Патріарх зі «Скайпом», вихований у підпіллі

7 травня 2011, 00:14 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Мар'яна П'ЄЦУХ

"Україна молода", 6 травня 2011

З нагоди першого дня народження Святослава Шевчука на посту глави УГКЦ «Україна молода» зустрілася з батьками молодого Патріарха і з’ясувала, «яким він хлопцем є»

Райцентр Стрий на Львівщині по праву має неофіційний статус «бандерівського» міста. Не лише через виразну національну свідомість мешканців — тут зародилися Українські січові стрільці, розташовувалися одні з найсильніших осередків УВО й ОУН, тут уперше в радянській Україні на офіційному рівні у березні 1990–го підняли синьо–жовтий прапор та поставили перший пам’ятник Бандері (родина Бандер походить саме зі Стрия, тут Степан навчався в гімназії та активно розвивав молодіжний національний рух). Тепер стрияни мають ще одну гордість. Новообраний Верховний архієпископ Української греко–католицької церкви — їхній земляк. Тут Святослав Шевчук ріс, тут живуть його батьки.

 

Рівень релігійності стриян — не нижчий за рівень націоналізму. Ще в 90–му році у початкових класах шкіл тут ввели уроки катехизму (їх проводили греко–католицькі черниці), відновлювали і будували нові греко–католицькі собори. Подекуди, щоправда, релігійна складова у свідомості стриян набуває дивних ознак — ікону Божої Матері можна побачити навіть у кафе в центрі міста над барною стійкою.

 

У радянські часи — попри те, що священиків змушували приймати православну віру, а найупертіших відправляли в тюрми й заслання — у Стрию існувала підпільна церква. В умовах підпілля виховали і главу УГКЦ.

 

Батьки Святослава — пенсійного віку, 66 і 63 роки. Юрій Шевчук — радіоінженер, спочатку працював на залізниці, потім телемеханіком. Віра Шевчук — вчителька у музичній школі, де працює з юності і до сьогодні. Попри те, що в родині немає священиків, сім’я завжди була високорелігійною, хоч і без надмірного фанатизму. Щонеділі ходили до підпільних церков, які організовувалися в будинках і квартирах стриян. Молодший син Шевчуків Всеволод не так давно теж став священиком. Висвячував його рідний брат Святослав.

 

Живе сім’я Шевчуків у невеликому одноповерховому будинку неподалік центру міста. Свого часу батьки Віри Шевчук купили дерев’яну хату в Карпатах і привезли її до Стрия. Згодом уже діти будинок розширили, зробили зовні обшивку.

 

 

«Святослав ніколи не був кар’єристом»

 

— Пані Віро, чи справді ви плакали, коли дізналися, що сина обрали на посаду глави церкви?

 

Віра Шевчук: — Сильно плакала, бо зрозуміла відповідальність, яка покладається на нього. Вибачте, що я так скажу, але [предстоятель церкви] — це навіть не Президент України. Бо Президента обирають на п’ять років, і все. А це — на довше, на ціле життя. І керувати вселенською церквою — то навіть не керувати жодною державою, то є дуже велика відповідальність, то надзвичайно важко. Тому для мене ця новина була дуже дво­значна — і радісно, і боязно за ту відповідальність.

 

— Ви передбачали, що у вашого сина так успішно складеться кар’єра? Чи це кар’єрою важко назвати?

 

Юрій Шевчук: — Кар’єра і духовне життя — це велика різниця. Тут ідеться не про кар’єризм, а про те, щоб Святослав був добрим священиком, добрим душпастирем для вірних греко–католицької церкви.

 

Це вже з часом, коли в нього виявилися добрі здібності, Святослав здобув ступінь доктора богословських наук — перший після легалізації УГКЦ. Де б він не працював, завжди себе добре поводив і справлявся зі своїми обов’язками, віддавався цій справі.

 

Наскільки я знаю Святослава, він ніколи не був кар’єристом. Бути кар’єристом — це йти по трупах друзів, знайомих, зра­джувати, так як часто в нас сьогодні є. А він не з тих людей — у нього все будувалося на принципах релігійності і віри в Бога.

 

«Для нас найкращий відпочинок — піти зі Святославом у гори»

 

— Стало відомо, що новий глава УГКЦ веде дуже скромний спосіб життя, має недорогу машину, недорогий годинник, не любить розкоші. Це вплив вашого виховання?

 

Ю. Ш.: — Ми завжди жили без розкоші. У нас була квартира, яку я отримав у 1985 році, ми жили там. У будинку, де ми зараз живемо, мешкали батьки дружини. Пройшов час, вони повмирали, і дідо подарував цю хату внукові Святославу. Тут зробили ремонт своїми силами, бо все було вже таке стареньке. Святослав приїжджав із семінарії, ми разом ставили риштовку, пінопластом оббивали, клеїли то все. Ми не є люди, які багато хочуть, — нам аби було здоров’я і було що поїсти.

