«Корисною для усієї Католицької Церкви була б глибша застанова над місцем і роллю Східних Католицьких Церков»: Владика Богдан (Дзюрах) про Синод Єпископів Католицької Церкви
Кожен регіон і кожна конкретна ситуація потребує окремого підходу. Синод не є самоціллю. Виходити потрібно перш за все від того, чим живе Католицька Церква в тій чи іншій частині світу, які має потреби, завдання, виклики. Щойно після цього можна буде застановлятися над механізмами їх вирішення.
Як ми уже повідомляли, від 10 до 24 жовтня 2010 року у Ватикані проходила Спеціальна асамблея для Близького Сходу Синоду Єпископів Католицької Церкви. Її тема: «Католицька Церква на Близькому Сході: сопричастя та свідчення». До участі у роботі Асамблеї були запрошені представники УГКЦ: Блаженніший Любомир, Глава УГКЦ, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, та Владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. Їх, разом з чотирнадцятьма іншими кардиналами, архиєпископами, єпископами та священиками, окремо запросив Вселенський Архиєрей Венедикт ХVІ. Владика Богдан виступив з доповіддю у середу, 13 жовтня. У четвер, 21 жовтня, свою доповідь у письмовій формі представив Блаженніший Любомир.
У цьому інтерв’ю запрошуємо вас відчути атмосферу, у якій відбувався Синод, його важливі акценти та напрацювання.
Чому Синод тривав так довго, адже Синоди УГКЦ, які вирішують більше число запитань тривають до 10 днів?
Кожен Синод має свою специфіку щодо тематики, організації праці, методології опрацювання рішень і пропозицій тощо. В працях Синоду, присвяченого Католицькій Церкві на Близькому Сході, взяли участь близько 180 Синодальних Отців – представників Східних Католицьких Церков, латинської Церкви та інших Церков-Сестер, а також велика кількість запрошених гостей. Щоб дати можливість виступити кожному з них хоча б впродовж 5 хвилин, як це було передбачено регламентом Синоду, потрібно майже 20 годин робочого часу. Не кажучи вже про тематичні доповіді, праці в групах, вільні дискусії і обговорення під час пленарних засідань.
Також варто зазначити, що Синод розглядав не менше важливих питань, пов’язаних з життям і діяльністю Католицької Церкви на Близькому Сході, ніж щорічний Синод УГКЦ. В ході дискусій заторкувалися практично всі аспекти церковного життя: починаючи від виховання семінаристів і до екуменічних відносин та міжрелігійного діалогу. Окрім цього, на відміну від нашого Синоду, в Асамблеї в Римі брали участь предстоятелі та єпископи не однієї, а багатьох Церков свого права, які належать до різних традицій та діють в різних країнах світу зі своїми специфічними обставинами, викликами і проблемами. Лише Близький Схід представлений єпископами таких різних країн як Ліван і Туреччина, Саудівська Аравія та Ізраїль, Іран і Сирія, Єгипет і Йорданія, не кажучи вже про єпископів з-поза матірних територій своїх Церков: США, Аргентини, Канади, Бразилії тощо. Таке розмаїття традицій та пасторального досвіду є поза всяким сумнівом великим скарбом Церкви. З іншого боку, однак, ґрунтовний обмін думок на ту чи іншу тему вимагає, за таких обставин, набагато більше уваги, часу і застанови, ніж це є у випадку однієї Церкви свого права.
Остаточно, головним завданням Синоду було визначення пріоритетних напрямків діяльності Церкви на Близькому Сході, запевнення належної душпастирської опіки вірним як на матірній території, так і тим, які перебувають поза її межами, щоб таким чином скріпити внутрішню єдність Церков, поглибити сопричастя з іншими Церквами-Сестрами, а також зробити християнське свідчення більш переконливим і автентичним. Це – дуже важливі завдання, які стояли перед Синодом, і на їх вирішення, погодьтеся, не повинно бути шкода ані часу, ані зусиль.
Як думаєте, чи Синод виправдає ці сподівання?
