Як церква в Мозирі стала в’язницею і могилою НКВС
У центрі Мозиря (Гомельської обл. в Білорусі - прим. ред.РІСУ) на горі височить собор святого Архангела Михайла. Це візитна картка міста, і зазвичай туристів спочатку везуть саме сюди. Мало хто знає, що в 30-ті роки церква була тюрмою НКВС. В’язнів утримували на 3-поверхових нарах у центральному залі, у сусідньому будинку «особливі трійки» виносили вироки, часто — розстрільні. Убивали теж в церкві, тіла укладали штабелями і присипали вапном. Правда стала відома 50 років потому. «Кожен день ми здійснюємо молитву за тих, хто був убитий і похований у храмі, — каже протодиякон Георгій Тывонюк. — Під час богослужіння по-особливому відчуваєш себе, адже на святому місці вбивали людей».
Собор святого Архангела Михаїла в Мозирі побудований в XVIII столітті як католицький костел, за свою історію неодноразово руйнувався. У 1864 році храм був переданий православної церкви
— Ми знаходимося в головному храмі стародавньої Турівської єпархії, — розповідає отець Георгій. — Початок ХХ століття було часом особливих випробувань і для жителів міста, і для храму — війна, революція, радянська влада…
Спочатку забирали цінності з храмів, а потім і самі храми
Радянська влада формально оголосила незалежність від церкви. Але насправді, каже співрозмовник, завдання було спочатку підпорядкувати церкву, а потім знищити її. Зробити це відразу було неможливо: віруючих на той момент було занадто багато, і свою віру вони захищали. Тоді для боротьби з духовенством були задіяні спецслужби.
Протодиякон Георгій Тивонюк
Тим часом у самій церкві відбувається розкол на «оновленців» (за «новий» порядок) і «тихонівців» (за «старий» порядок). Лідером «обновленства» стала так звана «Жива церква». Незабаром «обновленці» захопили церковну владу і створили Тимчасовий вищий церковний рада. Радянська влада його визнала та підтримала.
З 1922 року починається насильницька конфіскація цінностей, які перебували в храмах. Влада рапортувала, що це допоможе врятувати людей від голоду. Насправді церква сама намагалася допомогти голодним, пише правозахисниця Тетяна Протько у книзі «Пакутнік за віру і Бацькаўшчыну Мітрапаліт Мельхісэдэк»: «В 1921-му патріарх Тихон заснував Всеросійський комітет допомоги, виступив із зверненням до міжнародного співтовариства, в якому просив допомоги для країни, яка „годувала багатьох, а тепер сама вмирає з голоду“. У церквах почали збирати кошти, в лютому 1922 року патріарх дозволив жертвувати на допомогу потерпілим церковні прикраси і предмети, які не мали богослужбового значення. Але, за рішенням радянської влади, комітет був закритий, а зібрані ним кошти реквізовані. Голод 1921 року став зручною зачіпкою, з одного боку, для поповнення золотого запасу Радянської держави, з іншого — для підриву економічної стабільності православної церкви».
Михайло Одінцов у книзі «Держава і церква 1917-1938 рр.» зазначає: «Партійні і радянські працівники, прагнучи прискорити процес „викорінення релігії“, вдавалися повсюдно до незаконних адміністративних заходів: закривали церкви, вилучали культове та інше майно, священиків заарештовували і не допускали їх на „свою“ територію, знімали дзвони і вилучали у віруючих ікони з будинків, залякуючи запровадженням на них спеціального податку»
У цій будівлі, що примикає до собору, знаходиться управління Турівської єпархії. У радянський час тут був і склад, і молочний завод, і управління НКВС з тюремними підвалами
Білорусь приєдналася до конфіскації церковного майна 1 березня 1922 року, для цього була створена спеціальна комісія, яку очолив Олександр Черв’яків, голова Ради народних комісарів УРСР (на той момент — уряд). У 1937 році на з’їзді КП(б)б його звинуватили в недостатню роботу по знищенню «ворогів народу», і в перерві з’їзду він застрелився в робочому кабінеті.
— В 1926 році з допомогою махінацій реєстрації православної громади в Мозирі анулювали, і наш храм перейшов у юрисдикцію «Живої церкви», — розповідає отець Георгій. — Найчастіше в «Живу церкву» входили священики, які втратили віру і діяли так, щоб відвернути людей від церкви і підірвати її авторитет. За спогадами, одного разу мозирський священик з числа «оновленців» закурив під час обряду хрещення. Звичайно, люди обурилися, на що він заявив: «Мовчіть, інакше всіх вас пересажаю».
