«В СРСР російську церкву використовували для знищення української», — історикиня Наталя Шліхта

12 листопада 2019, 09:28 | Релігієзнавство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

"Громадське", 8 листопада 2019

Як в радянські часи створювали «нову людину»? Яку роль відігравала церква в суспільстві? Чому спорт в Радянському Союзі був ідеологізований?

В цьому епізоді програми «Україна розумна» Володимир Єрмоленко та Наталя Шліхта говорять про радянське суспільство та його роль для сучасної України.

Наталя Шліхта — завідувачка кафедри історії Києво-Могилянської академії, кандидатка історичних наук. Досліджує історію радянського суспільства та історію церкви в радянській державі. Авторка книжки «Церква тих, хто вижив».

Розмову записали в Кав’ярні Старого Лева у Києві.

Чим для Вас було радянське суспільство, і яку роль воно відіграє для сучасної України?

Радянська система прагнула вбити людину — як індивіда, як людину мислячу, як людину, яка задає запитання і шукає відповіді, яка дивується цьому життю. Для радянської людини світ був поділений на «наше» добро і «їхнє» зло. Деякі з цих рис продовжують жити і в сучасному українському суспільстві.

Чи вдалося СРСР створити ту «нову людину», радянську людину, яку він прагнув створити ще від 1920-х років?

Ідея справді з’явилася ще в 1920-х роках. Але найбільше долучився до впровадження і реалізації цієї ідеї Хрущов. Адже він хотів побудувати комунізм за 20 років. У 1961 році була прийнята Третя програма Комуністичної партії Радянського Союзу, і там навіть використовувався термін «нова людина», «нове суспільство».

Ця «нова людина» мала певні характеристики. Наприклад, це людина, яка розмовляє передусім російською мовою. У СРСР було гасло: «Російська мова — це мова інтернаціонального спілкування в Радянському Союзі».

Було твердження, що англійська мова — це мова капіталізму, а російська — мова соціалізму.

Так, і в 1920-х роках, ще в часи «коренізації», була висунута теорія «боротьби двох культур». Мовляв, попри коренізацію, маленькі мови національностей є мовами селянськими, відсталими. А ось російська мова — це мова модерності, сучасності, пролетаріату. Тому навіть попри поступки різним народам, зокрема й українському, російська, мовляв, переможе.

Іншою рисою цієї «радянської людини» був колективізм. Бо радянська людина не мислить себе поза колективом. Радянський індивід може існувати лише в колективі.

Ще одна риса: «радянська людина» була готова самовіддано працювати на благо держави — або, як це називали, «на благо суспільства». Був такий термін «суспільно корисна праця». Жартували про те, що якщо праця створила людину, то «суспільно корисна праця» створила радянську людину.

І так з’явилося таке поняття, як тунеядець, «дармоїд» — на позначення тих, хто не працює.

Так, бо в радянському суспільстві людина не могла не працювати. У Стівена Коткіна, американського дослідника-совєтолога, є влучна фраза: «Всі радянські люди мали право працювати, але ніхто не мав права не працювати».

Історикиня Наталя Шліхта, Київ, 23 жовтня 2019 року

Історикиня Наталя Шліхта, Київ, 23 жовтня 2019 року / Фото: hromadske

«Нову людину» створювали також через «нове тіло» — через спорт і фізичне виховання. Потім спорт стає інструментом самоствердження СРСР назовні. Це важлива була тема?

Так. Радянська людина мала бути, як писалося в тих же партійних документах, «гармонійно розвинутою» — і фізично, і душевно.

Мені на думку спадає аналогія з іншими тоталітарними режимами, наприклад — з італійським фашизмом. У фашистській Італії був дуже популярний образ Муссоліні з оголеним торсом. Фізично розвинутого «вождя».

Дійсно. Паралелі є. Тілесність радянської людини ніколи не ігнорувалася протягом всього періоду існування Радянського Союзу. На рівні ідеології ми відслідковуємо чіткі меседжі: потрібна фізично здорова людина, бо це працездатна людина, а СРСР хотів мати працездатних людей. 

