Приблизно як начебто
У світлі останнього тріумфального пасторського візиту московського церковного зверхника подумалось, що патріарх Кірілл такий самий духовний лідер совєтських людей, як Янукович – їхній політичний лідер. Природна спільність цих двох осіб очевидна і політично вмотивована. Зв’язок цей цілком гармонійний і, я б навіть сказав, симфонічний.
У світлі останнього тріумфального пасторського візиту московського церковного зверхника подумалось, що патріарх Кірілл такий самий духовний лідер совєтських людей, як Янукович – їхній політичний лідер. Природна спільність цих двох осіб очевидна і політично вмотивована. Зв’язок цей цілком гармонійний і, я б навіть сказав, симфонічний.
Януковичу потрібен патріарх Кірілл передусім у якості духовної легітимації своєї влади. І коли Патріарх Московський висловлює своєму протеже прихильність за надану в безроздільне користування канонічну територію під назвою «Украина», це просто виглядає як плата за можливість розширити і без того широкі межі «русского мира». Ми вам – духовну єдність і політичне благословення, ви нам – «руський мир». Специфіка цього примітивного, здавалося б, обміну нематеріальними цінностями, цими вічними ефемеридами пропагандистської російської машини, в тому, що тут, в Україні, ґрунт для подібних маніпуляцій і махінацій завжди залишається неораним. Адже певна критична маса людей готова до скону вірити цим мантрам, закриваючи очі на їхнє подвійне дно, в якому присутня цілком конкретна матеріальна складова. Не варто забувати, що московська церква не в останню чергу «господарюючий суб’єкт».
Високо оцінюючи діяльність Віктора Януковича на посту президента, патріарх, мабуть, мимоволі вдається до перебільшень та пересмикувань. Чого варта лише фраза «Как политик он опирается на православное мировоззрение»! Я не знаю, наскільки взагалі властиво в політиці дотримуватись релігійного світогляду, але ця фраза здається вершиною щонайщирішої православної пропаганди. Вона настільки безоглядно і брутально стирає кордони між світським і духовним, державним і церковним, приватним і публічним, що вже за ледь уважнішого погляду виглядає на звичайну «ведмежу послугу».
Ну, бо що таке «православное мировоззрение», як не звичайний християнський світогляд, заснований на Божих заповідях і Христовому вченні? Однак, якби патріарх сказав, що Янукович спирається на «христианское мировоззрение», пропагандистський ефект «для своих» був би геть жалюгідним. Важливо окреслити належність президента до умми, де працюють вартості зовсім відмінні від загально-християнських – за визначенням вищі й окремішні. Чи тепер хтось не сумнівається, що висловлювання президента про «козлов, которые мешают нам жить» було чисто євангельським образом.
Гаразд, приймемо до відома, що все це лише слова, а істинні християни «судят по делам». Чи варто оцінювати реальні вчинки Януковича-політика та його владної команди, щоб припустити, вони далекі не лише від православ’я з християнством, а взагалі не відповідають високому значенню слова «світогляд»? Тому Кірілл правий – як зверхник церкви й дипломат – у тому, що для досягнення цілей усі засоби вірні. А надто коли слухняна більшість по обидва боки кордону споживає їх, особливо не замислюючись. Але максима всіх пропагандистів «що більшою є брехня, то більше в неї вірять» вигадана давно і не мною.
Відповідно, й Філарет такий самий духовний лідер українців, як Тимошенко їхня, українців, політична лідерка. Тому усіх згаданих фігурантів із опозицій Янукович-Тимошенко та Кірілл-Філарет відрізняють речі приблизні, оскільки кожен із них походить із гомогенної системи. Філарет і Кірілл – із церковної системи РПЦ під п’ятою КҐБ, яка розділилась на Московський і Київський патріархати. Тимошенко і Янукович – із кримінально-бізнесового середовища раннього періоду постсовєтської епохи, яка згодом сформувала кучмівську владну вертикаль. Їхня удавана конфліктність якнайповніше демонструє гегелівський принцип «єдності й боротьби протилежностей». З тією лише різницею, що «єдність» тут подається під соусом непримиренного конфлікту, а боротьба протікає в термінах «врачевания раскола» або наведення мостів між двома Українами.
Проблема в тому, що в наявній постколоніальній структурі по-іншому бути не може. А зміниться структура – зміниться і сутність того, що діється за вікном. А поки що можна тішитись із того, що тут, по цей бік вікна, жоден із фігурантів у нас не викликає нічого, крім негативних емоцій. Приблизно однакових. Як приблизно однаковими й начебто різними є «пепсі-кола» і «кока-кола». Так само приблизно однакових, як приблизно різними є елементи цих опозицій: Кірілл-Філарет і Янукович-Тимошенко. Нічого не заважає Тимошенко поцілувати руку Кірілла. Нічого Януковичу не заважає потиснути руку Філаретові. У сенсі дослівному і в сенсі переносному.
Тому коли говорять про можливе об’єднання православних церков, приблизно так само мають на увазі «велику коаліцію» БЮТу і ПР, яка постійно, вже не перший рік, маячить десь на обрії. Предмет зацікавлення обох сфер – газо-духовність, яка має етеричний і ефемерний характер. По суті ж маються на увазі конфлікти господарюючих суб’єктів, яким не дозволяють зняти всі гострі питання і нарешті остаточно добити цю країну дві речі – недовіра одне до одного і жадібність. Оце, власне кажучи, і є спільним світоглядом обох політичних утворень. А приблизність відмінності цих феноменальних утворень у тому, що одні нищать країну начебто з Росією, а другі роблять те саме начебто без Росії. Ключове слово тут, звісна річ, «начебто».
Андрій БОНДАР
