"Надія на перемогу мудрості"

23.11.2010, 17:34
Українці не звикли до таких частих візитів Московського патріарха. Попередник Кирила Олексій Другий відвідав Київ лише два рази.

В Україну знову приїхав Патріарх

Восени 1990 року він привіз в Київ грамоту про автономію УПЦ. На Софіївському майдані його зустрів великий натовп, що скандував «Геть московського попа!». Олексій Другий після такої зустрічі вдруге наважився побувати в Одесі у 1996 році – для зустрічі із Константинопольським патріархом. І лише в 2008 році він був змушений приїхати до Києва на святкування 1020-річчя Хрещення Русі, щоб врівноважити своєю присутністю візит патріарха Константинопольського Варфоломія.

Олексій Другий був особистим другом Київського митрополита Володимира і беззастережно довіряв йому. Україна була «вотчиною» митрополита Володимира, а Росія – «вотчиною» патріарха Олексія. Симптоматично, що Україною в Московському патріархаті займався Відділ Зовнішніх Церковних відносин, тобто церковне «Міністерство Зовнішніх Справ». На чолі цього «міністерства» стояв митрополит Кирил (Гундяєв), сьогоднішній патріарх. Як відповідальний за «український напрямок» та «улікування українського розколу» митрополит Кирило часто бував в Україні. Він перший зрозумів, що УПЦ переживає складну внутрішню еволюцію. Якщо на початок 1990-х в лавах УПЦ було багато противників української автокефалії, то на сьогодні число таких людей є незначним. Вірні УПЦ та керівництво цієї Церкви вже не бояться самостійного існування. Тому що вони вже не бояться нічого. В 2001 році Москва інспірувала кампанію протесту проти візиту папи Римського в Україну, залякуючи вірних УПЦ «непередбаченими наслідками». Візит відбувся, ніяких катастрофічних наслідків не було помічено. 2004 року вірних УПЦ лякали можливим пришестям до влади Ющенко, який відбере всі храми. Ющенко прийшов, УПЦ при ньому не лише вижила, але і зміцніла. В 2007 році керівництво УПЦ намагалися залякати бунтом незгідних із засудженням «політичного православ’я». Політичне православ’я церковних «вітренок» засудили, ніякого бунту не сталося.

Коли митрополит Кирило став патріархом, він усвідомлював, що УПЦ повністю готова до автокефалії та канонічних підстав відтерміновувати такий дар не було. Єдиний аргумент – що в УПЦ багато хто проти автокефалії мав дві хиби: таких «протестантів» не так вже й багато; в історії були приклади, коли автокефалію дарували частині громад, готових до цього. Класичним прикладом може бути дарування автокефалії Православній Церкві в Америці. Серед православних Америки не було і немає згоди щодо автокефалії, але Московська патріархія в 1970 році дарувала томос про автокефалію.

Усвідомлення того, що Україна майже втрачена, привело патріарха Кирила до висновку про необхідність титанічних зусиль по утриманню українських православних в орбіті впливу Московської патріархії. З самого початку власного правління патріарх розпочав систематичну інформаційну кампанію, спрямовану на встановлення власного особистого впливу на православних християн України.

По-перше, патріарх намагається полонити серця українців, сподобавшись власним напором, рішучістю, блиском інтелектуальної фрази. По-друге, патріарх хотів би відновити в українців «чуття єдиної радянської родини», запропонувавши реінтеграцію пострадянського простору на основі ідеології «Руського світу». Але вся інформаційна кампанія мала поки що лише негативні наслідки. Настороженість вірян УПЦ до політично активного патріарха лише наростає. Єпископат та священство вже встигли стомитися від імітації бурхливої діяльності на різного роду форумах та заходах, за які розраховуватися доводиться із своєї кишені.

