Спеціальний коментар ректора УУБА: чия заслуга в тому, що держава визнала богослов’я науковою дисципліною

"Православіє в Україні", 3 червня 2010 року

Раніше, в день, коли ректор Ужгородської Української богословської академії ім. святих рівноапостольних Кирила та Мефодія архімандрит Віктор (Бедь) дав коментар ІП «Православіє в Україні», ми виклали на сайт аудіоверсію бесіди. Нині пропонуємо текст розмови.

— «Визнання богослов’я науковою дисципліною важко уявити без активної солідарності багатьох людей в Україні та за її межами, керівників вищих навчальних закладів та їхніх факультетів, провідних інтелектуалів, державних службовців», — зазначив зокрема в коментарі РІСУ віце-ректор Українського католицького університету о. Тарас Добко.

Отче, чи можете Ви зазначити, в чому конкретно, полягала ця солідарність? У новині, що надійшла з УУБА, зазначалося, що Ви також брали участь у цьому процесі. То в чому полягала ця солідарність, і що конкретно було зроблено?

— Нагадаю нашим читачам, що в жовтні 2008 року наказом по МОН було створено Громадську раду при Міністерстві освіти та науки України з питань співпраці з Церквами і релігійними організаціями. До складу цієї ради від Української Православної Церкви, з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира, було введено безпосередньо мене.

Питання, пов’язані з розвитком богослов’я в Україні, стиковки освіти духовної та світської, завжди були предметом обговорення цієї громадської ради, участь у якій беруть представники всіх офіційно визнаних Церков в Україні, і, відповідно, представники тих навчальних закладів, які від цих церков діють у світській програмі, тобто, є ліцензованими та акредитованими Міністерством освіти та науки України. У даному випадку, якщо йдеться про УПЦ, то в нас таким є Карпатський університет імені Августина Волошина, що діє при Ужгородській богословській академії імені святих Кирила та Мефодія та Чернівецький православний богословський інститут. В Української Греко-Католицької Церкви це є Український католицький університет, що діє у місті Львові.

У процесі деяких обговорень ми вийшли на те, що потрібно провести спільне засідання за участю не тільки представників Церков і Міністерства освіти, а й представників Вищої атестаційної комісії, яка діє при Кабінеті Міністрів України, представників провідних філософських факультетів вузів нашої держави. А це перш за все філософський факультет Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, який є провідним у галузі філософії, до якої зараз віднесено й богослов’я.

За нашої ініціативи, яка була однозначнопідтримана усіма учасниками Громадської ради, зокрема і представниками УГКЦ, було призначено проведення такого засідання.  На порядок денний було винесено питання щодо можливості прирівняння дипломів духовних шкіл до дипломів світських навчальних закладів, щодо визнання богослов’я як окремої галузі науки і щодо питань, пов’язаних із науковими ступенями і вченими званнями в системі світської освіти і в системі освіти духовної.

Так склалося, що саме на мене було покладено обов’язок підготувати проекти рішень з даних питань. З цих же питань мене було включено до порядку денного чергового засідання Громадської ради як одного з головних доповідачів.

Стосовно саме питання нашого інтерв’ю, то доповідачами виступили В.Бондаренко (ВАК), прот. Віктор Бедь (УУБА - УПЦ) та Т.Добко (УКУ – УГКЦ).

Засідання відбулося 14 квітня 2009 року, на якому на мене ж було покладено і обов’язки секретаря (головував Голова ради – народний депутат України В.Марущенко).  Від Вищої атестаційної комісії брав участь перший заступник голови, доктор філософських наук, професор Віктор Бондаренко, який одночасно є завідувачем кафедри релігієзнавства в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Хочу наголосити на значущості присутності цієї особи на даному засіданні, оскільки пан Віктор Бондаренко є визнаним у світському науковому просторі фахівцем у галузі релігієзнавства і в питаннях, пов’язаних із богословською освітою. Тривалий час він обіймав посаду Голови Державного комітету у справах релігій а отже достатньо обізнаний з проблематикою розвитку богослов’я в Україні.

