Непохитно існуватиме тільки та церква, що далека від політичної метушні

27 червня 2012, 11:33 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Бесіду вів А.Маклаков

"Диалог.ua", 25 червня 2012

Сергій Іванович Здіорук: Непохитно існуватиме тільки та церква, що далека від політичної метушні

Сергій Іванович Здіорук, завідувач відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень, заслужений діяч науки і техніки України

Чи залишається церков важливим елементом суспільного устрою в нинішній Україні?

Скажімо – так. Незважаючи на те, що сучасний світ добре комп’ютеризований та поінформований, така архаїчна річ, як релігія все одно займає дуже значне місце в суспільстві. І перспективи до зменшення її ролі зараз не видно. Це стосується не лише арабських країн, з їхніми законами шаріату, і не лише таких теократичних держав, як Ватикан, де голова церкви водночас є керівником держави. Це повною мірою відноситься й до таких світських країн, як Україна, чи Польща, Росія, Німеччина, та інших.

Така ситуація видається вже дещо парадоксальною, проте релігія з найдавніших часів займається регулюванням певних специфічних людських відносин, скеровуючи їх до вищих духовних цінностей. І релігійні діячі завжди прагнули впливати на всі сфери людського буття – настільки, наскільки мали змогу. В тому числі на політику, на економіку, на кадрові призначення. Були часи, коли карти Європи перекроювались за вимогами Візантії, Ватикану, або протестантських груп, коли вони набули сили.

В сучасній Європі є різні варіанти релігійного устрою. В Англії головою церкви є королева. В деяких скандинавських державах конституційно чітко закріплено провідну роль однієї з церков. А закінчити список можна українською супердемократичною моделлю, де за основу було взято законодавство США. Тобто, принцип "всі різні, але всі рівні". Це гасло, звичайно ж, не втілено повною мірою, але відображено в нашій Конституції та всіх інших відповідних законах. В тих, що регулюють і суспільно-релігійні відносини, і державно-церковні. Хоча ми не рідко бачимо, що вербально, або фактично, можуть бути надані переваги одній чи кільком конфесіям, а їхні організації можуть набувати псевдо-привілейованого статусу. Тоді вони проголошують себе як "Альфу і Омегу", обзиваючи всіх інших єретиками, розкольниками і мракобісами.

Звичайно, хотілося б, аби такі елементи, як релігія і церква, були максимально цивілізовані. Щоб не було такої безглуздої дурні, як у московському патріархаті, що проголосив себе єдиною на весь світ канонічною церквою, а решту – негідниками. Не дивно, що ніхто в світі цього не визнає, бо заяви московських патріархів суперечать самим основам християнства. (Як на те пішло, то Євангелії заповідають нам полюбити навіть ворогів своїх, а не погрожувати своїм православним єдиновірцям осиновим колом).

Хотілося б уникати й інших крайнощів, на зразок того, як нігерійські юнаки, навчаючись на журналістському факультеті в Мінську, раптом стали проповідниками і почали навчати нас Слову Божому. Найкмітливішим з них був Сандей Аделаджа, той самий, що створив пізніше не тільки секти, а й фінансову піраміду «King’s Capital». Потім він успішно обібрав тисячі вкладників на сотні мільйонів доларів, а в 2009-му році Луценко завів на нього кримінальну справу. Тепер, мабуть, ховається десь за спинами добрячих адвокатів. Можливо, разом зі своїм компаньйоном – дури-мером Льоньою Космосом.

Але такі псевдорелігійні організації створюють погане враження про релігію взагалі, бо пересічна людина одразу скаже, що "всі вони одним миром мазані". Та не слід забувати, що в історії людства не було жодного суспільства без релігії; можна навести чимало прикладів, коли релігія мала позитивний вплив. Зберігаючи, поміж іншого, і культурні цінності.

Щоправда, останнім часом компетентні органи доповідають про збільшення кількості пожеж у церквах. При чому найцінніші речі зникають безслідно. Доходить до банального, як у Пирогові: старовинна церква згоріла, а знайшли тільки дві ручки від скринь, коли скринь тих мусило бути, здається, сім.

А як у нас взагалі бачиться картина з новими церквами і релігійними течіями?

Загалом справджується вислів про те, що все нове – то підзабуте старе. Проте, маємо деякі цифри. От на момент святкування тисячної річниці хрещення Русі, в 1988 році, у нас було біля 5500 різних релігійних громад. А таких різновидів, як православні, католики, свідки Ієгови, баптисти, адвентисти і таке інше – було лише 18. Тепер, коли не минуло ще й чверті століття, маємо понад 36000 громад, а різновидів стало більше сотні. Офіційна статистика подає 55, але вона дещо не враховує.

