Спокуса антиклерикалізму

24 жовтня 2012, 16:15 | Суспільство-дайджест | 1 |   | Код для блогу |  | 

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Сайт Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о), 24 жовтня 2012

Здається в наших патріотичних колах рідко зустрінеш публічного діяча, який жодного разу не брав участи в протестних акціях під час візитів предстоятеля Російської Православної Церкви в Україну, де з піднесенням скандувалося «Геть московського попа!» Ці виголоси вже, здається, стали неодмінним елементом українських маршрутів патріярха Кирила. А сам очільник найбільшої православної церкви світу перетворився останнім часом на незмінного персонажа ліберальних карикатуристів і гострословів.

Немає що говорити, Його Святість не раз давав привід для сарказму. Любов до коштовних годинників і ексклюзивних автомобілів погано пасують монахові, котрий склав був обіт безсрібництва. Так само, як бізнесові зацікавлення та гранична ідеологізація проповідницької риторики. Підтримка режиму Путіна та нав’язлива пропаґанда доктрини «русского міра» об’єктивно протиставляють патріярха інтелектуальним елітам і демократичній опозиції, не говорячи вже про неросійські народи колишньої імперії зла. І в примноженні числа своїх ворогів патріярх Кирило, попри його безперечний талант політика, досягнув неабияких успіхів.

Однак, спостерігаючи за несподівано масштабною кампанією критики московського патріярха в ліберальній російській пресі, мимоволі починаєш відчувати, як кпини з патріярха Кирила формують неґативний образ не лише конкретної особистости, а й православного священнослужителя в цілому. В масову свідомість входить відразливий тип захланного циніка в рясі, неодмінно на дорогій іномарці, який до служіння в церкві ставиться лише як до успішного бізнесу. Аналогічні процеси відбуваються і в комунікативному просторі України. А в донедавна всуціль католицькій Польщі антиклерикальні настрої забезпечили раптовий успіх ліволіберальному рухові Палікота, який обстоює заборону викладання релігії в школах, дозвіл абортів, легких наркотиків, одностатевих шлюбів і представлений у Сеймі першим в історії польського парламентаризму транссексуалом – паном (чи тепер пані) Анною Ґродзкою.

Антиклерикальна хвиля виникла не на порожньому місці. Церква в посткомуністичному світі наробила чимало помилок, коли приймала до свого клиру сотні й сотні духовно не готових до цього осіб, дозволяла втягти себе в політичні та господарчі авантюри, згоджувалася на трактування себе як державотворчої сили або електорального полігону. Слідом за ентузіязмом, який супроводжував повернення Церкви до відкритого, діяльного суспільного служіння, приходить розчарування. Священнослужителі виявляються не подвижниками й чудотворцями, а звичайними людьми зі своїми слабкостями та вадами, особливо помітними на тлі завищених очікувань, з якими входили до Церкви ґенерації, сформовані в атеїстичному суспільстві.

І це розчарування поширюється суголосно з черговим сплеском західного неолібералізму. Масове закриття храмів і стрімке скорочення покликань вже не обмежується Західною Європою. Традиційна релігійність США на очах змінює свій характер. Нещодавно було оприлюднено наслідки соціологічних опитувань Центру досліджень Пью, за якими кожен п’ятий американець, у тому числі кожен третій юнак або дівчина, називають себе нерелігійними. І хоча переважна більшість із них заявляє про свою віру в Бога, вони не належать до жодної церковної громади.

Критика релігійної віри й пропаґанда атеїзму все ще лишаються рідкісними в публічному житті нашої країни. Хоча в блогах і на інтернет-форумах щодалі частіше можна знайти радикально атеїстичні заяви. Натомість критичні оцінки окремих священнослужителів, надто належних до альтернативних конфесій і юрисдикцій, постійно присутні як у партійній риториці, так і в медійному просторі. Вони найчастіше виглядають цілком справедливими. Ну хіба знайдеться світська людина, надто журналіст, котру не обурить хамовитий ієрарх, котрий грубо ображає телеоператора й вириває в рук із молоденької журналістки мобільний телефон? Або в якого українця не викличе протесту нав’язлива проповідь відновлення СССР в устах одіозного приморського архиєрея?

