "єдність і єдиність". Коли ми поглянемо на екуменічну діяльність Католицької Церкви саме з такої перспективи, то стає зрозумілим те, що розділеною є не Церква, поділеними є християни. Собор смиренно зауважує, що це розділення сталося не тільки з вини тих, хто розірвав зв’язок зі вселенською Церквою, а були трагічні помилки й з боку людей, які думали, що чинять щось на благо Церкви. Таким чином екуменізм, а точніше його форми, є лише засобами та методами Церкви задля досягнення єдності, але він не може замінити собою Церкви, як і не має на меті синтезувати нову єдину Церкву, хоча такі думки є доволі популярними. Існує кілька рівнів екуменізму: є духовний екуменізм, є форми діалогу – діалог любові, який прагне з’ясувати всі точки перетину, які вже об’єднують християн, та діалог істини, який порушує суперечливі питання. Об’єднує всі ці точки відповідальність. Ми молимося зі своїми братами за єдність і беремо на себе відповідальність за непорозуміння, помилки та кривди минулого й розмовляємо про них.

Трохи про відповідальність

Чого ж бракує "позаконфесійності", якщо ставити між нею та екуменізмом знак рівності? А власне, найголовнішого – відповідальності. Якими є наслідки відповідальності? Вони полягають у тому, що ми дорожитимемо єдністю й намагатимемося не робити помилок. Якими є наслідки безвідповідальності? На нас може чекати ще більша катастрофа, ніж попередня. Тому відповідь на запитання, яке було винесене в заголовок цієї статті, є доволі простою: різниця між екуменізмом та позаконфесійністю така ж, як між відповідальністю та безвідповідальністю. Тут дехто може мене справедливо запитати: "Чому я маю брати на себе відповідальність, за дії, яких я не чинив? Я хочу бути у єдності з моїми братами всіх конфесій!" Ми справді не винні в тому, що відбувалося 1000 чи 500 років тому, але живемо серед наслідків тих учинків, які зробили наші предки. І ці наслідки не надто втішні. Фактом є те, що між деякими спільнотами існує серйозна різниця у віровченні, при зіставленні якого обидві сторони ніколи не будуть правими одночасно. Сказати, що, попри всі розрізнення, ми є єдині, буде гріхом проти істини – і знову ж таки безвідповідальністю. Через таку загрозу нам постійно нагадують, що здоровий екуменізм повинен бути позбавлений спрощень та індиферентизму. Насправді найчастіше виходить так, що той, хто хоче бути всюди, не перебуває ніде. Навіть найбільш непримиренні супротивники церковної інституції намагаються належати до конкретних спільнот. Без спільноти немає Церкви, бо Церква, κκλησία, це, власне, і є спільнота, і навіть найменша спільнота – це вже певна інституція. Тому якщо є конкретна громада вірних, то це вже не "позаконфесійність".

Питання авторитету

Часто можна почути також й іншу думку, мовляв: "Обидві сторони однаково неправі, тож треба облишити такі бесіди". Але якщо так, то ми найнещасніші люди на землі – бо тоді Христос залишив нас сиротами, а Святий Дух, Якого Він обіцяв, покинув нас, ба навіть і не приходив. Я думаю, усі християни погодяться з абсурдністю таких слів. Якщо ми не в змозі знати ті істини, які будують єдність, то ми, отже, є сиротами. Якщо припустити, що Євангеліє містить у собі потенціал для створення тисяч "церков", то це найменш придатна для єдності книга. І саме тут постає питання, про яке я пригадав  на початку, – питання авторитету в Церкві. Прикметно, що саме воно є найважчим в екуменічному діалозі. І скоріш за все, воно є коренем будь-якого розділення. Перед кожним розділенням відбувається одна й та сама суперечка: хто має авторитет виносити судження стосовно того чи іншого питання? На сьогоднішній день багато протестантів усвідомили, що навіть коли ствердити найвищий авторитет Святого Письма, то проблема постане тоді, коли буде потреба його інтерпретувати. Хто має такий авторитет? Якщо є мінімум двоє претендентів, то світ має шанси поповнитися новою протестантською деномінацією. Питання авторитету залишається відкритим у православ’ї та найважчим у католицько-православному діалозі. З огляду на те, що православні мають дійсний єпископат, який у випадку Католицької Церкви (колегія єпископів) на чолі з римським Понтифіком є найвищим авторитетом у Церкві, вони цим самим є найближчими до Католицької Церкви. Проте дискусія навіть із цього питання загрожує розтягнутися на невідомий час.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 4 квітня 2020, 16:40

      Разом з тим Господь і тут перехитрить, переграє і "пошиє в дурні" самого диявола, і Антихриста, і всіх їхніх численних прислужників та агентів. ------- Він, як виглядає, просто візьме і -

    • bopa | 4 квітня 2020, 15:26

      Для вірних поважного віку ситуація не так уже й незвична. Вони пам'ятають, коли міліція, у формі і без, пильно слідкувала за участтю вірних у святкових богослужіннях. Вже не говорю про вірних

    • velovs@ukr.net | 4 квітня 2020, 13:39

      І, судячи з усього, вже скоро має прийти той час, коли вони (прислужники Антихриста) спочатку - під тим чи іншим благоприйстойним приводом - заборонять християнам приходити в їх храми і собори та

    • velovs@ukr.net | 4 квітня 2020, 11:03

      Ця "нарада" за участі, головним чином, предстоятелів лише деяких Церков - насамперед Московської, а також саме сателітів і васалів Москви, могла висловити лише приватну точку зору цього

    • velovs@ukr.net | 4 квітня 2020, 08:03

      Дуже схоже. І, судячи з усього, грядущий прихід Антихриста все ближче й ближче... ------ Разом з тим: усе це також означає і свідчить, що і неминуче (після того) повернення Христа - тільки вже як

    Популярні статті місяця