Пам’ять жертв Українського Голокосту у дослідженні прот. Юрія Мицика
Планомірне винищення не лише будь-якої політичної опозиції, але й будь-яких виявів самоусвідомлення з боку “нетитульної” нації в контексті ідеологічного новотвору, названого “радянським народом” знайшли відображення у жорстоких етапах колективізації, форсованій індустріалізації, а також у невправно та й не особливо маскованій префіксом “інтер-” – “де”-націоналізації, русифікації.
Одною з найтрагічніших сторінок в історії українського народу стали роки становлення радянського тоталітарного режиму. Планомірне винищення не лише будь-якої політичної опозиції, але й будь-яких виявів самоусвідомлення з боку “нетитульної” нації в контексті ідеологічного новотвору, названого “радянським народом” знайшли відображення у жорстоких етапах колективізації, форсованій індустріалізації, а також у невправно та й не особливо маскованій префіксом “інтер-” – “де”-націоналізації, русифікації. Декларуючи свободу самовизначення народів (навряд, чи історики та юристи змогли б запропонувати більш демократичний паперовий варіант державної Конституції, ніж в СРСР), партійна еліта особливої уваги надавала питанням боротьби з українською Церквою, українською культурою, наукою, українською мовою, та відповідно і їх носіями – духовенством, інтелігенцією, селянством, як небезпечними для утопічних антилюдських конструкцій ленінців-сталіністів та здатними забезпечити творення власної державності. Не випадково ця цинічна “увага” відобразилася як у репресіях та планомірній русифікації, розбитих на певні етапи та періоди, так і у ставленні до демографічного розвитку славетної житниці Європи, багатству, щедрості землі та працелюбності населення якої з давніх-давен дивувалися іноземці.
Тому й очевидним став Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, як результат абсолютно спланованих системних заходів та інструмент знищення соціальної бази народного опору Радянській владі, та, зрештою, як відзначають історики, застереженням Українському радянському урядові проти спроб проводити порівняно самостійну політику. За нетривалий період – від кінця літа 1932 до початку літа 1933 р. масштабний штучний голод забрав життя мільйонів українців. Кількість жертв голодомору – справжнього геноциду українського народу, справді вражає, адже і з найпоблажливіших оцінок (бл. 5 млн), і з більш вагомих (понад 10 млн), що в демографічному вимірі на ближчі десятиліття склало значно більші втрати людського ресурсу, зрозуміло те, що знищено цілу європейську країну (для порівняння: сучасне населення Данії складає понад 5,5 млн. осіб, Австрії – 8,4 млн.; Болгарії – 7,6 млн.; Бельгії – 10,4 млн.; Угорщини – бл. 10 млн.).
Насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село і створила підстави голодомору 1932-1933 рр. для того, щоб поневолити українців не лише в Україні, але й на етнічних українських землях (зокрема, на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині). Саме тому, під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані, 14 грудня 1932 р. там було заборонено українізацію. А вже наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані.
А 1932-1933 рр., коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Це робилося, як наголошує український історик В. Сергійчук, не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Однак, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж зменшився більше як удвічі – до 770 тисяч тонн у 1934 р. .
Таким чином, ухвалення завідомо нереальних планів хлібозаготівель, закону “про п’ять колосків”, натуральних штрафів, вивезення з колгоспів насіннєвих фондів та впровадження т. зв. “чорних дощок” у 1932 р. стали виявом злочинної діяльності державної влади проти українського народу, яка відповідає визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. Саме тому серед офіційних документів 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято Спільну заяву з нагоди 70-х роковин Голодомору в Україні із засудженням злочинних дій комуністичного режиму, і парламенти ряду держав (Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки) підтвердили своїми актами солідарність із українським народом. 28 листопада 2006 р. за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Верховна Рада прийняла Закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, яким цю трагічну сторінку історії визнано геноцидом Українського народу.
Пам'ять мільйонів жертв геноциду стала символом єднання усіх українців, незалежно від регіону походження чи проживання, а щорічна акція “Засвіти свічку!” – символічним виявом спільної скорботи та жорстокого уроку історії для майбутніх поколінь.
