• Головна
  • Моніторинг
  • Владика Даниїл: “Ці діти чекають нашої підтримки і вірять, що світ не без добрих людей”...

Владика Даниїл: “Ці діти чекають нашої підтримки і вірять, що світ не без добрих людей”

14.04.2011, 13:33
Інтерв’ю з Владикою Даниїлом (Зелінським), Правлячим архиєреєм Західної єпархії Української Православної Церкви в США

Інтерв’ю з Владикою Даниїлом (Зелінським), Правлячим архиєреєм Західної єпархії Української Православної Церкви в США

Ірина Ценглевич: Дорогий Владико! Насамперед, хочу подякувати Вам за те, що, незважаючи на свою зайнятість, ви погодились дати це інтерв’ю. Багато людей вже мали змогу познайомитись з Вами особисто протягом тих двох років, що Ви є Правлячим Єпископом Західної Єпархії УПЦ в США. Скажіть, які зміни відбулися у вашому житті з часу переїзду до Чикаго?

Владика Даниїл: За останні кілька років дуже багато змін сталося у моєму житті. Пригадую, 10-15 років тому назад, під час мого навчання в духовній семінарії, все, про що я мріяв, це – бути простим священиком, мати свою маленьку парафію, де б я міг служити Богові. Так сталося, що я потрапив до Америки, навчався в Католицькому Університеті Америки, Баламандському Університеті Ливану та США, Свято-Софіївській Українській Православній Богословській Семінарії УПЦ в США, Пітсгбурській Теологічній Семінарії та Університеті, де познайомився із багатьма людьми. Події, що сталися 11 вересня 2001 року надзвичайно вразили мене. Саме в той час я перебував у Нью-Йорку. Цей жорстокий терористичний акт проти Америки, у якому загинули невинні люди, примусив мене по-іншому оцінити свій життєвий шлях. Я пішов служити до американського війська; там я був капеланом. В армії доля звела мене з молодими хлопцями і дівчатами, які в реальній дійсності мали багато життєвих проблем. В цей період мого життя нелегко було зробити вибір: бути парафіяльним священиком, чи залишитись в армії. Але так склалися обставини, що я повернувся на Україну, а невдовзі потрапив до околиць Чорнобиля. Усе побачене там у великій мірі вирішило мою подальшу долю … Уявіть собі: хворі діти-інваліди, які не живуть, а існують (ще раз підкреслюю – існують!), покинуті, нікому не потрібні; жахливі умови через відсутність найнеобхіднішого. Дивився на них – і серце стискалося від болю: вони ж ні в чому не винні…. І тоді я зрозумів, що, можливо, саме в опікуванні цими знедоленими сиротами та потребами нашого народу і є моє покликання у служінні Богові.
Знаєте, щовечора, коли приступаю до молитви, я запитую себе: в чому дійсно моє покликання як священика, чи як людини? Відповідь проста: багато людей сьогодні потребують нашої уваги – чи то немічні старці, чи хворі, чи діти-сироти. Якщо не ми, то хто?

ІЦ: В чому Ви бачите свою роль, як єпископа? Можливо, Вам не вистачає ще життєвого досвіду, адже Ви є наймолодшим єпископом в історії Української Православної Церкви в США?

ВД: Знаєте, все, що робив до цих пір, я продовжую робити і надалі. Тільки тепер відчуваю більшу відповідальність. Господь покликав мене на цю дорогу, і я стараюся робити все можливе, що від мене залежить. Майже три роки з часу мого призначення єпископом промайнули непомітно. Я багато подорожую, відвідую братні парафії тут, у США, а також часто буваю в Україні. Іноді бракує часу просто походити вулицями м.Чикаго, помилуватися красою природи, відвідати музей, чи художню виставку, адже ж територія моєї єпархії є вся географічна територія на захід від Клівленду, Огайо. Часом дуже втомлююся фізично, але коли зустрічаюся з людьми чи молоддю і дітьми в парафіях чи на церковному таборі, – одна думка тішить серце – яке то велике щастя, що моє єпископальне служіння живе і потрібне людям. Взагалі, я завжди із великим задоволенням спілкуюся з людьми. Часом бувають непорозуміння, інколи хтось навіть поводиться некоректно, але, дякувати Богу, це лише одинокі випадки. В основному, я відчуваю людську щирість і доброту.

