День соборності України – погляд християнина

26.01.2010, 09:54
Ми не повинні навіть обговорювати претензії Московського патріархату щодо повернення православних парафій греко-като-ликам на Заході України, хоча й вважаємо їх несправедливими.

Протоєрей Олександр ДАЦЮК. — "Православіє в Україні", 25 січня 2010 року

«Віддавайте кесарю кесареве, а Богові Боже»

Говорячи про Акт злуки 1919 року, який так і не вдалося тоді реалізувати, а також досліджуючи духовні аспекти причин розвитку і занепаду держав, зазначу, що, згідно християнського розуміння, «...держава є спільнотою людей, які поєднані однією духовною долею на ґрунті єдиної духовної культури і права, надання Господом людям можливості самостійно облаштовувати своє суспільне життя, з тим, щоб такий устрій допомагав запобігти більшому гріхові через протидію йому засобами права і світської влади».

Сам Господь Ісус Христос добровільно підкорив себе земному порядку речей, підкоряючись й існуючій державній владі, відповівши на відверто провокаційне запитання фарисея: «Віддавайте кесарю кесареве, а Богові Боже» (Мф. 22, 21).

Здавна народи об'єднувалися у держави, беручи участь у взаємному політичному спілкуванні. Але основна аксіома політики не завжди до кінця була усвідомленою більшістю людей - ця аксіома стверджує, що право і держава виникають з внутрішнього, духовного світу людини, поєднуючи людей у державу саме на ґрунті глибинної внутрішньої єдності.

У контексті сьогоднішнього виступу хотілося б особливо зазначити, що вивчаючи відношення Церкви до суспільних, політичних і державотворчих процесів, потрібно насамперед враховувати відмінність природ Держави і Церкви, але, як би це не парадоксально звучало, спільність кінцевої мети їх діяльності. Обґрунтую: Церква заснована Господом Ісусом Христом; Держава - благословенна Богом в процесі людської історії після гріхопадіння. Метою Церкви є вічне спасіння людей, метою Держави - турбота про їх земне благополуччя. Здавалося б: що ж тут спільного? Але, як показує досвід, земне благополуччя, виявляється, не можливе без виконання певних моральних правил в основі яких лежить християнське життя та які необхідні й для вічного спасіння людини: знання не приносять користь суспільству, якщо ними володіють морально низькі, або підступні люди. Виявляється людина не може бути щасливою, навіть маючи великі матеріальні статки, якщо немає спокою у душі і т. ін... Саме тому задачі та діяльність Церкви і Держави співпадають не лише у досягненні лише земного блага, але й у здійсненні місії щодо спасіння душі.

 «Що заслужили, те й маємо!»

Якщо мислити у цьому напрямку, то ми прийдемо до висновку, що Церкву і Державу об'єднують не лише спільні, якщо так можна висловитися, «стратегічні задачі», але й глибинні внутрішні процеси.

«Насправді держава твориться внутрішньо, - стверджує православний філософ І.Ільїн, - душевно й духовно; й державне життя лише відображається у зовнішніх діях людей, а здійснюється та протікає у їх душах...». Якщо у державі безлад, або громадянська війна - усе це наслідки, насамперед, духовної кризи людей, плоди внутрішнього розладу, який вже відбувся значно раніше. Як тут не пригадати народне прислів'я: «Що заслужили, те й маємо!» - саме так наші побожні предки реагували на лихоліття: війни, голод, повені, мор... «Згрішили ми!» - вони не шукали зовнішніх факторів, знаючи справжню первопричину негараздів - плачевний духовний занепад людей.
Акт злуки 1919 року, на мій погляд, був плодом великого народного подвигу, адже тут відбулося з'єднання воєдино двох частин держави, де формувалися покоління людей з різними традиціями, з не завжди однаковою культурою, але усі непорозуміння, взаємні звинувачення, ненависть, ворожнеча були забуті, усе було переможене братерською любов'ю, завдяки якій тоді й відбулося об'єднання.

Це був не просто акт насильницького приєднання, але добровільний союз, який міг відбутися лише на ґрунті істинного патріотизму і здорового націоналізму, який не стоїть на пихатості та піднесенні одного шляхом приниження іншого народу, але є глибинним єднанням людей, котре виникає з їхньої духовної та культурної однорідності, спільної мови, єдиної народної долі, історії, однієї віри, спільної молитви.

Отже події 1919 року є уроком для усіх нас. Бог дав нам шанс бути сьогодні єдиним народом, людьми незалежними й щасливими у своїй власній державі. Ми не маємо права перед історією цим знехтувати! Моя думка з цього приводу наступна: доля держави залежить від усіх нас - починаючи з депутата і урядовця і закінчуючи кожним. Пам'ятаймо слова, які об'єднували українських патріотів у 1919 році: «У соборності українських земель, у нашій єдності духу, у нашій спільній праці, у нашій взаємопідтримці - сила українства і запорука його перемоги, утвердження ... могутньої, багатої і щасливої держави на віки!» Ці слова є дуже актуальними і сьогодні!
Будемо пам'ятати, що справжня здорова держава стоїть на духовних основах. І там, де є у душах людей багато бруду: ненависть, гордість, неправда та інші пороки, не може бути справжньої Держави, вона обов'язково перетвориться на трухлявого зсередини, пустотілого колоса (істукана), який у будь-яку мить може ганебно рухнути і розсипатися на мілкі осколки.

Будемо ж дорожити єдністю України, не звинувачуючи вкотре уряд у помилках, але слідкуючи, насамперед, за собою і, перш за все, виправляючи власні помилки!.