 

В. Ш.: — Хоча ми і їздили на море. Як Святослав був маленький, то була така необхідність, бо він мав хронічний тонзиліт. Як йому було три роки, ми вперше поїхали в Анапу.

 

Ю. Ш.: — Я був залізничником, мав безплатний проїзд, то можна було їхати.

 

— А зараз відпочиваєте сім’єю на морі?

 

Ю. Ш.: — Та які моря (посміхається).

 

В. Ш.: — Єдине, я їжджу в Трускавець, бо маю проблеми зі здоров’ям.

 

Ю. Ш.: — Для нас найкращий відпочинок — це якщо Святослав мав час, три–чотири дні, брали молодшого сина — і в Карпати. По горах полазити, по полонинах, позбирати ягоди, гриби, привезти звідти бринзу... Святослав дуже любить гори. Там наскільки природа чудова і повітря чисте.

 

Я в Альпах не був і не хочу. Якби мав час, то лише в Карпати.

 

«Смажена картопля і консерви в томаті — ось його їжа»

 

— Наскільки часто Святослав проводив час удома до того, як поїхав навчатися і працювати за кордон?

 

В. Ш.: — Він завжди був дуже домашньою дитиною. Коли вчився у Бориславі, господарі, в яких він жив, дивувалися, що він так тягнеться додому. За найменшої можливості Святослав завжди був дома. Так і зараз.

 

— Радієте, що тепер він буде в Києві, а не в Аргентині (два останні роки Святослав Шевчук служив у Південній Америці)?

 

Ю. Ш.: — Певно, що так. Тепер на свята йому вже можна буде шинку привезти (посміхається). Хоча, коли Святослав був в Аргентині, ми теж постійно спілкувалися. Різниця в часі — шість годин. Година друга–третя дня по нашому — ми вмикаємо комп’ютер, в той час він там встає і, поки раненько, то може до нас задзвонити на «Скайп».

 

— Про що зазвичай говорили?

 

Ю. Ш.: — Питає, як мама ся чує. Що в нас нового. Ми мусимо все розказати, як у нас. А коли питаємо, як у нього справи, то каже: «В мене все добре». Головне, що він знає, як у нас. Як дерева цвітуть, як господарка, як собаки, бо він також любить дуже псів (на подвір’ї Шевчуків живуть дві вівчарки. — Авт.).

 

— Чи дуже зросла увага до вашої сім’ї в Стрию після синової інтронізації?

 

Всеволод Шевчук (брат): — Після того, як нас уперше показали по телебаченню, то як ішов по місту — відчувалося, що люди на тебе дивляться.

 

В. Ш.: — Ви знаєте, ми настільки скромні люди, що просто не дозволяємо собі бути якимись особливими. От у мене на роботі які були з людьми стосунки, такі є й зараз. На вулиці, бувало, мені казали, що я дуже подібна на маму патріарха. А я ніколи не кажу, що це я і є. Я кажу: «Та багато людей подібних є...»

 

— Не переживаєте, що тепер, коли син приїжджатиме до Стрия, вома йому вже спокою не дадуть?

 

Ю. Ш. — Ні. Він, як приїжджав із семінарії додому, то перше, що було в нього, — це поспати.

 

Ми часто не знали, коли він приїде. Я все питаюся в нього. А він: «Тату, як тільки, то відразу». Тут раз — «СМС–ка» приходить: «Я в маршрутці на Стрий». Все, мама відразу знає, що йому треба. Він любить страшно картоплю смажену з часничком чи цибулькою. У піст до смаженої картоплі — консерву в томатному соусі. І все, то вже його їжа. І ми вже знаємо — як він виїхав зі Львова, то маємо годину часу, дружина сідає і чистить картоплю. Він приїжджає, поїсть, поп’є чаю — і спати.

 

Учень дяка Степана Лисичного

 

— Звідки у вас у родині взялося це високорелігійне виховання, тим паче, при забороненій греко–католицькій церкві?

 

Ю. Ш. — Усе завдяки старшим у родині.

 

От у мене сестра живе в Кіровограді. То в них там по–іншому — вони не відчувають потреби постійно ходити до церкви, там атеїзм зробив свою справу. Ще трошки — і в нас так само було б. Але завдяки нашим батькам, старій інтелігенції, дідусям, бабусям вдалося зберегти це.

 

Святослав ріс поруч із батьками дружини, вони зі Стрия, релігійні люди. Змалку вони навчили його хреститися і молотися. Дитина бачила ставлення батьків, діда, баби до свят Воскресіння, Різдва, Благовіщення. У дитини потихеньку фундамент формувався. А не так, як бувають сім’ї, що їм «какая разница, какой повод, было бы что выпить». У нас такого не було.

 

Батьки дружини були добре знайомі з родиною Зарицьких з Оплатина. Брат Олексій Зарицький був священиком, який відбував у Сибірах за свою віру греко–католицьку, і який згодом був проголошений Папою Римським блаженним. Ця людина була в цій хаті — значить, вона щось залишила.