ІЦ: Ви сказали, що багато подорожуєте. Чи є місцевість, де Ви почуваєте себе справді як “вдома”?

ВД: Є одне місце, куди я завжди з радістю повертаюся. Це наша Свято-Софіївська Українська Православна Богословська Семінарія УПЦ в США, в м. Савт Бамбрук (штат Нью-Джерсі). Саме там – духовний центр Української Православної Церкви в США. Мене було призначено деканом у роботі зі студентами. До нас на навчання приїхали 5 хлопців, студентів. Я мав бути їхнім наставником, а, насправді, – ми стали близькими друзями. Немає дня, щоб ми не спілкувались, або коли я перебуваю у відрядженні, щоб вони не зателефонували і не запитали, як мої справи, як здоров’я. І це для мене велике щастя. Я намагаюся передати їм свій життєвий досвід і, можливо, це буде мати добрий вплив на їхнє подальше життя. Семінарія – це те місце, де я хочу бути, де я відпочиваю душею…

ІЦ: Сьогодні довкола бачимо багато жорстокості. Люди стали злі… Що, на вашу думку, може врятувати цей світ?

ВД: Людська доброта. Якщо б ми, християни, бодай на короткий час почали жити згідно з Божими заповідями любові, милосердя, всепрощення, самопожертви і поваги один до одного, тоді нам не потрібні були б танки і війни. Усі біди на Землі відбуваються через людську ненаситність і прагнення влади. Але зрозумійте одну просту річ: “в кінці дня” кожен з нас буде нести відповідальність тільки за самого себе. Другий аспект, як зберегти нашу планету – ставлення суспільства до навколишнього середовища, рослинного і тваринного світу. Екологічна ситуація просто жахлива…. До речі, ми зараз розпочинаємо нову програму в роботі з молоддю у таборі “Всіх святих”, що розташований у м. Емлентон (штат Пенсильванія). Вчимо, як заощаджувати воду, чи, скажімо, вживати менше паперу. Бо, погодьтесь, ми звикли бути тільки споживачами. Нам потрібно “усе” сьогодні і негайно в цей час. Інколи люди викидають сміття просто на вулицю, не мають зовсім ніякої поваги до оточуючих.

ІЦ: Велика кількість людей, в тому числі і українців, перебувають сьогодні у стані депресії. Причини різні – чи то сімейні проблеми, чи то економічні негаразди. Але, навіть коли банківська установа забрала у вас дім – це ще не є найбільше горе, яке може статися у житті?!

ВД: Все, що людині потрібно зробити – встати в покорі перед Господом і помолитись, можливо, навіть своїми словами звернутись до Бога. Не бійтесь відкрити душу… От нещодавно у одній з парафій в м.Детройті стався такий випадок. В однієї родини “забрали” все – дім, речі, авто. Ці люди знайшли притулок у церкві, відчули полегшення, спілкуючись з людьми інших парафій. І, можливо, це їх врятувало. Тому я завжди закликаю церкви – незалежно – православні чи католицькі – давайте станемо домівкою для усіх, кому це необхідно.

ІЦ: Завжди потрібно подати руку допомоги ближньому, бо в житті все можливе, і ми не знаємо, що чекає нас завтра… Бог є дуже добрий і милостивий, але інколи просто дає нам випробування.

ВД: Так, насправді, Господь любить кожного із нас, але, водночас, дає нам право на вибір – скажімо, як учинити в тій чи іншій ситуації.

ІЦ: У сучасному світі кожен з нас завжди кудись поспішає. Часом забуваємо глибоке значення мудрого вислову “потрібно радіти кожному дню”…

ВД: Це велика проблема суспільства в цілому. Тому я звертаюся до кожного: встаньте зранку і подивіться на схід сонця, погляньте на свого чоловіка чи дружину, обніміть своїх дітей, згадайте своїх друзів та близьких і подумайте: якими ви є благословенними, що все це маєте (попри усі негаразди). Іще раз нагадую – в кінці кожного прожитого дня, стаючи до вечірньої молитви, не забувайте подякувати Господу за все, що Він дає вам у житті. Часом люди у своїх проблемах звинувачують інших, або ще гірше таке можна почути: “якась нечиста сила мене спокусила”… Завжди в такі моменти пам’ятайте святі слова апостола Павла: “Якщо бог зі мною, то ніхто не може бути коло мене…” Усе, що потрібно зробити, коли у вас якась біда – поділіться з Господом і попросіть допомоги. Інколи Бог відразу скаже: “так”, а часом – “треба зачекати”….