Синод закінчився, але втілення його напрацювань щойно починається. І тому багато залежатиме як від подальших кроків Апостольської Столиці, так і від активності самих Східних Католицьких Церков. Упродовж днів праці Синоду відчувалося, що Церква на Близькому Сході отримує «друге дихання» і це дало великі надії на майбутнє. Слід підкреслити, що скликання і проведення такого Синоду було унікальною подією в дотеперішній історії Католицької Церкви, а тому стало само по собі вельми промовистим знаком сопричастя і свідчення. Саме в такому дусі висловився Святіший Отець Венедикт XVI на прощальній зустрічі з учасниками Синоду, зазначаючи, що сопричастя між єпископами різних традицій та обрядів є найкращим свідченням єдності Церкви в різноманітності її проявів, «поліфонією єдиної віри», спільної для всіх Східних Католицьких Церков. Синод, скликаний Святішим Отцем, є знаком діяння Святого Духа в Церкві, який прагне її постійно відновлювати та оживлювати. Вірю, що ця теперішня Асамблея католицьких єпископів навколо наслідника св. ап. Петра матиме своє продовження і довершення у щедрих плодах душпастирського служіння.
Спілкуючись з представниками Церков Близького Сходу, які відкриття ви для себе зробили?
До цього Синоду я думав, що можу обійтися у своєму житті без арабської мови. Втім, після двох перших днів перебування між нашими співбратами з Близького Сходу, почав дещо сумніватися щодо цього… Якщо ж говорити серйозно, то перш за все вразила братерська атмосфера, що панувала на синодальних засіданнях і в позаробочий час. Здається, Господь подарував нам унікальну нагоду пережити дещо з досвіду першої християнської спільноти Єрусалиму, про яку сказано в Діяннях святих Апостолів: «Громада вірних мала одне серце і одну душу» (Діяння 4, 32). До речі, саме цей стих було вибрано девізом Синоду єпископів, присвяченого Церкві на Близькому Сході.
Єпископи, священики, ченці і черниці, що служать на Близькому Сході, привезли зі собою отой дух першої єрусалимської спільноти і дозволили нам відчути його на собі. Для нас усіх Свята Земля однаково дорога, незалежно від національності чи місця проживання, адже це край, де народився наш Спаситель, де зародилася і зробила свої перші кроки Христова Церква, дітьми якої усі ми є. Вважаю, що кожен християнин мав би бодай раз у житті відвідати Святу Землю, не кажучи вже про наш святий обов’язок молитися за наших братів і сестер, які живуть на Близькому Сході і не рідко зазнають утисків за свою віру. Християни в Україні, які пережили переслідування з боку комуністичного режиму, мають бути особливо вразливими на голос своїх співбратів у вірі на Близькому Сході, які потребують помочі і підтримки.
Які подібні, і які відмінні від нашої Церкви завдання вони зараз вирішують?
Завдання усіх Христових учнів, до котрої б Церкви вони не належали, є те саме: проповідувати Христа усьому світові, свідчити про нього своїми словами і своїм життям. Щоб належним чином сповнити це покликання, наші співбрати на Близькому Сході, подібно як і ми, намагаються запевнити своїм священикам належне виховання, шукають нових форм катехизації та євангелізації, дбають про душпастирську опіку своїх емігрантів. Однак, на відміну від нашої Церкви, яка ще донедавна була переслідувана і поставлена поза законом, а нині може втішатися свободою та вільно розвивати свої структури і свою пасторальну діяльність, католики в багатьох країнах Близького Сходу мусять змагатися за виживання, терпіти великі несправедливості і утиски, а часом і зазнавати відкритих переслідувань. Нещодавнє вбивство архиєпископа Луїджі Падовезе в Туреччині, утиски, яких зазнають християни в Іраку та в інших країнах цього регіону, пригадують, що Церква Христова надалі крокує своєю хресною дорогою крізь століття. Цей дух тривоги і неспокою за наших братів і сестер на Близькому Сході було відчутно навіть в залі синодальних засідань, коли один з виступаючих єпископів повідомив, що щойно отримав вістку про викрадення одного зі своїх священиків і попросив присутніх про молитву. Особливим викликом для християн на Близькому Сході є факт проживання в країнах, де переважна більшість громадян – не християни і де часто релігійні принципи ісламу ставляться в основу державних законів. За таких обставин християни автоматично зачисляються до громадян другої категорії з усіма наслідками цього. В більшості країн Близького Сходу, хоч на папері декларується свобода культу, але насправді нехтуються принципи релігійної свободи зі свободою сумління включно. На практиці це означає, що хоч християнам дозволяється виконувати релігійні обряди, їм не дозволено відкрито і публічно проповідувати Євангеліє (це трактується як прозелітизм і відповідно карається), не дозволено в дорослому віці робити вибір не на користь пануючої релігії тощо.