Крім того, фізично здорова людина може захищати свою батьківщину на найрізноманітніших «фронтах». А радянська людина постійно, все своє життя боролася на різних фронтах, з видимими і невидимими ворогами, захищала свою Батьківщину.

Але це було на рівні ідеології. На рівні реального життя всерйоз залучати людей до занять фізкультурою і спортом почали тільки у хрущовські часи. Тоді з’явилися вранішні зарядки на радіо; шкільні заняття починалася з «фізкультхвилинки», «фізкультхвилинки» були і на підприємствах. Але це вже 1960-ті роки, пізніше.

Від «фізичного» давайте перейдемо до «духовного». Одна з ваших центральних дослідницьких тем — це тема церкви в СРСР. Яку роль відігравала церква, зокрема Російська православна церква, в Радянському Союзі?

Найпростіша відповідь така: церква не відігравала жодної ролі. Тому що релігія була одним із найважливіших «капіталістичних пережитків», з якими радянська держава постійно боролася.

Але насправді церква не зникла як інституція. Пропагувати релігію в Радянському Союзі було заборонено, але людям дозволяли, як говорила радянська термінологія, «задовольняти свої релігійні потреби». Тож церква існувала, хоча і були зроблені наполегливі спроби її знищити.

Наскільки були також інші стосунки, інфільтрації партії в церкву, передусім — російську?

Це інший бік історії. Під час Другої світової війни компартія усвідомила, що може церкву використати.

У Сталіна взагалі була ідея перетворення Московського патріархату на «другий Ватикан». Він думав через церкву отримати якийсь вплив на ті держави, які в майбутньому стали соціалістичними. Потім він від цієї ідеї відмовився: спочатку встановили «народні демократії», потім ці «народні демократії» плавно перестали бути народними і стали соціалістичними республіками; тоді церква стала непотрібна.

Сталін був готовий жертвувати ідеологією заради прагматичних державних цілей. Хрущов, натомість, був атеїстом, «справжнім ленінцем». І Ленін, і Хрущов ненавиділи Російську православну церкву за все те недобре, що вона зробила ще за імперського режиму. Тому за Хрущова в 1960-х роках Російська православна церква повторно знищувалась.

Але була й друга ціль, для якої використовували Російську православну церкву, — наприклад, у нас, в Україні.

СРСР прагнув знищити так звані «національні церкви», а Україна в цьому сенсі була дуже проблемною територією. Адже тут була Українська греко-католицька церква. У 1920-х роках і потім вже під час Другої світової війни була ще й Українська автокефальна православна церква, яка мала вплив у певних регіонах. Діяла вона також у Другій Речі Посполитій, в Західній Волині. 

Оскільки ці території СРСР приєднав до себе у 1939 році, з цими церквами треба було щось робити. Аби знищувати українські церкви, використовували Російську православну церкву. А це збігалося з інтересами самої Російської православної церкви.

Тобто, греко-католицька чи Українська автокефальна церква були набагато більшими ворогами радянської системи, ніж Російська православна церкви?

Абсолютно. Хоча в одному з радянських документів 1945 року є цікава фраза: «Для нас все религии одинаковы — мы все их терпим». Але було більше резону терпіти Російську православну церкву, ніж українські національні церкви.

Історикиня Наталя Шліхта, Київ, 23 жовтня 2019 року

Чимало істориків, філософів та соціологів називають сам комунізм політичною релігією. Він мав культ особи, він мав культ мертвих, він мав Мавзолей, він мав систему свят. Ви погоджуєтеся з цією думкою?

Так, я поділяю цю думку. На моє переконання, в Радянському Союзі була створена політична релігія. Хоча, її створили радше з необхідності, ніж з якогось бажання.