ІЦ: Надзвичайно цікаво спілкуватися з Вами, але я б хотіла повернути наше інтерв’ю в інше русло. Хотілося б більше дізнатись про Ваших батьків, про спогади дитячих років?

ВД: Народився я у 1972р., в Івано-Франківську, а дитячі роки проходили на Тернопільщині, в м.Бучач. Майже всі в моїй родині були учителями в школі: мама, бабусі, дідусі. Так що самі розумієте – мої шкільні роки пройшли під контролем, що інколи було нелегко. Якщо чесно – я в дитинстві був розбишакою, хто б міг подумати? (посміхається). Мріяв, коли виросту, стану пожежником, пілотом, міліціонером, вчителем, або адвокатом.

ІЦ: Великий вибір. Скільки Вам було років, коли зрозуміли, що волієте присвятити своє життя служінню Господові?

ВД: Мені тоді було, мабуть, 19-20 років. Моя мандрівка в новий світ почалася в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті української греко-католицької церкви, де я розпочав навчання. Пізніше, у 2006 році, вперше потрапив до Сполучених Штатів, де навчався в Католицькому Університеті Америки.
Велику роль у моєму становленні як священнослужителя відіграв архієпископ Антоній, правлячий єпископ Східної Єпархії УПЦ в США. Коли я вперше з ним зустрівся і поспілкувався, то відразу зацікавився історією походження українського християнства. Саме в той період мого життя я прийняв рішення прилучитися до Православної церкви.

ІЦ: Як поставилися батьки до Вашого вибору? Адже бути священиком – це не професія, це дар Божий.

ВД: Моє життя з батьками склалося нелегко (зітхає). Мій рідний брат був від народження до сьогоднішнього дня важкохворий (діагноз – епілепсія). Мама практично весь час піклувалася ним, їздила до лікарів у Тернопіль, Івано-Франківськ, Київ – всюди, де тільки з’являлась надія на його одужання. Тому я ріс із бабусею і дідусем. Реальність мого життя була не завжди легкою. Батьки розлучилися, коли мені було 13 років, і з батьком я повністю втратив контакт. Так сталося, що про свій вибір стати священиком я ділився з мамою і моїм вітчимом. Пам’ятаю, як важко було вперше сказати мамі. Бо знав, що вона завжди хотіла мати онуків. Я написав листа,в якому відкрив свою душу і попросив благословення. Я дуже щасливий, що мама зрозуміла поклик мого серця. (До речі, цього листа вона зберігає і досі). А в день, коли відбувалася моя єпископська хіротонія у м.Парма, найбільшою несподіванкою був приїзд мами з України.

ІЦ: Чи тоді мали уявлення, яке життя чекає Вас попереду?

ВД: Коли я навчався в семінарії, то познайомився там з одним монахом, який мав на мене дуже великий вплив. Звати його отець Григорій. Одного разу він сказав мені такі слова: “Ким би ти не став у майбутньому, завжди пам’ятай: кожний день твого життя повинен починатися з бажання присвятити цей день служінню Богові.” Ці слова живуть в моєму серці і сьогодні. Знаєте, я така ж сама людина, як інші. Інколи в житті бувають різні ситуації, наприклад, непорозуміння чи то між людьми, чи між окремими парафіями, чи в адміністративному оточенні. Часом люди поводять себе не зовсім виховано і тактовно, буває, що й ображають… Я розумію, що “у відповідь” мушу стерпіти, промовчати, навіть, якщо душа розривається від несправедливого ставлення. Але Бог завжди дає мені сили, і я стараюсь поєднувати свою священицьку місію із людською”.

ІЦ: Чи Ви знайомі із новим Рухом “Матері в молитві, який активно розвивається у нас в Чикаго?