Треба мати аналітичний розум і душевну врівноваженість, аби під час критичних кампаній у мас-медіа запитати себе: а чи цей сюжет здатен адекватно відобразити всю складність церковного життя? І чи випадково в інформаційному просторі імідж Церкви формується подібними скандальними персонажами?

Викликаючи наш праведний гнів на адресу брутальних ділків у рясах, нас часто залучають до кампаній, спрямованих врешті решт проти Церкви. Не проти окремої конфесії – МП чи КП, - а проти Церкви як такої. І коли хтось скандує образливі гасла про «московського попа», він мимоволі бере участь у дискредитації священичого сану, принизливо визначеного як «попівський». Так само, як самовдоволені публіцисти в косоворотках, що змагаються між собою в пошуках найбільш в’їдливих характеристик «розкольників і самосвятів». Плекаючи бульварний стиль публікацій про Церкву та її клир, вони, незалежно від декларованих цілей, дескралізують її життя в масовій свідомості, зводять складний пошук еклезіяльних моделей до базарної сварки бородатих невігласів.

Ось у мене під руками видана на Волині брошура Нестора Кропиви «Московська Церква – нехристиянська, антируська» (Рівне, 2012), уривки з якої вже друкують окремі патріотичні суспільно-церковні газети. Позірно декларуючи ідеї «християнського націоналізму», автор відмовляє Московському Патріярхатові в праві зватися Церквою, визнає її не просто неканонічною, а сатанинською – «церквою апокаліптичної червоної звірини» (с. 72). Хвацько написано, правда? А тепер замислімося, де, в якій релігійній організації приймали архиєрейські свячення владики Іоан Боднарчук і Філарет Денисенко, за чиїм посередництвом УАПЦ й УПЦ-КП продовжують апостольське спадкоємство?  І виходить, що, осуд РПЦ стосується і українських Церков та їхнього клиру, на жаль, залежного від московської традиції. Антиклерикальний запал обертається жорстокими ударами по всій Церкві, фактичним запереченням канонічности не лише Московської, а й наших Церков. До речі, Католицька Церква там також зображується у вкрай непривабливому світлі.

Протягом останніх місяців усі ми стали статистами в чужій інформаційній війні, що розгорталася в Москві довкола скандального поп-гурту з назвою, взятою з американського непристойного сленґу. Молоді жінки увірвалися в православний храм на солею із вигуками, що мали імітувати молебень: «Богородице, Путіна прогони». І цим вони забезпечили собі прихильність мільйонів людей, критично наставлених щодо російського диктатора. Хвиля співчуття до заарештованих і засуджених жінок захопила значну частину молоді, в тому числі християнської. Офіційна ж урядова та церковна преса Росії разом із тамтешнім судом зробили все для того, аби героїзувати блюзнірський вчинок і протиставити симпатичних і розумних протестанток темному консервативному баговинню, яке ототожнюється в ліберальній свідомості з Церквою.

Імідж Церкви формується мас-медія. Не секрет, кому вони належать  Україні. І хто репрезентує Церкву на новиннєвих стрічках та в телерепортажах? Огрядний київський батюшка, що в храмі  аґітує то за Президента Леоніда Кучму, то за Партію Реґіонів. П’яний отець Миколай Клименко з РПЦ, котрий кидається битися з працівниками ДАІ на бульварі Шевченка. Або ж випещені бородаті обличчя з неспокійними очима в оточенні високопосадовців на тлі тьмяного сяйва золотих прикрас. У масовій свідомості закріплюється образ багатої та нещирої Церкви, що постійно колаборує із владою та змагається лише за прибутки й пріоритетні зв’язки зі спонсорами. І мірою накопичення гніву на владу, мірою зростання соціяльного протесту Церква автоматично виявляється об’єктом народної ненависти. Дуже показовими симптомами стали сутички довкола виділених під будівництво храмів дитячих майданчиків і парків – і в Києві, і в Москві.

