Українське православ'я: за лаштунками смути
До 1686 року, тобто тривалий час після появи і зміцнення Московської держави православний Київ відігравав роль митрополії і підтримував канонічні зв'язки виключно з Константинопольським Патріархатом, а не з Москвою, чию самопроголошену помісну (тобто незалежну) церкву останній не визнавав канонічною майже півтора століття.
Олександр ЧЕМЕРИС. — "Релігія в Україні", 2 березня 2010 року
Як відомо, канонічна історія українського православ'я почалася 988 року в день хрещення України-Руси князем Володимиром. До 1686 року, тобто тривалий час після появи і зміцнення Московської держави православний Київ відігравав роль митрополії і підтримував канонічні зв'язки виключно з Константинопольським Патріархатом, а не з Москвою, чию самопроголошену помісну (тобто незалежну) церкву останній не визнавав канонічною майже півтора століття. Лише 1686 року, незадовго до Полтавської битви і остаточного підкорення України Петровською Росією, Московський Патріархат не канонічним чином (за допомогою підступності й підкупу константинопольських ієрархів) відібрав Київську Митрополію у Константинополя і приєднав до себе. Навіть досі, маючи канонічні взаємини з Москвою, Константинополь і світове православ'я вважає це приєднання неканонічним.
Для цього є як канонічні, так і духовно-світоглядні й навіть політичні причини. Від своєї появи Московський Патріархат мав суттєві відмінності від Київської Митрополії. Відмінності як на рівні організації церковного життя, так і структури Церкви та її взаємин із владою. Найяскравіше це проявилося у петровські часи, коли рішенням імператора Православний синод було фактично перетворено на державний департамент, а священників та ієрархів – на чиновників. Світова історія знає чимало прикладів злиття церкви і держави. Однак у Росії це виглядало дещо інакше. Суть російського цезаропапізму - повне підпорядкування Церкви державі, спрямування її на виконання суто політичних та ідеологічних завдань. Фактично Церква перестала бути Церквою – лише специфічним інститутом типу політуправління Радянської армії.
Українська ж церква впродовж усієї своєї історії і аж до 1686 року залишалася відокремленою від держави. Українська шляхта й пізніше козацтво визнавало автономність і зверхність церкви у духовних справах. Причому розглядало її як не як державний інститут, а, висловлюючись сучасною термінологією, як інстумент захисту прав людини. Як наголошував Дмитро Степовик: "Навіть у Нову добу, у козацько-гетьманській Україні XVI-XVIII століть, домінуюче тоді канонічно-церковне право було визначальним і для формування прав людини (присутність духовної особи на козацьких судах і на судних радах громад була обов'язковою), і для правничої служби гетьманських адміністрацій.
А в Росії в цей же час відбувалося те, що уявити в тодішній Україні було дуже важко. Йдеться про практику, звичну для російської "приказной избы", коли священник особисто брав участь у тортурах підозрюваних чи вже засуджених. Саме цим пояснюється той факт, що навіть через понад триста років після приєднання до Московського Паріархату і незважаючи на репресії радянських часів, християнські засади в Україні збереглися краще, ніж у Росії.
Після більшовицького перевороту, попри проголошувані гасла про відокремлення Церкви від держави, вигнання священників із початкової і вищої школи, цезаропапістська концепція російського православія залишилася незмінною і набула ще тотальнішої централізації. Ще одне нововедення радянських часів - вищими ієрархами Російської Православної Церкви почали призначати офіцерів КДБ.
Усе це поєднувалося із брутальними репресіями проти незалежних священників і цілих церков. Так, було розстріляно ієрархів Української Автокефальної Православної Церкви, а 1946 року знищено й загнано в підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву. Що стосується останньої, вона, попри численні закиди завжди була на сторожі духовних інтересів України. Більше того - була своєрідним місточком духовного єднання з Європою.