ВД: Материнська молитва має надзвичайно велику силу. Матір Божа молиться за кожного із нас. Я знаю про цей Рух “Матері в молитві”. Я дав своє благословення і цілком підтримую цю ідею. Молитва – це завжди добре. Чи ми молимось за своїх дітей, чи за батьків, чи за долю України чи Америки, молитва – це надзвичайна сила.. І ще дуже добре, коли люди збираються в Божому домі, обговорюють різні теми, спілкуються, вирішують насущні проблеми і разом знаходять істину. Тоді немає необхідності шукати поради у різних ворожок і шаманів. Просто станьте перед іконою і зверніться до Господа. Спробуйте – і самі переконаєтесь….

ІЦ: Владико, в чому, на Вашу думку, сенс життя?

ВД: Ми живемо сьогодні в модерновому світі. Маємо усі вигоди: гроші, автомобілі, гарні домівки. І все, здавалось би, чудово. Але знайдуться люди, які, маючи шалені багатства, і не є щасливими. Хочеться чогось більшого. А поряд – бідні сироти в інтернатах. Все, про що вони мріють, щоб хтось взяв їх на руки, пригорнув до себе, чи погладив по голівці – це для них справжнє щастя. І тоді починаєш замислюватись, у чому ж насправді суть нашого існування?

ІЦ: Скажіть, чи колись у Вас виникали сумніви щодо правильності обраного шляху в житті?

ВД: Абсолютно ні. Були розчарування, душевні болі. Інколи несеш слово Боже до людей, сієш зерно доброти і любові, а те “зерно”, як в притчі, впало, вдарилося об каміння і ніколи не проросло. Люди повинні самі виявити бажання і стати милосерднішими і більш терплячими один до одного. І, можливо, тоді б не відбувався розподіл окремих парафій і розколи в нашій українській громаді.

ІЦ: У чому Ви бачите роль церкви у вихованні підростаючого покоління?

ВД: Наша основна мета – робота з молоддю. І це завдання не тільки церкви, але й громади в цілому. І, звичайно, найбільша роль належить, все-таки, батькам. Ми приїхали до Америки з іншого суспільства, де були відмінні моральні цінності. Наші діти ідуть до школи, в спортивні гуртки, спілкуються з ровесниками інших національностей, але я вірю в те, що якими ми все-таки виховуємо їх в родинному колі, такими людьми вони підуть у світ. Приклад батьків – це найважливіша річ. Діти спостерігають за поведінкою старших і все повторюють. Так як Бог є нашим батьком, який любить нас і наставляє на правильну життєву дорогу, так і батьки повинні бути дороговказом для своїх дітей. І ще хочу додати – як би сильно ми не любили своїх діток, треба вміти часом сказати “ні”, тим самим запобігаючи непорозумінням у майбутньому.

ІЦ: Владико, вибачте за нескромне запитання. Як Вам вдається підтримувати чудову фізичну форму? Мабуть – спорт, дієта?...

ВД: Моя дієта – це піст. Я стараюся кожного дня бігати. Доброю школою для мене стала армія. Там закон один для всіх. Ми, священики-капелани повинні були виконувати усі нормативи фізичної підготовки на рівні з солдатами. Тому сьогодні, де б я не перебував, зі мною завжди спортивний одяг. Я вірю у те, що здоровий спосіб життя – це невід’ємна частина очищення душі. Згідно слів Ісуса Христа: “Тіло є храмом Святого духа”.

ІЦ: Чим займаєтесь у вільний час? Ваше хобі?

ВД: Люблю читати. Не тільки церковну літературу, але й історичні твори, романи, детективи. Із задоволенням працюю над видавництвом нашого церковного журналу “Українське православне слово”.

ІЦ: Розкажіть, будь-ласка, про свою місію допомоги сиротам в Україні.

