Що об’єднує журналістів і вірян

7 січня 2013, 22:26 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Максим Балаклицький,

доцент кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

"Mediasapiens", 3 січня 2013

Посібник «Релігія і Церква в ЗМІ» доводить, що релігія – невід'ємна, складна, чутлива, конфліктогенна й безкінечно цікава сфера, для журналістів зокрема.

Авторка корисного посібника «Релігія і Церква в ЗМІ» [який вийшов у Рівному. – MS] Світлана Филипчук не боїться дискусійних питань і гострих кутів. Закликає релігійних журналістів виходити за межі штампів релігійного та світського ґатунку, бо штампи нищать журналістику, роблячи її пласкою та передбачуваною.

Крайність релігійних ЗМІ – подавати інформацію про релігійне життя надто складно, езотеричною мовою церкви. Крайність світських ЗМІ – подавати інформацію про релігійне життя надто «жовто» і примітивно, з позицій невіруючого неука. Із матеріалів посібника витікає пропозиція: повідомляти зрозуміло й динамічно про складне, глибоке, смисложиттєве.

Цивілізована людина має право на войовничу світськість, але не на войовниче невігластво. Любити релігійних людей журналіст не зобов'язаний; релігійні люди скоїли багато злочинів у минулому, коять їх і нині. Проте медійник не має права ігнорувати релігійну складову суспільних процесів, тим паче в Україні – одній із найрелігійніших країн Європи. Велика частка українців твердить, що релігія відіграє відчутну роль у їхньому житті. Релігійні переконання породжують новини.

Усі принципові події української історії мають релігійний вимір або його українці намагаються відшукати (згадаймо суперечливі теології (єдності) Київської Русі, козацьких війн, Голодомору або Чорнобиля). Найславетніші та найганебніші події на українських землях пов'язані з релігійною історією народів, що їх замешкували. Українські терени завжди були полірелігійним і поліконфесійним простором.

У сучасну епоху, яку донедавна багато хто вважав добою необоротної секуляризації, тут функціонують три течії православ'я, які разом утворюють найбільшу кількість православних парафій на пострадянському просторі, й дві течії католицизму, найбільший баптистський союз у Європі й більшість протестантів пострадянського простору; волинські могили хасидських цадиків збирають прочан із усього світу, а кримські татари-мусульмани є найлояльнішою до української влади етнорелігійною групою Криму; громадяни України сповідують східні течії та неоязичництво, а віруваннями постійно збільшуваної кількості мігрантів неслов'янського походження академічні кола (ще?) помітно не цікавляться.

Більшість цих вірувань українці запозичили. Розповсюджені на її теренах громади релігійних організацій мають іноземні центри або як мінімум міцні зв'язки із закордонними одновірцями. Релігійна Україна – не «острів» на кшталт середньовічного Китаю, а перетин релігійних комунікацій.

Ігнорування релігійного виміру подій збіднює журналістику, не дозволяє їй побачити цікаві історії чи змушує невиправно перекручувати їх. Матеріаліст вразливіший до маніпуляцій та менш здатний до протистояння неприйнятному ставленню до себе. Повага до переконань Іншого – золота межа між зверхнім невіглаством і фанатичною нетерпимістю. Цивілізована релігійність – це уміння слідувати голосу власної совісті, не вдаючись до насильства. Усе це сигналізує про потребу покращувати релігійну журналістику.

Посібник Світлани Филипчук ще раз доводить, що релігія – невід'ємна, складна, чутлива, конфліктогенна й безкінечно цікава сфера, для журналістів зокрема.

