Братія в списках

25 жовтня 2010, 10:06 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

"Дзеркало тижня", 16 жовтня 2010

Останні роки передвиборна активність церкви обмежувалася головним чином ідеологічним полем: владики і клірики закликали нас голосувати за ті чи інші сили — хтось прямо називав імена, хтось вдавався до іносказань, щоправда, досить прозорих, аби всі, кому треба, зрозуміли правильно. Звичайно, були священнослужителі в партійних списках, і в залах засідань, але все-таки це мало вигляд дещо маргінальний, і здавалося, що поступово ці явища підуть з нашого політичного і духовного життя, залишаться спогадом про якийсь «перехідний період».

Однак нинішня передвиборна гонка розбила ці надії. Навіть при тому, що на місцевих виборах церква завжди вирізнялася неабиякою активністю, ситуація радикалізувалася навдивовижу різко. Точніше, все повернулося на свої місця, з яких чомусь зрушилося кілька років тому: церква залишається активною частиною політичного проекту, партійної ідеології і прагне брати участь у реальній політиці, вирішувати свої майнові питання та конкурувати з іншими конфесіями на своїй території з допомогою прямого ходіння у владу, а не впливу на душі та уми своїми, Богом даними методами. Начебто не помічаючи, що ідеологічні ігри затягують церкву в порочне коло — людей приваблюють зрозумілі й близькі, хоча й далекі від християнства гасла «братніх народів» чи «власної державності», але таким чином на ідеологічну службу поставлений сам Христос.

Широка палітра передвиборних позицій усередині однієї церкви характеризує тільки одну конфесію України — УПЦ, що може свідчити про те, що все найцікавіше відбувається саме всередині неї. Усі інші «традиційні» або відмовилися від прямої участі у виборах узагалі (таке рішення було ухвалене в УГКЦ), або визначилися з тими силами, які вони підтримують. В УПЦ є і ті, й інші.

Власне, у «списковому» сенсі жодних сюрпризів УПЦ нам не піднесла — Партія регіонів, тільки Партія регіонів, ніякої іншої партії, крім Партії регіонів. Зв’язка настільки міцна (чи рознарядка настільки чітка), що доходить до курйозів: у ПР так упевнені, що УПЦ у неї в кишені вся — від юного послушника до митрополита Київського, що включає у свої списки її представників, навіть не попередивши про це їх самих. Принаймні митрополит Черкаський і Канівський Софроній стверджує, що довідався про своє «місце в списку» тільки зі ЗМІ. Митрополита Софронія, утім, не вперше змушують спростовувати й виправдуватися. Можна було б подумати, що річ у тім, що митрополит Софроній — відомий прихильник автономії УПЦ. Але в даному випадку, скоріш за все, люди, які вписали його в список ПР, навіть не вникали в такі нюанси: вони просто отримали розпорядження про «священні місця» у списку і виконали його, будучи певними, що, оскільки УПЦ — «духовне відомство» ПР, заперечень не виникне. Не те щоб УПЦ останніми роками не давала приводу так думати.

Тим часом деякі владики УПЦ заявили про те, що не балотуватимуться з принципових міркувань, а також заборонили це робити клірикам своїх єпархій. Як правило, це пояснюють тим, що у священика зовсім інша місія в суспільстві, що священнослужитель не може бути членом партії та підпорядковуватися партійним інтересам. Але що стосується УПЦ, то відмова єпископів балотуватися самим і благословляти своїх кліриків на участь у виборах — це також відмова підтримувати своїм авторитетом ПР у своїх регіонах.

Нічого надзвичайного не виявилося й у тому, що чемпіоном за кількістю високопоставлених священнослужителів УПЦ у списку ПР стала Одеса. От і патріарх Кирил левову частку свого цьогорічного візиту присвятив саме Одесі. Чи не дивно? Торік він осявав променями своєї слави кандидата в президенти Віктора Януковича, цього року — лідера партійного списку ПР. «Ми повинні підтримувати ті сили, які піклуються про канонічне православ’я. Партія регіонів у даному випадку — це мейнстрим», — прокоментував секретар Одеської єпархії УПЦ МП протоієрей Андрій Новиков. От тільки глава церкви Ісус Христос при своєму земному житті навряд чи міг зійти за представника «мейнстриму».