ВД: Насправді я тільки приєднався до цієї справи. Місію допомоги сиротам Українська Православна церква США розпочала іще 10 років тому під проводом Архієпископа Антонія. Кілька слів хотів би сказати про фонд “Допомоги дітям Чорнобиля”, засновником якого є доктор Зенон Марковець з дружиною Надією. Цей фонд був відкритий у Нью-Джерзі, також є представництво в Києві. Програма фонду базується на роботі із важко хворими, які постраждали під час вибуху Чорнобильської атомної станції в 1986 році. Попередній настоятель храму св.Петра і Павла в м. Пейлос Парк – о. Тарас Науменко, із групою молодих людей продовжили цю справу. Пізніше долучився і я. Для мене це стало в деякій мірі змістом життя. В час, коли сталася чорнобильська трагедія, я перебував у Києві. Найбільше мене вразила холоднокровність і байдужість українського уряду (тоді ще радянського). Сотні людей перебували на вулиці в той час, коли повітря було отруєне радіацією. Правдива інформація була майстерно прихована. Навіть зараз, коли б я не був у Києві – іду на Хрещатик і кожен раз із болем в серці згадую ті страшні події і молюся за тих людей, яких сьогодні з нами немає. Ця трагедія сколихнула світ, а її наслідки – важко хворі люди і діти, які не в змозі піднятись з постелі. В чому їх провина? Тому я займаюсь збіркою коштів, які передаємо на утримання інтернатів, де живуть невиліковного хворі діти. Ми залучили додаткову кількість вихователів, купуємо медикаменти, але найголовніше – кожного року привозимо з Америки молодих людей-студентів, які протягом трьох тижнів живуть разом із тими дітьми в інтернаті – беруть їх на прогулянки, разом бавляться, виїжджають на екскурсії в місто, парк, щоб ці знедолені діти могли побачити світ поза стінами інтернату. Треба бачити очі бідних сиріт, повні щастя і радості. Людська доброта і увага – усе, що їм потрібно. З іншого боку спостерігаємо велику користь для молодих людей, які приїхали з Америки до України. Вони виросли в тепличних умовах і не бачили біди, повірте, після такої життєвої практики повертаються додому іншими людьми, добрими і милосердними.
Користуючись нагодою, я хотів би подякувати усім людям, за їхні щедрі пожертви, бо якою б важливою не була місія з моральної точки зору, без фінансової допомоги і підтримки ця програма була б нездійсненною. Щиро дякую вам, мої дорогі!

ІЦ: Тільки хочу додати, що ніколи не пізно долучитися до цієї гарної справи. Сьогодні в Чикаго є багато українських бізнесменів. Кому ж, як не їм, потрібно в першу чергу подати руку допомоги, і в такий спосіб самим збагатитися духовно. Куди можна звернутись з цього приводу?

ВД: Можна напряму звернутись до мене, або на веб-сайт консисторії www.uocofusa.org

ІЦ: Я маю ще одне запитання, яке хвилює багатьох людей і мене особисто теж. Можливо, є багато людей, які бажають допомогти, але розчаровані гірким досвідом, тому що дають пожертви, а гроші йдуть хтозна куди. Неодноразово траплялись випадки шахрайства і т.п.

ВД: Мабуть, ви праві. Тому наш фонд ніколи не висилає гроші. Ми стараємося купити медикаменти, вітаміни, інвалідні візки та інші необхідні речі і власноручно відвозимо усе це до України.
ІЦ: Я впевнена, що багато моїх друзів і знайомих хотіли б допомогти. Що ми можемо зробити?

ВД: Чому б не організувати певну подію, так званий “fundraising”, можливо, концерт, – і на виручені кошти купити необхідні речі для хворих дітей, організувати групу людей, які зможуть допровадити усе до України тим, хто потребує.

ІЦ: Чудова ідея. Тим більше, що тут, у Чикаго, є багато професійних музикантів, які із задоволенням візьмуть участь у такій акції. Та й у кого “підніметься рука” відмовитися, коли справа іде про допомогу інвалідам і сиротам. Головне, щоб було бажання. В цьому і буде вияв нашої любові до Господа.

ВД: Хочу поділитися із вами історією про одну молоду дівчину з України. Вона вже 18 років прикута до ліжка – ноги викривлені, руки паралізовані, худенька і безпомічна. Під час нашого візиту до України ми привезли напитки фірми “Nestle”, до складу яких входить багато вітамінів та інших поживних речовин. Цілий місяць ця дівчина їх вживала і ви не повірите – почала рухати ногами. Це і є конкретний приклад допомоги. Знайте, що ці діти чекають нашої підтримки і вірять, що “світ не без добрих людей”.