На цьому засіданні відбулася дискусія, відбувся обмін думками. Ми висловили свої пропозиції, власні пропозиції висловив і професор Бондаренко. Але загальна резолюція та загальна думка у всіх представників Громадської ради, в тому числі ця думка була підтримана представниками філософського факультету Київського національного університету, зійшлися на тому, що богослов’я слід визнавати окремою галуззю науки і що прийшов той час, коли треба вносити питання про внесення богослов’я у перелік спеціальностей по системі ВАК, за яким можна відповідно захищати дисертаційні дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата богословських наук, доктора філософії (в галузі богослов’я) або доктора богослов’я та доктора богословських наук. Внесена мною та підтримана усіма членами Громадської ради пропозиція з даного питання буквально звучала так: «Виділити «богослов’я» (теологію) в окремий напрям підготовки фахівців, не як спеціальність у напрямі «філософія», і внести відповідні зміни до переліку напрямів. Створити легальні передумови для можливості відкриття визнаної державою аспірантури і докторантури зі спеціальності «богослов’я (теологія)», а також для нострифікації наукових ступенів та визнання вчених звань з богословських спеціальностей, здобутих у вищих духовних навчальних (наукових) закладах України та закордоном». За таке формулювання рішення Громадської ради і проголосували всі її члени.

Як бачимо, наші спільні зусилля не були даремними. У цьому ракурсі було взаєморозуміння представників усіх Церков, які засідають у Громадській раді. Нас дійсно підтримала наукова світська еліта, яка представляє національні університети, що розвивають саме філософію. У цьому ж нас підтримав і перший заступник ГоловиВищої атестаційної комісії професор Віктор Бондаренко.

У травні цього року, ВАК, яка діє самостійно і є офіційним державним орган у системі присвоєння та визнання найвищої наукової кваліфікації при підготовці науково-педагогічних і наукових кадрів, з урахуванням пропозицій, які розглядалися саме на Громадській раді, ухвалила своє рішення з даного питання.

При цьому я хотів би ще раз зазначити на провідній ролі професора Віктора Бондаренка в прийнятті даного рішення на рівні державного органу, як першого заступника голови ВАКу, який доніс вищезазначену ідею належним чином до членів ВАК, зумів переконати.

Таким чином, на сьогодні на пострадянському просторі Україна стала першою державою, яка офіційно — а не тільки на словах — ухвалила рішення, що богослов’я є такою наукою, яка на рівні з усіма науками визнається державою. Це є дуже суттєво. Оскільки сама спеціальність була визнана у 2002 році наказом по Міністерству освіти і науки України, а впроваджуватися в навчальних закладах почала пізніше. Але введення спеціальності на рівні Міністерства освіти і науки означало тільки те, що є така спеціальність, з якої можна провести ліцензування, акредитацію і видати відповідний диплом про присвоєння кваліфікації, скажімо, магістра богослов’я. Статусу як науки на рівні державному вона не мала.

Тому перший крок, який зробила ВАК, є по суті революційним і надзвичайно позитивним.

— Отче, в цьому ракурсі постає запитання, яке торкається минулих часів. Чому і з якого часу сталося так, що богослов’я перестало бути науковою дисципліною?

— Як ви знаєте, історія нашої держави пережила трагічні періоди. Зокрема, найтрагічнішим періодом був прихід до влади в Україні більшовиків-комуністів. Їхній прихід до влади був трагічним не тільки тому, що в подальшому розпочався наступ на Православну Церкву чи на Церкву Христову взагалі. Трагічність полягає в тому, що через прихід більшовиків-комуністів Україна, яка в черговий раз проголосила про свою незалежність – про створення Української Народної Республіки у 1918 році, саме під тиском і впливом Комуністичної партії цю незалежність наприкінці 1920-1921 років втратила.

З приходом до влади комуністів на терени України, як у суспільній свідомості, так і в наукових, освітніх, державних закладах почала насаджуватися ідеологія войовничого атеїзму. Ця ідеологія проголошувала релігію, зокрема християнську, утопією. З часом, у процесі насаджень суспільству матеріалістично-комуністичної ідеології, релігія взагалі потрапила під заборону. Як ви знаєте, страшні чистки та репресії пройшли теренами України. Окрім голодомору 1930-х років, це був також і духовний голодомор, і фізичне нищення православної християнської еліти. Коли фактично ми стаємо свідками того, що діяльність Церкви взагалі потрапляє під заборону держави, по суті по 1943 рік.

У цей самий період, звісноправлячою комуністичною партією, богослов’я визнається лженаукою. Але поряд з тим войовничий атеїзм і матеріалістична ідеологія комунізму забороняли й інші науки: під тавро лженауки потрапили генетика, кібернетика та інші.

