О. Юстин (Бойко): “Як розпізнати правдивого священика?”
“По чому можна розпізнати правдивого священика? Коли я говорю про правдивого священика,то я маю на увазі кілька моментів. Що я маю на увазі? По-перше, які документи свідчать про те, що він є священиком, по-друге, якими якостями він повинен володіти? Що робити, коли є сумнів, щодо особи, чи вона є священиком? Чому я про це розповідаю? Бо на території кількох сільських парафій Львівської області виявлено діяльність людини, яка представляє себе священиком і ця людина давно увійшла у довіру до священиків і мирян. І ця людина не збирала якісь кошти на потреби церкви, але ця людина володіла надзвичайно високою богословською ерудицією, як на мирянина, ця особа займалася збором інформації про діяльність священика, вивчала життя села, психологію, поведінку жителів села, впліталася у довіру через те, що представлялася знайомою багатьом архієреям і священиком УГКЦ. Про цей факт нам стало відомо під час візитації однієї із парафій, про що й було повідомлено. І люди почали запитувати, як же розпізнати правдивого священика.
Коли говоримо про правдивого священика,то такий священик має мати свячення священичі. Священичі свячення священика може уділити тільки і виключно єпископ – і тільки той єпископ, який має сан єпископський.Напевно, Ви мали нагоду спостерігати як святять єпископа. Його мають святити умінімум утрьох. Бо він має мати на собі апостолське передання. Христос висвятив апостолів, поклавши на них руки, апостоли – на наступників – і так від них на єпископах і священиках спочиває рука самого Ісуса Христа. Це є ознакою того, що хтось дійсно має священиче покликання. Але очевидно для того, щоби розпізнати священиче покликання, існує довгий процес до цього.Найперше людина повинна закінчити Духовну Семінарію. Це місце, де формуються майбутні священики. В УГКЦ існує багато семінарій, навчання там триває не менше 6 років. Для чого існує Духовна семінарія? Вона має кілька цілей. Перша ціль -це інституція, де формується покликання майбутнього священика. В чому полягає ця формація? Полягає у тому, що у семінарії є духівники, провід, які протягом 6 років, розмовляють з кандидатом до священства, слухають його, він ходить до Сповіді, причащається, вчиться, і разом із кандидатом до священства вони протягом цих 6 років з,ясовують, чи він має покликання до священства, чи просто захопився свого часу семінарію, а потім зрозумів, що священство – це не його покликання. Тому не дивно, що до семінарії вступає багато кандидатів, а до священства доходить декілька. І буває таке, що кандидат розуміє, що священство – це не його покликання. Ба більше -у семінаріях УГКЦ у яких дозволено допускати до священства осіб одруженого стану, також кандидат роздумує над своїм покликанням. Чи він бажає одружитися, чи вступити у монастир, чи залишитися у безженному стані. Є такі 3 вибори. Коли навіть він вирішує,що він буде одружуватися, то є відповідна праця, яку проводить ректорат семінарії з майбутньою дружиною священика, а у даному випадку семінариста. Існують реколекції, зустрічі, щоб побачити, чи дівчина, яка обрала хлопець, чи хлопець обрав дівчину, справді надається до місії бути жінкою священика. Бо священика часто переводять з одно місця на друге, він зобов,язаний послухом і зрештою його дружина повинна також бути людиною з певними якостями. Закінчивши семінарію, семінарист зголошує свій намір стати священиком місцевому єпископу. Він це зголошує через відповідні єпархіальні структури письмово. Якщо він бажає оженитися, то найперше мусить приготуватися до Святої Тайни Подружжя через Катехитичні науки. Опісля такий семінарист, приймаючи шлюб піддається пробі. Яка може тривати упродовж кількох місяців, до року часу,а то й більше. Проба полягає у тому, щоби поглянути, як дає собі раду у подружньому і сімейному житті майбутній кандидат до священства. Якщо він добре вміє управляти домом своїм, то він добре буде управляти Христовою Паствою, яку йому доручить єпископ. І опісля коли він пройшов пробу, а той що вирішив вступити до монастиря, іде до монастиря, чи хто вирішив приступати до священства у неодруженому стані, то теж вони подають, як я вже казав, заяву. І тут розпочинається розгляд документів. Його перед свяченнями перевіряють. Чи він має завершену семінарію, чи він має всі людські якості, чи він є як людина здоровий, не має психічних відхилень та інших такого роду хворіб. Цю інформацію єпархіальні структури подають до місцевого єпископа, який, маючи перед собою думку, відповідних структур, приймає рішення про священня. Свячення відбувабться під час Літургії. Вони здійснюються через покладання рук і публічно. У часи підпілля святили таємно, щоб їх не розпізнали. А зараз публічно – щоб люди бачили. Коли єпископ висвятив когось на священика, він йому вручає відповідні документи. Це є посвідчення про те, що такий-то, такий-то, був канонічно поставлений і рукоположений у сан священика. Відразу видають посвідчення і латинською мовою. Однак священик, який отримав ці листи, має бути приписаний до певної єпархії. І існує чітки перелік таких священиків. Немає священиків приблудів. Можуть мати різне служіння, хтось адміністратор, хтось сотрудник, але кожен має отримати завдання від єпископа.