ІЦ: Я більш, ніж впевнена, що люди, які зараз читають ці рядки, подумки згадують своїх власних дітей – яке все-таки щасливе і безтурботне в них дитинство. І які благословенні ті діти, які можуть притулитись до матері чи батька, відчути тепло і ласку, знати, що кожного дня їх чекає смачна їжа і чистий одяг. Владико, скажіть, у чому ви бачите роль батьків у вихованні дітей?

ВД: Найперше я вважаю, що батьки повинні бути прикладом для своїх дітей. З раннього віку діти починають спостерігали за поведінкою батьків, зокрема, за стосунками між батьком і матір’ю. Тому батьки повинні бути запорукою сімейного затишку.

ІЦ: Яка роль громадських організацій, школи і церкви у формуванні світогляду української молоді?

ВД: Знаєте, я виростав в Україні в так звані, “радянські часи”, тому про такі організації як “СУМ”, “ОДУМ” і “ПЛАСТ” дізнався більше, коли приїхав до Америки. Хоча “ПЛАСТ” – це дуже відома молодіжна організація в Україні. Взагалі, я вважаю, що “ОДУМ”, “СУМ, “ПЛАСТ” та інші українські організації відіграють важливу роль у вихованні підростаючого покоління. Хоча ми живемо в Америці, необхідно пам’ятати свої корені і культуру. Велику роботу у цьому проводять також Школи Українознавства, головним завданням, яких є збереження української мови, історії та мистецьких традицій. Наш народ має багату спадщину. Візьміть, для прикладу, іконопис чи вишивки (до речі, я особисто маю велику колекцію вишиванок). Яке це прекрасне мистецтво! Ми маємо чим гордитись. Але одну річ мусимо пам’ятати – толерантність по відношенню до людей інших національностей. Інколи в цьому є наша проблема, та й не тільки українців. Націоналізм і національний шовінізм – це абсолютно різні і несумісні поняття. Інколи такого роду непорозуміння призводять до трагедій.

ІЦ: Які риси характеру найбільше цінуєте в людях?

ВД: Насамперед – це самопожертва заради добра свого ближнього. Дуже рідкісна риса характеру. Особисто для мене прикладом самопожертви є Ісус Христос, а у земному житті – мати Тереза.

ІЦ: Владико, у чому ви впевнені на 100%?

ВД: Я впевнений у своїй вірі в Бога. Кожної хвилини я відчуваю, що Господь є зі мною, дає мені силу і вказує дорогу, по якій йти. І ще я на 100% впевнений у любові моєї матері до мене.

ІЦ: Деякі люди стверджують, що не обов’язково ходити до церкви кожної неділі. Можна просто помолитись вдома.

ВД: Звичайно, така думка існує серед людей і до речі, не тільки в українському оточенні, але й серед людей інших національностей. Річ у тому, що ми насправді можемо розмовляти з Богом в будь-якому місці, бо Господь є усюди. Але хочу додати, що Божественні літургії (особливо недільні) призначені для того, щоб люди збиралися разом, як одна христова родина. У кожній літургії ми молимося за усіх присутніх в храмі. Спільна молитва має надзвичайну силу. Тому, коли ми молимось наодинці – то тільки самі за себе, а в церкві – за свого ближнього, рівно ж як і людина, яка стоїть поруч з вами, – молиться за вас. І ще, під час літургії ми завжди навчаємось чогось нового. Тільки в тому випадку церква живе, коли вона повна людьми.

ІЦ: Одне запитання, яке не дає спокою не тільки мені, але й іншим людям. Ви виконали важливу роль у створенні нової парафії св.Тройці (м.Бенсенвіл).

ВД: Знаєте, можна багато говорити про ситуацію, яка склалась у ті часи, але я хочу сказати одне – Господь сам став дороговказом і привів людей до нової церкви. Сьогодні парафія процвітає. Тут працює школа українознавства, танцювальний гурток, спортивні секції тощо. А який чудовий церковний хор! І все це, завдячуючи людям, які, не покладаючи рук, працюють на благо церкви. І ще є одна річ, у якій я переконаний – храм Божий повинен бути місцем добра, миру і любові один до одного.