Також досить чіткими виявилися позиції УПЦ КП. Предстоятель цієї церкви оголосив про «підтримку демократичних сил». Мало хто з політиків признається, що він «недемократична» сила, тому месидж патріарха Філарета може бути витлумачений «від протилежного» — ті, кого ми підтримаємо, ті і є демократичні «по-справжньому». На противагу тим, кого підтримують «конкуренти». Але це зайвий раз підтверджує: «демократія» в Україні — просто модна вивіска, яку кожен, хто прагне мати прибічників перед виборами, чіпляє в себе на фасаді. От і в УПЦ КП у ролі «демократичних сил» поруч зі «старими друзями» — «НУ», «Єдиний центр» і т.д. фігурує ВО «Свобода». Саме з цією партією представники УПЦ КП пов’язують свої імена у списках найбільш активно. Звичайно, УПЦ КП не вперше вдаватися до підтримки радикальних націоналістів — просто ще недавно здавалося, що радикалізм поступово йде з церковного життя. Виявляється, ні. Характерно, що найміцнішою ця зв’язка виявилася в найпроблемнішому нині для УПЦ КП регіоні — Вінницькій області.

Ривок священства у владу свідчить про сумну «відкотну» тенденцію в процесі конфесіонального умиротворення в країні. Адже політика для церковника — це завжди зброя. А там, де хапаються за зброю, миру не чекай. Діалог, який нам обіцяли рік тому, так і не розпочався. Власне, про те, що діалог «згорнеться», йшлося неодноразово — до президентських виборів із ноткою сумніву, після — із цілковитою переконаністю. Звичка вирішувати духовні розбіжності з допомогою політичного пресу — наша стара недобра традиція, і поки що в нас не було жодної причини від цього відмовитися. Нинішній «священний ривок» церков-конкурентів у місцеву владу — цьому підтвердження. Адже саме там, на місцях, вирішується питання про те, хто тут «традиційна церква», а хто «маргінал». Хто отримає землю, спірну споруду, на чию користь буде вирішено конфлікт у сільській парафії і хто в такий спосіб поліпшить загальну статистику, а кому — облизня.

УПЦ почувається надто впевнено, щоб розмінюватися на діалоги та їхній неодмінний атрибут — компроміси. Точніше, не так навіть УПЦ, як «московське начальство», яке нині так регулярно навідується в Україну, так ретельно курирує і бере так багато участі, що стає ясно, де закопаний основний інтерес РПЦ, для якої зберегти українські парафії, здається, важливіше, ніж збільшити їхню кількість безпосередньо в Росії. А також стає ясно, наскільки ефемерною стала роль власне глави УПЦ — митрополита Київського, затертого між московським духовним начальством і світським київським, духовно опікуваного прямо з Білокам’яної.

Тема українського розколу тепер звучить не дуетом його учасників, на який ми сподівалися рік тому, а «арією московського гостя». В арії цій УПЦ КП — ще недавно партнер по діалогу — представлена в ролі маргінала. Московському патріархату дуже важливо донести цей меседж до української влади. Щоб та не думала, що мусить рахуватися з усякими відщепенцями на кшталт «розкольників» і «регіональними меншинами» на кшталт УГКЦ: перші невдовзі самі «розсмокчуться», других, головне, не випускати з їхньої резервації.