Українська Греко-Католицька Церква постала наприкінці XVI століття, коли частина православних ієрархів оголосила про унію і з'єдналися з Апостольським Престолом у Римі, однак повністю зберегла візантійський обряд, нічим не відмінний від православного. Попри всю суперечливість багатьох історичних і сучасних оцінок, саме УГКЦ належить величезна заслуга збереження християнських тридицій, коли у смутні часи українське православ'я практично було зведене нанівець і замінено російським цезаропапізмом. Впродовж кількох століть саме греко-католики плекали і зберігали цінності й честь українсько-візантійського православного обряду.
ЗА ЛАШТУНКАМИ СМУТИ
Добу перебудови українські віруючі зустріли в лоні єдиної і неподільної РПЦ. Лише окремі священники УАПЦ і УГКЦ продовжували свою пастирську діяльність у підпіллі. Інші відбували тривалі терміни ув'язнення.
Лібералізація суспільно-політичного життя викликала нове піднесення незалежного церковного руху. Почали легальну пастирську діяльність ієрархи УАПЦ і УГКЦ. Натомість українська влада, вірна вказівкам із Москви, й надалі чинила спротив. Однак, попри все це церковне відродження тривало. Почав пастирську діяльність на українських теренах глава УГКЦ верховний архиєпіскоп і кардинал Мирослав Іван Любачівський.
1990-го року до Києва зі США прибув Патріарх УАПЦ Мстислав. Проте не офіційно (влада тривалий час не давала візу), а за приватним запрошенням депутата Сорочика. Незважаючи на це, Святішого зутрічали усім миром. Приїзд і інтронізація Патріарха у Софіївському соборі перетворилося на величне свято.
Звичайно, ні прокомуністична влада в Україні, ані московські ієрархи не могли залишити це без відповіді.
Спочатку Москва театрально оголосила автономний статус української єпархії і назвала її УПЦ. У жовтні 1990 року до Києва прибув Патріарх Московський і всія Русі Алексій II. Не зважаючи на статус Софіївського собору як історично-архітектурної пам'ятки (чим і нині укранські чиновники виправдовують заборону провадити урочистості в соборі), московський ієрарх, оминувши пікети протестуючих проти наруги цезаропапіста над православною святинею, потрапив до Софії і відправив службу. Він також оголосив про незалежність УПЦ (насправді паперову): "...бути віднині Православній Українській Церкві незалежною у своєму управлінні". Ця акція, водночас, повинна була засвідчити єдність і неподільність РПЦ, рішучість московських ієрархів боротися з непокірними руками влади (під стіни храму було стягнуто чисельні загони міліції, котрі кийками й "черемхою" допомагали московському владиці).
Занепокоєння зверхників РПЦ було цілком зрозумілим. Незадовго до початку перебудови із десяти тисяч парафій РПЦ українськими були шість тисяч. Ще більша частка бюджету РПЦ - за різними оцінками, від 65 до 85 відсотків - також припадала на Україну. Більшість священиків і семінаристів у духовних школах також були з України.
Відтак, відокремлення української церкви поклало би край міфу про Росію як велику християнську державу, повернуло б Києву статус митрополії і найбільшої православної церкви у світі та прискорило би політичну дезінтеграцію СРСР, котра на той час уже була відчутною. Отже, йшлося не стільки про внутрішньоцерковні, а передусим про суто політичні справи. Вже тоді РПЦ втратила досить значний шмат - приблизно третину українських парафій, котрі перейшли до УГКЦ і УАПЦ.
Ще до проголошення Акта про державну незалежність України 1991 року ієрарх РПЦ в Україні Екзарх Київський Філарет почав сумніватися у доцільності подальшого перебування під омофором московського Патріарха. Про це свідчить цікавий факт. Патріарх Мстислав вважав, що перші єпископи УАПЦ не були канонічно висвячені, оскільки тоді ще не знав: у висвяті перших єпископів УАПЦ брала участь ще одна особа - втаємничений єпископ Київського Екзархату, близький до Філарета. Звичайно, це не могло відбуватися без відома останнього. На словах же Філарет і надалі залишався вірним Москві. Цю невизначеність можна пояснити тим, що на той час Філарет був місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу і в переспективі міг цілком розраховувати на патріаршество.
