Україна поліконфесійна
Надія ПАСТЕРНАК. - "Львівська пошта", 6 липня 2010
Анатолій Колодний, президент Української асоціації релігієзнавців, професор, про загрози релігійному миру, месійність Ющенка та завдання Церкви навчити людей бути щасливими вже зараз
У релігійних колах України ще й досі жваво обговорюють десятиденний візит Вселенського патріарха Варфоломія до Росії, зокрема, висловлену ним думку, “щоб усі наші браття, які відокремилися, повернулися до канонічної Церкви”. У Москві це зрозуміли як благословення Російській православній церкві на експансію в Україну і ще більше цькування УПЦ КП. Патріарх Філарет і його оточення, натомість, вважають, що ці слова адресовані Московському патріарху, який незаконно утримує за собою владу над Церквою в Україні, і нагадують про церковний документ (Томос) 1924 року, в якому Константинопольський патріархат зазначив, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 р. “відбулося не за приписами канонічних правил”, а тому є незаконним.
Церковні справи у будь-якій країні тісно переплітаються із загальною політичною ситуацією. Утворення нових церков, поглинання одних іншими, якісь дуже реверансні рухи відбуваються водночас зі зміною політичної ситуації. Маємо зараз такий момент. То ж як розвиватимуться надалі державно-церковні відносини в Україні, чого можна очікувати від Президента, якого на служіння українському народові благословляв вищий духовний ієрарх чужої держави, – у розмові з президентом Української асоціації релігієзнавців, професором, заступником директора Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди.
“Є загроза релігійному спокоєві”
– Чи відбувається переформатування відносин Церкви і держави?
– Офіційно ми цього ще не бачимо, оскільки не відбулося зміни голови Держкому релігій Юрія Решетнікова, який є ставлеником Турчинова. Він – баптист, а орієнтація нової влади все-таки на православ’я. Мені відомо, що уже і в цьому комітеті готують кадрові зімни. Можливо, це ще пов’язано з тим, що поперед ній голова Держкому релігій Олександр Саган був звільнений через сумнівні причини, й зараз відбувається судовий процес. Його можуть поновити – днів на два… Він налаштований на створення Української православної церкви, й така позиція не підходить Президентові, який орієнтований на Московський патріархат, на Росію. Усі це бачили під часі інавгурації, але не всі знають, що він ще й онука хрестити возив до Москви, що теж є свідченням того, на кого орієнтується Президент Янукович. На московську церкву, можливо, на ту ідею патріарха Кіріла про три єдині народи і святую Русь, основою якої має бути Московське православіє. Вони вважають, що це слов’янське православіє, але нічого слов’янського там нема, тому що після 1686 року відбулась ліквідація отої особливості українського православія, яке було протягом перших семи століть його автономного існування в межах Константинопольського патріархату. Московський патріархат поглинув Київську митрополію, а документів, які б засвідчували, що були собори, що про це приймалось рішення, нема. Київське православіє мало свою демократичність, соборність, національність, і тому ми повинні відроджувати його саме в тій формі, в якій воно було колись в Україні.
Сьогодні УПЦ Московського патріархату формально нібито самостійна в управлінні, а насправді ми бачимо, що патріарх РПЦ Кіріл забрав деяких єпископів з Києва до себе, створив комісії, які мають працювати в міжсоборовий період, і комісію з церковних розколів очолив предстоятель УПЦ Володимир Сабодан, ще чотири українські єпископи очолюють інші комісії. Самого предстоятеля уже дорівняли до інших єпископів… На якій основі єпископів із Церкви самостійної, автокефальної, як дотепер стверджувалося, забирають в керівні органи церковної структури іншої держави? Це означає, що почався процес ліквідації самостійності УПЦ, яку раніше надали. Московський патріарх навіть хоче мати свою резиденцію у Києві. Заяви такі вже звучать.
Звичайно, ми будемо прагнути зберегти той статус-кво, який був дотепер, тому що Україна – поліконфесійна держава. На пострадянському просторі в нас найбільш демократична система церковно-державних відносин. Навіть з Москви приїжджають і дивуються, що у нас представники різних церков збираються, вирішують різні проблеми і не сваряться між собою. Кожен знаходить свою ділянку роботи і спільну: моральне виховання, благодійну діяльність і так далі. Зараз є певна загроза цьому спокоєві.
Одна Україна – дві православні церкви?
– Як може виглядати ситуація із Київським патріархатом, який за Президента Ющенка був трішки привілейований?
– Так, Ющенко скрізь давав перше слово патріархові Філарету, тому що він по чину вищий від предстоятеля УПЦ. Я думаю, що ця Церква надто сподівалася на таку державницьку підтримку, але зараз вона вже цього не матиме. Під час Пасхальних святкувань Янукович відмовився від відвідувань храмів різних конфесій, як це перед ним робили президенти Кучма і Ющенко, а чітко задекларував, що він є парафіянином УПЦ МП. З одного боку, це непогано, бо під час таких відвідин президентами храмів у часі богослужінь там не знали, що робити, бувало, що переривали Служби Божі і починали стихійні мітинги… Інша річ: на місцях може виникнути небезпека розуміння, що тільки тій Церкві, до якої ходить Президент, треба допомагати. Боїмось, щоб не дійшло до державної церкви. Заяв якихось із цього приводу не прозвучало, радше, навпаки: ми чули запевнення, що не буде обмежень релігійної свободи.
