Репресоване духовенство: як більшовицька влада намагалася знищити українську церкву (ВІДЕО)
Скрін із відео
Лише в 1937 році в Україні, за неповною інформацією, органами державної безпеки було репресовано 3970 осіб за звинуваченням у так званій церковній і сектантській контрреволюції.
“Фактично усі духівники усіх конфесій України активно виступили проти нового комуністичного штурму. На це більшовицька партія відповіла черговим походом проти церкви – і почалася тотальна зачистка активних конфесій. Це меноніти, католики, протестанти у всіх виглядах, лютерани, а потім вже канонічні християнські церкви України”, – говорить Лариса Якубова, доктор історичних наук.
З документів, які були знайдені в архівах, стає відомим той факт, що комуністичною партією Радянського Союзу було прийнято п’ятирічний план заходів, спрямованих на знищення церкви в СРСР. Декрет, який українські історики назвали “безбожною п’ятирічкою”, передбачав, що до травня 1937 року людей примусять забути Бога на території країни. Завдяки відкритим архівам стали відомі ключові документи про організацію і проведення терору в 30-х роках минулого століття.
Насамперед, це рішення про проведення масових операцій, які підписував особисто Сталін.
“Особливість чисток 1937-го була в тому, що, … спускалися ліміти зачищення на кожне місто, на кожен район. І те, що ліміти від початку виставлялися як орієнтовні, щоб місцеві управлінці НКВС, виходячи з зустрічними ініціативами, підвищували їх”, – розповідає історик.
Вивчаючи нові документи, українські історики частіше називають Великий терор геноцидом, а його роки – Голгофою церкви.
“Терор набув значних масштабів, коли вони почали засуджувати простий радянський народ. Під час незаконної так званої куркульської операції, коли вони позасудовими органами прирекли понад півтора мільйона людей, це я вважаю великим терором. Я не люблю слова “геноцид”, тому що воно означає знищення всіх. А цей злочин полягав у тому, що влада більшовиків з бюрократичною точністю вбивала тих, хто не був до неї лояльним. Єдине, де би я використовував слово “геноцид”, це стосовно розстріляних священників. Їх дійсно майже всіх знищили із трактуванням “як служителів релігійного культу”, – говорить Марк Юнге, доктор філософії, науковий співробітник Рурського університету.
У листопаді 1937 року за вироком “трійки” НКВС був розстріляний митрополит Київський і всієї України Василь (Липківський) Української автокефальної православної церкви. Обраного на цю посаду митрополита Миколу (Борецького) заарештували і довели тортурами до божевілля. Наступний митрополит Іоанн (Павловський) також за вироком “трійки” НКВС був розстріляний. Де поховані митрополити Української автокефальної православної церкви – досі невідомо.
У таборах ГУЛАГу загинули визначні українські церковні діячі – архієпископ Чернігівський Пахомій (Кедров), єпископ Ніжинський Дамаскін (Цедрик), єпископ Прилуцький Василь (Зеленцов) та величезна кількість як православних ієрархів, так і парафіяльних священників. Узагальнюючої статистики різних категорій репресованих священнослужителів загалом по Україні наразі немає.
Радянська влада ніколи не приховувала, що вона атеїстична. Тому в умовах радянської системи церква ставала об’єктом державного терору.
В січні 1937-го сталося те, що розкрутило маховик репресій із новою силою. Відбувся всесоюзний перепис населення. У графі №5 було запитання: “Чи віруюча Ви людина?”. Виявилося, що понад 56 % громадян СРСР не приховували, що вважають себе віруючими. Для керівництва Країни Рад це було потрясінням. Про зміцнення влади більшовицької партії, у програмних засадах якої не було місця релігійним цінностям, свідчили наведені в документах цифри.
Після 1938 року в Україні залишалося всього 3% православних парафій у порівнянні з дореволюційними часами. В Одесі діяла лише одна православна церква і костел без священника. В Київській єпархії, де за документами в 1917 році було півтори тисячі священників, після 1938 року в доповідних записках спецслужб згадується лише про трьох.
Більшовицька влада здійснювала терор і репресії спочатку проти класових ворогів, а потім проти політичних опонентів, нацменшин, культурної і промислової інтелігенції. Водночас важко відстежити тенденцію, під дію саме якого наказу потрапляло духовенство та представники релігійних організацій. Іноді їх зараховували до класу куркулів.
Розсекречені документи карально-репресивних органів свідчать про те, що будь-яка справа розглядалася без присутності підсудного. До того ж, не передбачалося оскарження вироку і подачі прохання про помилування. А приведення до виконання найвищої міри відбувалося негайно. Дослідники вважають, що в часи сталінського терору найбільш постраждала Західна Україна, тому що там рівень релігійності населення був особливо високим.
“Радянська влада обезголовила церкву, щоб вони не мали можливості контактувати з Римом, із закордоном, щоби все це залишилося в межах радянської держави”, – говорить історик Світлана Даценко.
Завдяки роботі в польських і словацьких архівах, українським історикам вдалося отримати багато нової інформації. Але найголовніше – фотографії. Тепер, на думку співробітників Українського інституту національної пам’яті, можна побачити обличчя жертв Великого терору.
Більше випусків проекту UATV“Пишемо історію” дивіться за посиланням.