Механізми формування неґативного образу Церкви включають і ланки, навмисне створені для нейтралізації оздоровчих тенденцій у релігійному житті.  На каналі «1+1» свого часу з успіхом ішов серіял «У Бога за пазухою», що містив низку гострих репортажів про церковне життя. І хто б, Ви  думали, його рекламує тепер? На «YouTube» відеофайли розміщені в колекції прес-секретаря «митрополита Мефодія» (Валерія Кудрякова), Євгена Заплетнюка, який взявся представляти УАПЦ в медійному просторі. Він ретельно відстежує все, що пишеться про нашу єпархію, про Українські Православні Церкви в діяспорі й під різними ніками або під власним іменем публікує наклепницькі коментарі. Аналогічну функцію виконує група Антоніна Догнала, т.зв. «підгорецькі монахи», що проголосила себе «Візантійським Католицьким Патріярхатом» і невпинно оприлюднує текстові й відеоматеріяли, покликані дискредитувати клир і католицької, і православних церков. Дискредитація опонентів, – а для представника невеликої марґінальної групи опонентами є абсолютна більшість християнського клиру України, починаючи від патріярхів Філарета й Святослава, - виявляється продуктивним внеском у загальний потік антиклерикальних публікацій.

Євангеліє вчить нас простежувати події в динаміці їхнього розвитку, зважаючи на перспективу й наслідки. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт.7:16), - говорив Христос. Галасливі інформаційні кампанії не повинні позбавляти нас відчуття цієї перспективи. Варто завжди, хоч як не штовхають емоції до участи в сварці, спершу стриматися, спробувати зазирнути вперед і уявити, до яких наслідків вона може спричинитися та кому це вигідно. І в будь-якому разі слід пам’ятати, що важливе в дискусії не лише ЩО ми говоримо, але й ЯК ми говоримо, якими виразами послугуємося. Розв’язний стиль розмов про Церкву, жаргонна лексика в описі сакральних речей і богопосвячених осіб, незалежно від мети вислову та його змісту, спрямовуються проти фундаментальних цінностей християнства, нерозривних із апостольською традицією, носієм якої є Церква.

Риторику правої, консервативної, а надто націоналістичної партії можна легко визначити за тим, як у її політичному дискурсі представлені церковні теми. Делікатна поміркованість, стриманість, шанобливе ставлення до сакрального, вміння розрізняти окремі паталогічні постаті й скандальні випадки та величну присутність у сучасному світі освятної сили Христової Церкви – ось прикметні риси правого політика. Минають часи, коли «правим» в Україні оголошувався кожен демагог, який винахідливо оперував патріотичною фразою, часто цілком зберігаючи стиль большевицької пропаґанди. Мистецтво політика, який прагне до здобуття для свого народу гідного місця в ґлобалізованій цивілізації та збереження його етнокультурної ідентичности, передбачає вміння захиститися від спокус антиклерикалізму, що загрожують профануванням духовних засад цієї ідентичности й розчиненням у знеосібненому світі ліберальних цінностей. 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • andrusyakm | 24 листопада 2012, 20:21
    Коментувати коментар