Насправді все не так просто, як хотіли б бачити в РПЦ. Позитивної динаміки переходів з УПЦ КП в УПЦ немає — принаймні досить масштабної. Конфесіональна карта більш-менш визначена, пристрасті вщухли, більшість українців втратили чутливість до таких «неподобств», як спроби греко-католиків побудувати храм в Одесі, наприклад. Не вдався і «показовий виступ» із покаянням і поверненням у лоно матері-церкви митрополита Львівського УПЦ КП Андрія, яке мало відбутися в дні візиту патріарха Кирила в Україну: владика Андрій до цієї події просто не дожив. Немає приводу сумніватися в правдивості слів глави ВЗЦЗ МП митрополита Іларіона про те, що владика Андрій збирався це зробити. Але про істинні наміри покійного митрополита ми тепер можемо лишень здогадуватися.

Останній рік у міжконфесійному житті ознаменувався тим, що цей застарілий конфлікт, який втратив соціальну гостроту й перетік у малопомітну хронічну форму, з мертвої точки намагаються зрушити не з допомогою діалогу, як колись заявляли на весь голос, а шляхом радикалізації конфлікту. Знову лунають скандальні заяви про «наші» та «не наші» церкви з вуст політиків. Уже не виглядають «оригіналами» українські владики, які проштовхують у маси непоказні геополітичні ідеї під виглядом «Святої Русі». Знову партійні списки рясніють іменами духовних осіб, священнослужителі переконують уряд у всілякій підтримці, а президент і прем’єр світської країни виявляються членами Патріаршої ради, яка засідає в іншій країні і просуває сумнівні політичні та економічні ініціативи. Якщо це і є «симфонія», то якась вона неблагозвучна. Надто багато дисонансів.

Але це все-таки швидше не симфонія, а, як нам пояснили компетентні особи, «мейнстрим». Тобто земне, дуже земне. І полягає він у тому, що «інтереси церкви» куються й захищаються не в церкві, а за її огорожею, у владних кабінетах, і узгоджуються з політичною кон’юнктурою і принагідною вигодою, а не з чиєюсь потребою в Слові Істини. Ці «інтереси церкви» теж можна зрозуміти — усім хочеться спокійно працювати чи навіть просто вижити. А церкви за роки відносного затишку так і не зуміли (не спромоглися?) створити собі міцну підтримку у власних вірних, і тепер їм доводиться шукати політичні важелі для вирішення проблеми виживання. Тому чим охочіше представники церкви записуються в партійні списки в тому чи іншому регіоні, тим сумнівніша реальна усвідомлена підтримка цієї церкви з боку її власних вірних. Отже, тим гірше справляється вона зі своєю місією. Тим туманніше її служителі формулюють цю місію для нас і — палиця на два кінці — тим непевніше розуміють її самі. Чи повинен правлячий архієрей єпархії дотримуватися партійної дисципліни і сповідувати партійні інтереси? Чи повинна церква проповідувати політичні гасла під тонким-тонким шаром християнства?

Церковники не можуть не розуміти, що партайгеносе використовують їх як ідеологічний прапор, як соціальний інститут із чималим кредитом довіри та чималим впливом на уми всередині власної структури. «Православні голоси» зіграли свою роль в останніх президентських виборах. Нині ті, хто голосував за «православного кандидата», відчувають таке саме розчарування, як і ті, хто голосував з інших спонукань. І рано чи пізно це розчарування вдарить по тих, хто з такою легкістю жонглює словами, для когось справді священними. Політики звичними рухами тасують свої списки-колоди. І церковна карта в їхньому уявленні — всього лише карта. Хоча, можливо, й козирна. Проте для церкви в цьому честі мало. Та й сама карта від виборів до виборів стає дедалі більш заяложеною.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • barni | 21 серпня 2019, 22:45

      Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

    • barni | 21 серпня 2019, 22:34

      Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

    • barni | 21 серпня 2019, 22:17

      "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

    • lerer10225@com.ua | 21 серпня 2019, 19:00

      Zenia Ви правильно сказали, підтримую... Московити нахабні, злі, лицемірні і хитрі, християнськими чеснотами в них і не пахне... Їх церква - це церква одурманення легковірних людей для збереження і

    • enzian | 21 серпня 2019, 13:37

      На жаль, вони повернуться.

    Популярні статті місяця