Отець Михайло Нискогуз: «Крали в народу, а в перерві сперечались, хто більше Україну любить»

Інна КОРЧУК. - "Високий замок", 15 квітня 2010 року

Священик Михайло Нискогуз відомий активною громадянською позицією.

Він першим зі священиків Російської православної церкви приєднався до переслідуваної і забороненої УГКЦ, за рік до легалізації. Підтримував молитвою на Майдані Помаранчеву революцію. Він є капеланом Прикарпатської Січі Українського Козацтва Братства вояків УПА. Коли йдеться про взаємини Церкви і влади, священик має що сказати.

- Отче Михайле, попри свій духовний сан займаєте активну громадянську позицію. Ви відкривали молитвою помаранчевий Майдан, без вас не обходиться жоден мітинг національних сил. Чи не вважається це політичною заангажованістю служителя Церкви?

- Христос навчає: «Я посилаю своїх священиків, щоб проповідувати Божу Правду. Тож, священику, проповідуй, переконуй, благай. Нехай твій голос лунає, як звук сурми. Не забувай нагадувати безбожникам про гріх, зло і кару. Якщо не будеш говорити безбожникам про їхні злочини і гріхи, будеш покараний смертю і проклятий навіки».

Не маю права мовчати, коли страждає мій народ, коли вбивають найкращих, судять невинних, а злочинці торжествують. Мовчання на гріх є гріхом. Хіба можуть мовчати уста, коли корупцією та злодійством пронизані усі органи влади: прокуратура, суд, митниця, правоохоронні органи, освіта, медицина, ради усіх рівнів, Адміністрація Президента, Кабмін... Українці з гіркотою жартують: «Скажи, де ти працюєш, а я скажу, що ти вкрав». На одному мітингу я назвав українську владу не вовчою, а шакалиною. Адже у вовчій зграї діють суворі «вовчі закони», за якими передбачається допомога хворим родичам, там є чітка ієрархія, орієнтація на сильного, мудрого, сміливого вожака. За «вовчою конституцією» передбачається захист своїх кордонів, справедливий розподіл впольованого, чого не можна сказати про розділення національних багатств Української держави. Образ влади нагадує мені боязких, підступних шакалів, які плазують, коли відчувають силу супротивника, нахабних, жорстоких та підступних, коли шакалина зграя при владі. Суспільство слід будувати на законах Любові, Справедливості та Добра. Якщо цього немає, то служителі Церкви не повинні мовчати, а говорити правду. Шкода, що сьогодні найвища церковна влада рідко картає земних царів за їх гріховне владарювання.

- Чи не відчували через свою активну діяльність ворожого ставлення з боку влади?

- Обличчя влади визначається не тим, що вона про себе говорить, а тим, що приховує від народу. І коли це приховане відкривати - владі це не до вподоби. В часи царювання Леоніда ІІ молоді люди, яких у народі називають «братками», обурювалися тим, що, мовляв, «наїжджаю на владу», називаю Україну «кучманістаном», пишу, що в тіні Кучмового трону радості нема нікому, тільки юдам і блазням. Особливо «підпільний бойовий загін» кучмівської влади був незадоволений тим, що називав їх політичною повією, яка є набагато гіршою від представниць найдревнішої професії, оскільки ті торгують своїм тілом, а безбожна влада продає найсвятіше - свій народ, свою Батьківщину. Ну, а в часи Віктора І ніхто вже не звертав уваги ні на виступи, ні на публікації. Всі гілки влади були зайняті: крали в народу, сміялися з нього, а в перервах сперечались, хто більше Україну любить.

- Свого часу одних діячів влади ви підтримували, як-от під час Помаранчевої революції, інших - сторонилися. Якою загалом бачите українську владу?

- Я підтримував народ, який повстав проти фальші, неправди і вийшов на майдани. Не наша вина, а наша біда у тому, що народний гнів нова влада використала для своєї користі. Народу не залишили нічого, хіба ще більшу бідність і гірке розчарування. Наше життя від виборів до виборів надалі залишилося «боротьбою за щастя олігархів і їх прихвоснів», які періодично змінюються місцями, політичними кольорами, не змінюючи на краще життя народу. Результатом діяльності влади є стогін народу, його страждання, бідність, відчай і сльози. Але влада цього не відчуває, вона духовно мертва, а мертві болю не відчувають.

Ні за владарювання Леонідів, ані Вікторів нічого відчутно не змінилось: схід і захід не поєднано, економіка в глухому куті, в країні нема усталеної демократії.

- У всі часи влада і Церква гаряче обмінювалися похвалами, дарували одна одній нагороди. Що це - простягнення руки дружби, замолювання гріхів з одного боку і гарантування безпеки з іншого?

- Значення нагород в Україні девальвувалось. Не дивно, що геніальна поетеса Ліна Костенко відмовилась від найвищої нагороди зі словами: «Дешева державна біжутерія мені не потрібна». Оскільки в основі церковних і державних нагород є хрест і враховуючи те, що багато нагороджених мають руки по лікті в крові, хочеться повторити слова О. Пушкіна: «Господи, Ти спас розбійника на Хресті, спаси Хрест Твій на грудях розбійника». Нагороди часто є юдиними срібняками за зраду Бога і Батьківщини.

- Що зробити, щоб змінити сумну дійсність? Чи бачите хоч одного патріота при владі?

- Відносно того, хто винний і що робити, дає відповідь Великий Кобзар у своїх поезіях: «Бо ми стояли і дивились і мовчки чухали чуби, німії подлії раби». Це відповідь на перше запитання. «Якби ви знали, люди биті, що ви найбільша сила в світі, що взявши все у свої руки, не знали ви ні сліз, ні муки». Відповідь на друге запитання. А щодо патріотів у політиці, хочу повторити слова священика Михайла з села Страдч поблизу Львова: «Різниця між злодіями на сході і на заході України полягає в тому, що донецькі політики ідуть ворожити до алтайських шаманів у Росію, а наші галицькі їдуть до івано-франківського мольфара Михайла Нечая».

- Сумну картину намалювали, отче...

- «Маємо те, що маємо» - як любив повторювати Леонід І. Але я оптиміст і переконаний, що ми дочекаємось нашого Вашингтона, з новим праведним законом. Бо змін на краще чекає наше зболене серце, чекає страждаюча Україна. Якщо вже “лагідний” колишній український комуніст Б. Олійник звертається до співвітчизників зі словами: «А якщо захочеш стать народом, а не козачком у крамарука, доведеться у Ярі Холоднім кликати на круг Залізняка». Прошу Бога, щоб послав для нашого народу провідників, які би мали любов до небес і України, які би мали мудрість та мужність, бажання захищати свою свободу і поважати чужу. Найбільше нещастя і зло може принести в український дім не ворог, який може хіба що вбити нас, не друг який може зрадити нас, а наша байдужість і брак єдності.