Однак проголошення незалежності України внесло суттєві корективи в лави московстких і київських ієрархів. Після того, як український уряд проголосив самостійність Української держави, митрополит Філарет на Соборі (на початку листопада 1991-го) в Києві висловився за незалежність від Москви - цього, напевне, вимагав Президент України Леонід Кравчук.
Митрополит Филарет аргументував звернення до Москви з проханням дарувати автокефалію (незалежність) так: "Наше повторне звернення не ознака слабкості й непевності, а свідчення братерської любові й поваги до наших братів-єпископів Руської Православної Церкви". На ділі, все вийшло інакше. Єпископат України, прийнявши рішення про автокефалію, в повному складі поїхав у березні 1992-го до Москви "з поклоном".
Цим він підтвердив свою приналежність до Московського Патріархату. Собор єпископів Російської Церкви і не думав дарувати автокефалію. Натомість він вчинив глум над митрополитом Філаретом. По суті - приніс у жертву свого недавнього Патріаршого місцеблюстителя і першого серед єпископів Московського Патріархату - на доказ очищення від свого "радянського минулого". На Соборі від митрополита Філарета домоглися резигнації з київської кафедри, а пізніше позбавили єпископського сану й монашого достоїнства. Митрополита фактично розстригли на мирянина. Однак, він усіх ціх рішень не визнав.
ЦЕРКОВНИЙ РОЗКОЛ
Розколу передувала низка подій. Ситуація в тодішній УАПЦ була далеко не однозначною. Відлік відродженої автокефальної церкви, очевидно, слід починати з 27 лютого 1989 року зі звернення отця Володимира Яреми зі Львова з листом до Екзарха Філарета (Денисенка). У листі о. Володимир заявив, що "Московський Патріархат ігнорує існування великого українського народу, окремішність української церковної думки, традицій, звичаїв і культури".
У жовтні 1989 р. єпископ Іван (Боднарчук) оголосив, що відокремлюється від Московського Патріархату. Він і очолив третє відродження УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський Собор в Києві, який проголосив, що "приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату 1686 року слід вважати неканонічним" і вирішив утворити Київський Патріархат. Першим Патріархом було обранно згадуваного вже митрополита Мстислава (Скрипника) із США. Мотиви вибору митрополита Мстислава були більше політичні, ніж церковні. Оскільки митрополит Мстислав жив у Америці, патріаршим місцеблюстителем і його заступником обрали митрополита Івана (Боднарчука).
На цьому Соборі було прийнято Статут, у якому передбачено, що УАПЦ керує Собор єпископів та його синод як виконавчий орган. Статут було затверджено в уряді 2 жовтня 1990 р.
Початком непорозумінь і фактично початком церковної смути слід вважати приїзд Патріарха Мстислава до України в жовтні-листопаді 1990 р. на Інтронізацію. Тоді виникли розбіжності у поглядах на шляхи управління УАПЦ - між Єпископатом УАПЦ і Патріархом. Всупереч Статутові Патріарх Мстислав призначив Патріаршу Раду зі своїх людей та встановив Патріаршу канцелярію в Києві. До Патріаршої Ради митрополит Іван (Боднарчук) не увійшов, його фактично було усунуто від керівництва Церквою, незважаючи на те, що Всеукраїнський Собор 1990 р. обрав його місцеблюстителем Патріаршого престолу. Керівником Патріаршої канцелярії Патріарх Мстислав призначив наймолодшого за віком і стажем єпископа Антонія (Масендича).
У такий спосіб Патріарх Мстислав зосередив усю владу в своїх руках (подібні нахили він виявляв і в Америці, і в Канаді), хоч на це не мав ні сил, ані можливостей. Навідуючись в Україну епізодично, він не міг ефективно керувати розбудовою церковного життя. Собор Єпископів УАПЦ перестав діяти, митрополит Іван (Боднарчук) був в опалі. Патріарша канцелярія в Києві, а друга в Баунд-Бруці США хоч і стали ревниками Патріарха Мстислава, однак конкурували між собою. Антоній (Масендич) вважав, що оскільки Патріарха Мстислава немає в Украєні і ніхто з єпископів не уповноважений вирішувати проблеми церковного життя, саме він має керувати справами УАПЦ замість Патріарха. З цим не погоджувались єпископи УАПЦ, зокрема митрополит Іван (Боднарчук).