Уявіть собі Російську імперію станом на 1917 рік. Це переважно сільська аграрна країна, в якій переважна більшість населення є вірянами. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття в російському православ’ї була криза, і люди від «казьонного» православ’я тікали в секти. Але все одно люди здебільшого вірили в Бога. 

А тепер уявіть собі більшовиків, які здійснюють переворот, приходять до влади в цій величезній країні. Їхня ідеологія — модерна, запропонована Марксом і прописана жодним чином не для відсталої Російської імперії, а для найсучасніших європейських країн.

І цю ідеологію треба поширювати серед селян, які навіть читати не вміють. Що робити? Відповідей було декілька. Одна з них була ленінська: ми релігію знищуємо, починаємо лікнеп для всіх, використовуємо «пошту, телефон, телеграф» заради пропаганди, намагаємося витіснити церкву на законодавчому і на фізичному рівні.

Але була відповідь інших людей, які називали себе «богобудівниками» («богостроителями»). Найзнаменитішими серед них був Максим Горький і тодішній перший радянський нарком просвіти Анатолій Луначарський. Вони казали: тільки тоді, коли ми перетворимо марксизм на релігію, його можна буде подати простим людям. А подати можна як? Через свята, через обряди, через якісь прості інституції. Ти ходив у церкву, а тепер ходи в будинок компартії. Тільки тоді ми зможемо якось виграти цю «боротьбу за душі».

Цікаво, що «богостроителей» засудили, але якоюсь мірою їхні ідеї перемогли.

Їх засудили, так. Але нагадаю, наприклад, що Троцькому ці ідеї дуже подобалися. І попри те, що ідеї засудили, сталася важлива подія: помер Ленін. Уявіть собі знову цю державу, коли помирає вождь… Гріх не скористатися, правда?

Саме тому потім Горького повернули з еміграції. І його Сталін почав використовувати.

Не лише тому. Але, так. Бо тоді тільки дурний не зрозумів би, що потрібно використати смерть вождя. Тому, на моє переконання, найграндіознішим символом радянської політичної релігії є ленінський Мавзолей. Загалом культ Леніна, і його втілення в ленінському Мавзолеї. Бо культ Леніна — це єдине, що залишалося більш-менш незмінним протягом всієї радянської історії. 

Дружина Леніна, Надія Крупська, виступала проти створення Мавзолею. Але його побудували — і Зинов’єв якось сказав, що пройдуть століття, а це місце буде для всіх людей ставати «все важливішим» і «ніколи не заросте до нього народна стежина».

Радянський Союз намагався побудувати безкласове суспільство, де всі рівні. Але чи справді існувала рівність в СРСР?

Ні, в Радянському Союзі рівності не було ніколи. Навіть на рівні ідеології її не було. Бо побудову безкласового суспільства постійно «відкладали».

Спочатку її «відклав» Ленін: він вважав, що спочатку треба перемогти всяких «буржуїв», і тільки тоді можна буде будувати безкласове суспільство. Потім її відклав Сталін: за його теорією, в умовах наближення до соціалізму класова боротьба тільки загострюється. Тому всі «експлуататорські» класи треба було знищити. Звідси 1930-ті роки, звідси Великий терор, Голодомор і т.д. Це винищення усіх можливих «ворогів». 

І от у 1936 році, у знаменитій Сталінській Конституції (як підкреслювалося — «найдемократичнішій Конституції» тогочасного світу) було прямо написано: всі «експлуататорські класи» ми побороли. Передбачалося, що наступний висновок полягатиме в тому, що у нас рівне суспільство. Але у 1939 році Сталін пояснив: у нас існує два класи, клас робітників і клас кооперованого селянства. І між ними є прошарок інтелігенції.

І плюс ще всі ці «залишки» колишніх класів, які Сталін називав «колишні люди», «бывшие люди».

Офіційно станом на 1936 рік вважалося, що їх уже нема.

Історикиня Наталя Шліхта, Київ, 23 жовтня 2019 року

Але ж потім почалися знамениті процеси і терор.

