Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту

27.06.2012, 10:58

Постіндустріальний світ не вдається до брутальних атак на Церкву, як це бувало, скажімо, в епоху Просвітництва. Але загальною тенденцією є прагнення марґіналізувати Церкву, позбавити її ефективних важелів впливу на суспільство, сформувати в суспільній свідомості образ Церкви як релікту минулого. Відтак же й суспільна етика звільняється від визначальної ролі духовних цінностей, носієм яких виступає Церква.

Ігор Ісіченко: Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту

Яке місце релігії у світі та в нашій країні? Як змінилася роль церкви за останні 30-50 років?

Час від часу цивілізація проходить іспит зрілості. Як, зрештою, кожен зі нас, коли, дорослішаючи, прагне звільнитися від зовнішніх авторитетів. Нові філософські й політичні доктрини, технологічні відкриття, сміливі мистецькі ідеї здатні затьмарити нестійку свідомість, вселивши в неї ілюзію всемогутності. І коли навіть вдається уникнути богоборчого бунту, вельми спокусливою виглядає перспектива зосередження стосунків із Богом у суто приватній площині, без участі церковної спільноти, а тим більше ієрархічних структур.

Постіндустріальний світ не вдається до брутальних атак на Церкву, як це бувало, скажімо, в епоху Просвітництва. Але загальною тенденцією є прагнення марґіналізувати Церкву, позбавити її ефективних важелів впливу на суспільство, сформувати в суспільній свідомості образ Церкви як релікту минулого. Відтак же й суспільна етика звільняється від визначальної ролі духовних цінностей, носієм яких виступає Церква.

Може, найбільш промовистими сферами протистояння ліберальної етики та євангельського вчення є ставлення їх до права людини на життя й до подружнього союзу. Щорічне вбивство мільйонів ненароджених немовлят, вибаглива техніка контрацепції, поширення практики евтаназії, перетворення позашлюбного сексу на загальну норму, генетичні експерименти й гендерна політика, суперечна біблійному розумінню шлюбу та покликання родини – лише окремі аспекти цього протистояння.

Безкомпромісна позиція Церкви щодо перелічених проблем інтерпретується як свідчення її консерватизму, невміння реаґувати на виклики часу. Такий відразливий образ провокує дистанціювання від Церкви найбільш динамічних верств – молоді, інтелектуальних і культурних еліт. На жаль, Церква не завжди вміє говорити до цих верств переконливою для них мовою, аби захистити їх від спокуси морального релятивізму. Проблема діалогу Церкви з секуляризованим світом, зокрема з категорією людей, що визнають себе атеїстами, є сьогодні однією з найважливіших.

Специфічна ситуація країн посткомуністичного світу, надто з такими потужними реліктами тоталітаризму в суспільному житті, як в Україні, створює ілюзію захищеності від загальносвітових тенденцій. Все ще не зовсім проминула ейфорія, пов’язана з виходом Церкви з новітніх катакомб. Принцип відокремлення Церкви від держави в нас ще не застосовується повною мірою. Це дозволяє зберігати систему впливу на Церкву через реґулювання економічних пільг і доступу до навчальних закладів, надання політичних преференцій та інформаційного забезпечення, спрямування фінансових потоків у бік протеґованих правлячими кланами релігійних організацій. А водночас підтримується міф про збереження на Сході Європи міцніших християнських засад суспільного життя, ніж на ліберальному Заході. Цей міф використовується як ідеологічне забезпечення суто політичного проекту інтеґрування постсовєтського простору в наддержавну альтернативу Європейському Союзові – «Русский мир».

Та наскільки формальна присутність деяких релігійних організацій у суспільному житті України відображає реальний вплив Церкви на суспільство, його мораль?

Відповідь на це питання можна знайти в міжнародних рейтинґах правової захищеності громадян або числа абортів, у суспільній прірві між дуже багатими й незаможніми українцями. Наше повсякденне життя має не більше спільного з християнською мораллю, ніж скоординоване натискання кнопок у Верховній Раді – з парламентською законотворчістю. І часом складається враження, що Церква, або, принаймні, деякі церковні спільноти, беруть участь у творенні міражів, покликаних приховати кризовий стан українського суспільства.

При цьому соціологи однозгідно свідчать, що українське суспільство зберігає високу довіру до церковних інститутів. Але чи довго триватиме такий стан?