Тривалий час історія голодомору в Україні замовчувалася, а публікації будь-яких матеріалів до кінця 80-х були неможливими. Упродовж останніх років за державної підтримки зусиллями українських та зарубіжних вчених опубліковано цілу низку матеріалів, присвячених трагічним подіям Голодомору (див: Геноцид українського народу: Голодомор 1932-1933 рр. Спеціальний розділ веб-порталу Державного комітету архівів України ; Електронний архів Голодомору: зведений реєстр архівних документів; Інтернет-ресурси документально-публіцистичних матеріалів з проблеми Голодомору.
У комплексі джерел до історії епохи особлива роль належить спогадам – живим свідченням тих, хто через десятиліття замовчувань зміг зберегти біль втрати родичів, знайомих, і на схилку літ передати знання наступним поколінням. Одним із хранителів пам’яті та упорядників свідчень очевидців є священик Української Православної Церкви Київського Патріархату, професор Києво-Могилянської Академії і настоятель академічного Благовіщенського храму, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, доктор історичних наук протоієрей Юрій Мицик. На сьогодні відомий православний вчений опублікував уже шість томів ініційованого ним видання “Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив”, здійсненого у Видавничому домі “Києво-Могилянська Академія”.
Уперше про голодомор майбутній священик та історик почув від батька ще у дошкільному віці. Згодом уже докладніше розпитав про все родичів, але розширювати коло опитуваних, а, тим більше, вести записи було небезпечно, тому й довелося чекати нагоди та можливості. У 80-х рр. тодішній викладач Дніпропетровського державного університету – доцент, а згодом професор Юрій Мицик вирішив боротися з формалізмом у вимогах до студентських рефератів. Він запропонував студентам, які походили з різних місцевостей Наддніпрянщини, замість звичних компілятивних багатосторінкових і часто малокорисних писань зафіксувати свідчення очевидців геноциду 1932-1933 рр. Практикантам було запропоновано розгорнуту анкету-питальник, згідно з якою рекомендувалося проводити опитування. Учасникам проекту категорично заборонялося використовувати опубліковані матеріали, натомість якість запису мала забезпечуватися тим, що опитаними мали бути в першу чергу близькі родичі похилого віку, сусіди – ті, хто знав студентів особисто і не боявся відвертої розмови.
Перші спроби опублікувати результати спільних із вихованцями пошуків чи й заохотити до співпраці читачів місцевої дніпропетровської преси (зокрема єдиної на той час українськомовної газети “Зоря”) завершилися гнівними публікаціями представників “прогресивної громадськості” про те, що ніякого голоду не було – довелося знову працювати на майбутнє. І вже після проголошення незалежності України вчений почав активно друкувати матеріали на сторінках дніпропетровського часопису “Бористен”, на сторінках криворізького журналу “Кур’єр Кривбасу”, у збірнику “Народна трагедія”. До 1996 р. вдалося сформувати досить потужну джерельну базу – зібрані спогади відображали події 30-х на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Полтавської, Черкаської областей, а також Кубані, Ростовської, Курської етнічних українських областей Російської Федерації. Частину записів дослідник передав на зберігання до Відділу рукописів Дніпропетровського обласного історичного музею. Очоливши кафедру історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, проф. Ю. Мицик – відомий в Україні історик козацтва і Православної Церкви, продовжив працю над упорядкуванням спогадів про геноцид українців, залучаючи до своїх дослідницьких проектів і студентів Академії. Активно допомагають священикові й парафіяни православних храмів Дніпропетровська і Києва, де він служив або служить і дотепер.