Наскільки важливою і корисною є участь представників УГКЦ у цьому Синоді?
Ми дуже раді, що Святіший Отець призначив відразу двох представників УГКЦ до участі у цьому Синоді. Наша Церква – найчисельніша Східна Церква у повному сопричасті з наслідником св. ап. Петра – єпископом Риму. Ми пережили період важких випробувань і вийшли з них укріпленими. Будучи у себе на батьківщині, та й поза її межами, подібно як і Східні Католицькі Церкви Близького Сходу, чисельною меншиною, наша Церква тим не менше сповняє важливу роль у суспільному житті. Окрім цього, ми маємо наших вірних і наші структури поза матірною територією. Все це дає підстави ствердити, що досвід нашої Церкви, без сумніву, є надбанням цілої Католицької Церкви. Саме цим у головній мірі визначалася наша участь у Синоді: ми ділилися досвідом життя в умовах переслідування та в часах релігійного плюралізму, представили наш погляд на багато спільних питань і викликів, пропонували певні розв’язки, які виявилися для нас корисними, а тому могли б послужити також іншим. З другого боку – свідчення наших співбратів з Близького Сходу є великим даром, яким і ми збагатилися у ці дні. Я переконаний: завдяки участі представників УГКЦ в Синоді, Близький Схід – земна батьківщина нашого Спасителя – став для нас ще ближчим і ріднішим. Я особисто дуже прагну, при Божій помочі, здійснити паломництво до Святої Землі в найближчому часі та сподіваюся на взаємні візити представників Церков-Сестер Близького Сходу, щоб скріплювати сопричастя і співпрацю між нами.
Чи можливий і чи потрібен Синод, присвячений Католицьким Церквам Східної Європи, зокрема в Україні, Росії, Білорусі?
Кожен регіон і кожна конкретна ситуація потребує окремого підходу. Синод не є самоціллю. Виходити потрібно перш за все від того, чим живе Католицька Церква в тій чи іншій частині світу, які має потреби, завдання, виклики. Щойно після цього можна буде застановлятися над механізмами їх вирішення. Хотів би пригадати, що східні католицькі ієрархи Європи вже впродовж кількох останніх років відбувають регулярні братерські зустрічі, на яких спільно застановляються над різними питаннями душпастирського та богословського характеру. Найближча наша зустріч почнеться 4 листопада в Софії (Болгарія). До речі, подібну пропозицію про регулярні зустрічі східних католицьких ієрархів Близького Сходу було озвучено в ході синодальних дискусій, а отже – наш досвід служить також добрим прикладом для інших.
Кілька років назад єпископи Католицької Церкви вже застановлялися спільно з Папою над розвитком Церкви на європейському континенті, а підсумком цих застанов стало постсинодальне повчання «Церква в Європі», яке написав сл. Божий Іван Павло ІІ у 2003 році. Нинішній Папа, бажаючи оживити проголошення Євангелія в Європі і у світі, встановив Папську раду для справ євангелізації. Тому нашим завданням є радше втілення напрацювань, ніж їх розробка. Те, що на нашу думку було б корисним для усієї Католицької Церкви, це глибша застанова над місцем і роллю Східних Католицьких Церков у Вселенській Церкві. Задля цього варто скликати загально-церковний Синод єпископів і саме таку пропозицію вніс в рамках цьогорічної Асамблеї Глава і Отець нашої Церкви Блаженніший Любомир.
о. Ігор Яців