Переваги цього посібника полягають у тому, що автор аналізує комунікацію всіх течій християнства, представлених в Україні, наводить показовий обсяг текстів для вивчення. В принципі, більшість конфесій представлено в посібнику пропорційно кількості їхніх послідовників на теренах України й суспільній вазі конкретних релігійних організацій. Зроблено спробу окреслити риси комунікації нехристиянських течій в Україні. Авторка справедливо поширює поняття медіа не тільки на ЗМІ (пресу, радіо, телебачення й інтернет-ЗМІ), а й включає туди кінематограф і рекламу. Навівши приклади кінострічок, які віддзеркалювали католицькі й православні переконання (99), годилося б додати й зняті / профінансовані протестантами фільми хоча б біблійного циклу, які, власне, усі 1990-ті формували візуальні уявлення пострадянських українців про давню Палестину (ситуацію рятує показовий перелік у цікавому есе Дмитра Слижука (107–114). Сюди ж додаються й кінострічки з релігійною тематикою юдаїзму (досить сказати, що євреї приписують собі сам винахід сінематографа) та індуїзму. Обидві релігії породжують потужну кіноіндустрію: Боллівуд випускає 200 фільмів на рік, англомовні кінотвори вестернізованих індійців завойовують міжнародну популярність і екранують ісламський світ також.

Мабуть, найбільша складність при укладанні хрестоматій із релігійних комунікацій – визначення меж дослідницького інтересу. Вивчаючи ці комунікації, вповні зауважуємо міру глобалізованості сучасного світу, роль ЗМІ як мостів, релігій як чинників, що долають відстані й політичні кордони. Дослідниця не пояснює, що в її розумінні а) є релігійним і б) що є українським. Намагання Світлани Филипчук спокійно описувати провідні релігійні течії уже заслуговує на похвалу. Однак наскільки ці явища є впливовими сьогодні? Чи достатньо обмежитися згадками про три течії християнства, юдаїзм та іслам? Чи вичерпують вони цю галузь? Що робити з магією, східними віруваннями, модернізовані, еклектичні форми яких мімікрують під «світське» медійне поле, невимушено стають компонентом «звичайного», «нормального» способу життя? Для порівняння: наклад найкращого друкованого видання найчисельнішої української конфесії – УПЦ МП – «Отрок.ua» становить 10.000 примірників (часопис виходить з 2003 року), а жіночого журналу Sensa (створено 2007 року в Хорватії, з 2008 року виходить у Сербії, з 2010 року – в Німеччині, Україні та Словенії), що пропонує сполучати кар'єризм і споживацтво бізнес-леді із розмито сформульованими цінностями New Age – 53.000 (і, як показує динаміка ринку жіночих журналів, це далеко не край). Обсяг першого 64 сторінки, з яких 8 зайнято ілюстраціями на шпальту, а третина матеріалів є передруками з книжок, обсяг другого – 124 сторінки.

Із поняттям «релігія» ситуація все-таки краща. А от межі «українського» в посібнику є невиправдано мерехтливими. Скажімо, як пояснити наявність у не найтовстішому виданні оприлюднену офіційним порталом РПЦ «Патриархия.ру» замітки про рядову заяву патріарха Кирила (107)? Згаданий авторкою протестантський журнал «Решение» (67) виходить у Москві тощо. Тож дивно виглядають слова: «українські протестанти перебувають у процесі творення власних соціальних концепцій, які були б автономними від західних запозичень» (26). Натомість посібник демонструє, наскільки складно цю автономію добачити будь-де, а в глобалізованому середовищі протестантів – і поготів.

Авторка не розшифровує неодноразово вжите поняття «релігійні міфи» (56 та ін., всюди в лапках). Що то за міфи? Якщо в лапках, значить, їх не існує? Якщо є (а у сучасному світі за віру помирають і вбивають так само несамовито, як і тисячоліття тому), чому в лапках?

