Наступ на Схід
Ендрю Томас КАНЯ. — "Патріярхат", № 5 2008 року
5-го травня 2008 року німецький богослов кардинал Вальтер Каспер на запрошення католицької громади Оксфордського університету проголосив інавгураційну лекцію ім. Джона Генрі Ньюмена під назвою «Своєчасність ведення розмов про Бога». Каспер говорив про необхідність Бога у світі, в якому панує фундаментальний атеїзм. В цілому лекція кардинала не завдала жодної образи, чого не можна сказати про деякі коментарі, які прозвучали раніше того ж дня на університетському семінарі, організованому факультетом богослов’я. Каспера попросили прокоментувати плани Української Католицької Церкви встановити патріархат з центром у Києві. На це доповідач відповів словами, котрі б засмутили не лише більшість українських католиків, а й також збентежили би багатьох католиків Заходу. За його словами, основна проблема, яку він вбачає у визнанні Ватиканом патріархального статусу Києва та Української Католицької Церкви, полягає в ефекті, який це матиме на процес «екуменічних відносин» з Москвою та Російською Православною Церквою.
На завершення своєї відповіді Каспер ствердив, що теперішній Папа займає таку ж саму позицію, як і він. Каспер відкинув ідею об’єднаного Українського Католицького та Українського Православного Патріархату, яка зараз обговорюється в Києві як неприйнятну. На доповнення до цих коментарів, німецький кардинал говорив про необхідність провести літургійну реформу на Сході, оскільки, на його думку, літургія є занадто довгою, а також сказав про потребу на Сході розвинути просвітницьке богослов’я подібне до того, що є на Заході. Лише таким чином, на його думку, можна вирішити проблему забобонів у Східному християнстві. Очевидно, що Каспер, відомий екуменіст, просто занадто хотів скритикувати східних християн, мабуть, думаючи, що він звертається до однорідної західно-католицької, англіканської аудиторії. Опісля, коли його приватно запитали щодо його аргументу про встановлення Патріархату в Києві, кардинал Каспер відповів: «Там цього не має бути!» і без прощання повернувся спиною до богослова, який поставив це запитання.
Думка кардинала стосовно Українського Католицького Патріархату розкриває екуменічну перспективу, що ґрунтується на принципі «мета виправдовує засоби». /.../Нехтування Каспером пропозицій, які висинули провідники українського католицького і православного клиру, науковці щодо єдності «обидвох легень» Київської Церкви під єдиним Патріархом в Києві, є культурно байдужим та історично необґрунтованим, зокрема беручи до уваги те, що обидві, і Українська Православна, і Українська Католицька Церкви були жертвами російського переслідування в ХХ столітті, і що ці дві Церкви мають набато більше спільного між собою, історично, етнічно й літургійно, аніж з будь-якою церковною спільнотою у світі. Потрібно пам’ятати, що причини, через які було вбито Православного Митрополита Василя Величковського та численних його священиків, не відрізняються від підстав через які совіти ліквідовували священнослужителів УГКЦ. Обидві ці Церкви були піддані набагато жорстокішому переслідуванню, ніж усі інші Церкви комуністичного Сходу.
Небажання Ватикану визнати Український Патріархат у Києві, з огляду на негативне ставлення до цього Москви, ідентичне мовчанню західних націй на визнання прав Тібету – це типовий опортунізм.
/.../Не попросивши дозволу в Патріархів Москви та Константинополя і будучи прийнятою в Унію Патріархом Заходу, Київська Церква проголосила себе і була визнана Римом, можливо, навіть мимоволі, як Патріарша Церква. Тепер деякі науковці у Москві стверджують, що вступ Київської Церкви в Унію був актом неправомірним, оскільки вони вважають, що Московський Патріархат мав еклезіальну владу над Київською Церквою, владу Москви, яка є правдивим духовним і політичним спадкоємцем Києва. Якщо це справді було так, то як Москва сперечається щодо присутності в Києві Митрополита, призначеного в Константинополі, статус якого є рівноправним з Митрополитом у Москві? Якщо Москва піддає сумніву це призначення з Константинополя, то вони повинні також опротестувати право Константинополя надати Москві Патріархат. Більше того, якщо Рим сьогодні, як попередньо сказав Каспер, схиляється до того, що Москва має права щодо Києва, тоді вони повинні визнати, що Берестейська Унія була неправомірною, оскільки була укладена без дозволу Москви. В свою чергу, якщо Рим визнає Унію правомірним документом, тоді вони повинні також відзначити, що Київська Церква мала право вступати в такий союз, і як така була незалежна від тоді щойно встановленого Московського Патріархату, а, отже, щоб зробити таке, Київ, будучи Церквою-матір’ю слов’янського Сходу, повинен бути Патріяршою Церквою.