Є відмінності, наприклад, між православною церквою московського патріархату і російськими закордонними церквами. Чи російською істинно православною церквою – тією, що Тихонівська, ще до розколу. (Кирила вони називають ісчадієм сатани, а РПЦ – КеГеБістськими отщєпєнцами). Таких російських церков у нас діє біля десятка. І українських немало: київського патріархату, автокефальна, богородішна, а є й такі, які нікуди не пристали. Всі вони записалися в графу "православні", та їх різних десятки зо два.

Звичайно, вони не такі масові, як УПЦ московського патріархату. Зверніть увагу, що ця церква в нас зареєстрована як українська, тобто окрема, але вона не є такою. То є лише церковна область іншої церкви, і митрополита Володимира мордують як нещасного васала. Не встиг і трохи полежати в лікарні, як вже прискочили "козачки", зібрали cинод, і стали робити те, що колись зробили з Філаретом.

В моїх публікаціях ви можете знайти багато чого на цю тему, а коротко скажу, що Філарета прибрали з посади незаконно - з точки зору української церкви, проте цілком законно з точки зору московського патріархату. Тому що він тоді був членом московського синоду, так як зараз Володимир, і московський синод має повне право позбавити його сану.

Та повернемось до нашої різнобарвної картини. Ми маємо справжнісінький розгул демократії. А наше законодавство настільки псевдодемократичне, що в Законі про свободу совісті і релігійних організацій (ч.3, ст.8) сказано так: будь хто може створити будь-яку релігійну організацію і діяти не повідомляючи органи влади. Ви розумієте, що це за дурня? Прийнята, до речі, в квітні 1991-го – до прийняття незалежності.

Отже, для будь-якої громадської організації (піонерської або жовтинятської) потрібно і повідомлення органів влади, і реєстрація, і створення юридичної особи, і так далі. А для релігійної, що впливатиме на свідомість значної кількості людей, ніяких обмежень немає. Ану спробуйте приїхати в Іран, Ірак, чи Пакистан, і там проповідувати – вас схоплять, закриють, і ніхто більше вас не побачить. Навіть у найдемократичніших Штатах вам світитиме якщо не кутузка, то негайна екстрадиція, першим же рейсом. І в багатьох країнах Європи за це передбачено кримінальну відповідальність. А в Україні, коли закладали цю норму, то чи одразу планували зробити шикарний бардак, чи просто одуріли від даної зверху свободи…

До речі, щоби ви не мали зайвих ілюзій,– під прикриттям церкви можуть жити терористи, наркоторгівці, диверсанти, та які завгодно злочинці. Там провертаються такі суми грошей, що порівнювати можна з нафтовим бізнесом.

А які є найбільш небезпечні релігійні організації?

В деяких країнах уряди думають, що організації на кшталт сайентологічної «церкви» принесуть користь. А як на мене, то вони не гірші і не кращі за того ж Сандея чи інших таких проповідників.

Свого часу посадили Марусю Деві Христос, разом з Кривоноговим. Та ніхто ж толком не роздивився в чому справа. Чому з Уфи через Москву ішли величезні транші грошей і літератури про біле братство? І чому Маруся Деві зараз під ім’ям Ксенія проповідує в Москві і ніхто її в Бутирку більш не садить? Я тут нічого не коментую – лише наводжу факти.

А Юра Кривоногов, до речі, працював не де-небудь, а в Інституті штучного інтелекту, в Донецьку, який був тоді відомчою організацією КДБ СРСР. Дуже цікаво, за що його на сім років упекли за грати? За свободу совісті? Мабуть, все ж таки, є купа речей, що творяться під дахом релігійних організацій, і які нам ще не снились. Більше того – так було споконвіку, тільки то вже зовсім інша історія, підходяща для серіалу "Слідство вели"…

Теперішні засоби зв’язку дозволяють отримувати безліч високоякісної, правдивої інформації. І наукових знань зокрема. Здавалось би, що люди повинні були б трохи розвіяти вже той туман, що напускають релігійні і псевдорелігійні організації, але він стає все густішим. То ж ми повинні відрізняти пастирів від вовків у пасторських рясах. В святому писанні є попередження про це, і насправді з’явилося багато пройдох.

Як пройти по Києву, то майже в кожному сквері можна побачити вкопаний хрест з табличкою про збір коштів на будівництво нового храму. Але за документами більше половини з них навіть не зареєстровані. Ніхто їм не давав ні землю, ні дозволу на будівництво. І все одно вони будуються, навіть коли це судом заборонено. Чому? Тому що релігія і церква завжди ходять попід руку з політикою.

Останнім часом це особливо помітно в Росії. І тут виникає питання – як це розцінювати? Чи не є це початком глобальної де-секулярізації?

