Ставропігія та вікаріат. До проблеми виправлення адміністративно-канонічної ситуації в УАПЦ

Наша Українська Автокефальна Православна Церква, ведена нашим Предстоятелем – Блаженнійшим митрополитом Київським і Всією Україною Мефодієм, упевнено стала на шлях подолання канонічної ізоляції й вступ у родину Вселенського Православ’я. Однак, досягнення даної високої мети неможливо без виправлення внутрішніх негараздів, які з’явилися результатом важкого шляху становлення УАПЦ в 90-х роках. Такі виправлення, часом болючі для окремих членів нашої Церкви, але необхідні, проводить Блаженнійший митрополит Мефодій із благодатною допомогою думки архієрейських соборів. Вони, як ніж митецького хірурга, через біль ведуть до повного видужання.

На великий жаль, ряд священиків нашої Церкви, хто свідомо (керуючись гординею й (або) користю), а хто й через незнання, усіляко перешкоджають благодатній діяльності Предстоятеля й єпископату УАПЦ по приведенню життя Церкви в канонічне русло. Болючих крапок багато, але, на нашу думку, найбільш болючим є адміністративно – канонічний устрій Церкви. А саме – наявність т.зв. «ставропігійних парафій» і «вікарного деканату».

«Парафіяльна ставропігія»…

Ставропігія (грецьке σταυροπηγία, від σταυρός – «хрест» +πήγνυμι – «установлювати, водружати», буквально «поставлення хреста») – статус, що надається православним монастирям, лаврам і братствам, а також соборам (храмам). Ставропігія робить їх незалежними від місцевої єпархіальної влади й підлеглими безпосередньо патріархові або синоду.[1]

У даній статті нас цікавить лише один аспект: ставропігія соборів (храмів), як окремих структурно-адміністративних одиниць Церкви. Тому, ми залишаємо за рамками дослідження питання про ставропігію монастирів і церковних братств.

Як видно із визначення, присвоєння статусу «ставропігії» окремим парафіям у Православній Церкві не передбачається. Однак, подібна «фактична ставропігія», де-факто може бути надана парафії при її утворенні при ставропігійному соборі. Власне кажучи, з огляду на сьогоднішню практику офіційної державної реєстрації релігійних громад (парафій) і можливість наявності храму тільки в зареєстрованої релігійної громади (парафії), можна умовно поставити знак рівності між ставропігією храму (собору) і ставропігією парафії (громади). Саме останнє твердження використовують прихильники «Парафіяльної ставропігії», коли обґрунтовують своє існування…

Однак, Православні Типікони (Устави Православних Помісних Церков) досить чітко й недвозначно прописують умови, за якими подібна ставропігія може надаватися. Є й практичні приклади надання подібного статусу, які мали та мають місце в історії Всесвітнього Православ’я:

1. Надзвичайне духовне положення у Помісній Православній Церкві або Всесвітньому православ’ї.
2. Храм – подвір’я, офіційне представництво Помісної ПЦ на чужій канонічній території або, у сучасних умовах, у державі з переважаючим інославієм.
3. Надзвичайний стан храму (громади) під час панування єресі або розколу на конкретній території, коли місцевий православний єпископ відсутній.

Перший варіант, у переважній більшості випадків, зв’язаний зі ставропігійним  положенням храму – подвір’я монастиря (Лаври), що має статус ставропігії. Такі храми, яки навіть де-юре є частиною монастиря або Лаври, володіють тими ж правам, як і їхній монастир. [2] Тому в цьому випадку говорити про надання саме соборної (храмової) ставропігії буде не коректно.

Є, так само, наприклад, у Сербської Православної Церкви, коли, деякі храми, яким надана ставропігія, мають загальнонаціональне православне духовне та історичне значення. Таким храмам, як центрам духовного життя всієї повноти Помісної Православної Церкви, може надаватися, у виняткових випадках, статус ставропігійного собору (храму) з підпорядкуванням настоятеля та кліру безпосередньо Предстоятелю Помісної Православної Церкви. [3]

Природно, що ні в кого не виникає питання про можливість відповідності критерію «духовного центра всієї повноти УАПЦ», хоча одного храму на території, наприклад, Львівської області, настоятель якого відстоює своє «право бути ставропігійним і підкорятися безпосередньо Предстоятелю». Більше того, про місце розташування подібних «ставропігій» навіть не здогадується більшість архієреїв, священиків і віруючих УАПЦ!