Але найбільша втрата, спричинена комуністичною системою, це була втрата в душах людей, бо було загублено найсвятіше. Людям заборонили вірити у свого Небесного Отця, за Чиїм образом і подобою вони створені.

Відтоді богослов’я як наука у світському просторі не визнавалася. Навіть коли відновили діяльність Церкви, то все одно до богослов’я до останніх цих днів, навіть і зараз, дехто ставиться як до чогось, що до науки не має жодного відношення. І навіть тоді, коли було дано право на свободу совісті, держава та її чиновники у галузі освіти не визнавали богослов’я наукою.

У даному випадку рішення ВАК свідчить про те, що інтелектуальний розвиток посадовців, рівень наукового світогляду осіб що проголосували за визнання богослов’я наукою є високим не тільки у плані науковому, а і в духовному. Духовна освіта має статус не менш важливий, ніж інші науки, що розвиваються в Україні.

— Наскільки Ви вважаєте легко відбудеться прийняття науковим світом богослов’я як наукової дисципліни? Бо дійсно, дехто вважає, що науки це зовсім не стосується.

— Хочу вам засвідчити наступне. За ці роки, що я маю честь з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира працювати у Громадській раді, за період проходження ліцензування та акредитації Карпатського університету по лінії богослов’я, співпрацюючи з представниками світських вузів, які мають філософські факультети, мені довелося чимало спілкуватися: з відділенням релігієзнавстваІнституту філософії Академії Наук України, з представниками філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка, Львівського університету ім. І. Франка, з представниками  Національного педагогічногоуніверситету ім. Драгоманова та низкою інших. Хочу наголосити, що науковці, які задіяні у філософському просторі, позитивно ставляться до цього явища. Тобто, зараз ми маємо якісний показник великих змін, які відбулися у світосприйнятті людей з проголошенням державності в Україні. Принаймні, мені не траплялося жодного відомого науковця-філософа, який би сказав, що це не заслуговує уваги або богослов’я не може бути наукою.

Навпаки, ми, представники Української Православної Церкви, з благословення Блаженнішого, внесли ще одну пропозицію, над якою нині працюємо й готуємо проекти документів: виділити в системі підготовки спеціалістів із вищою освітоюМіністерства освіти і науки України  богослов’я в окремий напрям. Тому що поки що воно знаходиться в напрямі «філософія», яка має свої відповідні спеціальності: філософія, релігієзнавство та богослов’я. Ми вважаємо, що богослов’я не зовсім відповідає тим критеріям світосприйняття, які належать до філософії. І в цій позиції нас також підтримують. Зокрема провідний філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка прийняв подібне рішення, що таке виділення дійсно потрібно зробити.

Для чого воно потрібно. Прийняте ВАКом рішення не так легко буде реалізувати. Тому що всі тепер будуть ламати голови: хто може захищатись, яким має бути попередній рівень освіти тощо…

Я бачу ще декілька проблем, що можуть виникнути. Адже йдеться про визнання богослов’я на рівні світському, і право захищати кандидатські та докторські дисертації теж на рівні світському. І може трапитися так, щоЦерква до цього процесуконкретного відношення не матиме. І якщо зараз не провести додаткові консультації, не знайти порозуміння між Церквою, ВАКом і Міністерством освіти і наукиУкраїни, то в подальшому можуть виникнути негативні наслідки, яких я особисто дуже і дуже боюся.

У чому суть цих небезпек. На світському рівні до захисту й підготовки дисертаційного дослідження можуть бути допущені особи, які не є віруючими, або особи, які будуть писати по православ’ю, а за віросповіданням є мусульманами чи католиками, або ж навпаки. Тобто, може виникнути проблема, коли особа, яка не є воцерковленою, до кінця не розуміє догмату тої чи іншої Церкви (її віровчення), виходячи чисто з методики, яка застосовується у науковому пізнанні, може породити підставу для нових розколів чи єресей.

Уявляєте, якщо захиститься робота, яка не буде витримана догматично, але формально відповідатиме світським стандартам, вийде у світ і буде визнана як наукова розвідка? На її основі можуть вийти монографії. І людина, яка не орієнтується в тому чи іншому питанні, може отримати хибне уявлення про віровчення тієї чи іншої Церкви. Таке «богослов’я» втратить свій сенс і по суті стане лженаукою.

