Виступ архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на конференції духовенства УПЦ в США
В цій аудиторії зайве говорити, що в основі теперішньої кризи лежать давні грубі порушення канонічного права: незаконне переведення Київської митрополії в чужу юрисдикцію 1686 р., створення після фактичної ліквідації християнських Церков в СССР під час великого терору 30-х рр. РПЦ Йосифом Сталіним 1942 р. Не вилікувана своєчасно недуга провокує все нові й нові хвороби. Церква після падіння комуни не пережила оздоровчого покаяння й спробувала перейти в демократичне суспільство з усіма набутими в тоталітарному світі вадами.
Церковне життя в Україні лякає сторонню людину своєю заплутаністю. Справді, крім канонічно визнаної УПЦ-МП, в нас діють парафії Румунської Православної Церкви, не визнані канонічно, але численні УПЦ-КП та УАПЦ, а також низка марґінальних церковних груп: «соборноправна» УАПЦ «патріярха» Мойсея Кулика, «апостольська» Церква, створена спочилим Михаїлом Дуткевичем із кількох блукаючих архиєреїв, «істинно-православна» Церква з промосковською ідеологією. Є навіть харизматична секта, яка назвала себе «реформованою» Православною Церквою. До цих марґінальних груп намагалися відтиснути нашу єпархію, щоб приховати репрезентований нею канонічний шлях виходу з церковної кризи.
Спокусливо, але цілком несправедливо було б пов’язувати цю строкату картину лише з амбіціями єпископату. Немає що говорити, осіб із нереалізованими лідерськими амбіціями не бракує. Але кожному нормальному архиєреєві в будь-якому відношенні ліпше належати до численної, авторитетної, визнаної канонічно й правно Церкви, ніж до сумнівної конфесійної групи. Очевидно, справа тут складніша. Оскільки ж ідеться про Церкву, годилося б припустити, що її містичний Глава не попустив би їй проходити такі небезпечні випробування без спасительної мети.
В цій аудиторії зайве говорити, що в основі теперішньої кризи лежать давні грубі порушення канонічного права: незаконне переведення Київської митрополії в чужу юрисдикцію 1686 р., створення після фактичної ліквідації християнських Церков в СССР під час великого терору 30-х рр. РПЦ Йосифом Сталіним 1942 р. Не вилікувана своєчасно недуга провокує все нові й нові хвороби. Церква після падіння комуни не пережила оздоровчого покаяння й спробувала перейти в демократичне суспільство з усіма набутими в тоталітарному світі вадами. І, як наслідок, сама стала фактичним співучасником руйнівних процесів, які зупинили Україну на шляху до реальної демократії.
УАПЦ, відродження котрої почалося 1989 р., мала шанс стати духовною альтернативою тоталітарних інститутів. Але від самого початку здійснюються спроби нейтралізувати небезпечні для посткомуністичної бюрократії тенденції в її розвиткові. Стрімке зростання УАПЦ в Галичині привело в неї сотні священиків РПЦ, чужих розуміння ідентичности УАПЦ, вихованих праґматично. Вони зуміли опанувати патріотичну демагогію, перейшли на українську мову богослужіння, але так і не зуміли стати «новими бурдюками» для київської традиції. Влада постійно намагалася знайти в УАПЦ або впровадити до неї конформістів, які б розірвали стосунки з материнською церквою в діяспорі й перетворили УАПЦ на підконтрольний державі інститут. Не вдалося цього зробити на соборі 1990 р. – і 1992 р. здійснюється спроба замінити УАПЦ на УПЦ-КП. Завдяки Патріярхові Мстиславу рештки УАПЦ зуміли вижити й заново організуватися наприкінці 1992 р. – і ось уже 1995 р. нав’язується ідея «об’єднаної» УАПЦ-КП. А потім, коли вже ухвалою Архиєрейського собору 4 жовтня 1999 р. та заповітом Патріярха Димитрія з 1 грудня 1999 р. вирішується повернутися під юрисдикцію митрополита Константина, скориставшись упокоєнням Патріярха Димитрія влада майже силою змушує обрати одіозну постать із Тернополя спершу місцеблюстителем, а потім і предстоятелем УАПЦ. УАПЦ деґрадує, децентралізується й набуває скандальної слави. Протягом останніх років ідеологія УАПЦ виробляється людьми, чужими київській традиції. На Архиєрейських соборах постійно присутній священик УПЦ-МП Петро Зуєв, який і готує програмові документи для УАПЦ. Коли переглянути веб-ресурси, над якими інтенсивно працює такий собі Заплетнюк, то переконуєшся, що головною метою цієї релігійної організації є протистояння нашій Харківсько-Полтавській єпархії та дискредитація єпископів колишньої УАПЦ, в тому числі тих, які ще перебувають у підпорядкуванні Мефодія.
УПЦ-КП була створена президентом Леонідом Кравчуком з метою відтворити в структурі української держави совєтську модель лояльної до політичних еліт і позбавленої самостійної сили конфесійної структури. За часів президента Віктора Ющенка амбіції УПЦ-КП зросли й вилилися в спроби перемовин із УАПЦ та навіть УПЦ-МП з метою їхнього приєднання до «патріотичної» КП. Навіть у східноукраїнських областях державні адміністрації відверто протеґували КП. Поширюються статистичні відомості, за якими нібито більшість українських громадян підтримує КП. Пріоритетні стосунки з КП стають нормою в т. зв. національно-демократичних партіях та «Нашій Україні».