Світлані Филипчук удалося показати конфліктні взаємини релігійного та медійного світів. Процитую включені до книжки слова Людмили Филипович: «Релігія, церква, віра – це трохи інший світ, якщо не сказати, принципово інший світ, в якому живе переважна більшість журналістів» (100). Тут важить складність, інтелектуальна наснаженість релігійної сфери як такої, її багатошаровість, розмаїття виявів від вершин людського духу до найгидотніших підлот і фанатизму. Конкурентність релігії до інформаційної сфери полягає й у відмінному ціннісному, ідейному наборі цих галузей діяльності. У релігійній тематиці у світських медіа стикаються гуманізм (чи, може, соціальний дарвінізм?) і теїзм, старезна традиція й миттєвість. Повторюють, що журналістів і вірян об'єднує пошук істини. Але Істину питомо релігійні особи відшукують, щоб служити їй. ЗМІ професійно, засадничо відшукують те, що приверне увагу, здійснюватиме вплив на інших, власне, продаватиметься. Питомо релігійна сфера має не так багато спільного з ринковим мисленням, і сучасний перехід «власне релігійних» громад у стан субкультур доводить це. Церква не асоціюється з розвагою, а ЗМІ дедалі більше повчають – розважаючи, тощо.

Підбір текстів репрезентативний. Сподіваюся, що попит з боку релігійних журналістів України дозволить збільшити наклад цього важливого посібника хоча б у кілька разів. Хотілося б уключення до посібника твору котрогось із основних авторів «Отрока.ua» – в першу чергу, відомого своїми радикальними заявами протоієрея Андрія Ткачова, який із серпня 2012 року веде авторську колонку в найтиражнішій українській газеті «Сегодня». Він би вигідно відтінив потужну інтелектуальну підготовку (греко-)католицьких аналітиків, що становлять окрасу посібника – Тараса Антошевського, Миколу Мишовського, Романа Попа, Дмитра Слижука, а також ватиканські документи із соціальної комунікації. Жодна інша церква й близько не підібралася за рівнем мислення, увагою до цієї тематики, широтою охоплення аспектів дотичних явищ до РКЦ. У нечисленній ланці експертів релігійної комунікації варто б згадати й Віктора Єленського (а далі «проситься» Вікторія Любащенко...). Словом, цей посібник не ставить не те що останньої крапки – він претендує хіба що на першу. Крапку, без сумніву, потрібну.

Тож у дальших роботах: 1) варто розглянути конфесійні експерименти в галузі журналістської освіти. Тим паче що Український католицький університет – релігійний аналог Києво-Могилянки – купчить цікавий досвід і першокласні контакти; 2) якщо логічно розширити ЗМІ до релігійних медіа, а журналістику – до соціальної комунікації, варто поговорити про релігійний компонент соціальних мереж, ПЗ для мобільних пристроїв, а також про видавничу справу церков і релігійних організацій.

Від MediaSapiens. Тема відносин церкви і медіа довгий час залишалася в медіадискурсі дещо маргіналізованою. І лише останнім часом відбуваються якісні зміни. Поява таких підручників – це частина цього процесу, який можна лише вітати. Не так давно вийшла ще одна книга на цю тематику: «Церква і медіа: сім кроків до порозуміння». Її видала Релігійно-інформаційна служба України (структура Українського католицького університету). Ми публікували рецензію Отара Довженка на цю книгу.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 20 листопада 2017, 19:09

      При цьому, тут, мабуть, ще дещо варто пригадати. Й, зокрема, що та Київська Церква, будучи засадничо закоріненою у східнохристиянській обрядовості й духовності, водночас прагнула й практично

    • velovs@ukr.net | 20 листопада 2017, 18:18

      Й, до речі, ще у 30-40-х рр. ХVII cт. на українсько-білоруських теренах мали місце активні спроби загасити тодішнє - гостре місцеве релігійно-супільне - правослано-унійне протистояння. Тобто

    • velovs@ukr.net | 20 листопада 2017, 17:54

      І саме тому, як каже й наголошує - і якраз щодо ПОДІБНОЇ ситуації - Господь у Своєиу Слові Божому, "шукав Я у них [бодай] одну людину, яка поставила б [захисну] стіну і стала б переді Мною у

    • Vitaliy Darmits | 20 листопада 2017, 17:16

      Шкода , не здогадалися розлючену корову або бика випустити на таран бусіка і гундяївської шобли .

    • Vitaliy Darmits | 20 листопада 2017, 16:54

      гундяєвська пропаганда

    Популярні статті місяця