От ви кажете про зближення церкви з державою в Росії. То це зближення кого? РПЦ, в особі патріарха Кирила, з діючою владою – тут факт на лиці. Причому влада зовсім не цурається й свого єврейського коріння, і мусить терпіти мусульман – бо поміж інших, наприклад, татари сповідують іслам, а вони є однією з головних державоутворюючих націй Росії. (Головними були при Золотій орді). Отже, складається враження, що ініціатором зближення є саме московський патріархат. І по відношенню до інших церков йому вдалося досягти домінуючих позицій.

Дещо подібне відбувалося на початку двадцятого століття, а після 1917 року сталося саме те, що й повинно статися з церквою, коли вона занадто переймається ділами світської влади – майже остаточний розгром. Можливо й зараз щодо православної церкви запущено той самий сценарій, тоді керівники РПЦ або твердолобі й короткозорі, або підкуплені. Та навіть як і немає ніякого сценарію, то їм слід розуміти, що церква має свої завдання, відмінні від завдань політичної влади. Політика може радикально мінятися за життя одного покоління, тоді як духовні цінності залишаються незмінними потягом тисячоліть. Тому непохитно існуватиме тільки та церква, що достатньо далека від політичної метушні.

До речі, у висловлюваннях українських ієрархів звучать саме такі думки. Це і у греко-католиків, і у Філарета, і навіть у Володимира Сабодана, і в багатьох інших. Тому що ми маємо такий інструмент, як Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій.

Це унікальна річ, якої ні в Європі, ніде в світі більше нема. Спочатку вона була ніби при державному комітеті, а тепер стала самоврядною громадською організацією. Туди увійшли понад двадцять членів, а деякі з них навіть є антагоністами. Там представлений київський і московський патріархати, католики і греко-католики. Є ще ті баптисти, про яких Свідки Ієгови кажуть, що вони продались радянській владі, тобто – дияволу. Та як не дивно, всі вони у нас співіснують цивілізовано, ніхто не закликає хапати сокири і рубати голови. Натомість, якби відбулася монополізація релігії і зрощування її з владою, то кровопролиття стало б цілком імовірним. Тому тенденція до повної клерикалізації суспільства, яку ми, наприклад, спостерігаємо з боку братньої Росії – неприпустима. Держава, в сучасному вимірі, має обов’язком створити таке правове поле, де реально забезпечуються рівні права і можливості громадян.

Питання про помісну церкву в Україні – чи потрібна вона?

Розумієте, тут якісь "козачки" так перекручують питання, що ніби при помісній церкві не буде інших релігійних організацій. З цього приводу я написав книгу на п’ятсот сторінок, де з точки зору церковного, цивільного і міжнародного права детально виклав, що таке церква, що таке помісна церква, і як ці речі співвідносяться.

Перекажу дуже коротко. Є релігійні організації різних конфесій, тобто різних віросповідань. А бувають люди одного віросповідання, наприклад як болгари, румуни, росіяни. І церква тоді називається болгарська, румунська, тож повинна бути й українська. Чому повинна бути? Бо в канонах записано 35-те правило: кожен народ повинен мати свого першого єпископа.

Помісною церква вважається тоді, коли вона має статус суб’єкта міжнародних релігійних відносин. Таким чином, УПЦ Московського патріархату ніяк не може бути помісною церквою, бо вона не є навіть окремою церквою – то лише область іншої церкви. Помісна церква повинна бути повністю самостійною та знаходитись в юрисдикції відповідної держави. І помісних церков в Україні може бути кілька: і католицька, і баптистська, і православна, звичайно. Якщо вони будуть триматися подалі від політики і займатись своїми справами, тоді все буде добре.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Paraeklezyarh | 19 вересня 2019, 21:24

      Мудрий, сміливий, справжній Владика . Радий що в нелегку годину є такі архієреї в церкві Христовій.

    • velovs@ukr.net | 19 вересня 2019, 20:04

      Р. S. Звичайно, що всі ці суди в Україні орієнтуються не лише на ці дві головні (ж)"опозиції". Насправді там більш складна ситуація. Одначе вони (суди) - так чи інакше, але в основному і в

    • velovs@ukr.net | 19 вересня 2019, 18:55

      І в цій своїй нинішній - зухвалій "правовій" діяльності ця (ще) стара корупційно-судова гілка влади спирається на ПОДВІЙНУ політико-олігархічну (ж)опозицію: з одного блоку, т. зв.

    • velovs@ukr.net | 19 вересня 2019, 18:39

      Минулий режим п'ятого "кондитерно-патріотичного" президента-мільярдера зробив усе можливе, аби будь-що зберегти в Україні основні структури й чинники олігархічно-корупційно-кланової

    • velovs@ukr.net | 19 вересня 2019, 14:51

      І як знати: а, може, це - дійсно певне ПРОРОЧЕ знамення?!.. Тим паче, що у цей сьогоднішній день ПОТРІЙНОЇ біблійної містично-сакральної ПОВНОТИ (19.09.19) християни східної традиції, що живуть за

    Популярні статті місяця