Зрозуміло, єпископ Антоній (Месендич), зважаючи на вік - на той час йому виповнилося 29 років, не маючи належної богословської освіти та досвіду пастирської праці, не міг бути авторитетним керівником для епископів відродженої УАПЦ, які мали довголітній стаж пастирської праці, семінарську, а то й академічну духовну освіту. Для Патріарха ж він був надійним помічником у керівництві Церквою. Такий був спосіб підбору людей притаманий для владики Мстислава. У цьму полягала і причина опали митрополита Івана (Боднарчука), який увесь час продовжував титулувати себе "Патріаршім місцеблюстителем". Це призвело до того, що Єпископат УАПЦ розколовся на три групи й не міг успішно розбудовувати церковне життя.
1991 року після повернення з Америки-Канади Іван (Боднарчук) вирішив "навести порядок" в УАПЦ. 21 лютого 1992 р. він заборонив згадувати єпископа Антонія (Масендича) під час служб, видав ряд розпоряджень стосовно інших єпископів. Митрополіт Іван тоді ще не вірив, що його підтримають єпископи, духовенство, паства. Проте його сподівання не справдилися. Митрополита Івана було безповоротно усунено під приводом різних звинувачень. Після цього він засумнівався: чи не даремно вийшов із складу Московського єпископату й навіть спробував повернутися у лоно РПЦ.
Ще у вересні 1991 р. єпископат УАПЦ без відома Патріарха Мстислава скликав у Києві Архієрейський Собор і вперше офіційно звернувся до митрополита Філарета, пропонуючи знайти шляхи порозуміння між УАПЦ і УПЦ Московського Патріархату. Для Патріарха Мстислава це було несподіванкою. Він через пресу домагався пояснень. Митрополит Філарет не відповів нічого. Однак у листопаді 1991-го відбулася зустріч митрополита Філарета й кількох його єпископів із представниками УАПЦ - тоді ще архієпископом Володимиром (Романюком) та архієпископом Антонієм (Масендичем).
Зрештою, 25-26 червня 1992 року в Києві було скликано об'днавчий собор УАПЦ-УПЦ. На той час Митрополит Філарет був уже фактично розстрижений. А 30 квітня 1992-го, зібравшись у Житомирі, неприхильні до нього владики почали вимагати його резигнації. За дорученням Патріарха Алексія II харківський митрополит Никодим (Руснак) 27 травня 1992-го скликав у Харкові Єпископський Собор. На ньому митрополита Філарета усунули з посади Київського митрополита. Його місце посів митрополит Володимир (Сабодан). Пропозицію про таємне голосування під час виборів Київського митрополита було відкинуто, як це ставалося не раз за часів митрополита Філарета.
Відтак на об'єднавчому соборі митрополит Філарет і митрополит Антоній (Масендич) фактично створили інший Український Патріархат. Постановою об'єднавчого Собору 1992 року було проголошено: "Українська Православна Церква - Київський Патріархат є правонаступницею УАПЦ та УПЦ". Це означало, що обидві - УАПЦ і УПЦ вийшли з-під юрисдикції Московського Патріархату й замість них створили нову Українську Православну Церкву і новий Київський Патріархат. Тоді ж вирішили: зважаючи на вік, а також на ту обставину, що Патріарх постійно перебуває за межами України, Патріархові Мстиславу необхідний заступник. Ним обрали митрополита Філарета. Це виглядало б логічним, якби не було здійснено доповнення єпископської хіротонії для єпископів УАПЦ, яких рукополагав митрополит Іван (Боднарчук). Крім того, тоді було обрано Синод, до складу якого увійшли митрополит Філарет, митрополит Антоній, архієпископ Роман, єпископ Яків та єпископ Петро.