Але настає час шукати плоди. Боюся виглядати надміру катеґоричним, але все ж пропоную порівняти стан правих, патріотичних партій на 1992 р. і після їхнього духовного очолювання КП. Цей стан виявляється повною відсутністю правих фракцій у парламенті, різким падінням популярности, скороченням членства. Прихід до влади проросійських сил, неспроможність протистояти новій хвилі русифікації, глибоко кризовий стан суспільної моралі – хіба ж державна церква не несе за це відповідальности?
Нині УПЦ-МП знов цілком повернула собі становище панівної конфесії. В більшости областей України вона, щоправда, і раніше його не втрачала – хай би навіть київські високопосадовці ходили до інших храмів. З викличним самовдоволенням МП прагне продемонструвати свою силу, впливовість, багатство. Її захоплює тісний зв’язок із найбагатшою і найбільш кримінальною з суспільних сил – партією реґіонів. Вона відкинула сором’язливе приховування належности до РПЦ, і на кожному кроці гордо згадує московського патріярха як свого предстоятеля. Українська за походженням верства священства радісно підтримує ревізію історії, паплюження УПА й націоналістичного визвольного руху. Нещодавно архиєпископ Йонафан Єлецьких навіть виступив із публічним закликом українців до покаяння в геноциді єврейського народу за часів Хмельниччини. У той же час голодомор 1932-1933 рр. і большевицький повоєнний терор на Західній Україні сором’язливо замовчується.
Приїзд патріярха Кирила влітку 2010 р. відрізнявся від попереднього більш відвертою політичною спрямованістю. Московський патріярх бере на себе роль рушія інтеґраційних процесів, що мали б завершитися відновленням Російської імперії – «русского міра». Коли переглянути церковні веб-сайти, полиці церковних крамниць РПЦ, то складеться враження, що монархічні мотиви превалюють у служінні Церкви, а Миколай І та його московська шанувальниця Мотрона – найпопулярніші святі. Парадоксально, але РПЦ виявилася не готовою дистанціюватися від відродження культу Сталіна, здійснюваного на постсовєтському просторі.
Найстрашніше, що з парафій УПЦ-МП транслюється в суспільне довкілля потужна хвиля ненависти. Її легко помітити вже в храмі, коли відвідувача прошивають гострі погляди неодмінних бабушок. Ця хвиля здіймається в проповідях, у церковній публіцистиці. Її об’єкти бувають різні – масони, націоналісти, розкольники, католики. І годі навіть уявити собі публічний жест християнської любови до опонента – не цькування, не протистояння, а власне любови…
Думаю, саме брак християнської любови відштовхує від цієї Церкви молодь, інтеліґенцію. Попри зовні імпозантну видимість УПЦ-МП, яка має переважну більшість парафій майже в усіх областях України, громади цієї Церкви малочисленні, зокрема, в селах. Недільна служба в селі – це 10-15 бабусь. Єдине джерело надходження коштів на будову – адміністративний ресурс, тобто сприяння влади, яка по-своєму стимулює бізнесменів на допомогу громадам. Парафіяльне життя реально існує лише в окремих церквах. Майже повсюди зберігається кланова замкненість духовенства. Надзвичайно небезпечною проблемою є заанґажованість духовенства в політиці й бізнесі, в тому числі кримінальному. При цьому зберігається споживацький підхід до священичого покликання. Надія покладається на державу, яка має забезпечити релігійне навчання, відбудовувати церкви, долати конкурентів МП на релігійному полі. Оскільки ж УПЦ-МП реально репрезентує Православ’я в очах переважної більшости українців, ці вади позначаються на суспільному баченні Церкви, на ставленні до неї, на характері й якості покликань.
Місце нашої скромної Харківсько-Полтавської єпархії в церковному житті визначається зареєстрованими 2006 р. статутом єпархії та її консисторії, а також основоположним для нас документом – Актом об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії з УАПЦ, підписаним митрополитом Феофілом Булдовським і єпископом Мстиславом Скрипником 27 липня 1942 р. Майже всі громади нашої єпархії зберегли вірність ухвалам 1999-2000 рр., за якими мав початися процес повернення УАПЦ в Україні під юрисдикцію митрополита УАПЦ в діяспорі. Канонічний шлях виходу з церковної кризи один – повернення всіх українських громад під омофор Вселенського Патріярха з наступним формуванням єдиних помісних структур і клопотанням про патріярший томос із даруванням автокефалії.
Майбутнє Православної Церкви в світі багато в чому залежить від нас. Нині стара й вразлива Константинопольська Патріярхія мусить протистояти змаганню за лідерство. Так уже було 1948 р., коли Сталін заходився був перетворювати Москву на православний Ватикан. Але навіть незаконне позбавлення Православної Церкви Польщі автокефалії, а Латвійської й Естонської Церков – автономії, навіть використання адміністративного тиску на церкви в країнах східного блоку виявилося недостатнім для руйнування диптиха, в якому першими йшли стародавні східні патріярха. Наш час, попри зростання небезпек для Церкви в Туреччині, відкриває широку перспективу для Вселенського Патріярха як позбавленого політичних узалежнень духовного авторитету для всіх православних світу. Руйнування єдности пастви Константинопольського Патріярха, творення нових самопроголошених структур, відрив від Константинополя його заокеанських єпархій врешті решт загрожує узалежненням від політичних амбіцій «третього Риму». Канадська Церква 1990 р., УПЦ в США й УАПЦ в діяспорі 1995 р. зробили свій вибір. Ми сподіваємося, що їхня допомога сприятиме й нашому включенню в цей процес.