Не витримує мінімальної критики і ствердження деяких настоятелів «ставропігій» про те, що, їхні храми – «представництва Предстоятеля УАПЦ». Адже, саме канонічне положення Предстоятеля, як керівника Церкви, на своїй канонічній території не вимагає ніяких «представництв».

У деякій мері, відповідно до практики Вселенського Православ’я, виправданням статусу ставропігії окремих парафій (храмів) УАПЦ, може служити третій пункт загальправославної ставропігіальної практики.

Дійсно, наприкінці ХХ і початку ХХІ століття УАПЦ пережила кілька спроб розколів та негараздів. Це й ухилення  в розкол колишнього архієпископа Ігоря (Ісіченко), та негаразди 2005 – 2007 років у Львівській єпархії, коли там, на богослужіннях, перестали поминати Предстоятеля УАПЦ, і ряд інших випадків, викликаних проблемами духовного й адміністративного становлення УАПЦ… Однак, сьогодні, коли всі перераховані вище негаразди переборені, практика Всесвітнього Православ’я й батьківські вказівки Предстоятеля УАПЦ, Блаженнійщого митрополита Мефодія, архієрейських соборів нашої Церкви, ясно пропонують парафіям (храмам) увійти в канонічне підпорядкування правлячим єпархіальним архієреям, бо подальше стояння в статусі «ставропігійних» не має змісту й заподіює негаразді та пряму шкоду УАПЦ.

Тут, говорячи про небажання окремих парафіяльних священиків миритися із втратою «статусу ставропігії», на нашу думку, варто звернути увагу на подібні проблеми, що раніше виникали в період становлення Болгарської, Грецької і Сербської Православних Церков.

Як навчає історія, завзяте небажання вийти зі статусу «ставропігії окремого храму приводило до внутрішньої церковної ізоляції священика й парафії, бо Предстоятель, обтяжений винятково важливими справами всієї повноти Церкви, не міг приділяти належну увагу окремой парафії. А від інших (парафій і священиків) єпархії він (ставропігійний храм) був відділений самим статусом «ставропігії». Підсумком був занепад духовного життя всіх парафіян, а особливо священика…». Саме в турботі про духовне здоров’я віруючих, проти священиків, упертих у своїй «особистій ставропігії», застосовувалися досить тверді дисциплінарні міри, аж до позбавлення сану… [4]

Таким чином, із усього вищевикладеного виникає, що існування «ставропігійних парафій» на території нормально функціонуючих єпархій УАПЦ суперечить існуючій адміністративно – канонічній практиці Вселенського православ’я, й така «ставропігія» повинна бути якомога швидше ліквідована.

Вікарний деканат УАПЦ

Ще одним досить дивним адміністративним утворенням УАПЦ, що діє на території двох діючих єпархій: Львівської й Львівсько-Самбірської, є так званий «вікарний деканат», яким «керує» о. Ігор Курпита.

Історія виникнення самого терміна «вікарний деканат» або «вікарне благочинне» прямо пов’язане з єрессю етнофелитизму, що була засуджена Вселенським Православ’ям ще в далекому 1872 році на Помісному соборі в Константинополі. Саме в ХІХ столітті група архієреїв і священиків Болгарської Православної Церкви висунуло ідею створення для національних меншостей окремих «вікарних деканатів», які поєднували б православних однієї національності й підкорялися вікарному архієреєві при Предстоятелі Помісної Православної Церкви. Однак, після осуду єресі етнофелитизму, ідея «вікарних деканатів» була надовго забута.