Аналізуючи матеріали першого тому пам’ятної книги, прот. Ю. Мицик звертає увагу на специфіку здійснення записів, особливості роботи з респондентами, проблеми критики автентичності свідчень (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив / Упор. о. Ю. Мицик. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2003. – С. 10-16). Як часто, навіть у 90-х рр., траплялися випадки, коли люди боялися відкрито говорити – приховували, або й “корегували” інформацію, яка на їхню думку, могла їм чимось зашкодити! Уважним мусить бути історик і до можливих суб’єктивних уявлень, спричинених особливістю людської пам’яті. Звертає автор увагу і на вплив вікових категорій на визначення ставлення людей до трагічних подій – якщо на початку 90-х рр. серед респондентів переважали люди, яким у 1933 р. було 10-20 років – дехто пам’ятав ще й голод 1921-1923 рр., то вже тепер доводиться записувати свідчення людей, яким на той час виповнилося 5-10 років. Здійснюються записи й тих, хто переказує свідчення очевидців – батьків чи найближчих родичів, які вижили у трагічній круговерті 30-х. Очевидно, що такі записи є значно менше інформативними та достовірними, як раніші, потребують застосування складніших методик у розчитанні та евристиці.
Основу другого тому публікації склали матеріали, зібрані студентами НаУКМА у 2003-2004 рр., і стосуються головним чином Київської, Чернігівської, Житомирської, Вінницької областей (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2004. – Т. 2 / За ред. о. Ю. Мицика. – С. 10). До третього тому упорядник залучив також матеріали та спогади, виявлені у закордонних архівах, зокрема в архіві митрополита Іларіона (Огієнка) у Вінніпегу (фонд Архіву Консисторії Української Православної Церкви в Канаді), спогади українських емігрантів (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2006. – Т. 3 / За ред. о. Ю. Мицика. – 432 с.). Методика збирання та опрацювання спогадів, розроблена прот. Ю. Мициком, виявилася достатньо ефективною і для продовження проекту, який охоплює і тематику голоду в Україні 1946-1947 рр., і може завершитися у майбутньому низкою надзвичайно важливих для української національної історії видань. Тому, полемізуючи із критичними оцінками окремих авторів, зокрема фольклориста В. Сокола, дослідник намагається врахувати інтердисциплінарний досвід фольклористичних та соціологічних досліджень, застерігаючи право історика на спосіб застосування методу усної історії (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2007. – Т. 4. – С. 6-7). Співупорядником ІІІ і IV томів є також науковий співробітник відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України Л. Іваннікова.
П’ятий том збірника (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2008. – Т. 5 / За ред. о. Ю. Мицика. – 322 с.) складають свідчення-спогади тих, хто пережив Голодомор і після Другої світової війни змогли емігрувати на захід. Це – матеріали Іроїди Винницької (Торонто) і дніпропетровського письменника і журналіста Миколи Чабана. Ці документи уже частково публікувалися та використовувалися у закордонних виданнях та фільмах, але дотепер залишалися незнаними в Україні. Серед авторів спогадів – Святійший Патріарх Мстислав, який у 1932-1933 рр. був співорганізатором громадського комітету для допомоги постраждалим від голоду та намагався забезпечити скерування потягів, вантажених зерном, у Центральну Україну.
До шостого тому (Український Голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2008. – Т. 6 / Упоряд. о. Ю. Мицик. – 690 с.) увійшли записи, здійснені студентами під керівництвом о. Юрія Мицика, викладачами М. Болгаровою та Н. Довженко, науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України С. Таранцем, фольклористами Л. Іванніковою та О. Шалак. Окрім записів спогадів старожилів та матеріалів польових експедиційних досліджень у книзі зібрані також публікації у місцевій пресі.
Комплекс опублікованих прот. Ю. Мициком документів відображає метафізику болю, дозволяє досліджувати історію трагедії та її сприйняття серед різних верств населення та вікових категорій, історію національної свідомості народу, випробуваного нелюдським експериментом з назвою “комунізм”. Вічним докором крізь десятиліття зі сторінок книг волають голоси невинно убієнних до сучасних “лєнінців” з українськими прізвищами – вітренків, симоненків, гмирів, до духовенства Російської церкви в Україні, єднання яких і надалі білокам’яно-кремлівськими могильними каменями “русскаго міра” стверджує відсутність геноциду та намагається приховати все, що свідчить про роки трагедії. Та, мабуть, настає час, коли й це каміння починає промовляти. Праця ж українського православного священика закладає сутнісну основу на майбутнє – у процес виховання наступного покоління не безликих “інтернаціоналістів”, а свідомих громадян і вірних своєї Держави, Українського Православ’я, вистражданих кров’ю новомучеників ХХ ст.