Так. Сталінська Конституція, процеси, після цього Великий терор — вони один за одним пішли. Тобто побудова «рівності» відсувалася в часі. І якщо почитати «Радянський енциклопедичний словник» 1985 року, то там написано: досягнення безкласового суспільства передбачається в найближчому майбутньому. Але в «найближчому майбутньому», у 1991 році, Союз розпався.

А партійна номенклатура не вважалась окремим класом?

Ні, на рівні ідеології її в жодному разі не вважали окремим класом.

А от на рівні реальності радянське суспільство ніколи не було рівним. Російські дисиденти Ілля Земцов і Андрій Синявський якось сказали, що радянське суспільство було суспільством двох класів: всевладного «нового класу» (партійної номенклатури) — вони їздили за кордон, мали дачі, мали забезпечення — і решти людей. Був один СРСР для цих 10% «обраних», і зовсім інший — для решти людей. Тому радянське суспільство ніколи не було рівне, ці два «класи» існували ніби у різних вимірах.

А КДБ? Чи справді це була окрема корпорація всередині навіть «правлячого класу», яка була потужніша навіть, ніж партійний апарат?

Переважна більшість дослідників КДБ вважають, що так. КДБ був сильніший, ніж партія, бо сьогодні ти партієць, а завтра «ворог народу» і тебе знищують.

А яким було соціальне, сімейне життя в СРСР? Яким було становище жінки? Чи мають рацію ті, хто вважає, що ґендерна емансипація в Радянському Союзі була більша, ніж у деяких західноєвропейських країнах тих часів? Бо жінки працювали, тим часом як в буржуазних сім’ях вони дуже довгий час залишалися на кухні. Або жінки отримали виборче право — хай навіть і фіктивне — значно раніше, ніж на Заході. Що Ви думаєте?

Така думка має свою рацію. Справді, жінка в СРСР одна з найперших отримала виборче право. Другий фактор: як ви пам’ятаєте, в Радянському Союзі говорили, що кожна кухарка і доярка може керувати державою — і ось ці кухарки, доярки справді входили і до місцевих рад, і до верховних рад. Є дуже показові документальні кадри з 1930-х років: показують жінок, які є керівницями бригад, і вони кажуть: ось у мене в бригаді стільки-то чоловіків, і я ними керую.

Інша справа — чому це все робилося? Це робилося тому, що в 1930-і роки, в період перших двох п’ятирічок, потрібна була робоча сила — байдуже, яка. І це все проводилося під гаслом «ми жінку розкріпачуємо». Тому жінки йшли на підприємства, працювали в металургійних цехах, змішували бетон і так далі. Це була частина ідеології і частина прагматики: використовувати робочу силу, байдуже яку.

Потім прийшла Друга світова війна, і СРСР втрачає величезну кількість чоловічого населення. Жінки не могли не працювати, бо чоловіків було мало, і багато з тих, хто залишився живим, були інвалідами.

З іншого боку — так, ця ситуація дала можливість жінкам отримувати освіту, просуватися кар’єрними сходами. Але водночас жінка все одно була відповідальною за сім’ю.

Давайте поговоримо про спротив системі. Він мав різні хвилі. Україна відчула тиск системи раніше, бо коли на Заході говорять про Великий терор 1936-37-38 років, ми розуміємо, що у нас це почалося значно раніше, ще з кінця 1920-х. Наскільки спротив цій системі відігравав велику роль? Наскільки дисиденти доклалися до руйнації системи?

Варто спочатку визначитися з термінологією. 20-ті й 30-і роки — це не терор у відповідь на спротив, це терор «на випередження». Це не терор проти тих, кого можна назвати опозиціонерами — це терор, передусім, проти своєї партії. Терор проти управлінського апарату, тих людей, які насправді допомагали будувати цю систему. Був Сталін, і були Єжов, Ягода, Берія [керівники НКВС у різні часи сталінського періоду — ред.], які виконували те, що Сталін їм наказував.

Але і Єжова, і Ягоду ця система теж знищила.