Існувала відпрацьована схема, як закрити храм. Спочатку влада організовували трудящих, які самі «просили» закрити храм: заява від імені трудового колективу друкували в місцевих газетах. Після цього на засіданні місцевих рад приймалося рішення закрити церкву. Рішення відправляли в спеціальну комісію по відділенню церкви від держави. Після чого храм використовували під «господарсько-культурні» потреби — це міг бути склад, стайня, спортивний зал, пивний бар, спиртзавод, морг або в’язниця.
У 1935 році біля собору у Мозирі було знайдено тіло архієпископа Петра Авдашкевича, який очолював «обновленческую» церква.
— За офіційною версією, він вчинив самогубство. Але є підстави вважати, що цьому сприяли, — каже отець Георгій. — Відомо, що Петро Авдашкевич подавав прохання керівництва РПЦ, в якому каявся і заявляв про те, що хоче повернутися у справжню церкву. Після цього храм був закритий, до настання німців тут знаходилася в’язниця НКВС.
Храм став місцем ув’язнення ні в чому не винних людей
Ми знаходимося в центральній частині кафедрального собору. Саме тут, за словами отця Георгія, з 1937 по 1941 рік утримувалися ув’язнені зі всієї Поліської області.
— Спочатку під в’язницю обладнали нижні приміщення прилеглої до будівлі церкви, це колишній католицький монастир, зараз там знаходиться управління Турівської єпархії. А в 1930-х зверху були кабінети співробітників НКВС, де «особливі трійки» вели допити і виносили вироки, знизу були камери для ув’язнених, — говорить співрозмовник.
— У 1937 році стає в’язницею і храм. У центральному залі знаходилися камери загального змісту: приміщення було розбито на секції, на триярусних нарах лежали люди — по кілька чоловік на один лежак. На верхньому балконі, де зараз під час богослужінь знаходиться хор, стояла озброєна охорона, звідти було зручно спостерігати за тим, що відбувалося внизу.
Виходити в центр заборонялося, при порушенні охоронець стріляв без попередження. З верхнього храму був спуск у нижній. Там розташовувалися камери особливого змісту — свого роду карцер. Сюди люди містилися для покарання, а також для виконання вироків.
— Так храм, де стільки років відбувалася молитва, став місцем ув’язнення ні в чому не винних людей — і священнослужителів і мирян. Люди, які жили поруч з собором, згадували про страшні крики, доносилися ночами з підвалів собору, — говорить священнослужитель.
За даними, які наводить кандидат історичних наук Володимир Адамушко, з 1917 по 1953 рік в УРСР було репресовано понад 250 тисяч осіб, з них понад 35 тисяч були розстріляні, решту засудили до тривалих термінів ув’язнення або вислали.Собор святого Архангела Михаїла в Мозирі — одне з небагатьох місць в нашій країні, де зберігають пам’ять і кожен день шанують невинно засуджених і розстріляних білорусів.
У виданнях Турівської єпархії зазначається, що через в’язницю в мозирському храмі пройшло близько 5 тисяч чоловік, тут було винесено більше 2 тисяч смертних вироків. Практично все духовенство міста та району було репресовано. Справи репресованих в архівах управління КДБ по Гомельській області вивчав протоієрей Олександр Лапушанский.
— Можна сказати, що наш храм буквально стоїть на крові мучеників, без провини вбитих. Багато священиків пройшли через страждання. Кожен метр храму пов’язаний зі страшною історією. У підвалах знайдено дуже багато останків вбитих людей, — зазначав отець Олександр в інтерв’ю газеті «Звязда».
На «правосуддя» пішло шість днів, розстріляли навіть тих, хто викривав «ворога народу»
Через стіни цієї тюрми пройшов диякон Микола Шахно. Його справу можна називати типовим для тих часів.
Микола Шахно (крайній зліва на знімках) зі своєю сім’єю, 1933 рік Фото: «Відкритий список», з кримінальної справи Миколи Шахно (архів УКДБ Гомельської області)
Він народився в 1871 році в Петрикові в сім’ї священнослужителів. Закінчив парафіяльне училище, служив спочатку в П’ятницькій, а потім у Покровській цвинтарної церкви в Мозирі. У Миколи Івановича була сім’я — дружина і двоє дітей. У 1930 році їх розкуркулили, диякона затримали і вислали з Мозиря.
Через декілька років він зміг повернутися в місто. Працював візником на фабриці «Профінтерн» і як віруюча відвідував богослужіння в цвинтарної церкви, які проходили до 1938 року, поки його не заарештували.