– Ющенко намагався творити Єдину помісну православну церкву, але ці спроби ні до чого не привели. У чому була його помилка?
– Насамперед у тому, що він поставив себе понад главами церков. Уявляв, що він Месія, Спаситель. Коли приїхав Вселенський патріарх Варфоломій, усі керівники церков сиділи на Софійській площі десь там унизу, а він – біля Вселенського патріарха, ніби цар царів, цезар. Він узявся за роль керівника релігійного життя в Україні, й, виходячи з цього, нібито творив під себе Церкву. В Україні не може бути одна-єдина помісна Православна церква, тому що у нас – двадцять відсотків росіян, ще стільки ж зросійщених українців, і Церкву Українську, де будуть українські традиції, українська мова в богослужіннях, вони не сприймуть. У нас може бути дві православні церкви: одна як помісна, а друга – як екзархат Московського патріархату, який матиме свої парафії. Щось подібне є у Греції: Грецька церква і парафії Вселенського патріархату. І ті греки, і ті, але ж поділені. Треба змиритися з цим і сприйняти як факт, а не втручатися у церковні процеси. Церковні питання мають вирішувати самі церкви. То вже сфера Божа, а не світської влади.
Церков більше, мораль усе гірша…
– В УПЦ МП знову заговорили про передачу їм нашої національної святині Софії Київської. Чи це реально?
– Питання реституції церковного майна надто складне. Ми інколи механічно до нього підходимо: треба передавати усе церквам… Я скажу про Києво-Печерську лавру: їм передали монастир, печери, ченці насадили там виноградників, стали їх поливати, і в результаті у нижніх печерах стався обвал. Там, де лежать Батиєві жертви. Земля валилася, мощі почали виносити, земля ще більше стала валитися. Для укріплення цих схилів викликали шахтарів з Донбасу. Там же вологість має бути відповідна і температурний режим, а це все порушилося.
Зараз конвеєром туди пускають екскурсії, бо хочуть зірвати побільше грошей… Та за радянської влади туди пускали тільки 120 осіб на день і не більше, бо ж люди своїми тілами змінюють температуру, нагрівають її. Мощі почали цвісти. Їх виносять і просушують.
Кирилівську церву передали – і що? Фрески Врубеля почали нищити, бо неканонічні. Б’ють у стінах цвяхи і вішають ікони. Пам’ятки історії і культури треба зберігати. Так маємо дивитися і на Софію Київську. Раніше говорили, що вона у 1037 році збудована, а зараз уже є дані, що у 1012 році, то ж незабаром буде її тисячоліття. Там теж потрібен відповідний температурний режим, вологість. Хто це буде тримати?
І ще одне: була б така ситуація, що нікуди вірян дівати, але ж порожні храми кругом! Скоро їх будуть продавати так, як в Америці і Європі. Вони вже діють за принципом: новий батюшка – новий храм. Батюшок нависвячували, і кожному треба новий храм давати… Жонглюємо цифрами: у нас стільки-то нових храмів збудовано. А чи ми стали від цього кращими? Та в радянський час люди жили набагато моральніше. Сьогодні священики перетворилися на требовиконавців, а вони мають бути душпастирями. Тільки тоді буде моральний ефект.
– Чому люди не йдуть до храму, молодь не сприймає повчань про щасливе життя в потойбічному світі?
– Церква має думати не лише про те, як підготувати людину до потойбічного життя, але й як у нинішній складний час задовольнити потреби людей, як навчити їх бути щасливими вже зараз, під час життя на Землі. Та в радянський час була якась профспілка, людині якусь допомогу давали, коли в неї горе сталося, безплатна медицина була, діти влітку відпочивали, а зараз піди до медиків… Людина кинута напризволяще в цьому суспільстві, і вона шукає, хто їй у цьому житті допоможе. Коли я цікавився харизматами, то думав: “Ну добре, молоді люди йдуть туди, бо там танці, музика, нові форми богослужіння, а от чого бабці туди ідуть?” Підійшов до однієї, і вона каже: “Я одинока, й коли мені погано, я знаю, що люди з цієї громади до мене прийдуть, доглянуть, принесуть їсти. А в Православну церкву я ходила-ходила
– мене там ніхто не помічає. Нікому я там не потрібна”. І це правда. Тому люди йдуть у новітні течії. Уже 25 відсотків українців туди ходять, бо наші традиційні церкви чомусь забувають, що Ісус Христос казав також любити ближнього свого. Я недавно чув з уст впливової особи однієї з православних церков, що благодійництво для Церкви неважливо, що це не церковна справа, цим мають займатися інші. Якщо Церква не буде таким питанням приділяти уваги, то вона втратить своїх парафіян. Уже не кажу про те, що треба змінювати форми богослужіння. Вірянин у храмі має бути не тільки глядачем. Інші течії якраз і беруть тим, що там людина включена в процес богослужіння, що вона є активною, а православні служби походять ще з давніх часів – від Василія Великого, Івана Золотоустого. Це ж п’яте століття. І от це століттями крутять, крутять… Богослужіння має перейти до нових форм, які б відповідали духові часу, потребам сьогоднішньої людини.