Незважаючи на всі спроби московських ієрархів, митрополит Філарет не втратив свого впливу. Він залишив у своїх руках церковний маєток колишнього Екзархату. Та й об'єднання він провів за власним планом - через доповнення єпископських рукоположень у Володимирському соборі для тих єпископів УАПЦ, які погодилися на об'єднання.
Звичайно, до об'єднання зацікавлені особи вдалися вимушено, аби врятувати своє становище. Крім того, воно відбулося без відома Патріарха Мстислава, без участі багатьох єпископів УАПЦ і "автономної" УПЦ. Наслідком стало те, що поруч з Патріархом Київським і всієї України Мстиславом став митрополит Київський і всієї України Філарет. З церковного боку таке двовладдя в Церкві неприйнятне, хоч аналогічне мав владика Мстислав у Америці.
У липні після червневого об'єднавчого Собору патріарх Мстислав прибув до Київа, аби розібратися в новій ситуації. Служив з митрополитом Філаретом і гостював у нього. Для обдумування церковного становища в Україні повернувся до Баунд-Бруку. А в жовтні 1992 року Патріарх Мстислав знову відвідав Україну й проголосив заяву, вимагаючи усунення митрополітів Філарета й Антонія (Масендича).
Зрозуміло, для патріарха Мстислава виявилося несподіванкою, що донедавна найзапекліший противник став його правою рукою. Ще більше вразило те, що митрополит Філарет прийшов до об'єднання із власною програмою, а Патріарх мусив виконувати лише декоративну роль. Червневе об'єднання збентежило й окремих єпископів УАПЦ. Замість того, аби єднатися з митрополитом Філаретом, троє перейшли під юрисдикцію митрополита Володимира (Сабодана), після чого їх було переосвячено - хоч свого часу цих єпископів було висвячено Патріархом Мстиславом і митрополитом Іваном (Боднарчуком). Інші єпископи стали осторонь, очікуючи, що буде далі.
ДЕРЖАВА І ВІРА
З часу проголошення незалежності в Україні було кілька установ, покликаних координувати церковне життя. Однак жодна з них так і не спромоглася сформулювати засади державної політики в релігійній царині.
За часів Президента Кравчука влада надавала певну підтримку лише одній конфесії – УПЦ-КП, а Рада у справах релігії при Кабінеті міністрів навіть стала на її захист від московських нападок й спершу не визнавала новопризначеного митрополита Київського Володимира (Сабодана). Однак все це трималося на особистих контактах Філарета й Кравчука і мало безсистемний характер.
Влада залишалася нейтральною до відвертої промосковської пропаганди священників і деяких вищих ієрархів УПЦ. Так само нейтрально нині сприймає вона заяви окремих представників з Лавр (а їх кілька на території України) про єдину і неподільну Росію та її церкву та відродження колишньої держави.
Сьогодні цей нейтралітет є ще чіткішим. На великі свята телебачення почергово транслює відприви у храмах УГКЦ, УПЦ-КП, УАПЦ та УПЦ, висловлює толерантність до всіх конфесій. Що стосується законодавства про релігійні організації, воно також, попри всі недоліки, є демократичним. Однак це лише зовнішні прояви, "святкове вбрання", яка не може замінити концепції державної політики в цій царині.
Аби сформулювати таку концепцію, необхідно вчітко визначитися з приводу кількох питань. Зокрема стосовно статусу кожної з наявних релігійних конфесій. Йдеться, звичайно, не про дискримінацію однієї на користь іншої. Інакше кажучи, слід відповісти: яка церква є загальнонаціональною, а які представляють інтереси різних релігійних меншин. За такого підходу місця під сонцем вистачить усім. Однак не тим, хто й надалі фактично залишаються державними службовцями іншої держави і утверджують її політичні та економічні інтереси, прикриваючись сутаною. Маю на увазі УПЦ як підрозділ цезаропапістської московської церкви, котра, до речі, крім зовнішніх атрибутів, має дуже мало спільного і з православієм, і загалом із християнством та релігією.