Вагоме підґрунтя пропозиції Української Католицької Церкви щодо встановлення Київського Патріархату полягає ось у чому.
По-перше, Українська Церква є найбільшою зі Східних Церков, яка перебуває в єдності з Римом. По-друге, Київ був тим географічним пунктом, звідки християнство поширилось на Схід. По-третє, визнання Патріархату у Східних Церквах є нормальною ознакою розвитку Церкви. Лише у випадку Києва воно залишалося гіпотезою через релігійне і політичне переслідування, яке чинила Росія в Україні протягом кількох століть. По-четверте, стосовно встановлення Патріархату в Києві, найкраще згадати слова кардинала Любомира Гузара, Патріарха Української Католицької Церкви, які він виголосив 6 вересня 2004 року: «Для нас дуже прикрою була реакція православних Церков, які, не вивчивши нашої історії й нашого нинішнього становища, не пізнавши наших духовних потреб, зайняли чітку немиролюбну позицію, яку через Московський Патріархат переказали Святішому Отцеві. Проте створення нашого Патріархату у жодному разі не задумане як загроза чи підступ супроти Православних Церков і нічим не обмежує їхні права. УГКЦ (з Патріархатом чи без нього) не має претензій до православних. Так само й православні не можуть мати претензій до греко-католиків щодо території, устрою та способу життя. Коли йдеться про церковні вартості, для світських категорій не повинно бути місця, оскільки церковні вартості не можуть ставати предметом дискусій».
Київська Церква наприкінці ХVІ ст. вибрала свій особливий шлях для забезпечення єдності у Вселенській Церкві. Частина нашого народу в той час відкинула цей шлях, призвівши до поділу Київської Церкви. Однак та її частина, яку сьогодні називають Українською Греко-Католицькою Церквою, на цьому шляху скористала і збагатилася, оскільки могла зберегти свою віру й самобутність у критичні моменти свого існування. Звичайно, історія нашої Церкви має і чорні, і білі сторінки. Проте ми, греко-католики, не бажаємо нікому накидати наші розв'язки як єдино можливі й правильні. Це підтвердив ще на початку сорокових років минулого століття Митрополит Андрей Шептицький у своєму листовному діалозі з православними братами. Але мета, про яку говорили митрополити Петро Могила і Йосиф Рутський (вони шукали дороги до єдності у спільному Патріархаті) була одна й та сама – відновити первісну єдність часів Володимирового хрещення. Наш Патріархат сьогодні, у ХХІ ст., задуманий не як перешкода, а як шлях до того стану, коли в Україні буде один Патріарх у катедральному соборі Святої Софії в Києві.
Чи створення греко-католицького Патріархату означало б, як дехто твердить, посилення ненависті до неукраїнців? Ні, бо Патріархат, у якому плекають християнські чесноти, не може потурати шовінізмові. А християнський патріотизм є чеснотою. Бажати добра своєму народові – це нормально; порушенням християнської норми є лише прагнення такого добра коштом інших народів. Ми щиро сподіваємося, що життя в патріаршому устрої, якщо до нього ставитимуться з повагою всі сусіди, може тільки спричинитися до утвердження злагоди в нашій частині світу.
Проте чи не найпарадоксальнішим з усіх закидів, що їх висувають противники нашого Патріархату, є твердження, що його створення задумане як «утеча від Рима». Такий закид є цілковитим запереченням нашої віри. Нема сумніву, що з отриманням нашою Церквою Патріархату, як цього вимагають закони, зміниться характер стосунків з деякими римськими установами. Але ці зміни стосуватимуться тільки другорядної, адміністративної сфери. Основна риса кожної помісної Католицької Церкви – це сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, Єпископом Рима. А цього ми ніколи не зречемося».
Кардинал Каспер, знаний екуменіст, здається, недочуває цих знаків часу, прагнення Української Церкви залишається амбівалентним до величних традицій Сходу. Його закиди щодо «забобонності» Сходу та потреби у впровадженні літургійної реформи так само стосуються Московської Церкви, як і Київської та Константинопольської Церков. Варто навести слова кардинала Конгара («Священик і мирянин» 1967), який міг би пригадати Касперу кращий напрям дій задля екуменізму: «Ми повинні наполегливо підтримувати чи навіть пропагувати єдність християн та збереження умов соціальної єдності через забезпечення контактів без відступлення від того, до чого ми зобов’язалися...».
Д-р Ендрю Томас Каня питаннями єдності Української Церкви зацікавився через спілкування із своєю хресною мамою Надією Любченко (+2006), вірною Православної Церкви. Особлива його любов до своєї хресної збудила в ньому прагнення дізнатися більше про українських людей центральної та східної України, а також про Українську Православну Церкву.