    Критика лише на один абзац статті Ігора Ісіченка «Спокуса антиклерикалізму». Якщо пусте не можливо наповнити, то пустому можна не дати поглинути. Прикмето, що не вороги та чужинці почали шельмування книги Нестора Кропиви «московська «церква» – нехристиянська антируська», а, так би мовити, «зі своїх» (див. також у цій книзі пояснення слова «виродок», с. 63). Хохли – це несвідомі представники руської нації, які не здатні об’єднувати націю, бо і не знають навколо чого її можна об’єднати. Хохли здатні лише роздмухувати національну міжусобицю, нападати на «позірних деклараторів християнського націоналізму», тобто захисників нації, та знищувати одне одного й всю націю, навіть перед загрозою знищення її та їх самих спільним ворогом, якому хохли вільно-невільно прислуговують та якого виправдовують. У книзі Нестора Кропиви таки поняття, як Християнський Націоналізм та Національна Державність пишуться завжди лише з великої букви, а Ігор Ісіченко неправдиво цитує автора, коли пише в лапках від імені автора ці поняття вже спотворено - з малої букви. Скільки ж треба мати особистої зневаги до цих понять, щоб навіть автору відмовити в написанні їх з великої букви, навіть цитуючи автора! За анархічною «логікою» понять І. Ісіченка, митрополит Іларіон (Огієнко), патріарх Мстислав (Скрипник) теж повинні бути віднесені до «позірних деклараторів» - християн-націоналістів, патріарх Володимир (Романюк) «позірно» мучився близько 20 років у тюрмах за «ідеї християнського націоналізму», а митрополит Василь (Липківський) «позірно» був закатований за ці ж ідеї… Тож і вся родина самого Нестора Кропиви разом з іншими сповненими національної свідомості й гідності русинами «позірно» воювала «за ідеї християнського націоналізму» в лавах армій Симона Петлюри, ОУН -УПА тощо, була, «позірно декларуючи ідеї християнського націоналізму» знищена та репресована… Як же треба не любити свою націю, та яким же треба бути насправді національно несвідомим і далекім від Бога циніком, щоб вважати щиру саможертовну віддану любов християн до своєї нації та Батьківщини «позірством»!? І. Ісіченко неправдиво повідомляє, що Нестор Кропива сам від себе «хвацько» називає «Московський Патріархат» «церквою апокаліптичної червоної звірини»… О, по-перше, тут І. Ісіченко, звісно, вже пише шанобливо з великої букви, хоча у Нестора Кропиви «московський патріархат» пишеться завжди лише в лапках і лише з малої букви. Тобто анархізм І. Ісіченка, як і анархізм взагалі, не може бути нейтральним між Богом і дияволом, між Християнським Націоналізмом (у Ісіченка з малої букви) та шовіністичним антихристиянським «московським патріархатом» (у Ісіченка з великої букви). Анархізм насправді є бісом. Він, як і всі біси, вірує в одного Бога і тремтить (Як 2, 19), але служить насправді лише дияволу. По-друге, то не Нестор Кропива вигадав про «церкву апокаліптичної червоної звірини», а апостол Іоанн Богослов отримав таке Об’явлення від Духа Святого (Об 17, 3-6). Православна і Католицька Церкви розуміють це Об’явлення, як пророцтво про «розповсюдження аморальних звичаїв і боговорожнечі через облудливу (лицемірну) політику і розпусну релігію та культ, загальну розпусту…» (А. П. Лопухин. «Толковая Библия», т. 3, с.585), про що і пише Нестор Кропива на с. 52, ще й наводить там цитату про це пророцтво з книги «Красная Патриахия. Волки в овечей шкуре». А Ігор Ісіченко, видно, «читав» книгу Нестора Кропиви за діагоналлю через сторінку-дві чи, відкриваючи сторінки навмання (с. 72), чи дивився і не бачив – біс попутав… Більшість розгалужень «РПЦЗ» вважають московську «церкву» «церквою апокаліптичної червоної (більшовицько-комуністичної) звірини», неодноразово аж донедавна анафемствували її. Такою її вважали і «новомученики», яких «РПЦ МП» тепер лицемірно визнала такими (про це все також пише Нестор Кропива). Мабуть, кожен першокласник Духовної семінарії знає про це Об’явлення і офіційне тлумачення його Церквою. Не знає і не чув про нього, і не хоче знати та помічати його лише Ігор Ісіченко - «архиєпископ УАПЦОб’єднана» (а не «УАПЦ», як він неправдиво представляє свою конфесію). Він