У контексті визнання державою богослов’я наукоюзроблений дуже важливий крок уперед, але він потребує негайних консультацій разом із ВАКом, щоб відпрацювати наступні критерії: до складу спецрад та експертних рад ВАК з богослов’я, що пов’язані з тією чи іншою конфесією, обов’язково мають бути введені представники науковців від тієї конфесії, по якій захищається дисертація. Тоді ми можемо говорити про гармонію між світською і богословською наукою, і про крок уперед, до повноїреабілітації богослов’я, загнаного в часи комуністичного режиму у глухий кут.

Ми є прибічниками того, що богослов’я не може бути абстрактним. Зокрема, я вносив таку пропозицію і відстоюю її зараз, що має бути класифікація богослов’я за конфесійністю: православне, католицьке, іудейське, мусульманське тощо. У межах такого богослов’я мають формуватися спеціалізовані вчені ради. Щоб не привести до хаосу, розколів, протистояння та єресі.

— Той самий віце-ректор УКУ Тарас Добко зазначає, що дієва солідарність і небайдужість є кращою запорукою повернення богослов’я та богословів у публічне життя освіти та науки.

Питання: наскільки готові богослови повернутися у публічне життя української науки? Адже відомо, що за роки атеїстичного тиску, коли студентів примушували йти з навчальних закладів, і останні потім закривали «за непотрібністю», було майже втрачено високі стандарти викладання. Коли семінарії відроджувалися, то відроджувалися з нуля. І в той час, коли інші навчальні заклади накопичували досвід і здобутки, формували свої школи за напрямками досліджень, то богослов’я не розвивалося.

Тож, в якому стані богослов’я нині в Україні і чи готові богослови повернутися у науку?

— Давайте ми повернемося в часи періоду державної незалежності, і особливо перебування на посаді Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира, ще до того, як держава визнала богослов’я як науку і як вона ввела 2002 року поняття спеціальності «богослов’я».

Щоб відродити духовне життя та діяльність духовних училищ, семінарій і академій в Україні, було вжито дуже багато заходів, зокрема і саме в УПЦ. Цей факт є незаперечним, і наявність семи духовних семінарій, двох духовнихакадемій, відповідної низки училищ значною мірою свідчать, що було зроблено чимало. Навчальні заклади готують не «катакомбних» священників, а людей, які прекрасно відчувають дух Церкви, на високому рівні можуть служити Літургію, відправляти необхідні треби і мають достатній світогляд в інших галузях, зокрема, у системі догматичного, історичного вчення Церкви тощо.

Звісно, на сьогодні ті вимоги, що стоять перед суспільством (а Церква має духовно опікуватися парафіями й бути матір’ю цього суспільства) стосуютьсянеобхідності постійно піднімати й належний рівень наших богословських шкіл. Цей рівень має виходити за межі тих умов, за яких ми жили раніше. Вимоги до підготовки майбутніх богословських кадрів повинні виходити з того, що вони мають добре знати історію своєї держави, прекрасно володіти основами філософських знань. Вони повинні бути не просто психологами людських душ, але й володіти методиками психологічної науки. Ідеальним було би, щоб кожна духовна школа випускала певний відсоток випускників зі знанням іноземної мови тощо. Одночасно готуючи високоосвідчених богословів для потреб Церкви, духовні школи не повинні забувати і про високий рівень підготовки богословів, в першу чергу, як майбутніх пастирів.

Звісно, в цьому плані перед духовною богословською освітою стоїть дуже багато завдань, над якими потрібно працювати спільно, і насамперед над ними мають думати відповідні синодальні відділи. Але те, що на сьогоднішній день зросла і зростає плеяда духовенства — богословів, які можуть писати й підручники з Закону Божого, є гарними викладачами Слова Божого у школах чи викладачами в університетах – це є реальність. Їх, можливо, ще не так багато, але їх ніде не є багато, і в інших колишніх республіках на пострадянському просторі тим більше.

— В якому стані перебуває богослов’я зокрема в Ужгородській богословській академії? Наскільки потужним є ваш викладацький склад, які є наукові розробки, скільки кафедр і напрямків досліджень? Наскільки складною і продуманою є підготовка та захист кандидатських і докторських робіт?