ІЦ: Хіба це не є прикладом самопожертви?

ВД: Звичайно. Знаєте, найбільший дарунок для кожного священика – це щирість і любов парафіян.

ІЦ: Деякі люди нарікають на те, що практично кожної неділі в церкві, окрім основної збірки грошей, завжди збирають додаткові кошти.

ВД: На мою думку, церква не повинна бути місцем накопичення коштів. Для цього існують фінансові установи. Так, наприклад, чудовим виявом християнської любові і підтримки є наша україно-американська кредитова спілка “Самопоміч”, яка відома своїми численними пожертвами на благо української громади. Хоча з іншого боку, кожна церковна громада повинна існувати фізично, тому, звичайно, мінімальні заощадження є просто необхідними.

ІЦ: Тоді виникає таке запитання – матеріальний достаток священослужителів – це необхідність чи спосіб життя?
ВД:
Скажу за себе. Я особисто намагаюсь жити скромно, і завжди надаю перевагу духовним цінностям над матеріальними.

ІЦ: Одна із головних заповідей Божих повчає нас “любити один одного, як самого себе”, але інколи дуже важко побороти в собі злість або неприязнь, яка глибоко запала у серце. Чи Ви колись були у такій ситуації?

ВД: Я ніколи не тримаю злість на людей. Інколи бувають випадки розчарування. І тоді я, здебільшого, звинувачую себе: значит, як священику, мені не вдалося донести до людей ту просту ідею любові і взаємоповаги один до одного. І по правді від цього мені дуже боляче. Тоді я стаю на коліна і в молитві прошу, щоб Господь дав мені сили і показав дорогу, як зробити цей світ добрішим. Але, на жаль, є такі речі, над якими я не маю контролю, тоді я все віддаю в руки Божі

ІЦ: Чи торкнулася Вас економічна криза?

ВД (сміється): Звичайно, я, як і всі люди, змушений платити свої рахунки і видатки (авто, харчі тощо.). Інколи буває скрутно, але я завжди кажу, що ми всі повинні розраховувати свої сили і часом вміти відмовлятись від деяких речей, які не є першою необхідністю, без яких можна обійтися. Як казав апостол Павло: “Усе мені дозволено. Але не все корисно….” Життя – це завжди вибір, який кожен із нас робить сам.

ІЦ: Ваші улюблені страви?

ВД: Звичайно, як справжній українець, я повинен сказати – борщ і вареники (сміється), але також я люблю японську кухню.

ІЦ: Ваш погляд на події, які сьогодні відбуваються на Україні?

ВД: Я дуже занепокоєний. Оцінюючи політичний та й економічний стан речей, іноді запитую себе: чи Україна сьогодні є незалежною державою? Це боляче усвідомлювати. Засуджуючи дії теперішнього уряду, ми також повинні докласти багато зусиль, щоб зберегти національні надбання українського народу та державність. Прості люди змучені політичними інтригами, які відбуваються в Україні на протязі останніх десяти років. Нам потрібні не політики, які належать до тої чи іншої партії, а саме люди, які готові до самопожертви заради свого народу. На жаль, в першу чергу, сам народ не є готовий. Кожна країна повинна пройти свій шлях і Україна не є виняток. Потрібний час і, звичайно, віра і надія в те, що Господь почує наші молитви.

ІЦ: Кілька слів про консульство України в Чикаго.

ВД: Надзвичайно приємно бачити роботу молодих представників української держави – розумних, освічених і політично грамотних, які відстоюють національні інтереси громадян України в Америці. Бажаю їм плідної праці на благо громади.

ІЦ: І останнє запитання – чи Ви щаслива людина?

ВД: Абсолютно. Господь поміг мені знайти свою дорогу у житті. Жити з вірою в Бога – це велике щастя.

ІЦ: Ну що ж, дорогий Владико, сердечно дякую вам за надзвичайно цікаву і змістовну бесіду.

ВД: А я, в свою чергу, хочу привітати тижневик “Час і Події” і побажати довголітнього служіння українській громаді м.Чикаго.

Ірина ЦЕНГЛЕВИЧ

"Час і події", 13 квітня 2011 року