не має навіть семінарської освіти, але це не виправдовує його, як рядженого серед Церкви спокусника неправдою, недоучки в Богослов’ї та анархічного прислужника апокаліптичної «церкви» червоної звірини. За анархічної «логіки» І. Ісіченка, всі, хто зреклися диявола, все одно продовжують бути його слугами, навіть, якби їх канонічність визнала Вселенська Церква. Адже навіть за суттю неканонічна нерозкаяна московська «церква» отримала за симонійного хабаря псевдо канонічне визнання і тепер до її «канонічності» так хоче прив’язати усіх у Русі Ігор Ісіченко. Начебто поневоленна москвинами Русь і не мала ніколи своєї канонічної Церкви, начебто давня Руська Церква щезла і її не має вже, а є тільки московська і тільки її треба триматися. Але Господь сказав: «Я збудую Свою Церкву, і брами аду не переможуть Її» (Мф 16, 17). Якщо не помирають люди, то тим більше не помирає Церква живих, усопших і на Небесах. Навіть повалений дуб залишає по собі невидиме чисельне коріння, з якого хоч і повільно але безупинно проростають нові пагінці. Помісна Церква, як частина духовно-матеріального церковного тіла Господнього не може щезнути, як «любов ніколи не минає» (Кор 13, 8). Містичне духовне реально впливає на продовження апостольського спадкоємства. Українська Церква, як Сам Бог і Його правда, була і є. По-друге, що ж головніше: форма чи зміст? Хіба не можливо за канонічного змісту, хоч би й невизнаного цілком здоровим, здобути канонічну форму, а разом і визнання здоров’я, як здобули інші помісні Церкви з визнанням їх автокефалії? Інша справа, коли антиканонічний нездоровий зміст, як у випадку з московською «церквою», за симонійного хабаря одягається в псевдо канонічну, хоч би й визнану форму… То що треба насамперед здобувати: «канонічну» форму чи канонічний зміст? Яким шляхом йти? «Отже, - говорить Господь до Руської Православної Церкви Київського Патріархату (див. у Нестора Кропиви), - встань і ходи» у своїм домі Русі (Мф 9, 5). Якби хвора закореніло-грішна і лукава московська «церква» могла почути, усвідомити та увірувати в таки цілющі слова від Господа, то вже давно б «взяла свою постіль та пішла з Русі до себе додому в Московію»… Архиєпископ один разом із шовіністами не може цього збагнути... По-третє, Нестор Кропива не пише про неканонічне походження УПЦ КП та УАПЦ. Навпаки, він закликає православних християн ходити лише до цих Церков, які обов’язково об’єднаються. Автор навіть доводить беззаперечну канонічність УАПЦ (с. 95) з якою аж ніяк не може порівнятися розкольницьке безбожно-більшовицьке походження сучасної «РПЦ – УПЦ МП». Але Ігор Ісіченко вигадує, що Н. Кропива кидає якусь тінь на ці Церкви, хоча сам насправді кидає ту тінь: «…виходить, що, осуд РПЦ стосується і українських Церков та їхнього клиру, на жаль, залежного від московської традиції»... Тобто, внаслідок такого «захисту» Ісіченком «українських Церков», вже дійсно піддається сумніву їх канонічність, вони, за Ісіченко, є значно гіршими від «Московського Патріархату», бо «залежні» від нього та від «московської традиції, на жаль»... Ісіченко намагається очорнити «українську Церкву», прив’язати її до москвинської, а після цього ще й по хохляцькі пожалів її і себе, помилково ототожнюючи її зі собою – «на жаль», чи то, навіть, як справжній сектант, «з жалем» засудив її … Щоб не було спокуси для вірян, необхідно ще раз наголосити на некоректності, дилетантності та антируськості висказувань І. Ісіченка. Борони, Боже, русичів від «захисту» «адвокатів» диявола… І. Ісіченко теж критикує московську «церкву», але зразу ж «захищає» її від Нестора Кропиви, а ще від Павла Штепи, та від інших відомих діячів, на котрих посилається в своїй книзі Нестор Кропива. Підкреслено І. Ісіченко «захищає» від Кропиви Католицьку Церкву… Так, в книзі Нестора Кропиви виявляються загально-церковні проблеми і було б не справедливо приписувати їх лише одній конфесії, якщо вони є у всіх.. Але, наприклад, там описується, як папа Пій ХІ виявився значно свідомішим за багатьох східних патріархів, коли молився за Руську Церкву, яку знищували більшовики, а більшість східних патріархів