— Ужгородська українська богословська академіяімені святих Кирила і Мефодія, як вищий духовнийнавчальний заклад Української Правовславної Церкви (рішення Священного Синоду УПЦ від 29 грудня 2003 року, журнал № 33), є наймолодшою у системі всієї Руської Православної Церкви. Академія розпочала свою діяльність у січні 2002 року з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира, а у грудні 2003 року була офіційно визнана як вищий духовний навчальний заклад УПЦ.

Основним завдання, яке покладалося на відкриту академію Блаженнішим Митрополитом Володимиром, було знайти вихід, який би дав можливість випускникам академії, майбутнім священикам або богословам, які не прийняли священного сану, отримати диплом не тільки про вищу духовну освіту, але й ті дипломи, що визнаються державою: законодавство України не дозволяє ліцензувати та акредитувати духовні школи.

Для цього з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира було створено університет. Таким чином, на сьогодні в Ужгороді виник єдиний духовно-навчально-науковий комплекс, який складається з двох юридичних осіб – Ужгородська українська богословська академія – вищий духовний навчальний заклад УПЦ і Карпатський університет – вищий навчальний заклад Міністерства освіти і науки України, ліцензований і акредитований державою, але діють вони як єдиний організм.

У межах підготовки богословських кадрів це є богослов’я, яке вивчається і в академії, і в університеті за взаємоінтегрованою навчальною програмою. Ми домоглися такої програми у Міністерстві освіти і науки України. У комплекс навчання наших богословів, які отримують вищу духовну і вищу світську освіту, входить весь перелік православних богословських дисциплін, які є у Київській, Московській, Санкт-Петербурзькій духовних академіях, в академіяхінших Помісних Православних Церквах. Але за рахунок світських дисциплін — філософських, історичних, філологічних, інформаційних — програма набагато ширша – на 30-35%.

Звісно, новостворена академія не може мати відразу у своєму складі професуру як у вишах, що діють безперервно по 200-300 років. Але за 8 років діяльності академії на сьогоднішній день штат академії укомплектований власними кадрами, як зарахунок власних випускників, так і за рахунок за рахунок випускників інших духовних академій — і по кількісному, і по якісному, візьму на себе таку відповідальність, складу не поступається іншим духовним школам і академіям.

Крім того, богослов’я по лінії університету акредитовано та ліцензовано Міністерством освіти і науки України. У цьому році ми вперше матимемо випуск магістрів богослов’я, які отримають диплом магістра богослов’я не тількицерковного взірця але й державного. Це також буде перший випуск 30 випускників академії, які отримають державний диплом, в я кому буде написано: «магістр богослов’я, викладач вищої школи» по лінії університету.

Щодо наукового потенціалу УУБА…

Той, хто не знайомий із системою ліцензування, має поцікавитися — адже вимоги ліцензування у Міносвіти є надзвичайно жорсткими. Якщо ви не підготуєте методичне забезпечення (по кожній дисципліні не на словах, а на ділі має бути методичка); якщо ваша бібліотека не відповідатиме кількості книжкових фондів, які можуть забезпечити всіх студентів; якщо не буде відповідної кількості кандидатів, докторів наук, доцентів, професорів серед викладацького складу та низки інших показників, то вас просто не ліцензують. Тому сама наявність ліцензії Міносвіти на підготовку не тільки бакалаврів але й магістрів найвищого, ІV рівня державної акредитації, дає відповідь на те, чи відповідає наша академія-університет сучасним вимогам, які висуваються до вишів, зокрема і духовних закладів, чи ні.

У системі нашого духовно-навчально-наукового комплексу академії та університету кафедри збігаються (є взаємоінтегрованими), бо це одні й ті самі люди. Ми маємо з богослов’я три профільні кафедри: філософії та гуманітарних наук; теоретичного та догматичного богослов’я; історії Церкви, практичного богослов’я та церковно-музичного мистецтва. Крім того є супутні кафедри, які більше обслуговують університет, але й академію у тих спеціальностях, де йдуть світські дисципліни: це кафедри класичних та сучасних літературних мов, державного та канонічного права, психології та педагогіки, інформатики та аналітики, фінансів та економіки.

— Хто зможе у світських навчальних закладах виступати рецензентами на дисертації з богослов’я? Адже внести богослов’я до переліку спеціальностей – це одне, але де знайти кадри для забезпечення гідного та достатнього представлення цієї дисципліни в науковому світі?