Так. Є така радянська частівка: «Ежов, Ягода, Берия со Сталиным менялися, а в ЧК как были звери — ими и осталися». Тож Великий терор жодним чином не був відповіддю на дійсний спротив.

Історикиня Наталя Шліхта, Київ, 23 жовтня 2019 року

Але був український національний комунізм — певною мірою опозиція до російського комунізму.

Український національний комунізм не дожив до Великого терору, він був знищений раніше. Cпротив 1920-х років закінчився самогубством Хвильового, смертю Скрипника і Шумського — це вияв спротиву, чи радше, інакшості, людей, які щиро вірили в марксистську, в комуністичну ідею. І які щиро хотіли побудувати соціалізм.

Це не були дисиденти в тому сенсі, в якому Ви їх назвали. Це були творці Радянського Союзу. Хоча в Україні радянське і соціалістичне мало дуже багато відтінків у 1920-х роках, і його не можна зводити до більшовицької чи сталінської версії, яка врешті перемогла.

Натомість дисиденти — це пізнє явище в Радянському Союзі, явище кінця 1960-1970-х років. Є різні дефініції, що таке дисидентство в СРСР. Дехто вважає, що це також і люди, які називали себе шістдесятниками — представники мистецької і творчої еліти, які відчули повітря свободи у часи хрущовської «відлиги». Але у вузькому сенсі дисиденти — це вже явище 1970-1980-х років.

Про появу дисидентського руху можна говорити від 1968 року, коли з’явилися перші протести, наприклад, проти введення радянський військ в Чехословаччину, проти придушення «Празької весни». Але загалом розквіт дисидентства — це правозахисний рух, який розпочинається в Радянському Союзі після 1975 року, коли Радянський Союз підписав Заключний Гельсінський акт, одним із пунктів якого було дотримання прав і свобод людини, право на свободу совісті, свободу віровизнання тощо. І дисиденти вказували керівництву СРСР, що вони цей документ підписали, а тому зобов’язалися ці права поважати.

І так український рух став правозахисним, ліберальним. І от тут ключове питання для мене. Сьогодні, мені здається, ми часом шукаємо героїв у 1930-1940-х роках — в образах Бандери, Шухевича та інших. І, можливо, забуваємо про інших героїв — правозахисників 1970-1980-х років. Коли український рух став концентруватися на питаннях прав людини. У вас є таке відчуття?

Герої можуть бути різні. Хтось іде в ліс із автоматом, збройно бореться проти своїх опонентів. А хтось пише петицію в СРСР на захист людини, яка сидить в психіатричній лікарні. Героєм може бути композитор, який складає музику, що не вкладається в канони соцреалізму. Героєм може бути письменник, який дозволяє собі написати те, що він не повинен писати як «інженер людських душ». «Герой» — дуже розмите поняття, і герої можуть бути різними.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 7 грудня 2019, 18:21

      Неодмінно має бути повернута в КК України стаття, яка передбачає відповідальність за сексзбочення: причому, не лише гей-стосунки, а також і за лесбійство. Крім того, пропаганда гомосексуалізму також

    • fedirtsiv | 7 грудня 2019, 14:51

      Якщо церковники так напоказ несамовито по-фарисейськи кричать, що дбають про сім"ю, то вони мають усі церковні повноваження та вплив на вірян, щоб з дитинства виховувати у вірян сімейні

    • fedirtsiv | 7 грудня 2019, 14:38

      Знову церковники ніяк не заспокояться щодо гендерних питань. Це взагалі не їхня парафія, а свідомий вибір молоді. Уже зі шкільного особливо підліткового віку учні мають право отримувати базову

    • Paraeklezyarh | 7 грудня 2019, 12:28

      Не варто звертати увагу на вибрики душевно хворої людини. Це даже не піар... Посміховисько.

    • Ігор Затятий | 7 грудня 2019, 10:17

      Був блаженнішим, та став блаженним. "Дайте ему капеечку".

    Популярні статті місяця