стали зашукувати перед більшовиками. Також і Пій ХІІ звертав увагу світу на переслідування греко-католиків, засудив комуністичну ідеологію, врятував від примусової репатріації до СРСР вояків дивізії «Галичина» (с. 69). «Ватикан використав усі можливості, щоб переконати східних патріархів у непередбачуваних наслідках звеличення «МП» і запропонував створити Раду східних патріархів для співпраці з католицькою Церквою, внаслідок чого вселенський пат¬ріарх Афінагор I (1948-1972) і папа Павло VI (1963-1978) в 1965 р. підписали спільну декларацію про зняття взаємних анафем православної та католицької Церков 1054 р.» (с. 67) тощо. Ігор Ісіченко неправдиво звинувачує книгу пана Нестора в антиклерикалізмі, ще і ще неправдиво виставляє її перед людьми, як вузько проблемну і шкідливу. Тому першим кинувся очорнювати її в інтернеті, навіть не виправивши своїх описок (адже такий мовознавець!), вслід за емоціями, так зачепило… Але антиклерикалізм – це рух, спрямований проти клерикалізму, проти привілеїв церкви і духівництва (за Словником іншомовних слів). Хто прочитав книгу Нестора Кропиви, той знає, що в ній йдеться про захист людства, усіх націй і Божої Церкви від підміни та знищення шовінізмом і сіонізмом тощо, а насамперед руської нації, яку особливо люто знищується у тім числі й так званою «РПЦ – УПЦ МП». Книга вчить, як конкретно протистояти цьому і перемогти тощо… Але, за «логікою» антиклерикальних звинувачувань Ігоря Ісіченка, книга Нестора Кропиви – це є виступ «проти привілеїв церкви і духівництва на знищення Бога, Його Церкви та націй»… Насправді, головне вістря анархічної атаки спрямоване, як завжди, проти Ісуса Христа, який, за «логікою» І. Ісіченка був першим Антиклерикалом, бо виступав проти привілеїв офіційної старозавітної канонічної церкви та її духівництва, викривав його, називав «гробами побіленими», «кублом гадючим», «притоном розбійників», перевертав столи в їх церквах, розповідав про негідного священика, який пройшов повз пораненого мандрівника тощо і що доброго про них сказав?, ще й «позірно» навчав не так, як канонічна церква і таки залишився, «на жаль, залежним від її традиції».… А Євангеліє, за анархічною логікою Ігоря Ісіченка, – це є лише антиклерикальна книжка, хоча в ній іноді трапляється ще таке неподобство, як «позірне декларування Ісусом Христом засад християнського націоналізму», саме так, як «позірно декларує» їх і Нестор Кропива у своїй книзі… А ще всі спалені на вогнищах інквізиції та замордовані в монастирських тюрмах «антиклерикали» теж не погоджуються зі «клерикаліко-антиклерикалізмом» анархіста Ігоря Ісіченка. Анархіст, виставляючи себе поборником Божої правди, прагне приховати навіть найбільші злочини проти неї, навіть тоді, коли це для багатьох є вочевидь, навіть коли неправда загрожує знищенню цілого народу і правдивої віри. Наприклад, анархіст приховує і виправдовує страшні злочини цілої псевдо церковної організації начебто з «благою» метою - щоб люди не відсахнулися від Церкви та Бога… А у Нестора Кропиви на першій сторінці чимало йдеться про те, що «неможливо спастися людині, живучи в злій неправді, нав’язаній сатаною, й не «шукаючи Царства Божого та Його правди» (Мт 6,33)…Все, що є правдиве, є життям, і Боже, бо Бог є «Життям нашим» (Кол 3,3-4) і «Сонцем правди» (Мал 4,2-3), а все, без винятку, що є неправдиве, є від диявола і смертоносне, бо він є «батько (усілякої. – Авт.) неправди» (Ів 8,44), вбивця, лукавий, хитрий, гордий, лютий, спокусник, наклепник, брехун, зваблювач. Московській «церкві» та москвинському державному керівництву в їх найважливіших і найсуттєвіших аспектах діяльності від початку відповідають саме ці характеристики володаря темряви»… Анархіст і «воно» - це синоніми. Народ помітив, що «воно» ніколи не стане чимось добрим. Згадати хоча б Н. Махно: як не воював він проти всіх, таки горнувся більше до брехливих комунобільшовиків, купився на їх пропозицію і поклав кінець волелюбному козацькому Гуляй Полю, яке довірилося анархісту. А якби Н. Махно об’єднався з націоналістом С. Петлюрою, тоді проти більшовиків воювали б вже дві армії… «Воно» тяжіє до