 

В. Ш.: — Також до нас часто приходили монахині з греко–католицької церкви. Так якось тягнулися люди.

 

За Радянського Союзу моїх дітей хрестили греко–католицькі священики в підпіллі, ми брали шлюб теж у своїй хаті. Ми просто віруючі люди — так нас навчили батьки й діди, і ми зберігали свою віру й традиції. Мене ніхто не примушував іти на службу Божу — я сама бігала, я знала, в якій хаті відправляється служба. Мене то цікавило, і я хотіла там бути.

 

Знайомі навіть дивувалися, коли дізналися, що син висвятився на греко–католика. Бо в нас у [музичній] школі всі казали, що ми нібито баптисти, адже до православної церкви не ходимо. Мало хто знав, що ми ходили у підпільну церкву.

 

Ю. Ш. — У моїх батьків на Франківщині у хаті теж була підпільна церква. Служби проводив священик, який переховувався в нашій родині. Сім’ї, що приходили на богослужіння, приводили дітей, їх навчали віри у Бога, навчали добра.

 

— А серед інших ваших близьких родичів ніхто безпосередньо не хотів висвятитися на священика?

 

Ю. Ш.: — Хотіти — не значить бути священиком. Треба мати до того покликання. Є хлопці , які закінчили семінарію, пройшли повний курс, але не висвячуються. Вони відчувають, що не кожен може бути таким, як вимагає церква, — приносити церкві добро і нести Боже слово людям.

 

— Коли ви зрозуміли, що ваш син має таке покликання?

 

Ю. Ш.: — Ми просто побачили його зацікавлення. У нас у хаті були молитовники та Катехизм старослов’янською мовою. Він почав їх читати, хоча там багато незрозумілих слів. Потім зустрів дяка Степана Лисичного із села Завадова. Він його дуже багато навчив. Той дяк завжди казав, що зі Святослава «будуть люди».

 

Почалося все з того, що поїхали ми на похорон діда дружини. Там такий звичай, що в першу ніч біля померлого читається псалтир. Псалтир також був написаний старослов’янською мовою. Дяк читає, а Святослав уже цікавий до того був — питає, чи можна і йому почитати. Пам’ятаю, як дяк на сина із подивом подивився. Тоді йому було 13 років. Спробував він читати — і в нього вийшло. Це він уперше читав псалтир цілу ніч. Потім знову був похорон у родині, то дяк уже дзвонив і просив приїхати допомогти псалтир читати. Він так до себе малого притягнув, що Святослав їздив до нього на свята — вже не псалтир читати, а дякувати, співати.

 

— Воістину важка ноша випала вашому синові? Тим паче до УГКЦ в багатьох регіонах України ще доволі неоднозначне ставлення...

 

Всеволод Шевчук: — Святослав на це каже: «Чи мені страшно? Страшно — як мурашці перед великою горою. Але з Божою поміччю і підтримкою ми будемо робити так, як хоче Бог від нас».

 

Ю. Ш.: — Ми вертаємося до того, що було історично, коли конфесія не була поділена. Як казав Блаженніший Любомир Гузар: «Ми не прийшли завойовувати Київ, ми просто повертаємося до того, де ми колись були».

 

Люди прийдуть із часом. Я маю тут таких товаришів, що вони були православні, ледь не билися з нами, всяке було, сварилися, а тепер бачу — пішли в нашу греко–католицьку церкву. І ніхто їх не переманює. Це є потреба. Людина сама до того приходить.

 

ДОВІДКА «УМ»

 

Святослав Шевчук — Верховний архієпископ Києво–Галицький, митрополит Київський — предстоятель Української греко–католицької церкви (інтронізація — 27 березня 2011 р.).

 

Народився 5 травня 1970 р. у Стрию Львівської обл.

 

Після закінчення середньої школи №10 навчався у Бориславському медучилищі, а також у підпільній греко–католицькій семінарії. Відбув військову службу в Радянській армії. У 1990–х навчався у Центрі філософсько–богословських студій у Буенос–Айресі (Аргентина), у Львівській духовній семінарії Святого Духа, у Папському університеті св. Томи Аквінського в Римі (Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат у галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції.

 

Дияконське свячення отримав 21 травня 1994 р., священиче — 26 червня 1994 р. (святитель — Верховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський).

 

Був префектом, віце–ректором Львівської духовної семінарії, віце–деканом богословського факультету Львівської богословської академії (надалі — Український католицький університет). У 2002—2005 рр. — голова секретаріату, особистий секретар Блаженнійшого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові. Із червня 2007 р. — ректор Львівської духовної семінарії. У 2009–2011 рр. був єпископом–помічником, апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос–Айресі.

 

Очолив УГКЦ за результатами виборчого синоду після добровільного зречення Патріарха Любомира Гузара.

 

Владика Святослав вільно володіє українською, англійською, італійською, іспанською, польською та російською мовами.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

      Ніякий з тебе пророк, Мішка.

    • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

      Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

    • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

      Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

    • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

      Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

      В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

    Популярні статті місяця