При обшуку вилучили паспорт, профбилет та шість патронів до револьверу, який належав зятю — військовому інженеру. Звинувачення було стандартним: займався антирадянською агітацією, був членом контрреволюційної групи, організатором контрреволюційних зборищ, розповсюджував провокаційні чутки про війну і зміни влади.
У Мозирі служив святий єпископ Іоанн Пашин. У 1926 році був заарештований і згодом висланий. Однак на цьому переслідування не закінчилася: у 1932-му його засудили до каторжних робіт, у 1937-му розстріляли
Які «докази» стояли за цими звинуваченнями? Показання донощика, який заявив, що «в місті Мозир є церковна група, яка крім керівництва справами церкви, веде антирадянську, контрреволюційну агітацію серед населення, використовуючи релігійні забобони»:
— До складу цієї групи входять в основному колишні бандити і взагалі контрреволюційний елемент… Під їх керівництвом збирається народ у цвинтарній церкві, де вони ведуть антирадянські розмови: «Прийде час, коли духовенство почне жити як і раніше, а комуністи знесуть свої голови за руйнування церков. Все населення невдоволено радянською владою».
Нижня церква, яку НКВД використовував як карцер і місце виконання вироків
Показання проти Миколи Шахно дали й інші фігуранти справи:
— Влітку 1937 року Шахно говорив: «Дожили до того, що радянська влада церкви закриває, собор вже закритий і інші церкви будуть закривати. Ми надалі свою справу повинні продовжувати, незабаром дочекаємося зміни радянської влади. Тоді ми знову заживемо».
Ось ще цитата з показань одного з фігурантів справи:
— Коли Шахно повернувся із заслання, він говорив: «Хіба теперішні антихристи дадуть вільно зітхнути людині? Я думаю, почнеться війна і позбавить нас від усього цього. Чи нам самим треба братися за сокиру і почати звільнятися». Після закриття Мозирського собору Шахно говорив: «Прийде час, і ми звільнимося від радянського засилля, ми ще посадимо на палю тих, хто руйнував храми Божі».
У 1959 році Микола Шахно був реабілітований — Верховний суд УРСР ухвалив, що його вина і вина інших фігурантів «справи церковного» не доведена. Заява про реабілітацію подавала онука розстріляного диякона. Слідчий, який вів справу «за грубі порушення закону» був звільнений з органів держбезпеки.
В’язниця в кафедральному соборі проіснувала до моменту, коли в Мозир увійшли німці. За спогадами місцевих жителів, відступаючи, охоронці зачинили решти ув’язнених за великими дверима в церкві — вони там так і померли.
Під час Другої світової війни собор був знову відкритий і залишався чинним на весь період окупації. Після війни знову виникла загроза закриття, але в 1951 році була зареєстрована православна громада і храм вдалося відстояти.
Тіла розстріляних людей посипали піском і вапном
Отець Георгій зазначає, що за спогадами місцевих жителів, які застали час сталінських репресій, ночами біля церкви постійно чувся гул вантажних машин — сюди звозили пісок. Для чого, стане відомо тільки на початку 1990-х, коли священнослужителі отримають доступ до нижньої частини церкви.
— Піском і посипали вапном тіла розстріляних людей, які лежали штабелями, — говорить священнослужитель. — До 1993 року відкритого доступу до цих підземеллях у церкви не було. Коли туди потрапили віруючі та священики, побачили жахливу картину: у підвалах було 15 тонн землі, майже до стелі, тут були останки людей і тонни сміття. Пісок використовували, щоб приховати сліди злочинів. Але як відомо, все таємне стає явним.
Найбільші поховання були виявлені в районі вівтаря. Спочатку було припущення, що останки належать ченцям-бернардинцам, які заснували тут монастир.
— Але одразу ж були виявлені радянські предмети: копійки, кулеметні стрічки, гільзи з-під гвинтівок і, нарешті, черепи з кульовими отворами, в тому числі і жіночі, говорять про вбивства, скоєних в радянський час, — каже отець Георгій.
Всі останки дбайливо зібрали і поклали в каплицю, яка знаходиться в крипті. Іконостас виконаний у вигляді кованої решітки, нагадуючи, що люди тут знаходилися в ув’язненні.
= Кожен понеділок тут проходить літургія при світлі свічок і лампад. Під час богослужіння по-особливому відчуваєш себе, адже на святому місці вбивали людей. Ми повинні про це знати і пам’ятати про невинно убієнних.