Як на мене, тривожними сигналами мали б стати для Церкви конфлікти, котрі спалахнули останнім часом довкола зайнятих під будову храмів міських парків і зон відпочинку. Адже окреслюється тенденція до ототожнення Церкви зі вкрай непопулярною владою та несправедливою системою розподілу суспільної власності. Це ж природно провокує зростання антиклерикальних настроїв.

Дуже обнадійливо виглядають на цьому тлі спільні заяви релігійних лідерів України на захист політичних в’язнів, про функціонування мов і загрозу сепаратизму. Сміливість і самостійність Церкви в захисті прав людини й суспільної злагоди є запорукою не лише збереження нею народної довіри, але й реалізації власного, євангельського покликання в суспільному служінні.

Які проблеми релігійних організацій найбільш поширені? Як змінюються відносини церкви та держави?

І для релігійних організацій, і для державних структур фундаментальною проблемою лишається перехід від авторитарної до партнерської моделі стосунків. Церква потребує не протекціонізму, а законодавчого захисту її права на вільне здійснення пастирської місії. Ця місія не має нічого спільного з державотворчими проектами або використанням релігійних спільнот під час виборчих кампаній. Її мета – здійснювати в повсякденній реальності присутність Христа через плекання євангельських чеснот. Уприявнювати всюдисутність Бога власним взірцем любові до ближнього, доброти, жертовності, справедливості. Саме ця місія і є тим унікальним внеском, який може і має внести Церква в духовне оздоровлення суспільства. Коли ж релігійні організації чи священнослужителі залучаються до партійних змагань або корупційних схем, коли їм передаються храми або знижуються податки у відплату за лояльність, годі сподіватися від них чесного й неупередженого провадження народу до спасіння.

Свобода віровизнання передбачає рівність перед законом і захищеність законом усіх релігійних організацій. На жаль, сьогодні ситуація в багатьох реґіонах України виглядає інакше. Втративши храм, парафія може роками вести судові процеси за його повернення, вигравати ці процеси, але так і не повернути належну їй святиню, якщо місцеві чиновники чомусь симпатизують рейдерам. Так, скажімо, відбувається з канівською парафією Вознесіння Господнього. Зазвичай лишається безкарною пропаґанда релігійної нетерпимості, образа релігійних почуттів, особливо коли винуватцем є священнослужитель протеґованої владою конфесії.

Питання, яке рідко порушується: якими є відносини церкви та корпоративного світу, ділових кіл?

В Україні ці стосунки найчастіше опосередковуються державною адміністрацією. Бракує системи пільг в оподаткуванні фірм, які допомагають Церкві в спорудженні, ремонті й утриманні храмів, здійсненні доброчинних проектів.

Часто, в усякому разі, на Сході України, фірма надає допомогу тій чи іншій релігійній організації за наполегливою рекомендацією влади. Часом, коли на території фірми, лікувального або навіть навчального закладу споруджується храм, це лише засвідчує конфесійні пріоритети керівника відповідної установи та місцеву кон’юнктуру. Храм стає частиною корпоративного ритуалу, але мінімально впливає на стан корпоративної моралі. Капеланство, яке б виходило з конкретних духовних потреб і запитів членів корпоративної спільноти, лишається віддаленою перспективою.

Як ви ставитесь до поширення ісламу та інших релігій у Європі та в нашій країні?

Право вибору, хоч воно часом лякає не готових до його реалізації вихідців із тоталітарного суспільства, - це коштовний дар Творця. Це він, дарував самостійно обирати між добром і злом, правдою й облудою, великою мірою забезпечує наше людське покликання нести в собі образ і подобу Божу. Христос, кличучи людство до спасіння, делікатно залишає кожному з нас остаточне рішення: йти за Ним чи шукати іншої дороги. Але при цьому Він зауважує: поза Ним немає жодної певної дороги, що вела б до вічного життя, до втраченого праотцями й повернутого завдяки Христовій жертві Едему.

Поширення в сучасному світі нехристиянських релігій передбачене Євангелієм як одна з ознак наближення до есхатологічного рубежу часів. Кожному з нас Бог довіряє йти до Нього в активному пошукові правди. При цьому небезпечною ілюзією є поширювана в постмодерній культурі теза про варіативність релігійної істини. Істина є лише одна, як єдиною є й правдива віра. Вибір же пропонується нам, аби ми виявили мужність і твердість у шуканні істини, а не марнували життя на випробування помилкових шляхів. І виклик багатоконфесійного світу – лише стимул для свідомого осягнення нами своєї християнської ідентичності.

Ігор Ісіченко, архієпископ (УАПЦ)

Бесіду вів Андрій Маклаков

"Диалог.ua", 22 июня 2012 года