І це є дуже важливий момент. Бо коли існує потреба, щоб священик міг діяти на території іншої єпархії, він мусить бути прийнятий єпископ, де буде служити, а у тій єпархії з якої пішов – відпущений легітимно. Всі священики приписані до єпархії. Якщо не приписаний,то є перша підозра, чи дана особа є священиком, або якщо навіть є, то чи вона легітимно діє. Для того, щоби висвячений священик міг діяти на території єпархії, він має отримати на це окреме позволення від місцевого єпископа, який є уповноважений такий дозвіл видати. Дозвіл видається у письмовому вигляді. Якщо дозволу немає, свяшеник є нелегітимний. Щоб священик міг сповідати вірних, має теж отримати відповідний дозвіл. Деколи єпископ дає певний час перед тим як видасть дозвіл на уділення Св. Тайни Сповіді. Очевидно, сам єпископ не може проконтролювати всіх священиків, які приїздять до парафії, тому адмністратор, чи сотрудник парафії, якщо не знає особи, яка зголошується до служіння і хоче дізнатися, чи ця особа є священиком, має повне право і обов,язок попросити документи, які засвідчують, що дана особа є легітимно і канонічно висвячена і що вона має дозвіл на дострокову діяльність на території єпархії, або тимчасову. Тоді від місцевого адміністора, чи сотрудника залежить допущення когось до сослужіння.
А якщо у когось взагалі виникли сумніви, щодо документи, які представляє священик? Адже у нашу добу, можна підробити, чи виготовити документ і такі випадки трапляються. Тоді священик-адміністратор, чи сотрудник, а навіть вірний, має право поцікавитися у Архиєпархії, чи єпархії, чи дана особа є священик. І єпархія дасть інформацію.
Але буває таке, що на території, де діє священик УГКЦ, є вірні РКЦ і він повинен їм служити. Або священик УГКЦ їде на територію держави, коли там більшість римо-католиків, і менше греко-католиків і він повинен їм служити, чи навпаки римо-католик для греко-католиків, то він не може сам служити у іншому обряді, може лише співслужити. Щоб служити у іншому обряді, як греко-католицький, так і римо-католицький священик , повинен отримати на це окремий дозвіл у Конгрегації Східних Церков.
Так, у час мого служіння у Італії, заіснувала потреба служити для римо-католиків. Я звернувся до єпископа з проханням і мотиацією про дозвіл на служіння для вірних двох обрядів, на що отримав відповідну посвідку. На цьому документі є нумерація, підписи відповідних компетентних осіб. Такий документ видається не на необмежений термін, дуже рідко, а на потрібний період – на рік, на 3, 5, потім повинен бути продовжений.
Отож, з того, що було сказано, у Церкві діяльність священиків і приготування до священства є регульовані. Але очевидно, у нашу добу виникає багато священиків, які самостійно діють. А наші вірні, які легковажно сприймають діяльність священика, мовляв він гарно виглядає, гарно одягається, говорить і не слухають слів єпископа. Вже роками єпископи нашої Церкви повідомляють, що деякі священики є екскомуніковані, тобто видалені зі священства найвищим урядом Церкви, або суспендовані, тобто діяльність священича яких є припинена. Але деякі віряни не слухають єпископа, і продовжують ходити до такого священика на Літургію. Наприклад, маємо справу кілька років, з так званим священиком о. Василем Ковпаком, на якого накладена найвища кара екскомуніки самим Апостольськимм Престолом. А деякі вірні не зважають на попередження єпископа. Церква, як добра мати, завжди жаліє кожного. Дороги Покаяння є відкриті, але на даний час, ласкаво просив би звернути увагу на розпорядження єпископа і пам,ятати, що всі ми є Христовою Церквою, у якій кожен має доручене самим Богом служіння – єпископи-єпископське, свяшеники -священиче, монахи -монаше, а миряни-мирянське. Христова Церква триває і буде тривати аж до Пришестя Христового. А гарантією є Христові Слова, які сказав до апостола Петра: “На тобі збудую сво Церкву і Адові ворота її не подолають!”.