— Тепер ми трошки повертаємося до того запитання, коли я говорив про небезпеку, яка може виникнути. Певною мірою така негативна тенденція спостерігається в Росії. До речі, Росія «проспала» той період, коли богослов’я можна було взяти під контроль Церкви: вони не помітили те, як світська філософська наука «потягнула на себе ковдру» і на сьогоднішній день чимало теологічних факультетів, які існують при світських університетах, у багатьох випадках ігнорують Церкву у вирішенні цих питань. Дуже не хотілося б, щоб таке трапилося в Україні.

Коли ми наводимо приклади, що в Європі на базі світських університетів розвивається богослов’я, то в цивілізованих країнах, де з повагою відносяться до християнської Церкви, зокрема Православ’я, аспект є зовсім інший. Так, є факультети у складі державних університетів, але вони перебувають під патронатом Церкви. Скажімо, Пряшівський православний богословський факультет знаходиться у складі Пряшівського державного університету, але ним повністю опікується православна єпархія. Така сама ситуація у Греції та інших країнах. Таким чином, все на так просто, як дехто собі це уявляє.

Хто зможе бути рецензентами, науковими керівниками? Прийнято тільки рішення, а до його реалізації ще дуже довгий і кропіткий шлях. Тому що потрібні роки для підготовки самих робіт. Потрібен період призначення наукових керівників. Цей аспект потребує регулювання на міжцерковному і державному рівнях: представники ВАК, представники світської науки і представники церков через їхні вищі духовні навчальні заклади повинні розробити дієвий механізм реалізації прийнятого рішення ВАК.

На сьогодні ми не можемо говорити, що не існує наукових богословських кадрів. Є кандидати і доктори богослов’я Київської духовної академії. Є відповідна категорія кандидатів, докторів в Ужгородській української богословській академії, інших духовних академіях. Тобто, в українському богословському науковому просторі знайдеться не один десяток людей, які мають відповідні наукові ступені. Ці наукові ступені були отримані у рамках вищих духовних навчальних закладів Церкви, що належним чином регламентовано як статутом Церкви, так і діючим законодавством України.

Відповідно до Закону України про свободу совісті та релігійні організації Церква має право на свою освітню йнаукову діяльність та підготовку богословських  науково-педагогічних і науковихкадрів. У даному випадку потрібно шукати той компроміс, щоб держава на період підготовки майбутніх богословських кадрів і формування спеціалізованих Вчених рад із захисту наукових дисертаційних досліджень, визнала і прийняла саме тих богословів, які є й визнані Церквою. Тобто, необхідно найти таку спільну мову, і на період становлення подібний варіант має бути взятий за основу. Тоді проблем не виникне. Бо спецрада, яка надаватиме науковий ступінь з православного богослов’я, буде сформована з переважної більшості православних науковців, які мають наукові ступені, визнані Церквою. Аналогічно це стосується й інших церков.

— Наскільки Ви очікуєте, що ситуація розвиватиметься саме так?

— Я на це сподіваюся. Адже позитивним сигналом є те, що ВАК затвердив спеціальність «богослов’я». ВАК прислухався до нас, і не затвердив таку більш розпливчасту спеціальність як теологія. Хоча це ідентичні терміни, але для нас, православних України, термін «богослов’я» є більш приємним, який має більше відношення до духовної освіти. Бо говорячи про богослов’я, ми не відкидаємо з цього слова духовний елемент…

Крім того, я в цьому напрямку бачу позитивні настрої філософської еліти в Україні. Як вони поведуть себе далі, я не беруся прогнозувати. Але синодальні відділи УПЦ, провідні духовні навчальні заклади мають також активізуватися в цьому аспекті. Було б ідеально, якби з цього приводу було скликано нараду при Предстоятелі УПЦ Блаженнішому Митрополиті Володимирі за участі наших духовних шкіл, де б ми могли висловити свої думки і сформувати певні реальні пропозиції, щоб їх внести на розгляд ВАК і Кабміну.

-- Якщо враховуватиметься думка духовних навчальних закладів, то які духовні навчальні заклади від УПЦ зможуть впливати на цей процес? І наскільки взагалі буде враховано думку УПЦ, якщо Українська Греко-Католицька Церква в особі віце-ректора УКУ наголошує, що саме вони, викладачі та студенти УКУ, «забезпечили левову частку у процесі визнання богослов’я в Україні».