Крім того, перш ніж декларувати бажану рівність усіх конфесій, необхідно відновити елементарну історичну справедливість і повернути українським православним, греко-католикам, католикам, іудеям та мусульманам відібрані (у тому числі під ширмою створення музеїв та заповідників), храми, синагоги, мечеті. Повернути, незважаючи на те, що нині перебуває в тих приміщеннях та крокодилячі сльози атеїстів-мистецтвознавців - адже церква століттями будувала й плекала храми-памятки архітектури, а нині, бачте, неспроможна це зробити. Так само необхідно повернути кожній конфесії належний їй статус - тобто створити умови, аби кожна група населення мала таку кількість культових споруд, яка відповідає пропорційному складу населення.
І ще одне стосовно ролі й ставлення до помісної церкви. Будь-який учень і студент знає, що проголошення незалежності православних церков у Греції, Болгарії, Сербії, Росії, Румунії, Грузії та інших золотими літерами вписані на сторінках історії цих країн. Незалежні держави поставали під омофором незалежної церкви і навпаки, - незалежні церкви з'являлися після звільнення народів. У нас же це якось сором'язливо замовчується, натомість підхоплюється підкинута ієрархами РПЦ теза про неканонічність УПЦ-КП і УАПЦ. А чи пам'ятає історія хоча б один випадок, коли одна церква відокремлювалася від іншої суто канонічним шляхом? Про це ревнитилі канонів чомусь забувають.
Якою мірою держава може втручатися у діяльність церкви? Це питання непросте і надзвичайно делікатне. Адже церковна смута в православній Церкві в Україні не виникла на грунті суто внутрішньоцерковної догматичної науки та канонічних принципів, а лише з приводу юрисдикційної підпорядкованості та інтерпретації канонічних приписів. Причиною церковного розколу є ще й те, що певна частина єпископату, духовенства й мирян не зовсім усвідомила законність існування української держави. Відтак, це не внутрішньоцерковна справа, а питання лояльності, з одного боку громадян Ураїни до своєї держави й уряду, а з іншого – тих, хто працює на інтереси держави сусідньої. Уряд же хоч і заявив, що в самостійній державі повинна бути і самостійна Церква, проте за весь час після проголошення незалежності нічого не зробив для законодавчого й виконавчого забезпечення того, аби реалізувати цю декларацію.
Смута в Україні (і не лише в православній Церкві) та міжконфесійні конфлікти зумовлені відсутністю для церковних провідників найвищої, так би мовити, суспільної та адміністративної влади, перед якою треба відповідати за свої громадські та церковні вчинки. Сліпа демократизація суспільно-політичного життя веде до анархії та руїни, що виявляється і на церковній ниві. Для відродження нації потрібна тісна співпраця Церкви і держави, яка б плекала духовні та громадські цінності.
Саме у відсутності будь-якої послідовної церковної політики в Україні бачиться причина того, що навіть на рівні проекту нової Конституції було відкинуто будь-яку згадку про Бога, бо, мовляв, в Україні живуть не лише віруючі, а й атеїсти. І знову доводиться нагадувати про тисячолітні християнські традиції, про те, що навіть непорівнювано молодша Америка (їй, як лідеру демократичного табору, чомусь ніхто не закидає надуману тезу про зневагу атеїстів) XVIII століття не задумуючись згадала у Біллі про права не лише Бога, й й побудувала всі основні законодавчі принципи у згоді зі словом Божим. Більше того - записала гасло "з вірою в Бога" навіть на доларових банкнотах, чим ствердила непроминущість вічних цінностей.
ПЕРСПЕКТИВИ ОБ'ЄДНАННЯ
Християнський розкол в Україні є гнітючим фактом. Він породжує зливу кпинів недоброзичливців, мовляв, от як проявляється українська вдача – церкву одного обряду поділили на чотири "булави". Дехто чекає допомоги з-за кордону, зокрема від Вселенського Патріарха. Однак навряд чи можна на це сподіватися.