Головною помилкою політики патріарха в Україні є активна пропаганда ідеї Руського світу. В Україні ця ідея знаходить лише часткову підтримку на Сході, але зовсім не сприймається на Заході. До висунення патріархом вчення про Руський світ, в Україні митрополит Володимир вчив про унікальну єдність Українського Сходу та Українського Заходу – різноманітних, але нероздільних. На основі концепції митрополита Володимира в попереднє десятиліття вдалося сформувати позитивний імідж УПЦ. Це, в свою чергу, дозволило мати гарний прогрес в переговорах із Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату. І навпаки, обнародування вчення про руський світ поклало край надіям на єдність українського православ’я. Навпаки, самій УПЦ загрожує розкол на прихильників ідеології руського світу та її противників. Сьогодні від такого розколу УПЦ спасає об’єднавча фігура Митрополита Володимира, яка набула символічного значення. Але Митрополит Володимир не вічний, а іншої об’єднавчої фігури в його оточенні не видно. В цих умовах патріарх не пропускає жодної можливості примножити власний символічний капітал в Україні. Ще частіше став з’являтися в Україні митрополит Іларіон (Алфеєв), сьогоднішній голова Відділу Зовнішніх Церковних відносин, «права рука» патріарха. В церковних колах розповсюджуються чутки про скору відставку Митрополита Володимира, та обговорюються кілька варіантів майбутнього. Московська Патріархія робить вигляд, що активно лобіює на пост Київського Митрополита сьогоднішнього одеського митрополита Агафангела – єдиного етнічного росіянина в єпископаті УПЦ МП. В рукаві ж тримаються «компромісні варіанти». Перший серед них – сьогоднішній митрополит Донецький Іларіон. УПЦ в цілому критично налаштована проти такої кандидатури, оскільки митрополит Іларіон не має особистої харизми та має ряд недоліків. Зокрема, він зверхньо та різко ставиться до підлеглих. Друга компромісна фігура – митрополит Іларіон (Алфеєв) – один із небагатьох, кому довіряє патріарх. Але сьогодні громадянин Росії не можу бути обраним за Уставом УПЦ, а тому доведеться змінювати цей Устав. Третя фігура – це сам патріарх, який згодний змінити титул на Московський та Київський. Але крім змін до Уставу, в цьому випадку небезпечним стає саме підвищення Київської кафедри до статусу патріаршої. Однак, останній варіант все більше подобається патріарху, який любить ризикувати. Патріарх Кирило вірить у власну щасливу долю, і в те, що із Україною він зможе прекрасно справитися із Києва.

Патріарх – гросмейстер політичної гри, який занадто вірить у власну ідеологію. Між тим, всяка ідеологія перевіряється практикою, яка в нашому грішному світі таки є критерієм істини. Сьогодні патріарх говорить, що в глобалізованному світі Україна зможе зберегти власну ідентичність та саме своє існування лише у випадку входження до єдиного культурного простору Руського світу. Колись Михайло Горбачов любив повторювати, що Україна без СРСР не виживе. Однак, Україна не загинула, а продовжує самостійно існувати ось вже 20 років. А отже, головна посилка інтеграційної риторики патріарха не відповідає практиці, суперечить реальності. І Україна, і українське православ’я готові до власного існування. В несприятливих умовах перших двадцяти років і Україна, і УПЦ вижили фактично самостійно. Органічним продовженням історії України та УПЦ могло б стати дарування томосу про автокефалію УПЦ та об’єднання українського православ’я. Дружня по відношенню до Московської Патріархії Українська Православна Церква могла б грати роль надійного союзника. Існування формально автокефальної УПЦ не перешкоджало б збереженню культурних зв’язків, а навпаки б – ліквідувало основні застороги на шляху до гармонійного розвиту двох православних культур – української та російської – в їх синергії. Саме спів-діяльність російської та української православних культур дозволила б східної православній спільноті (Росія, Україна, Білорусь) стати духовним та інтелектуальним лідером в православ’ї, яке відчуває значний дефіцит ідей та проектів. Але замість розвитку союзницької УПЦ патріарх вибирає шлях особистого натиску на українську пружину. Такого роду тактика може стати причиною майбутніх печальних для православ’я подій: розпаду УПЦ, розвалу РПЦ, нової хвилі інтенсивної протестантизації та окатоличення пострадянського простору, прийняття суспільною елітою Росії та України таких планів модернізації, які не передбачали б опертя на православну культуру.

Патріарх Кирило – видатна особистість сучасності. І можливо він ще переосмислить власні стратегію і тактику щодо України. А поки що він поздоровляє Митрополита Володимира із 75-річчям. Цей ювілей – віха, після якої питання про відставку Київського Митрополита та майбутнє УПЦ стає проблемою номер один для Московської патріархії. Часу для відмови від помилкової стратегії розбудови Руського світу та встановлення особистого контролю над Україною стає все менше, але він все ще є. Як патріарх Кирило використає цей час – це питання його свободи, але і його відповідальності. Надія на перемогу мудрості над ідеологією все менше, але вона ще є.

Політ.ua, 23 листопада 2010