— Почну з останнього. Визнавши богослов’я, Україна, яка споконвічно є просвітницькою, є християнською, переживши багато перепитій у своїй історії, сьогодні знову перед усім світом засвідчила свою високу духовність у науковому світському просторі. Це є велике благословення Господнє.

Даруйте, та мені все одно, хто надіне на себе великий орден, чи скаже, що йому потрібно поставити пам’ятник, але немає меж моєї радості, що наші голоси були почуті. Думаю що радісна гордість за внесок УПЦ у цей процес, зігріває душу й нашого Предстоятеля, Блаженнішого Митрополита Володимира. Бо з усією відповідальністю засвідчую, що впродовж усієї діяльності Ужгородської української богословської академії на цьому шляху (а це вже вісім років), саме завдячуючи його першосвятительскому благословенню, батьківській любові й глибокій вірі в необхідність розвитку богословської науки, ми є свідками прийнятого ВАК рішення.В Україні тепер не можна зневажливо ставитися до того, хто має науковий ступінь з богослов’я. Навіть той атеїст, який не приймає ніяку віру, хоче він чи ні, повинен розуміти, що держава визнає богослов’я як науку.

Я думаю, що тут просто присутнє бажання наших колег із католицького університету також поділитися цією радістю зі своїми вірниками. Це є спільна перемога християнської думки у нашій Українській державі.

Щодо першої частини запитання — які духовні навчальні заклади зможуть впливати на подальший процес становлення богослов’я як окремої світської дисципліни, то за статусом на такий вплив мають право Київська духовна академія і Ужгородська українська богословська академія. Не тому, що тільки тут зібрані найкращі кадри. Такі прекрасні кадри, а може й на голову вище, є й по наших семінаріях – Полтавській, Таврійській, Одеській, Почаївській, Волинській або будь-якій іншій. Але за статусом лише ці дві академії мають право на присвоєння наукових ступенів.

Поряд із тим, на ці процеси мають впливати і наші духовні семінарії, де також сконцентровано науковців-богословів, які працюють, мають наукові ступені.

— Яким є подальший сценарій розвитку подій? Адже як ми відстоюємо ідеї, що Православ’я є домінуючою релігією в Україні, так греко-католики наголошують на своїй державотворчий ролі. Як можна вибудувати співпрацю, аби ситуація задовольняла більш-менш усіх?

— Перш за все, треба керуватися основами вчення християнства: люби свого ближнього як самого себе. Ми повинні врешті-решт не на словах, а на ділі вчитися любити себе як народ. Ми маємо дуже уважно перечитати сторінки своєї тисячолітньої історії і зрозуміти, що як нас розділяли, так і  по сьогодні намагаються роз’єднати, наші вороги.

Ми повинні зрозуміти, чому на окремих українських землях виникло уніатствота розколи, і, слава Богу, чому збереглося канонічнеПравослав’я. Ми повинні зрозуміти, що в нас більше того, що об’єднує, ніж роз’єднує. Якщо ми дійсно несемо слово Боже, то маємо думати про єдність всієї української нації. Не за національною ознакою — хто є українець, росіянин, болгарин — а націю, яка визнає свою Україну як державу, яка може успадкувати все те, що було створене значно більше ніж тисячоліття тому назад, коли Україна прийняла християнство як державну релігію.

Ми повинні згадати княжий період вбитого князя Оскольда, який у 862-863 роках і заснував фактично Київську Митрополію. А на той час в Україні не існувало ані Римо-Католицької, ані греко-католицької церкви, ані якоїсь іншої, а була лише Київська Митрополія. Ми зобов’язані і перед Господом Богом, і своїм боголюбивим православним народом подолати розколи в Православії. Думаю, що  інаші браття-українці, які перебувають у лоні УГКЦ, рано чи пізно повернуться в лоно Православної Церкви, бо і для них вона є материнською. Якщо один одного ненавидіти, то і ту місію, яка покладається на нас Христом, ми не виконаємо.

Упевнений, що саме через любов у Христі нам випаде знаходити порозуміння і в питаннях розвитку богослов’я як науки.

— Дякуємо за вичерпні відповіді.

Розмову вела Юлія Комінко

Над матеріалом працювала Анна Власенко