анархізму, алогічності, антидержавності, антинаціональності, антицерковності, антисистемності, до всього «анти», невизначеності, розмитості, розколотості, нечіткості, екуменізму, інтернаціоналізму, глобалізації – до прихованого сатанізму. «Воно» сьогодні обирає керівника своєї конфесії, а завтра очорнює його і залишає ту конфесію напризволяще, утворює свою секту. «Воно» не терпить ні якої системи, логіки, підпорядкування, командної злагодженості, окрім, коли йому підпорядковуються. «Воно» хоче і одночасно не хоче керувати, зате завжди перечить і заважає. Зарозуміла, насичена словами іншомовного походження лексика Ігоря Ісіченка – оце і є справжнє «позірство» перед простими вірянами байдужості до них: чи зрозуміють вони такого «філософа», як Ігор Ісіченко чи ні. Кому ж тоді адресує він свої промови ? Адже відомо, що краще «в Церкві п’ять слів сказати своїм розумом (на зрозумілій мові. – Авт.), щоб і інших навчити, ніж десятки тисяч слів незрозумілою мовою», бо хто говорить незнайомими мовами, «той збудовує себе, а хто пророкує (на зрозумілій мові. – Авт.), той збудовує Церкву». Тобто, «РПЦ» разом з «воно», говорячи на незрозумілій для народу мові, насправді не є Церквою, бо лише сама «себе будує», а не Церкву, навіть і Церквою не є. Про це та подібне пише Нестор Кропива докладно, систематизовано і зрозумілою для всіх мовою, що, звісно, і не могло сподобатися для «воно». «Воно» ніколи не зміниться і звідки тільки «воно» береться? «Воно» постійно ворохобиться і дає якось про себе знати. Наприклад, навіть москвин П. А. Столипін так сказав про «воно»: «Народ, позбавлений національної свідомості є «воно», на котрому проростають інші народи». Високе завдання книги Нестора Кропиви видно і вона впливатиме на розбудову, насамперед, Національної Русі та Руської Церкви. А яка мета статті І. Ісіченка? – Облити брудом, погреміти пустим відром… Наслідки від статті – малороські сумніви, відчуття безвиході, зневіра у всьому, порожнеча й змарнований час. Архиєпископа Ігоря Ісіченко зважено і виявлено дуже легким… Дякувати Богу, що книга Нестора Кропиви щиро і переконливо навчає бути християнами-націоналістами, а ще виявляє: хто ким є насправді… Дякувати Богу, що християни-націоналісти пройшли до Верховної Ради на виборах. 28 жовтня 2012 року Божого. Хоч погода була не з кращих, але в повітрі чувся ангельський святковий спів, як на Пасху, і багато хто, збуджений радісним відчуттям початку перемоги національного в Русі, не поспішав відпочивати після безсонної праці на виборчих дільницях. І все це – знаменно. Алілуя! Помолімося ж так, як у молитві, розміщеній у кінці книги Нестора Кропиви: «Пом’яни, Господи, всіх христолюбивих націоналістів-русичів, козаків і козачок – патріотів Русі-України, та будь особливо ми¬лос¬тивим провидінням Твоїм із ними… Пом’яни, Господи, всіх православних християн і всіх християн, що шукають порятунку від Тебе й прагнуть ходити стежками заповітів Твоїх у страху перед Тобою і об’єднай їх навколо Християнського Націоналізму… Пом’яни, Господи, тих, хто ворогує проти Тебе та проти нас, проти Твоїх христолюбивих націй та проти наших друзів – нехай ці вороги відпадуть від замірів своїх… Амінь. Михайло Андрусяк P.S. Ігор один язиком меле, сто мудреців виправляють, поки виправляють, Ігор далі меле, ще швидше…

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • barni | 23 серпня 2019, 22:01

    Останнє рішення вл. Епіфанія суперове! Перекрити грошові потоки вл. Філарету! І тоді (вже й зараз) стане зрозуміло, чи вл. Філарет є УКРАЇСЬКОГО СПРЯМУВАННЯ, чи він є "патріарх" з ПРИМУСУ

  • barni | 22 серпня 2019, 22:08

    Як на мене, то рішення вл.Епіфанія ПРОСТО СУПЕРОВЕ, це потрібно було зробина на слідуючий день після об"єднавчого собору. Оце б ще клєрки від "культури і духовності" перекрили

  • barni | 21 серпня 2019, 22:45

    Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

  • barni | 21 серпня 2019, 22:34

    Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

  • barni | 21 серпня 2019, 22:17

    "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

Популярні статті місяця