Ситуацію ускладнює й те, що провідники кожної гілки запекло борються між собою, намагаючись довести свою правоту й добитися переваг. Певний час дискутувалося питання про проведення Всеукраїнського Собору, на якому повинно було би відбутися церковне об'єднання. Однак поки що кожна конфесія вважає, що вона стоїть на правильних засадах, а всі інші повинні їй підпорядкуватися. І хоч лунають заклики єпископів, священиків та мирян до голів Церков дійти порозуміння, дотепер чуються лише взаємні звинувачення. Патріарх Мстислав вважав, що митрополит Філарет і митрополит Антоній мусять відійти. Він був готовий вести переговори з митрополитом Володимиром (Сабоданом) і навіть поквапився визнати заборону митрополита Філарета, сфабриковану в Москві.
Інші предстоятелі також мають подібні вимоги. Єпископат митрополита Володимира (Сабодана) твердить, що митрополит Філарет законно позбавлений сану і нині не є ні єпископом, ані монахом. Довгі роки це твердив сам митрополит Філарет про позбавлення сану митрополита Полікарпа (Сікорського) чи, пізніше, митрополита Івана (Боднарчука).
Головною передумовою об'єднання є визнання того, що в незалежній державі мусить бути самостійна (автокефальна) церква. Це те, чого найбільше боїться московський Патріархат, а відтак робитиме все, аби цього не допустити. Спочатку він ішов на поступки. Та з часу непорозумінь в автокефальному таборі його втручання в українські церковні справи стали сміливіші. Кожен другий єпископ нинішньої УПЦ більшою чи меншою мірою має "радянське минуле" і боїться, що з ним може статися те, що сталося з митрополитом Філаретом. Єпископи УАПЦ не погодяться на порозуміння з останнім. Вони від нього відреклися і не хочуть мати з ним нічого спільного. З іншого боку - єпископи шукатимуть якоїсь розв'язки, порозуміння і церковного спокою.
Чи є бодай якісь рецепти розв'язання церковної смути? Варіантів багато. Однак реалією є те, що нині в Україні нема постаті, котра без підтримки держави могла би добитися позитивних результатів. За жодним із ієрархів вся українська паства не піде. Патріарх Філарет, хоч і має неоціненний досвід і пасторські здібності, все ж до певної міри заплямував себе співробітництвом з радянським режимом й іншими речами. За митрополитом Володимиром (Сабоданом) стійко закріпився імідж слухняного ставленика Москви, не зважаючи на те, що останнім часом його дії дедалі частіше нагадують поведінку митрополита (тоді ще) Філарета непередодні референдуму про незалежність. Перехід під омофор глави УГКЦ інших конфесій неможливий з огляду на численні стереотипи стосовно греко-католиків – особливо на сході України. УАПЦ нечисельна, а її очільник не має необхідного авторитету серед ієрархів інших конфесій.
Відтак кардинальне розв'язання церковної смути можливе лише через об'єднання згаданих конфесій в одну, створеня спільного Синоду, до якого б увійшли порівну ієрархи всіх церков та обрання на спільному Соборі нового Патріарха. Поза всяким сумнівом, переважна більшість віруючих, яким би пояснили, що не зазнає змін ні обряд, ані мова служби, притаманна тому чи іншому регіону, на це пристали б.
Результатом стала би поява потужної, однієї з найбільших у світі, незалежної помісної церкви, котру рано чи пізно визнали б і Рим, і Константинополь.
Така церква була би природнім і гармонічним утворенням - це зумовлюється вже самим геополітичним розташуванням України між Сходом і Заходом, а відтак, і її історичною міссією бути не лише економічним і культурним містком між країнами, а й а духовним - між церквами східного і західного обряду. Звичайно, усе це може розглядатися як мета, на якій мусить грунуватися державна релігійна політика, а не керівництво до дії. Ця мета може бути й іншою, як і шляхи реалізації. Однак вона мусить бути. Інакше не уникнути нових зіткнень, нових протистоянь Церкви і держави. Нової ганьби перед християнським світом.