Своє несподіване відродження ідея болгарських єретиків про «національні вікарні деканати» у Православній Церкві одержала нове життя в 90-х роках ХХ століття. Так, у Румунській православній Церкві, в областях Мараморощина й Банат, парафії в українських етнічних селах були об’єднані в Український вікаріат Румунської Православної Церкви й богослужіння в них відправляються українською мовою. Вікаріат користується адміністративною автономією, складається із двох протопопіатів (благочинний), які поєднують 36 парафій з українськими священиками. [5]

Рішення утворити «вікарний деканат» румунська ієрархія пояснювала тим, що дані українські парафії представляють своєрідний компактний православний анклав, що за мової, обрядом й навіть церковному календарю відрізняється від інших парафій єпархій.

Однак, незважаючи на досить логічне обґрунтування румунських богословів, подібне адміністративно – канонічне нововведення Румунської ПЦ викликало шквал критики з боку декількох Православний Церков, наприклад Польської й Руської ПЦ, які побачили в цьому спробу перейти до побудови Православної Церкви за національної ознакою. Так, незважаючи на істотний тиск із боку Румунської ПЦ, УПЦ МП відмовило в призначенні окремого вікарного єпископа для 108 румунських парафій у Чернівецькій області. [6] Подібні рішення прийняті й у Болгарській Православній Церкві щодо грецьких парафій, а також у Сербської ПЦ стосовно парафій чорногорців і хорватів.

Сьогодні, виходячи із практики Румунської Православної Церкви, можна припустити, що «вікарні деканати» є винятковою й змушеною формою адміністративно – канонічного пристрою Православної Церкви. Основною причиною їхнього створення є православний анклав, що не тільки за етнічною приналежностю й мові, але й за обрядом виразно відрізняється від більшості парафій конкретної єпархії (єпархій) на території якої (яких) він існує.

Ще один важливий штрих у вказаній проблемі. Вікарним деканатом, що створюється рішенням архієрейського собору Помісної Православної Церкви, може керувати винятково призначений тим же собором архієрей. Тільки в цьому випадку зберігається стрункий адміністративно – канонічний устрій Православної Церкви. Тому що, фактичний «вікарний деканат» – це своєрідна єпархія, що побудована поза територіальною ознакою.

Очевидно, що «вікарний деканат» УАПЦ, організований на території Львівської й Львівсько-Самбірської єпархії, не володіє жодним з перерахованих вище факторів, які б хоч якось виправдували його існування в УАПЦ. Це українські православні парафії на території українських православних єпархій, які нічим не відрізняються від інших подібних парафій єпархії. Практично, це змушена самоорганізація (об’єднання) ряду парафій Львівщини, що відбулося під час негараздів у Львівській єпархії УАПЦ. Можливо, що під час негараздів подібна тимчасова самоорганізація вірних УАПЦ парафій і була позитивним фактором, але сьогодні, коли негаразди переборені, існування подібної структури, а тим більше спроби її адміністративно – канонічного оформлення, є антиправославним явищем.

Висновки

З вищесказаного очевидно, що «парафіяльна ставропігія» і «вікарний деканат» – це, у сучасних умовах УАПЦ, явні відступи від адміністративно – канонічної структури Православної Церкви, що прийнята Вселенським Православ’ям.

Створені за необхідності, у період розколів й негараздів у УАПЦ, вони приречені відійти в минуле разом із проблемами часу становлення. Бо їхнє існування значно ускладнить переговірний процес не тільки по виходу УАПЦ із тимчасової канонічної ізоляції, але й об’єднавчий процес із іншими гілками Православ’я в Україні.

1. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B3%D0%B8%D1%8F
2. Монастыри Афона. М., 1993, ст. 25
3. Храмови Српске Православне Цркве. Београд, 1991, ст. 11
4. Расколы и ереси в Православии. ХІХ – ХХ столетие. Сборник статей. СПб., 1998, ст. 46
5. Biserica Ortodoxă Română. Bucureşti, 2003, р. 67.
6. http://www.patriarchia.ru/db/text/318310.html

прот. Сергій Горбик

"Львівсько-Самбірська Єпархія Української Автокефальної Православної Церкви ", 19 жовтня 2011 року